Про співтовариство
Все про все!Шукати в архіві
Важливі замітки
Трагедія українського державника
- 12.03.10, 22:33
«Розстріл Отамана Болбочана се не «дрібний епізод», як доводиться від декого чути. Не дрібний тому, що при нашім страшнім убожестві на людей, кожна свідома, чесна одиниця на вагу золота важиться в нашім національнім бюджеті. Не дрібний тому, що Болбочан був одним з найвидатніших представників тих Українців, котрі хоч пристали до національної роботи допіру в часах революції, але пристали щиро і всею душею. Він був одним з тих чесних, свого імени достойних офіцерів, котрі, вступивши до української армії і прилучившись до свідомого українства, творили оружну міць і підставу нашої Держави. І цього лицаря, що бючись з ворогом пройшов всю Україну і що з неї не втік до самої послідньої хвилини (хоч міг це зробити, як се зробили, ще й гроші позабиравши, сотні інших «народолюбних» отаманів), благаючи цілими місяцями від Уряду тільки одного – суду над собою, який би дав йому змогу доказати свою невинність і вернутись на фронт до своїх улюблених полків – цього, одного з таких рідких дійсних українських патріотів, розстріляли…»
«… факт розстрілу отамана Болбочана розкриває найстрашнішу язву нашого національного організму, яка починає ятритися все більше і більше на тлі знов таки класової політики і партійної нетерпимості Уряду – язву національного розкладу і рецидиву споконвічної нашої національної дезерції…»
«… оце розпорошення, розатомінування нашого суспільства, сполучене з безконтрольним хазяйнуванням в державі монопольних «партій», грозить нам врешті не тільки державно-політичною, але й національно-культурною катастрофою. Бо всі ті чесні українські працьовики, котрими держалися досі і може тільки держатися в будучині наша національна ідея та культура, будуть в короткім часі з голоду по всяких еміграціях пропадати, - тоді коли численні на жаль грабіжники нашої державної казни, враз з пограбованим нашим народнім добром кинуться топтати до ніг всякого, хто стане твердою ногою в Україні. І коли се буде знов чужий завойовник, то хай не потішають себе деякі наші «оптимісти», що з цих, мовляв, злодіїв на місце «чужої» зруйнованої, своя питома «буржуазія» народиться. Приклад бо нашої руїнницької боротьби клас в 17 ст., показав, що всякі того рода «оборонці черні» від «старшинського гнету», всякі заступники «козаків нетяг», що то «коня не мали де попасти», любісенько най покірливішими рабами та «вірними холопами» чужого кулака поставали і на руїнах України розсіялися та запаніли, все що в ній було дійсно цінного на довший час викорінивши і приголомшивши…»
В. Липинський (1920 р.)
«… факт розстрілу отамана Болбочана розкриває найстрашнішу язву нашого національного організму, яка починає ятритися все більше і більше на тлі знов таки класової політики і партійної нетерпимості Уряду – язву національного розкладу і рецидиву споконвічної нашої національної дезерції…»
«… оце розпорошення, розатомінування нашого суспільства, сполучене з безконтрольним хазяйнуванням в державі монопольних «партій», грозить нам врешті не тільки державно-політичною, але й національно-культурною катастрофою. Бо всі ті чесні українські працьовики, котрими держалися досі і може тільки держатися в будучині наша національна ідея та культура, будуть в короткім часі з голоду по всяких еміграціях пропадати, - тоді коли численні на жаль грабіжники нашої державної казни, враз з пограбованим нашим народнім добром кинуться топтати до ніг всякого, хто стане твердою ногою в Україні. І коли се буде знов чужий завойовник, то хай не потішають себе деякі наші «оптимісти», що з цих, мовляв, злодіїв на місце «чужої» зруйнованої, своя питома «буржуазія» народиться. Приклад бо нашої руїнницької боротьби клас в 17 ст., показав, що всякі того рода «оборонці черні» від «старшинського гнету», всякі заступники «козаків нетяг», що то «коня не мали де попасти», любісенько най покірливішими рабами та «вірними холопами» чужого кулака поставали і на руїнах України розсіялися та запаніли, все що в ній було дійсно цінного на довший час викорінивши і приголомшивши…»
В. Липинський (1920 р.)
10
Олена ТЕЛIГА: ПАРТАЧІ ЖИТТЯ (про Шевченка)
- 09.03.10, 20:18
Німці розстріляли Олену Телігу в лютому 1942 року у Києві за те, що домагалася незалежності для своєї Батьківщини – України. Коротке Оленине життя своєю сліпучою яскравістю навчає нас, нині сущих, насамперед безкомпромісної однозначності не лише в питаннях ідеологічних, але й навіть буденних, сказати б – родинно побутових. Під сучасну пору, коли зусібіч наступає «політкоректна толерастія», ця наука особливо актуальна і надзвичайно потрібна.
Олена Теліга кличе нас на вершини Духа не як теоретик з-за столу літератора, але фактично звідти, з вершин, подає нам руку, бо сама вже туди видряпалась завдяки щоденній наполегливій праці неспокійної душі. Її рвійному характерові найбільше ненависні люди «ніякі», пристосуванці на кшталт «ні риба ні м’ясо», тому й називає їх презирливо «льокаї», така собі прислуга. Не йдеться, звісно, про професію з готельного бізнесу («жодна робота не чинить ганьби, лиш неробство ганебне»), а про «покликання покоївка».
Чи не найяскравіше життєве кредо Олени Теліги висловлене у статті «Партачі життя», яку й пропонуємо увазі читача.
...
Отже, коли ми так часто називаємо Шевченка і кількох йому подібних проповідниками або творцями повного життя нації і людини, то як же можна назвати тих, що перешкоджають на шляху до творення цього життя, що не раз свідомо, по чужому наказу, валять вже його збудовані підвалини, навіть розуміючи їх цінність, як не тими, що його руйнують і псують, себто, кажучи коротко і без куртуазії, – партачами життя.
Партачі життя. Так, це для них найбільш відповідна назва. Це ж вони є ті, «що все дивились, та мовчали, та мовчки чухали чуби», в той час коли не раз одним словом, одним посуненням могли б підтримати якусь велику правду або, навпаки, знищити якесь велике зло, дати сатисфакцію людині, що має рацію, а передусім, одним словом, так чи ні, залежно від своїх переконань, – врятувати свою людську гідність. Партачі життя, це є ті люди, що не мають звичайної, не геройської, а буденної цивільної відваги, без опертя якої найвищий героїзм зависав у повітрі, не пустивши коріння ані в землю, ані в маси. Тому власне тепер, коли стільки слів присвячується героїзмові, мусимо сказати собі одверто: культ героїзму є не до подумання без культу цивільної відваги, про яку чомусь – забуваємо цілковито. Коли ми придивимося ближче і докладніше до постаті Шевченка, то побачимо, що він мусить бути для нас найяскравішим подвійним символом – і героїзму, і цивільної відваги. Бо не лише в творах Шевченка, а майже на кожній сторінці його «Щоденника» і в усіх спогадах і працях про нього бачимо ми докази його особистої цивільної відваги, гаряче бажання бачити таку відвагу у своєму оточенні та найбільшу погорду, яку диктувала йому його шляхетна прямолінійна вдача до всіх партачів життя, з усіма їх крутійствами, яких він вважав більшими ворогами, як ворогів явних.
Не так тії вороги, як добрії люди –
I окрадуть жалуючи, плачучи осудять, –
обурювався Шевченко. Бо сам він не міг не лише, жалуючи, окрадати, а й дивитися, як хтось когось окрадає, і не зареагувати на це відразу ж – що він вважав нормальною прикметою правдивої людини. «На те й лихо, щоб з цим лихом битись». І з дрібним, і з великим. «Бачити щось злого і не втручатися, – пише про Шевченка у «Вістнику» його дослідник Арак, – цього він не міг уявити. Бо це ж було б дивно, щоб побачити – і не покарати».
Те, що для партачів життя є звичайною річчю, навіть просто добрим вихованням, мовчати там, де вони бачать зло, що не зачіпає безпосередньо їхнього добробуту, – те є не до подумання у Шевченка. Він швидше вибачить образу, нанесену собі, бо тут він має право прощати. «Прощати ж за когось, маючи можливість стати в його оборону, це вже шляхетність чужим коштом» (Арак – «Проповідник повного життя»). Не гідна правдивої людини, отже – передусім Шевченка.
Партачі ж життя ображаються лише за себе і то там, де ця образа принесе їм якусь користь, а не погіршить стосунків з потрібними людьми і їхнього матеріяльного стану. Натомість образу іншого, навіть свого приятеля чи однодумця, вони вибачають щедро і легко, цілою душею, не раз поспівчуваючи в очі ображеному, але на цьому те співчуття і кінчається. Вони вважають, що лихо є не на те, щоб з ним битися, лише на те, щоб його тактовно обминати. А б’ються хай інші, яких вони вважають за дурнів, і то б’ються в якийсь такий спосіб, щоб їх спокій від цього не терпів. Партачі життя не раз мають вистачальну кількість розуму, щоб зрозуміти, хто має рацію, але ніколи не мають настільки відваги і чесности, щоб стати по боці проповідника якоїсь правди, доки він не став загальнознаним і так би сказати усанкціонованим проповідником. Вони не стають ні обіч, ні проти, але вони і не сидять спокійно, продовжуючи свою «незалежну» роботу.
Вони, як соняшники, хилять свої голови то в один, то в другий бік, залежно від того, в який саме бік падає сонце загальної опінії чи чийогось успіху і де саме можна витягнути максимум матеріяльної користи для себе. Під час бурі, під час боротьби, під час гострого напруження двох сторін, коли невідомо, кого чекає перемога, вони нездецидовано плутаються між одними і другими, кажучи компліменти то одним, то другим, готові стати кожної хвилини при боці все одно якого переможця, помагаючи йому лише в його останньому ударі, щоб цим дешевим коштом купити собі право бути пізніше в перших рядах коло нього.
І в той час, коли переможці, поконавши ворога, відразу ж рвуться до нової боротьби з живим, це власне вони ще довго дотоптують своїми чобітками поконаного противника, щоб крутнути закаблуком вже на його трупі – і з глибоким версальським поклоном схилитися перед новим сходячим сонцем.
І найцікавіше, що те, що не дається багатьом героїчним зусиллям, це завжди вдається партачам життя. Псуючи життя, поборюючи не живе, а мертве, заплутуючи правду, удосконалившися просто в цьому мистецтві, партачі життя зробили собі з нього свій фах. Руйнуючи все живе, гаряче і незалежне, руйнуючи свою власну гідність, самі вони завжди живуть з цього і завдяки цьому – якнайліпше. Бо в той час, як інші переживають всі злети і неповодження своєї ідеї, разом з нею виходячи на сонце або усуваючися в найглибшу тінь, партачі життя є завжди елітою, незмінно, після всіх завірюх виринаючи біля нових тронів – все одно яких володарів – і з енергією, не зужитою на абсурд якоїсь ідеї, відштовхуючи навіть тих, що всі свої сили віддали власне цьому, нарешті тріюмфуючому, абсурду.
Річ зрозуміла, що люди такого типу не змогли зрозуміти Шевченка й інших йому подібних, а Шевченко стояв у морі своїх земляків, мов велетенська скеля, яку це море обіймало і цілувало під час припливу, але під час відпливу відкочувалося так далеко, що навіть пісок коло скелі робився сухим і шорстким. Всі ми знаємо, що багато сучасників Шевченка плакали над його поезіями і в приватних розмовах називали його пророком. Всі ми знаємо, скільки рефератів, ювілеїв, віршів і розвідок було присвячено Шевченкові по смерті, але ось прочитаємо у «Вістнику» за 1939 рік статтю Арака «Шевченко і його оточення», і ми відчуємо не лише те, яким він був самітним серед своїх сучасників, а – що важніше – відчуємо, що й тепер, коли ми з перспективи століття могли побачити в цілий зріст його велетенську постать і оцінити його феноменальну спадщину, коли б він воскрес і почав жити між нами, його самітність не змінилася б. Дарма, що вогненне слово Шевченкової творчости зуміло створити цілі когорти героїв, але навіть воно не в силі було прищепити нашій масі, головним чином її провідній верстві, тієї цивільної відваги, яка б підтримувала й оцінювала очайдушні чини цих героїв, і бодай у скромний спосіб, не ризикуючи життям, лише – найбільше – добробутом, затверджувала б в цьому житті і їх вчинки, і їх авторитет.
Тому так легко уявити собі, якби Шевченко зі своїм бунтівничим характером, незалежною та блискучою думкою і гострим язиком жив у наші часи і серед нашого суспільства, в додаток, коли тепер нема моди на хлопоманство і нема колишньої безжурної степової гостинности, які не раз змушували оточувати Шевченка бодай поверховною увагою еліти. Можна уявити, як обминало б його багато людей, не знаючи, чи захоплюватися його товариством, чи боятися його, чи хвалити його твори, чи лаяти їх, а головне – коли і перед ким що казати, не ставлячи себе в прикре положення. Адже ж Шевченко завжди був абсолютно невихований в очах багатьох зі свого оточення, людина, що завжди загострювала боротьбу з ворогами свого народу, завзято билася з лихом і інших, що відмахувалися, хотіла втягати в цей бій. Одним словом – безперечно, не був скромним і лагідним паном, побажаним в тактовному товаристві. Адже ж, по словах його дослідника, деякі люди почували себе, перебуваючи в його товаристві, так, немов з запаленою свічкою в руках стояли в пороховім льоху. Так почувало б себе багато людей і тепер коло нього.
Наприклад, у Києві в 1846 році Шевченко був у домі одного пана, де перед кількома гостями читав свої полум’яні вірші, і то читав з чуттям і запалом. Як пізніше той пан оповідав про це читання і про почування, які він мав тоді? Думаєте, що це було захоплення і схвилювання? Може, велика радість почути нові глибокі думки, в прекрасній формі з уст самого пророка? Нічого подібного. Ось як виглядали почування добродія, що тремтів за свій спокій. «Я весь час дивився на двері, бо боявся, щоб хто-небудь сторонній не підслухав, і потиху наказав льокаєві, щоб він прийшов і голосно сказав, що мене кличе генерал-губернатор. Льокай виконав це доручення. Гості, звичайно, поспішили розійтися. А з ними – хвала Богу – і Шевченко». Цілком натурально, що ті, для яких найважливішим був власний спокій і згода з усіма впливовими людьми, боялися стикатися з таким динамітом. Недаремно той же дослідник стверджує, що серед численних прихильників і друзів Шевченка буквально ні один не дав йому ніколи ідейної підтримки. Йому співчували, його жаліли, дехто допомагав, але не було ні однієї людини, що принципово похвалила б сам Шевченків вчинок, взятий ним тон або тактику і позицію в боротьбі і не рахували б в данім разі його, Шевченка, заблудшою неслухняною овечкою.
Дивні відношення заіснували по суті між Шевченком і його оточенням. З нелюдською силою перебрав Шевченко з ослабілих рук того оточення і взагалі з рук цілого свого народу весь гнів, всю ненависть до ворога. Але в його творчих руках ці розкидані колись дрібні й заіржавілі стріли обернулися в таку тяжку і небезпечну зброю, що цієї зброї злякалися всі вороги, тому що вона була скерована проти них, а свої тому, що він осмілився витягнути на світ те, що у них лише переховувалося в замкнених кімнатах. Тому, що він кричав ворогам від їх імени про те, про що вони могли лише шепотіти між собою, поглядаючи на двері. Одним словом, для них він був занадто небезпечним приятелем, який не лише пожалів їх, а почав і битися за них, щоправда, сам, але вживаючи і їхню зброю, яку грізний ворог міг пізнати. Тому ніхто до нього не писав з наляканих приятелів, коли він був на засланні в Кос-Аральськім форті, тому він був таким самітним у своїй столиці Києві, переїздом через неї у 1859 році, коли абсолютно ніхто з його численних адораторів не відвідав і не вшанував його, бо просто таки боялися увійти до цього льоху з динамітом з запаленими свічками підтримки і зрозуміння. Чим же ризикували ті люди, коли б відвідали Шевченка? Смертю? Засланням? Тортурами? Нічого подібного. Лише кривим оком якогось зверхника чи впливового приятеля, доганою якогось перестрашеного вуйка й охолодженням кількох знайомих московських патріотів. В крайньому випадку, якимсь трусом і коротким арештом. І страх перед такими дрібницями зупинив людей, що розуміли всю велич і відвагу Шевченка, перед відданням належної пошани людині, що для свободи і щастя свого народу ризикувала весь час своїм життям.
Отже, чи може бути правдиве розуміння геройства без звичайної цивільної відваги? На це можна дати тільки одну відповідь. Ні, тисячу разів ні. Що ж то є ця цивільна відвага, яка необхідна для тріюмфу будь-якої ідеї? Які її основні прикмети? То є передусім вміння сказати «ні», коли від тебе вимагаються речі, противні твоїй гідності і твоїм переконанням. Те вміння сказати ні, про яке так блискуче писав Донцов і за яке йому колись будуть ставити пам’ятники і влаштовувати ювілеї, але якого ніяк не хотіли зрозуміти. То є вміння бути собою у всіх обставинах і перед людьми різних поглядів і різних становищ, одверто маніфестувати і боронити свої власні переконання і людей, думки яких ти ділиш. То є вміння підтримувати людей, яких ти шануєш, ризикуючи навіть з цього приводу різними неприємностями та охолодженням з боку інших. І то є, зрештою, вміння сказати в очі гірку правду тим, кому ця правда належиться, а не шепотіти її по кутах іншим, нагороджуючи при зустрічі об’єкт своїх шепотінь дружнім поглядом і сердечним стиском руки. Але вміння говорити в очі гірку правду – це зовсім не значить, що ми маємо ще більше культивувати у себе рису, в якій вже і так являємося недосяжними віртуозами. Себто це не значить, що треба при зустрічі зі старим симпатичним приятелем, якого ми давно не бачили, півгодини розводитися над тим, як він постарівся і знищився, з диявольською сатисфакцією приглядатися, по скінченій зустрічі, як замість людини, повної енергії, що підійшла до нас, відходить похилена руїна, з почуттям, що вже стоїть однією ногою в труні. Або під час якогось великого прийняття не варто голосно лаяти нової сукні і цілого, вас незадовольняючого, вигляду вашої милої сусідки, не звертаючи уваги на благальні погляди господині дому. Ця цивільна відвага жодної ідеї не підтримає і нічому не поможе, отже, ліпше дати їй раз назавжди спокій і перейти до тієї правдивої, яка таки існує в нашому житті і яка не раз найяскравіше виявляється в якомусь буденному факті.
Читати повністю: http://ukrajinciberlinu.wordpress.com/2009/07/10/олена-телiга-партачі-життя/
Олена Теліга кличе нас на вершини Духа не як теоретик з-за столу літератора, але фактично звідти, з вершин, подає нам руку, бо сама вже туди видряпалась завдяки щоденній наполегливій праці неспокійної душі. Її рвійному характерові найбільше ненависні люди «ніякі», пристосуванці на кшталт «ні риба ні м’ясо», тому й називає їх презирливо «льокаї», така собі прислуга. Не йдеться, звісно, про професію з готельного бізнесу («жодна робота не чинить ганьби, лиш неробство ганебне»), а про «покликання покоївка».
Чи не найяскравіше життєве кредо Олени Теліги висловлене у статті «Партачі життя», яку й пропонуємо увазі читача.
...
Отже, коли ми так часто називаємо Шевченка і кількох йому подібних проповідниками або творцями повного життя нації і людини, то як же можна назвати тих, що перешкоджають на шляху до творення цього життя, що не раз свідомо, по чужому наказу, валять вже його збудовані підвалини, навіть розуміючи їх цінність, як не тими, що його руйнують і псують, себто, кажучи коротко і без куртуазії, – партачами життя.
Партачі життя. Так, це для них найбільш відповідна назва. Це ж вони є ті, «що все дивились, та мовчали, та мовчки чухали чуби», в той час коли не раз одним словом, одним посуненням могли б підтримати якусь велику правду або, навпаки, знищити якесь велике зло, дати сатисфакцію людині, що має рацію, а передусім, одним словом, так чи ні, залежно від своїх переконань, – врятувати свою людську гідність. Партачі життя, це є ті люди, що не мають звичайної, не геройської, а буденної цивільної відваги, без опертя якої найвищий героїзм зависав у повітрі, не пустивши коріння ані в землю, ані в маси. Тому власне тепер, коли стільки слів присвячується героїзмові, мусимо сказати собі одверто: культ героїзму є не до подумання без культу цивільної відваги, про яку чомусь – забуваємо цілковито. Коли ми придивимося ближче і докладніше до постаті Шевченка, то побачимо, що він мусить бути для нас найяскравішим подвійним символом – і героїзму, і цивільної відваги. Бо не лише в творах Шевченка, а майже на кожній сторінці його «Щоденника» і в усіх спогадах і працях про нього бачимо ми докази його особистої цивільної відваги, гаряче бажання бачити таку відвагу у своєму оточенні та найбільшу погорду, яку диктувала йому його шляхетна прямолінійна вдача до всіх партачів життя, з усіма їх крутійствами, яких він вважав більшими ворогами, як ворогів явних.
Не так тії вороги, як добрії люди –
I окрадуть жалуючи, плачучи осудять, –
обурювався Шевченко. Бо сам він не міг не лише, жалуючи, окрадати, а й дивитися, як хтось когось окрадає, і не зареагувати на це відразу ж – що він вважав нормальною прикметою правдивої людини. «На те й лихо, щоб з цим лихом битись». І з дрібним, і з великим. «Бачити щось злого і не втручатися, – пише про Шевченка у «Вістнику» його дослідник Арак, – цього він не міг уявити. Бо це ж було б дивно, щоб побачити – і не покарати».
Те, що для партачів життя є звичайною річчю, навіть просто добрим вихованням, мовчати там, де вони бачать зло, що не зачіпає безпосередньо їхнього добробуту, – те є не до подумання у Шевченка. Він швидше вибачить образу, нанесену собі, бо тут він має право прощати. «Прощати ж за когось, маючи можливість стати в його оборону, це вже шляхетність чужим коштом» (Арак – «Проповідник повного життя»). Не гідна правдивої людини, отже – передусім Шевченка.
Партачі ж життя ображаються лише за себе і то там, де ця образа принесе їм якусь користь, а не погіршить стосунків з потрібними людьми і їхнього матеріяльного стану. Натомість образу іншого, навіть свого приятеля чи однодумця, вони вибачають щедро і легко, цілою душею, не раз поспівчуваючи в очі ображеному, але на цьому те співчуття і кінчається. Вони вважають, що лихо є не на те, щоб з ним битися, лише на те, щоб його тактовно обминати. А б’ються хай інші, яких вони вважають за дурнів, і то б’ються в якийсь такий спосіб, щоб їх спокій від цього не терпів. Партачі життя не раз мають вистачальну кількість розуму, щоб зрозуміти, хто має рацію, але ніколи не мають настільки відваги і чесности, щоб стати по боці проповідника якоїсь правди, доки він не став загальнознаним і так би сказати усанкціонованим проповідником. Вони не стають ні обіч, ні проти, але вони і не сидять спокійно, продовжуючи свою «незалежну» роботу.
Вони, як соняшники, хилять свої голови то в один, то в другий бік, залежно від того, в який саме бік падає сонце загальної опінії чи чийогось успіху і де саме можна витягнути максимум матеріяльної користи для себе. Під час бурі, під час боротьби, під час гострого напруження двох сторін, коли невідомо, кого чекає перемога, вони нездецидовано плутаються між одними і другими, кажучи компліменти то одним, то другим, готові стати кожної хвилини при боці все одно якого переможця, помагаючи йому лише в його останньому ударі, щоб цим дешевим коштом купити собі право бути пізніше в перших рядах коло нього.
І в той час, коли переможці, поконавши ворога, відразу ж рвуться до нової боротьби з живим, це власне вони ще довго дотоптують своїми чобітками поконаного противника, щоб крутнути закаблуком вже на його трупі – і з глибоким версальським поклоном схилитися перед новим сходячим сонцем.
І найцікавіше, що те, що не дається багатьом героїчним зусиллям, це завжди вдається партачам життя. Псуючи життя, поборюючи не живе, а мертве, заплутуючи правду, удосконалившися просто в цьому мистецтві, партачі життя зробили собі з нього свій фах. Руйнуючи все живе, гаряче і незалежне, руйнуючи свою власну гідність, самі вони завжди живуть з цього і завдяки цьому – якнайліпше. Бо в той час, як інші переживають всі злети і неповодження своєї ідеї, разом з нею виходячи на сонце або усуваючися в найглибшу тінь, партачі життя є завжди елітою, незмінно, після всіх завірюх виринаючи біля нових тронів – все одно яких володарів – і з енергією, не зужитою на абсурд якоїсь ідеї, відштовхуючи навіть тих, що всі свої сили віддали власне цьому, нарешті тріюмфуючому, абсурду.
Річ зрозуміла, що люди такого типу не змогли зрозуміти Шевченка й інших йому подібних, а Шевченко стояв у морі своїх земляків, мов велетенська скеля, яку це море обіймало і цілувало під час припливу, але під час відпливу відкочувалося так далеко, що навіть пісок коло скелі робився сухим і шорстким. Всі ми знаємо, що багато сучасників Шевченка плакали над його поезіями і в приватних розмовах називали його пророком. Всі ми знаємо, скільки рефератів, ювілеїв, віршів і розвідок було присвячено Шевченкові по смерті, але ось прочитаємо у «Вістнику» за 1939 рік статтю Арака «Шевченко і його оточення», і ми відчуємо не лише те, яким він був самітним серед своїх сучасників, а – що важніше – відчуємо, що й тепер, коли ми з перспективи століття могли побачити в цілий зріст його велетенську постать і оцінити його феноменальну спадщину, коли б він воскрес і почав жити між нами, його самітність не змінилася б. Дарма, що вогненне слово Шевченкової творчости зуміло створити цілі когорти героїв, але навіть воно не в силі було прищепити нашій масі, головним чином її провідній верстві, тієї цивільної відваги, яка б підтримувала й оцінювала очайдушні чини цих героїв, і бодай у скромний спосіб, не ризикуючи життям, лише – найбільше – добробутом, затверджувала б в цьому житті і їх вчинки, і їх авторитет.
Тому так легко уявити собі, якби Шевченко зі своїм бунтівничим характером, незалежною та блискучою думкою і гострим язиком жив у наші часи і серед нашого суспільства, в додаток, коли тепер нема моди на хлопоманство і нема колишньої безжурної степової гостинности, які не раз змушували оточувати Шевченка бодай поверховною увагою еліти. Можна уявити, як обминало б його багато людей, не знаючи, чи захоплюватися його товариством, чи боятися його, чи хвалити його твори, чи лаяти їх, а головне – коли і перед ким що казати, не ставлячи себе в прикре положення. Адже ж Шевченко завжди був абсолютно невихований в очах багатьох зі свого оточення, людина, що завжди загострювала боротьбу з ворогами свого народу, завзято билася з лихом і інших, що відмахувалися, хотіла втягати в цей бій. Одним словом – безперечно, не був скромним і лагідним паном, побажаним в тактовному товаристві. Адже ж, по словах його дослідника, деякі люди почували себе, перебуваючи в його товаристві, так, немов з запаленою свічкою в руках стояли в пороховім льоху. Так почувало б себе багато людей і тепер коло нього.
Наприклад, у Києві в 1846 році Шевченко був у домі одного пана, де перед кількома гостями читав свої полум’яні вірші, і то читав з чуттям і запалом. Як пізніше той пан оповідав про це читання і про почування, які він мав тоді? Думаєте, що це було захоплення і схвилювання? Може, велика радість почути нові глибокі думки, в прекрасній формі з уст самого пророка? Нічого подібного. Ось як виглядали почування добродія, що тремтів за свій спокій. «Я весь час дивився на двері, бо боявся, щоб хто-небудь сторонній не підслухав, і потиху наказав льокаєві, щоб він прийшов і голосно сказав, що мене кличе генерал-губернатор. Льокай виконав це доручення. Гості, звичайно, поспішили розійтися. А з ними – хвала Богу – і Шевченко». Цілком натурально, що ті, для яких найважливішим був власний спокій і згода з усіма впливовими людьми, боялися стикатися з таким динамітом. Недаремно той же дослідник стверджує, що серед численних прихильників і друзів Шевченка буквально ні один не дав йому ніколи ідейної підтримки. Йому співчували, його жаліли, дехто допомагав, але не було ні однієї людини, що принципово похвалила б сам Шевченків вчинок, взятий ним тон або тактику і позицію в боротьбі і не рахували б в данім разі його, Шевченка, заблудшою неслухняною овечкою.
Дивні відношення заіснували по суті між Шевченком і його оточенням. З нелюдською силою перебрав Шевченко з ослабілих рук того оточення і взагалі з рук цілого свого народу весь гнів, всю ненависть до ворога. Але в його творчих руках ці розкидані колись дрібні й заіржавілі стріли обернулися в таку тяжку і небезпечну зброю, що цієї зброї злякалися всі вороги, тому що вона була скерована проти них, а свої тому, що він осмілився витягнути на світ те, що у них лише переховувалося в замкнених кімнатах. Тому, що він кричав ворогам від їх імени про те, про що вони могли лише шепотіти між собою, поглядаючи на двері. Одним словом, для них він був занадто небезпечним приятелем, який не лише пожалів їх, а почав і битися за них, щоправда, сам, але вживаючи і їхню зброю, яку грізний ворог міг пізнати. Тому ніхто до нього не писав з наляканих приятелів, коли він був на засланні в Кос-Аральськім форті, тому він був таким самітним у своїй столиці Києві, переїздом через неї у 1859 році, коли абсолютно ніхто з його численних адораторів не відвідав і не вшанував його, бо просто таки боялися увійти до цього льоху з динамітом з запаленими свічками підтримки і зрозуміння. Чим же ризикували ті люди, коли б відвідали Шевченка? Смертю? Засланням? Тортурами? Нічого подібного. Лише кривим оком якогось зверхника чи впливового приятеля, доганою якогось перестрашеного вуйка й охолодженням кількох знайомих московських патріотів. В крайньому випадку, якимсь трусом і коротким арештом. І страх перед такими дрібницями зупинив людей, що розуміли всю велич і відвагу Шевченка, перед відданням належної пошани людині, що для свободи і щастя свого народу ризикувала весь час своїм життям.
Отже, чи може бути правдиве розуміння геройства без звичайної цивільної відваги? На це можна дати тільки одну відповідь. Ні, тисячу разів ні. Що ж то є ця цивільна відвага, яка необхідна для тріюмфу будь-якої ідеї? Які її основні прикмети? То є передусім вміння сказати «ні», коли від тебе вимагаються речі, противні твоїй гідності і твоїм переконанням. Те вміння сказати ні, про яке так блискуче писав Донцов і за яке йому колись будуть ставити пам’ятники і влаштовувати ювілеї, але якого ніяк не хотіли зрозуміти. То є вміння бути собою у всіх обставинах і перед людьми різних поглядів і різних становищ, одверто маніфестувати і боронити свої власні переконання і людей, думки яких ти ділиш. То є вміння підтримувати людей, яких ти шануєш, ризикуючи навіть з цього приводу різними неприємностями та охолодженням з боку інших. І то є, зрештою, вміння сказати в очі гірку правду тим, кому ця правда належиться, а не шепотіти її по кутах іншим, нагороджуючи при зустрічі об’єкт своїх шепотінь дружнім поглядом і сердечним стиском руки. Але вміння говорити в очі гірку правду – це зовсім не значить, що ми маємо ще більше культивувати у себе рису, в якій вже і так являємося недосяжними віртуозами. Себто це не значить, що треба при зустрічі зі старим симпатичним приятелем, якого ми давно не бачили, півгодини розводитися над тим, як він постарівся і знищився, з диявольською сатисфакцією приглядатися, по скінченій зустрічі, як замість людини, повної енергії, що підійшла до нас, відходить похилена руїна, з почуттям, що вже стоїть однією ногою в труні. Або під час якогось великого прийняття не варто голосно лаяти нової сукні і цілого, вас незадовольняючого, вигляду вашої милої сусідки, не звертаючи уваги на благальні погляди господині дому. Ця цивільна відвага жодної ідеї не підтримає і нічому не поможе, отже, ліпше дати їй раз назавжди спокій і перейти до тієї правдивої, яка таки існує в нашому житті і яка не раз найяскравіше виявляється в якомусь буденному факті.
Читати повністю: http://ukrajinciberlinu.wordpress.com/2009/07/10/олена-телiга-партачі-життя/
16
Обініміте, брати мої, найменшого брата свого...
- 09.03.10, 20:12
***
Отаман трішки спохмурнів, та потім загадкова усмішка заграла в його закручених вусах.
- А знаєш, чого Вовкулака пішов до лісу?
- Ну, як чого…. – Не зрозумів Чорновус.
- Начитався Шевченка. Я часто питаюся у новачків: чого ти до мене прийшов? І чую: в того москалі хату спалили, того пограбували, у того дівчину зґвалтували… У нас завсіди так було – поки заброда не заллє сала за шкуру, ми нічичирк. А цей мені каже: прочитав «Кобзаря». Ти таке чув коли – небудь? Щоб чоловік прочитав Шевченка і став «бандитом» (повстанцем – М.) От же сила!
Чорний ворон. Василь Шкляр.
***
Самий Великдень почався подібно, як у 1915 р. на Маківці, відспівуванням «Христос Воскрес». Відтак усі збігли в яр христосатися з ворогами. З яру не ми й шли на московську позицію, а взяли братів-українців до себе в гостину. Тут робили спільні знимки, лише прийняти не було чим, бо і самих не було свяченого, хіба що по чарці руму чи вина. Зате прийняли ми й обдарували їх багато кращими дарунками – книжками і часописами.
… Адже вони цих скарбів давно не мали в руках. Тепер не знали, як нам дякувати. … Один їхній «зводний» не міг уже дійти на свою позицію з нетерплячки, а сів у ярузі під смереку і так зачитався в Шевченкове «Посланіє…», що досвітком другого дня найшла його наша стежа сплячого над розгорнутим Кобзарем.
… Він так зачитався, що «рано найшли його сплячого над «Кобзарем» на сторінці «Обініміте, брати мої, найменшого брата свого», а в очах були ще сльози. А як ми його пробудили, то ще був зворушений від вчорашнього читання».
Гуцули у Визвольній боротьбі.
Отаман трішки спохмурнів, та потім загадкова усмішка заграла в його закручених вусах.
- А знаєш, чого Вовкулака пішов до лісу?
- Ну, як чого…. – Не зрозумів Чорновус.
- Начитався Шевченка. Я часто питаюся у новачків: чого ти до мене прийшов? І чую: в того москалі хату спалили, того пограбували, у того дівчину зґвалтували… У нас завсіди так було – поки заброда не заллє сала за шкуру, ми нічичирк. А цей мені каже: прочитав «Кобзаря». Ти таке чув коли – небудь? Щоб чоловік прочитав Шевченка і став «бандитом» (повстанцем – М.) От же сила!
Чорний ворон. Василь Шкляр.
***
Самий Великдень почався подібно, як у 1915 р. на Маківці, відспівуванням «Христос Воскрес». Відтак усі збігли в яр христосатися з ворогами. З яру не ми й шли на московську позицію, а взяли братів-українців до себе в гостину. Тут робили спільні знимки, лише прийняти не було чим, бо і самих не було свяченого, хіба що по чарці руму чи вина. Зате прийняли ми й обдарували їх багато кращими дарунками – книжками і часописами.
… Адже вони цих скарбів давно не мали в руках. Тепер не знали, як нам дякувати. … Один їхній «зводний» не міг уже дійти на свою позицію з нетерплячки, а сів у ярузі під смереку і так зачитався в Шевченкове «Посланіє…», що досвітком другого дня найшла його наша стежа сплячого над розгорнутим Кобзарем.
… Він так зачитався, що «рано найшли його сплячого над «Кобзарем» на сторінці «Обініміте, брати мої, найменшого брата свого», а в очах були ще сльози. А як ми його пробудили, то ще був зворушений від вчорашнього читання».
Гуцули у Визвольній боротьбі.
5
Чуєш, брате мій, товаришу мій
- 01.03.10, 20:33
«Ой на горі на Маківці…»
Цю пісню я вивчив на початку 1990-х років. Її бадьорий настрій, патріотичні слова, хоча і з деякими галицизмами та полонізмами, лягли мені на душу. Не раз співав її, відпочиваючи душею – чи то спускаючись із гір у районі Славського, чи підходячи до свого дому на Курській вулиці в Києві.
Ой на горі на Маківці
Там ся били січові стрільці…
Б’ються, б’ються, не здаються,
Йдуть до бою ще й сміються!
Та піднесення зникало, коли десь із-за рядків та мажорних нот випливав образ мого дідуся, Федота Васильовича П’явка-Коваля, писаря Російської армії у часи Першої світової війни. Під час бойових дій він перебував у Карпатах, маг бути й на Маківці. Це ж його могли вбити з усмішкою на устах бадьорі січові стрільці…
Так, дідусь мій був не в тій армії, і все ж… Звичайно, душею я був на боці січових стрільців, які билися проти гнобительки Росії, бажав їм звитяг. І все ж чи не занадто бадьора і весела ця пісня? Адже йдеться про трагедію нашого народу, розділеного між державами і змушеного воювати проти самого себе.
За інерцією я ще рік-два співав ту стрілецьку пісню, але вже без натхнення. «У московському війську таких, як мій дідусь, було сотні тисяч, - думав я. – невже брати-галичани не усвідомлюють цього? Ще й нас запрошують до співу…»
1995 року у львівському журналі «Дзвін» до століття із дня народження поета доктора ветеринарних наук Гната Западнюка було опубліковано статтю «Вчений – співець січового стрілецтва». За кілька років з нею познайомив мене Віталій Западню, син поета. Його батько увійшов в українську літературу насамперед як автор знаменитої пісні «то не грім загримів», присвяченій «славній Галицькій армії». Але найбільше мене вразив його маловідомий вірш «До брата-галичанина на позиції».
Відбувається страшенна війна –
Скрізь смерть, могили і хрести.
І в двох ворожих станах
Стоїм ми – я і ти.
Лиш заревуть гармати –
Те ревіння страшне! –
Як свистом куль австрійських
Вітаєш ти мене.
На російські окопи
Шрапнельний сиплеш град
Й себе ти окликаєш?
«Я тут, твій брат, твій брат».
Гнат Западню, уродженець с. Тростянчик (нині Вінниччина), в роки вій ни проти своєї волі був мобілізований до російського війська. У складі 5-ї армії опинився на березі річки Золота Липа (ліва притока Дністра), де в 1915-1916 рр. точилися запеклі бої проти австрійського війська, у складі якого й діяли Українські січові стрільці. У квітні 1916 р. на березі Золотої Липи, в перервах між боями, двадцятилітній юнак закликав виявити відвагу не своїх товаришів, російських солдатів, а січових стрільців.
Забудь мене, мій брат,
Йдучи у смертний бій,
В огні моїх гармат
Як лицар вперто стій.
Якщо мене побачиш,
Прицілься і стріляй
І в серце брата кулю
Автрійськую пускай.
Бо те, за що ми б’ємося, -
Стріляй же, брат, міткіш, -
Зійде з нашої крові
На ниві близьких днів.
Над Збручем побудуєм
Ми вічнії мости,
Зайдем і ся обіймем,
Як рідні брати.
Мене здивувало не тільки передбачення автора, що невдовзі постане Українська держава… Насамперед вразило побажання воєнної удачі усусам, готовністю прийняти їхню кулю у груди, аби лише програло російське військо – основа ворожої держави… Такого в українській літературі я ще не зустрічав…
Якою ж недоречною на тлі цих душевних мук-радості є безжурно-бадьора мелодія знаменитої пісні «Ой на горі на Маківці»!
Наша сотня вже готова,
Виїжджає до Кийова…
А в Кийові Злота брама,
На тій брамі синьо-жовта фана…
Є у Львові усусуси
Україна мусить бути.
Ніби усусуси здатні самі побудувати соборну Українську державу.
Звичайно, цю стрілецьку пісню я вже давно не співаю. Знову міркував над нею, коли відтворював трагічну історію, яку зберіг для наступних поколінь січовий стрілець Семен Мальковий із Сокальщини. Ось її уривок: «вже три місяці без зв’язку з рідними тинявся в Карпатах 3-й курінь Українських січових стрільців. Коли сонце вже хилилося на захід, від командира бригади надійшов наказ здобути нову позицію. Ворог час од часу озивався, і тоді над головами галичан співали поодиноку кулі. Раптом із гори, яку ось-ось мали штурмувати, донеслася відома кожному українцеві пісня «Ми жертвою в бою». Спочатку ніхто не міг повірити, що пісня линула з гори, саме звідти, куди була спрямована їхня ненависть. Та врешті зрозуміли, що йдуть до бою проти рідних братів. Жах пройняв кожного. В багатьох на очах з’явилися сльози. «Кожний звук молитво-пісні» бентежив серця, «бо слова її не тільки нагадували батьків, але й прадідів». Та ось загукали гармати, і слова пісні потонули в гуркоті. Праворуч 3-го куреня вже кипів завзятий бій… Сигналу атаки дожидалися з нетерпінням, адже кожен хотів, щоб це моторошне очікування швидше закінчилося. Нараз курінний сурмач прорізав тишу і задума відлетіла. Мелодія сурми була чудова: «Ой вернися, Сагайдачний». Напевно, її почули і ті, що окопалися на горі. Напевно, і їхні серця збентежилися…
Ще не замовк сурмач, як пролунала команда «Вперед!». Здавалося, стрільці не чули граду пострілів, що сипалися з гори. Закривши очі, через кущі терну, стрілецтво несамовито дерлося вперед. Падали вбиті. Але стрільці продовжували оскаженіло дряпатися на верхівку. Врешті, дійшло до рукопашного бою. Зойки та крики розпачу полетіли над осінніми горами… У траншеях і поза ними лежали трупи, ворушилися поранені, з-під лоба дивилися полонені.
Під коренем ліщини лежав російський вояк, проколотий двома багнетами. Щоб встановити особу, санітари обшукали його кишені. Знайшли світлини дружини та малої донечки. І лист з Одеси на адресу Гриця Возняка. Перебігши йог очима, санітар розгублено сказав:
- Та це ж зовсім українське ім’я!
Всі затихли, бо, здається, соромилися дальше шукати правди.
Санітар сголос почав читати листа дружини вбитого: «Вже Наталочка велика, щодня молиться Богу, щоби Ти, дорогенький, здоров вертався». Всі пригнічено мовчали… Після тихих слів панахиди заспівали пісню «Журавлі». Слова «Видиш, брате мій, товаришу мій» вимовляли стрільці з особливим почуттям» («Багряні жнива Української революції»).
Як би було добре, щоб на горі Маківці брати-галичани поруч з меморіалом січовим стрільцям побудували хоча б скромний пам’ятник Грицеві Возняку та іншим українцям-наддніпрянцям, убитим братньою рукою.
Хотів би також, щоб брати-галичани вшанували пам'ять славного сина України Гната Западнюка, автора знаменитої пісні «То не грім загримів» та маловідомого вірша «До брата-галичанина на позиції». Нехай би хоч одна з вулиці славної Галичини носила його імя… А завершу роздуми строфою прекрасної пісні подільського козака Западнюка:
То не грім загримів,
То не бір зашумів,
Не столітні дуби затріщали,
То в завзятій борні,
Віковічній, страшній,
З України кайдани упали.
Роман Коваль.
Гуцули у Визвольній боротьбі
Спогади січового стрільця Михайла Горбового
Цю пісню я вивчив на початку 1990-х років. Її бадьорий настрій, патріотичні слова, хоча і з деякими галицизмами та полонізмами, лягли мені на душу. Не раз співав її, відпочиваючи душею – чи то спускаючись із гір у районі Славського, чи підходячи до свого дому на Курській вулиці в Києві.
Ой на горі на Маківці
Там ся били січові стрільці…
Б’ються, б’ються, не здаються,
Йдуть до бою ще й сміються!
Та піднесення зникало, коли десь із-за рядків та мажорних нот випливав образ мого дідуся, Федота Васильовича П’явка-Коваля, писаря Російської армії у часи Першої світової війни. Під час бойових дій він перебував у Карпатах, маг бути й на Маківці. Це ж його могли вбити з усмішкою на устах бадьорі січові стрільці…
Так, дідусь мій був не в тій армії, і все ж… Звичайно, душею я був на боці січових стрільців, які билися проти гнобительки Росії, бажав їм звитяг. І все ж чи не занадто бадьора і весела ця пісня? Адже йдеться про трагедію нашого народу, розділеного між державами і змушеного воювати проти самого себе.
За інерцією я ще рік-два співав ту стрілецьку пісню, але вже без натхнення. «У московському війську таких, як мій дідусь, було сотні тисяч, - думав я. – невже брати-галичани не усвідомлюють цього? Ще й нас запрошують до співу…»
1995 року у львівському журналі «Дзвін» до століття із дня народження поета доктора ветеринарних наук Гната Западнюка було опубліковано статтю «Вчений – співець січового стрілецтва». За кілька років з нею познайомив мене Віталій Западню, син поета. Його батько увійшов в українську літературу насамперед як автор знаменитої пісні «то не грім загримів», присвяченій «славній Галицькій армії». Але найбільше мене вразив його маловідомий вірш «До брата-галичанина на позиції».
Відбувається страшенна війна –
Скрізь смерть, могили і хрести.
І в двох ворожих станах
Стоїм ми – я і ти.
Лиш заревуть гармати –
Те ревіння страшне! –
Як свистом куль австрійських
Вітаєш ти мене.
На російські окопи
Шрапнельний сиплеш град
Й себе ти окликаєш?
«Я тут, твій брат, твій брат».
Гнат Западню, уродженець с. Тростянчик (нині Вінниччина), в роки вій ни проти своєї волі був мобілізований до російського війська. У складі 5-ї армії опинився на березі річки Золота Липа (ліва притока Дністра), де в 1915-1916 рр. точилися запеклі бої проти австрійського війська, у складі якого й діяли Українські січові стрільці. У квітні 1916 р. на березі Золотої Липи, в перервах між боями, двадцятилітній юнак закликав виявити відвагу не своїх товаришів, російських солдатів, а січових стрільців.
Забудь мене, мій брат,
Йдучи у смертний бій,
В огні моїх гармат
Як лицар вперто стій.
Якщо мене побачиш,
Прицілься і стріляй
І в серце брата кулю
Автрійськую пускай.
Бо те, за що ми б’ємося, -
Стріляй же, брат, міткіш, -
Зійде з нашої крові
На ниві близьких днів.
Над Збручем побудуєм
Ми вічнії мости,
Зайдем і ся обіймем,
Як рідні брати.
Мене здивувало не тільки передбачення автора, що невдовзі постане Українська держава… Насамперед вразило побажання воєнної удачі усусам, готовністю прийняти їхню кулю у груди, аби лише програло російське військо – основа ворожої держави… Такого в українській літературі я ще не зустрічав…
Якою ж недоречною на тлі цих душевних мук-радості є безжурно-бадьора мелодія знаменитої пісні «Ой на горі на Маківці»!
Наша сотня вже готова,
Виїжджає до Кийова…
А в Кийові Злота брама,
На тій брамі синьо-жовта фана…
Є у Львові усусуси
Україна мусить бути.
Ніби усусуси здатні самі побудувати соборну Українську державу.
Звичайно, цю стрілецьку пісню я вже давно не співаю. Знову міркував над нею, коли відтворював трагічну історію, яку зберіг для наступних поколінь січовий стрілець Семен Мальковий із Сокальщини. Ось її уривок: «вже три місяці без зв’язку з рідними тинявся в Карпатах 3-й курінь Українських січових стрільців. Коли сонце вже хилилося на захід, від командира бригади надійшов наказ здобути нову позицію. Ворог час од часу озивався, і тоді над головами галичан співали поодиноку кулі. Раптом із гори, яку ось-ось мали штурмувати, донеслася відома кожному українцеві пісня «Ми жертвою в бою». Спочатку ніхто не міг повірити, що пісня линула з гори, саме звідти, куди була спрямована їхня ненависть. Та врешті зрозуміли, що йдуть до бою проти рідних братів. Жах пройняв кожного. В багатьох на очах з’явилися сльози. «Кожний звук молитво-пісні» бентежив серця, «бо слова її не тільки нагадували батьків, але й прадідів». Та ось загукали гармати, і слова пісні потонули в гуркоті. Праворуч 3-го куреня вже кипів завзятий бій… Сигналу атаки дожидалися з нетерпінням, адже кожен хотів, щоб це моторошне очікування швидше закінчилося. Нараз курінний сурмач прорізав тишу і задума відлетіла. Мелодія сурми була чудова: «Ой вернися, Сагайдачний». Напевно, її почули і ті, що окопалися на горі. Напевно, і їхні серця збентежилися…
Ще не замовк сурмач, як пролунала команда «Вперед!». Здавалося, стрільці не чули граду пострілів, що сипалися з гори. Закривши очі, через кущі терну, стрілецтво несамовито дерлося вперед. Падали вбиті. Але стрільці продовжували оскаженіло дряпатися на верхівку. Врешті, дійшло до рукопашного бою. Зойки та крики розпачу полетіли над осінніми горами… У траншеях і поза ними лежали трупи, ворушилися поранені, з-під лоба дивилися полонені.
Під коренем ліщини лежав російський вояк, проколотий двома багнетами. Щоб встановити особу, санітари обшукали його кишені. Знайшли світлини дружини та малої донечки. І лист з Одеси на адресу Гриця Возняка. Перебігши йог очима, санітар розгублено сказав:
- Та це ж зовсім українське ім’я!
Всі затихли, бо, здається, соромилися дальше шукати правди.
Санітар сголос почав читати листа дружини вбитого: «Вже Наталочка велика, щодня молиться Богу, щоби Ти, дорогенький, здоров вертався». Всі пригнічено мовчали… Після тихих слів панахиди заспівали пісню «Журавлі». Слова «Видиш, брате мій, товаришу мій» вимовляли стрільці з особливим почуттям» («Багряні жнива Української революції»).
Як би було добре, щоб на горі Маківці брати-галичани поруч з меморіалом січовим стрільцям побудували хоча б скромний пам’ятник Грицеві Возняку та іншим українцям-наддніпрянцям, убитим братньою рукою.
Хотів би також, щоб брати-галичани вшанували пам'ять славного сина України Гната Западнюка, автора знаменитої пісні «То не грім загримів» та маловідомого вірша «До брата-галичанина на позиції». Нехай би хоч одна з вулиці славної Галичини носила його імя… А завершу роздуми строфою прекрасної пісні подільського козака Западнюка:
То не грім загримів,
То не бір зашумів,
Не столітні дуби затріщали,
То в завзятій борні,
Віковічній, страшній,
З України кайдани упали.
Роман Коваль.
Гуцули у Визвольній боротьбі
Спогади січового стрільця Михайла Горбового
11
Я виджу
- 27.02.10, 17:46
Я виджу, тут, у Косові, наш нарід залінивий. Щоби брався до якого життя, а то лише сидить і чекає на готове. Ти часом «наші сусіди», хоч їх є менше, то більше роблять. То якесь представлення, то хотіли сполонізувати все. До того ще зачинають від малих дітей. І хотять, щоби Українці жили з ними у згоді, як вони вже такій малій дитині зачинають вщіплювати ненависть до всього, що українське.
Не учать, що належить, щоб якийсь розум мали, але відразу – ненависть. І то директори народної школи – такий Гуравський і така Пукановова. Дивлються пани, щоб їм добре було, а між нарід кинути ворожнечу і незгоду. А за що?
Як не раз згадую, як то приємно було, як прийшов я до свого вуйка і там зі мною гарно обходились і говорили. А тепер, відколи Пукановова зачала туманити дітей і старих, то, котре старше, бокує від мене, бо то «rusin». Хоч ще в очі совітить. Але чоловік не сліпий, видить, що ся робить.
Хоча я в ласку не стою і мені з того нічого не прийде. Але все-таки неприємно. Бо одно із другим не знає нічого, лиш то, що наговорили другі, й воно ще дується. І то за те , що старався завше робити якнайкраще і найвірніше. І тепер хотів би, щоб тої зависти не було і жилим у згоді. То все сугестія робить. Але прийде час, коли нагадаємся самі.
Гуцули у Визвольній боротьбі
Не учать, що належить, щоб якийсь розум мали, але відразу – ненависть. І то директори народної школи – такий Гуравський і така Пукановова. Дивлються пани, щоб їм добре було, а між нарід кинути ворожнечу і незгоду. А за що?
Як не раз згадую, як то приємно було, як прийшов я до свого вуйка і там зі мною гарно обходились і говорили. А тепер, відколи Пукановова зачала туманити дітей і старих, то, котре старше, бокує від мене, бо то «rusin». Хоч ще в очі совітить. Але чоловік не сліпий, видить, що ся робить.
Хоча я в ласку не стою і мені з того нічого не прийде. Але все-таки неприємно. Бо одно із другим не знає нічого, лиш то, що наговорили другі, й воно ще дується. І то за те , що старався завше робити якнайкраще і найвірніше. І тепер хотів би, щоб тої зависти не було і жилим у згоді. То все сугестія робить. Але прийде час, коли нагадаємся самі.
Гуцули у Визвольній боротьбі
8
Гуцули і німці
- 21.02.10, 17:34
Згідно із совєтською історичною традицією висвітлювати німців негативно вважалося добрим тоном. Багато нинішніх українських істориків вийшло із совєтської доби, тож вони і продовжили цю тенденцію. Прикро читати їхні примітивно-упереджені оцінки ролі німців, особливо коли йдеться про Першу світову війну. До слова, в мемуарах українських вояків 1914 – 1918 років очорнювання німців немає. Це ж стосується і спогадів Михайла Горбового. Більшість його згадок про німців підтверджують доброзичливе і щире ставлення німецьких вояків до українців, і навпаки.
Важливо те, що німці визнавали гуцулів українцями, не раз кричали їм «hpch!» («Слава!») та ви казували переконання, що такі бойовики, як гуцули, «мусять добути вільну Україну». Німці із задоволенням слухали у виконанні гуцулів «Ще не вмерла Україна» та «Mein Faterland» - стрільці і цю пісню вміли добре виконувати. А чому б не порадувати німецьких камарадів?!
Гуцули не раз знаходили «щирих приятелів між чужинцями-Німцями», бо німці, пізнавши бойову вартість гуцулів, ставилися до них як до рівних і рідних, як до товаришів по зброї.
Командир Гуцульської сотні лейтенант Альфонс Ерле миттєво оцінив верховинців. «Українські стрільці! – сказав він. – Я з вами лише другий день, та вже пізнав вас доволі. Пізнав я вашу амбіцію і те, що ви не новобранці, як ми сподівалися, а знамениті стільці-боєвики… Я вас цілим серцем полюбив, хоч недовго з вами пробуваю. Але вашу вартість я пізнав умить. Я пізнав і те, що з вами силою ніхто не вдіє, навіть я, котрий перевів уже 14 вишколів».
Після бою нагорі При сліп лейтенант Ерле був ще категоричніший. Він сказав гуцулам, що «таких боєвиків йому ще не доводилося стрічати, що з такими хотів би жити і вмерти»…
Сотник Ерле роздобув десь полковий оркестр, наказавши диригентові грати винятково українські пісні: «Ми гайдамаки», «Не пора», «Не миритись» та інші, « чим до решти вхопив нас за серце». Так гуцули знайшли «рідних братів…між чужинцями-Німцями. Відтепер, - заначав Горобовий, - творили ми з Німцями одно: начеб вони не німецькі, а справді стрілецькі старшини».
Зустрівшись у с. Петрове на Закарпатті з буковинськими стрільцями куреня Паппа, вояки Гуцульської сотні з’ясували, що й у цій частині ставлення німецьких старшин до українців «дуже гарне і дбайливе».
Коли надійшов час прощатися з німецькими офіцерами, гуцули засумували. «З великим жалем прощали ми дотеперішніх старшин Ерле і Прібека та хорунжого – свідчив Горобовий. – А шкода, що вони пішли, бо в них були ми придбали пару знаменитих старшин. Вони хотіли остати при У.С.С.»
Сотню очолив адвокат Омелян Левицький. Він був українець, але за вояцькими прикметами поступався Альфонсу Ерле та іншим німецьким старшинам.
Слід зазначити, що Альфонс Ерле так закохався в гуцулів, що не полишав думки знову повязати свою долю з українцями. 1918 року мрія здійснилася – він став отаманом УГА. Був начальником штабу Начальної команди УГА, 1-м квартирмейстером і начальником штабу 1 корпусу УГА.
Не один він розбудовував Галицьку армію та бився проти поляків за те, що Галичина увійшла до складу Української держави. Згадаємо хоча б таких провідних німецьких старшин, як Альфред Шаманек, Альфред Бізанц, Фердинанд Лянг, Карл Аріо, Северин Байгерт, Вільгельм Габсбург-Лотрінген, Арнольд Вольф, Фердинанд Льонер, Вільгельм Льобковіц, Ріхард Шобер, Антін Кравс, Ганс Кох, Густав Ціріц, Франц Тінкль та багато інших етнічних німців. Слава їм!
Гуцули у Визвольній боротьбі
Спогади січового стрільця Михайла Горбового
Важливо те, що німці визнавали гуцулів українцями, не раз кричали їм «hpch!» («Слава!») та ви казували переконання, що такі бойовики, як гуцули, «мусять добути вільну Україну». Німці із задоволенням слухали у виконанні гуцулів «Ще не вмерла Україна» та «Mein Faterland» - стрільці і цю пісню вміли добре виконувати. А чому б не порадувати німецьких камарадів?!
Гуцули не раз знаходили «щирих приятелів між чужинцями-Німцями», бо німці, пізнавши бойову вартість гуцулів, ставилися до них як до рівних і рідних, як до товаришів по зброї.
Командир Гуцульської сотні лейтенант Альфонс Ерле миттєво оцінив верховинців. «Українські стрільці! – сказав він. – Я з вами лише другий день, та вже пізнав вас доволі. Пізнав я вашу амбіцію і те, що ви не новобранці, як ми сподівалися, а знамениті стільці-боєвики… Я вас цілим серцем полюбив, хоч недовго з вами пробуваю. Але вашу вартість я пізнав умить. Я пізнав і те, що з вами силою ніхто не вдіє, навіть я, котрий перевів уже 14 вишколів».
Після бою нагорі При сліп лейтенант Ерле був ще категоричніший. Він сказав гуцулам, що «таких боєвиків йому ще не доводилося стрічати, що з такими хотів би жити і вмерти»…
Сотник Ерле роздобув десь полковий оркестр, наказавши диригентові грати винятково українські пісні: «Ми гайдамаки», «Не пора», «Не миритись» та інші, « чим до решти вхопив нас за серце». Так гуцули знайшли «рідних братів…між чужинцями-Німцями. Відтепер, - заначав Горобовий, - творили ми з Німцями одно: начеб вони не німецькі, а справді стрілецькі старшини».
Зустрівшись у с. Петрове на Закарпатті з буковинськими стрільцями куреня Паппа, вояки Гуцульської сотні з’ясували, що й у цій частині ставлення німецьких старшин до українців «дуже гарне і дбайливе».
Коли надійшов час прощатися з німецькими офіцерами, гуцули засумували. «З великим жалем прощали ми дотеперішніх старшин Ерле і Прібека та хорунжого – свідчив Горобовий. – А шкода, що вони пішли, бо в них були ми придбали пару знаменитих старшин. Вони хотіли остати при У.С.С.»
Сотню очолив адвокат Омелян Левицький. Він був українець, але за вояцькими прикметами поступався Альфонсу Ерле та іншим німецьким старшинам.
Слід зазначити, що Альфонс Ерле так закохався в гуцулів, що не полишав думки знову повязати свою долю з українцями. 1918 року мрія здійснилася – він став отаманом УГА. Був начальником штабу Начальної команди УГА, 1-м квартирмейстером і начальником штабу 1 корпусу УГА.
Не один він розбудовував Галицьку армію та бився проти поляків за те, що Галичина увійшла до складу Української держави. Згадаємо хоча б таких провідних німецьких старшин, як Альфред Шаманек, Альфред Бізанц, Фердинанд Лянг, Карл Аріо, Северин Байгерт, Вільгельм Габсбург-Лотрінген, Арнольд Вольф, Фердинанд Льонер, Вільгельм Льобковіц, Ріхард Шобер, Антін Кравс, Ганс Кох, Густав Ціріц, Франц Тінкль та багато інших етнічних німців. Слава їм!
Гуцули у Визвольній боротьбі
Спогади січового стрільця Михайла Горбового
15
«пацифікація» Верховини.
- 21.02.10, 17:24
Ляхи не пробачили гуцулам участі в боротьбі за Українську державу. Щоб убити навіть думку про неї, польські завойовники 1920 року здійснили варварську «пацифікацію» Верховини. Скільки крові тоді пролилося!... А хто пам’ятає про це? Про польську пацифікації Східної Галичини і Волині в 1930-х рр.. ми, слава богу, не забули, а хто пам’ятає трагедію Гуцульщини?!
А про неї збереглося чимало свідчень. Про цю «пацифікацію» писали Петро Шекерик-Доників, Михайло Горобовий і Михайло Ломацький. Уривки спогадів перших двох є в цій книзі, тож наведу кілька свідчень очевидця Михайла Ломацького з його нарису «1920 рік у Головах і сусідніх селах».
«Гуцульщину пацифікував тоді 14-й полк польської піхоти під командою полковника Ролінського, не сама польська міліція чи жандармерія… - стверджував Михайло Ломацький. – Місцевості, які пацифікувало польське військо: Голови, Жабє – Зелене, Гриневе, Яблонця, Ферескуля, Довгополе, Стебне, перехресне, Красної ля, Ясенів, - села в самому центрі Гуцульщини. Прищеплювання «культури» гуцулам починалося в такий спосіб: військо входило до села й зганяло мужчин. Мужчин починали жандарми бити чи і куди попало. Били мужчин, били жінок – по лиці, по носі, плечах і п’ятах, жінкам давали по п’ятдесят, чоловікам – по сто буків! Найбільше катували селян у Головах. Голови – це одне з найкращих, найбагатших і найвідоміших сіл Гуцульщини, під полониною Скуповою. Мешканці Голов – це горді, свідомі своєї людськості й національної гідності гуцули. Голови – національно найсвідоміше село у глибині гір».
Тому саме тут досхочу «гуляли» «розшалілі осободітелі»… Карна експедиція пограбувала, а тоді спалила хати Василя Шекерика і Федора Карабчука. «Миколу Дронєнка бито так, що тіло повідпадало від костей. Василя Маротчака і Єалана Бойчука били без милосердя, а потім підвішено на смереці, де висіли до без притомності, після чого дістали ще по сто буків. Цим знущанням і побоями приглядався поручик, курив сигаретку і сміявся. Михайла Шекерика скатовано так, що він від побоїв помер… Били і знущалися над жінками. Зґвалтували і побили Василину Шкіндрюк. Марію Кречунек підвісили за волосся до сволока і били. Вона, щоб ще раз не попасти в руки катам, повісилася у стайні. Катерина Карабчук втратила пам'ять від побоїв Настю Шекерик і її дітей били цілу ніч. Параску Храпчук і Марію Семенюк били, відливали водою і били дальше, так усю ніч. Тринадцятилітню дівчину, Анну Пачкун, ґвалтували десять польських вояків. Дочок Дмитра Білі щука, Марію і Параску, били, ґвалтували й заразили сифілісом. Не було в Головах хати, де не бито б людей і не грабовано майна».
Докладно описував Михайло Ломацький і побиття людей у Зеленім і Бистереці – присілках с. Жабє та й самому Жабйому й інших селах. Називає автор прізвища десятків гуцулів, які потрапили під дротянки і биків ці польських варварів. Вражає не тільки люта жорстокість, а й те, що ляхи виявили її до дітей та старших людей, як, наприклад, до 70-літнього Леся Савчука, 75-літнього Андрія Зєтинюка, 80-літньої Марії Савчук, 83-річного Юри Готича із села Бистрень. А синові Юрка Готича забивали «цвяхи під нігті, стискали пальці кліщами і в дверях, пекли п’яти розпеченим залізом і били по них. Це все вірні, правдиві факти!» - свідчив і Михайло Горобовий у досі не опублікованому спогаді «Тюрми у Польщі».
Порівняно з «весняною польофенизою» 1920 року, вважав Горобовий, «нічим були напади татарські у давнину». А працівників польських тюрем, куди кинули гуцулів, Горобовий називав «опричниками Івана Грізного».
Гуцули у Визвольній боротьбі
Спогади січового стрільця Михайла Горбового
А про неї збереглося чимало свідчень. Про цю «пацифікацію» писали Петро Шекерик-Доників, Михайло Горобовий і Михайло Ломацький. Уривки спогадів перших двох є в цій книзі, тож наведу кілька свідчень очевидця Михайла Ломацького з його нарису «1920 рік у Головах і сусідніх селах».
«Гуцульщину пацифікував тоді 14-й полк польської піхоти під командою полковника Ролінського, не сама польська міліція чи жандармерія… - стверджував Михайло Ломацький. – Місцевості, які пацифікувало польське військо: Голови, Жабє – Зелене, Гриневе, Яблонця, Ферескуля, Довгополе, Стебне, перехресне, Красної ля, Ясенів, - села в самому центрі Гуцульщини. Прищеплювання «культури» гуцулам починалося в такий спосіб: військо входило до села й зганяло мужчин. Мужчин починали жандарми бити чи і куди попало. Били мужчин, били жінок – по лиці, по носі, плечах і п’ятах, жінкам давали по п’ятдесят, чоловікам – по сто буків! Найбільше катували селян у Головах. Голови – це одне з найкращих, найбагатших і найвідоміших сіл Гуцульщини, під полониною Скуповою. Мешканці Голов – це горді, свідомі своєї людськості й національної гідності гуцули. Голови – національно найсвідоміше село у глибині гір».
Тому саме тут досхочу «гуляли» «розшалілі осободітелі»… Карна експедиція пограбувала, а тоді спалила хати Василя Шекерика і Федора Карабчука. «Миколу Дронєнка бито так, що тіло повідпадало від костей. Василя Маротчака і Єалана Бойчука били без милосердя, а потім підвішено на смереці, де висіли до без притомності, після чого дістали ще по сто буків. Цим знущанням і побоями приглядався поручик, курив сигаретку і сміявся. Михайла Шекерика скатовано так, що він від побоїв помер… Били і знущалися над жінками. Зґвалтували і побили Василину Шкіндрюк. Марію Кречунек підвісили за волосся до сволока і били. Вона, щоб ще раз не попасти в руки катам, повісилася у стайні. Катерина Карабчук втратила пам'ять від побоїв Настю Шекерик і її дітей били цілу ніч. Параску Храпчук і Марію Семенюк били, відливали водою і били дальше, так усю ніч. Тринадцятилітню дівчину, Анну Пачкун, ґвалтували десять польських вояків. Дочок Дмитра Білі щука, Марію і Параску, били, ґвалтували й заразили сифілісом. Не було в Головах хати, де не бито б людей і не грабовано майна».
Докладно описував Михайло Ломацький і побиття людей у Зеленім і Бистереці – присілках с. Жабє та й самому Жабйому й інших селах. Називає автор прізвища десятків гуцулів, які потрапили під дротянки і биків ці польських варварів. Вражає не тільки люта жорстокість, а й те, що ляхи виявили її до дітей та старших людей, як, наприклад, до 70-літнього Леся Савчука, 75-літнього Андрія Зєтинюка, 80-літньої Марії Савчук, 83-річного Юри Готича із села Бистрень. А синові Юрка Готича забивали «цвяхи під нігті, стискали пальці кліщами і в дверях, пекли п’яти розпеченим залізом і били по них. Це все вірні, правдиві факти!» - свідчив і Михайло Горобовий у досі не опублікованому спогаді «Тюрми у Польщі».
Порівняно з «весняною польофенизою» 1920 року, вважав Горобовий, «нічим були напади татарські у давнину». А працівників польських тюрем, куди кинули гуцулів, Горобовий називав «опричниками Івана Грізного».
Гуцули у Визвольній боротьбі
Спогади січового стрільця Михайла Горбового
8
Театр
- 18.02.10, 21:13
На весь свій голос пролунали гасла, які піднесла ще російська революція. У великому здивуванні перед бувшою Росією і стоїть цей політично думаючий світ із запитом: «А чи переведе всі ті гасла, чи здійснить їх вона?»
Розкололася, розпалася Росія. Донині великого осоромлення зазнала московська безцарна, здавалосяб, вільна земля, дійшовши до наболівшого навіть москалям своїм насиллям та безпутством більшовизму.
Гарні, красиві гасла піднесла й українська революція. Але і на Вкраїні невтримною хвилею розлилася мерзенність.
Так, у Московщині, прийшли людці з нечистими руками і соромом незмивним укрили кращі почуття і звичаї російського люду. Оганьбили, бажали зрадниками виставити кращих, старих, заслужених, суто-народних провідників російського краю.
Багато ж лиха випало і на долю України. І тут були і є подібні людці. І тут було багато часом своїх несвідомих, а дуже часто чужих розумних провокаторів, які спровокували, оплямували, соромом великим вкрили багато дечого історично-святого для Вкраїнської землі.
На Московищі небезпечний експеримент був припущений хоча би з церквою, з релігійними святощами тієї землі. У нас же вороги України, починаючи з Павла Скоропадського (??? сумнівно, що Павло винен більше за інших), у своїй протиукраїнській праці оганьбили самі поняття «гетьман», «гайдамака», «отаман», «козак»,, нарешти, «петлюрівець», «Петлюра».
Російський «таваріщ» кінча вже своє царювання, а його відгук наші «сини-базарники» ще беруть життя повними пригоршнями.
На Московщині «таваріщ» все, що тільки міг, сказав і зробив і вже сходить зі сцени.
На Вкраїні іменно нині до сп’яненого, несвідомо-провокаційного реготу нашого синка-базарника примішується отрутне, далекозорне, але сховано-протиукраїнське хіхікання фахівця-чужинця.
І от в цей критичний час, коли, може, від декількох тижнів залежить, бути чи не бути славі Україні, в цей час приходять себелюбці-авантюрники і роблять реалізацію. Приходять партійними і викликають до озброєного двобою інші партії. Заявляються українці «без напрямку» і робляться виконавцями цього виклику. А «фаховець» сидить та «хіхіка». І знову насовувалося «пекельне свято», бо знову мала пролитися в цій необдкманній боротьбі братня кров.
Кому це потрібно?
Хіба фронтовики своїми грудьми захищають себелюбців-інтригантів? А друге, хіба нечувані позбавлення терплять активні оборонці України во імя панування лише однієї якої-небудь партії, яка, випадково взявши верх, відкинула б інші народні українські партії?
Хвала Богу, що все утихомирилося без пролиття крови. Тепер же треба, час вже стати більш реалістичними, розважливими, державно-розумними. Ті люде, які (працюють) не в постачаннях та в недосяжних штабах, але активно в полі з рушницею в руці боронять український край, роблять це лише завдяки своїй вірі, що прийде на Вкраїні час, коли себелюбство наших братиків-отаманчиків, чужа воля чужинців-фаховців і шкідливе і вщент руйнуюче розпороження й колотнеча українських партій не буде мати місця в державному будуванню України.
Не діло армії шукати шляхів порозуміння, примирення поміж Українськими народними партіями, яке нині доконче потрібне, необхідне. Будучи реалістами життя, кажемо: «гляньте на наше вкраїнське село, чутко прислухайтеся його голосу про країну й соціалізацію.»
Єднайтеся! Без (пролиття) крови порозумійтеся, всі українці-партійники. Проявіть державний розум, ціною, може, партійної жертви. Станьте реалістами і будівничими, бо страшно буде, коли народний гнів вибухне проти своїх же провідників.
Тоді прийдуть чужі люде зі сходу і всю свою любов та довіря народу нашого несвідомого перетягнуть на свій бік. Тоді «воскресне» - тільки не Україна, «пишна, вільна, щастям горда», за яку бються українці-республіканці, а Малоросія – край, «гдє всьо обілієм дишет», і знову поллється це «обіліє» в чужі краї, в чужі кишені. От тоді люд наш зовсім зневіриться.
Хочеться криком кричать і благати всю свідому силу України порозумітися і перейти на шлях дійсно державної роботи. Військо ж мусить стояти осторонь, оскільки видко, що є лад, є робота.
4 травня 1919 рік . газета "Вістки Сірих" (Сіра дивізія)
Коваль Р. Тернистий шлях кубанця Проходи: Документальний роман. – Вінниця: ДП «ДКФ», 2007. – 404с.
Розкололася, розпалася Росія. Донині великого осоромлення зазнала московська безцарна, здавалосяб, вільна земля, дійшовши до наболівшого навіть москалям своїм насиллям та безпутством більшовизму.
Гарні, красиві гасла піднесла й українська революція. Але і на Вкраїні невтримною хвилею розлилася мерзенність.
Так, у Московщині, прийшли людці з нечистими руками і соромом незмивним укрили кращі почуття і звичаї російського люду. Оганьбили, бажали зрадниками виставити кращих, старих, заслужених, суто-народних провідників російського краю.
Багато ж лиха випало і на долю України. І тут були і є подібні людці. І тут було багато часом своїх несвідомих, а дуже часто чужих розумних провокаторів, які спровокували, оплямували, соромом великим вкрили багато дечого історично-святого для Вкраїнської землі.
На Московищі небезпечний експеримент був припущений хоча би з церквою, з релігійними святощами тієї землі. У нас же вороги України, починаючи з Павла Скоропадського (??? сумнівно, що Павло винен більше за інших), у своїй протиукраїнській праці оганьбили самі поняття «гетьман», «гайдамака», «отаман», «козак»,, нарешти, «петлюрівець», «Петлюра».
Російський «таваріщ» кінча вже своє царювання, а його відгук наші «сини-базарники» ще беруть життя повними пригоршнями.
На Московщині «таваріщ» все, що тільки міг, сказав і зробив і вже сходить зі сцени.
На Вкраїні іменно нині до сп’яненого, несвідомо-провокаційного реготу нашого синка-базарника примішується отрутне, далекозорне, але сховано-протиукраїнське хіхікання фахівця-чужинця.
І от в цей критичний час, коли, може, від декількох тижнів залежить, бути чи не бути славі Україні, в цей час приходять себелюбці-авантюрники і роблять реалізацію. Приходять партійними і викликають до озброєного двобою інші партії. Заявляються українці «без напрямку» і робляться виконавцями цього виклику. А «фаховець» сидить та «хіхіка». І знову насовувалося «пекельне свято», бо знову мала пролитися в цій необдкманній боротьбі братня кров.
Кому це потрібно?
Хіба фронтовики своїми грудьми захищають себелюбців-інтригантів? А друге, хіба нечувані позбавлення терплять активні оборонці України во імя панування лише однієї якої-небудь партії, яка, випадково взявши верх, відкинула б інші народні українські партії?
Хвала Богу, що все утихомирилося без пролиття крови. Тепер же треба, час вже стати більш реалістичними, розважливими, державно-розумними. Ті люде, які (працюють) не в постачаннях та в недосяжних штабах, але активно в полі з рушницею в руці боронять український край, роблять це лише завдяки своїй вірі, що прийде на Вкраїні час, коли себелюбство наших братиків-отаманчиків, чужа воля чужинців-фаховців і шкідливе і вщент руйнуюче розпороження й колотнеча українських партій не буде мати місця в державному будуванню України.
Не діло армії шукати шляхів порозуміння, примирення поміж Українськими народними партіями, яке нині доконче потрібне, необхідне. Будучи реалістами життя, кажемо: «гляньте на наше вкраїнське село, чутко прислухайтеся його голосу про країну й соціалізацію.»
Єднайтеся! Без (пролиття) крови порозумійтеся, всі українці-партійники. Проявіть державний розум, ціною, може, партійної жертви. Станьте реалістами і будівничими, бо страшно буде, коли народний гнів вибухне проти своїх же провідників.
Тоді прийдуть чужі люде зі сходу і всю свою любов та довіря народу нашого несвідомого перетягнуть на свій бік. Тоді «воскресне» - тільки не Україна, «пишна, вільна, щастям горда», за яку бються українці-республіканці, а Малоросія – край, «гдє всьо обілієм дишет», і знову поллється це «обіліє» в чужі краї, в чужі кишені. От тоді люд наш зовсім зневіриться.
Хочеться криком кричать і благати всю свідому силу України порозумітися і перейти на шлях дійсно державної роботи. Військо ж мусить стояти осторонь, оскільки видко, що є лад, є робота.
4 травня 1919 рік . газета "Вістки Сірих" (Сіра дивізія)
Коваль Р. Тернистий шлях кубанця Проходи: Документальний роман. – Вінниця: ДП «ДКФ», 2007. – 404с.
9
П. опонентам
- 14.02.10, 14:16
В історії ХХ століття є три провідні теми:
1) Визвольна війна 1917 – 1920 – х років,
2) цілеспрямоване нищення українського етносу у 1920 – 1930 – х роках, кульмінацією якого став Голодомор,
3) та героїчна боротьба українців у роки Другої світової війни.
Москва істерично-болісно сприймає правду про ті часи. Кожне дослідження цих сторінок історії апологети імперії сприймають з люттю, особливо коли правдиві оцінки звучать на державному рівні. Боротьба УПА і Голодомор ґрунтовно досліджені, більш медійні – сотні наших істориків ведуть успішну боротьбу проти імперських інтерпретацій тих часів. Та лише одиниці вітчизняних істориків вертаються на поля битв та партизанські стежки Визвольної війни 1917 – 1920 – х років, на мій погляд, визначальної теми вітчизняної історії ХХ століття, розуміння якої дає ключ до розуміння подальших подій.
1) Визвольна війна 1917 – 1920 – х років,
2) цілеспрямоване нищення українського етносу у 1920 – 1930 – х роках, кульмінацією якого став Голодомор,
3) та героїчна боротьба українців у роки Другої світової війни.
Москва істерично-болісно сприймає правду про ті часи. Кожне дослідження цих сторінок історії апологети імперії сприймають з люттю, особливо коли правдиві оцінки звучать на державному рівні. Боротьба УПА і Голодомор ґрунтовно досліджені, більш медійні – сотні наших істориків ведуть успішну боротьбу проти імперських інтерпретацій тих часів. Та лише одиниці вітчизняних істориків вертаються на поля битв та партизанські стежки Визвольної війни 1917 – 1920 – х років, на мій погляд, визначальної теми вітчизняної історії ХХ століття, розуміння якої дає ключ до розуміння подальших подій.
10
