Травневого дня по старій кам’яній дорозі котила веломашину молода дівчина, посильна сільської ради. Біля одного з будинків, підійшла до воріт і голосно окликнула перекрикуючи гавкіт хазяйської собаки.
- Петро Трохимович виходьте!
- Ну що там Оксанко – виглянув з майстерні сивоголовий худий дідусь.
- Вас сільський голова гукають.
- А чому сам не прийшов, а гукає?
- Та не Вас одного, ще Андрія Денисовича. Ветеранів.
- Щось даватимуть?
- Ні везтимуть до району на якийсь захід.
За хвилин двадцять, охайно одягнений, з розчесаною сивою шевелюрою, шкандибаючи на поранену в війну ногу, йшов до сільради Петро Трохимович.
Біля сільради на лавочці вже сидів Андрій Денисович.
- Доброго дня юначе Андрію – привітався Трохимович.
- Доброго тобі Петро.
- Що це нас згадали?
- Свято Перемоги на слідкуючій неділі.
- Дивись, наш сільський голова йде.
- Ото він і розповість нам як нас поздоровляти будуть цього року.
Від дверей будівлі, прискореним кроком до ветеранів йшов Олексій Дмитрович. Чоловік середніх років, темноволосий в світлій тенісці і широких з легкої тканини шароварах. Він нещодавно обраний на цю посаду і тому ще трішки грався в посаду не розуміючи всю її тяжкість і безвихідність у більшості питань.
- Здравствуйте. Треба завтрашнього дня їхати до району.
- З якою метою?
- Будуть Вас вітати з Святом Перемоги.
- В якій формі. Концерт, вистава, святкове засідання.
- Благодійний обід.
- Це що як в нічліжці для бомжів.
- Ну, що ви таке говорите. Це обід, який до свята оплатив Сергій Олегович.
- Серьожа що був комсомольцем, а потім інструктором райкому?
- Так.
- І з якого кошту це заплатив?
- За рахунок власного бізнесу.
- За рахунок вкраденого районного млина і олійниці.
- Ну, що ви таке говорите? Він його приватизував, взяв в оренду з правом викупу.
Наступного дня з двоякими почуттями сиділи на задньому сидінні стареньких Жигулів сільського голови два діда. В святкових кашкетах, вихідних костюмах і з записками в кишенях що придбати додому. Їхали в роздумах над життям. Виглядали у віна автівки на поля, не раз виорані і засіяні ними, аж поки не з’явилися околиці райцентру.
Біля будинку культури вже шумів народ. З усіх сільських рад, за рознарядкою звезли учасників бойових дій Великої Вітчизняної війни. Гомоніли про життя, згадували минуле, обговорювали сьогоднішню подію. Обід, в такій формі, був в диковинку такого раніше не було. Мітинг, шана ветеранам, фронтові сто грам з доброю закускою, спілкування. А цього разу на першому плані акцентування на безплатному обіді і людині за чий рахунок. Вроді захищали не державу, а цього інструктора райкому, що прихватив частину районної власності.
Столи ломилися в фойє будинку культури від неглибоких тарілок з супом, обмеженої кількості другої страви, занадто світлого компоту. Повсідалися, розлили по чаркам горілки. Людей, за столи, сотні півтори зібрали. Половина ветерани, а половина працівники райадміністрації і райвиконкому. До середини залу неквапливою ходою вийшов товариш-благодійник. Піднявши чарчину почав поздоровляти: “Шановні ветерани! Дозвольте привітати … Дозвольте побажати… Та як би не ви… “ Одним словом можна передати так “Многії літа якщо зможите...”
Тихіше ніж “за упокой” на поминках випили за перемогу. Цокали в неглибоких тарілках ложки черпаючи пісний суп. Був ще другий тост і третій останній.
Їхали спочатку мовчки. Потім сільський голова наважився запитати.
- Ну як Вам оце все?
- Кепсько. Воювали щоб на старості як бомжів до району возили кормить. До пам’ятника навіть не ходили. Добре що за першим тостом хоч наголосили по якому поводу та за чий рахунок.
- Що так то так.
- Виписали б по районній газеті чи по кубометру дров привезли б. А то отак воювали а на старості така шана переможцям фашизму.
- Давайте діди зараз візьмемо в крамниці пляшку, закуску та під сільрадою сядемо в холодочку…
- Підтримую.
- Тільки скинемось, благодійництва нам на сьогодні досить.
Під липами, на котрих розпускалася молода листва, сиділи за столом три односельця. Внизу грала сонячними променями ще холодна дніпровська вода. На скатертині розклали харч, куплений в складчину. Згадали, не цокаючись, тих кого вже нема.
- Знаєш голово, кепсько від спогаду про сьогоднішню поїздку.
- Самому не пособі і бензину сільрадівського спалили на кошт більший ніж той обід коштує.
- А ти думаєш вони це розуміють.
- Та ви що? Зараз там така гулянка йде. Дочекались щоб вас по домах відправити і свято собі влаштували.
- На кошт благодійника?
- Ви як діти малі. На кошт районного бюджету. Там грошей того благодійника хіба що на компот. Приміщення безкоштовне, районний бюджет виділив коштів, а він примазався як маючий неофіційну владу.
- А як це неофіційну.
- Брат в нього начальник міліції, зять керує податковою, кум голова райдержадміністрації, сваха завідує культурою в районі, сват в прокуратурі. От вони йому і допомагають переводити з комунальної і державної власності в особисту все що сподобається.
- Оце тобі інструктор партії?
Розходилися діди по домам поздоровленні. Так поздоровленні, що аж серце прихвачувало. Воювали, голодували, недосипали, все працювали щоб якось краще було. А тільки кому? Отаким інструкторам, що вичекали часу обкрадати.
А за два дні було дев’яте травня. День Перемоги. Біля пам’ятника вітали дітки ветеранів. А ж з гори стрілою автівка. З неї вийшла поважна жінка в святковому вбранні.
- Денисович поглянь, це ж завідуюча культурою в районі.
- Сваха благодійника?
Лилося піснею поздоровлення тієї “свахи”. Вона бажала добра і висловлювала шану. Розділяла, на словах, нинішнє скрутне становище ветеранів, забувши зняти з себе коштовні прикраси.
Тільки від цього було на душі пусто не тільки у ветеранів. Та і віри у все це не було.
2001 рік.
Земля Mамаїв
