Олег К. РОМАНЧУК, член виконкому Львівської обласної організації СОУ, шеф-редактор журналу «Універсум»

«Україною правлять люди, які її не люблять і яка їм чужа». Ліна Костенко

I

2500 років тому китайський стратег Сунь-Цзи написав «Мистецтво війни», яке можна було б назвати «Мистецтво холодної війни». Актуальність його вражаюча: «Руйнуйте все, що зміцнює силу ворожої держави, зсередини тієї держави і руками її громадян. Для того вживайте всіх засобів і способів, не оглядаючись ні на що. Наприклад, приваблюйте, затягайте визначніших, впливових, поважних осіб до злочинної, протизаконної дії. Потім примушуйте їх служити нашій державі, загрожуючи оприлюднити їхні підлі вчинки. Коли вони не погодяться, то оприлюднюйте всі знеславлюючі (компрометуючі) їх факти. Не шкодуйте грошей і зусиль, щоб поширити і поглибити всяке озлоблення, невдоволення, незгоди, ненависть, підозру, упередження поміж людьми і групами їх. Руйнуйте національні та релігійні традиції. Поширюйте розпусту. Щедро платіть повіям, танцюристкам, шинкарям, щоб вони зваблювали молодь на пиятику і танці, що руйнують мораль і здоров’я молоді . Робіть усе, що можете, щоб їхньому війську завжди і постійно бракувало їжі та військового спорядження і за мирного часу. А понад усе не шкодуйте грошей на підкуп донощиків та шпигунів з громадян ворожої нам держави. Мусите їх мати в усіх установах, у всіх сферах життя ворожої нам держави».

Російський цар Іван III теж не пас задніх. Він також добре розумівся на принципах ведення інформаційної війни: «Руйнуйте все, що є доброго у ворогів, втягуйте їхніх вельмож і впливових людей у погані вчинки, що не гідні їхнього стану, а потім, за відповідної нагоди, викривайте їх сійте всюди роздор; викликайте невдоволення серед їхніх підвладних, підбурюйте молодші чини проти старших; поширюйте серед них музику, яка пом’якшує мораль . Обманюйте, коли це потрібно. Майте всюди шпигунів».

В інтерв’ю журналові «Тиждень» Олег Гордієвський — колишній полковник совєтської розвідки, а нині британський експерт зі спецслужб, торкнувшись українського напряму в нинішній діяльності ФСБ, так прокоментував поразку російських спецслужб під час президентських виборів 2004 року в Україні: «У Москві сказали: «Добре, ми почекаємо, візьмемо тепер їх тихою сапою». І ось вони беруть… Вербують агентів в уряді, парламенті тощо. Тепер ФСБ працює довготерміново — з таким розрахунком, щоб зробити Україну проросійською не одразу, а за десять років».

Після оприлюднення журналістом Сергієм Лещенком скандального матеріалу про те, що службу охорону українського президента очолює дехто В’ячеслав Заневський, громадянин Росії, я сподівався на блискавичну реакцію демократичних партій, громадських організацій. Проте жодних коментарів од них не почув, не побачив, не прочитав. Хіба що генерал-лейтенант Олександр Скіпальський, колишній заступник голови СБУ, висловив своє ставлення як професіонал до цього обурливого факту: «Янукович має розуміти, що Заневський – громадянин іншої держави, і завжди може бути витік інформації. Громадянин Росії за Конституцією зобов’язаний служити своїй державі та своїм спецслужбам. Знаючи специфіку роботи розвідки РФ, думаю, вони обов’язково скористаються з можливості одержати секретну інформацію з перших вуст. Навіщо президентові Януковичу чуже око у своїй команді? Кожна розвідка мріяла б мати свою людину при президентові сусідньої держави. А тут такий подарунок».

Свого часу про це саме попереджав і Олександр Литвиненко, екс-офіцер ФСБ, якого отруїла «контора»: «Якщо спецслужба будь-якої держави дозволяє безкарано хазяйнувати на своїй території спецслужбі іноземної держави, самостійно проводити оперативні заходи, то насамперед це втрата державного суверенітету і недалекий день, коли ця іноземна держава призначить у цій країні свого президента».

Слід віддати належне «Україні молодій», яка 9 жовтня 2010 року звернулася з офіційним, по суті, запитом до адміністрації Президента України та МЗС. Мовляв, «на яких підставах громадянин Росії В’ячеслав Заневський їздить за кордон з українським паспортом у кишені? Чи не є це порушенням законодавства, а сама робота Заневського в АП — загрозою національній безпеці України?».

Щодо реакції влади… Вона була. У вигляді стислого коментаря глави адміністрації президента України Сергія Льовочкіна: «Хто буде забезпечувати охорону президента - це наше рішення. І кого ми будемо залучити і коли – фахівців з Росії чи США – це наша справа».

Така безапеляційність суджень високопосадовця не може не насторожувати. Бо випадковостей у подібних призначеннях не буває. Чи не може головний охоронець Президента, приміром, бути офіцером з особливих доручень чи офіцером зв’язку при… Білокам’янній? Помовчимо. «Зате сьогодні пан Заневський в епіцентрі ухвалення рішень в Україні. В силу своїх обов’язків він отримав доступ до кабінету Януковича і, не виключено, має можливість бачити документи з грифами «цілком таємно». Також не виключено, що він отримує кореспонденцію, адресовану Януковичу» [Лещенко С. Секрети на винос?].

Так, шпигунство – справа брудна, але необхідна, влучно зауважив свого часу Двайт Айзенгаверн. Отож у Законі України про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб (Стаття 16. Кадри Управління державної охорони України) чітко зазначено, що на службу (роботу) в Управління державної охорони України приймаються на договірній основі громадяни України, здатні за своїми діловими і моральними якостями, освітнім рівнем і станом здоров'я ефективно виконувати службові обов'язки. Бо йдеться про безпеку Української держави. Зокрема безпеку інформаційну.

До речі, cвого часу в оточенні Юлії Тимошенко перебував загадковий радник Кеннет Мерфі, громадянин США. Воно, може, і нічого. Але, приміром, в березні 2009 «Мерфі можна було побачити за столом на переговорах Тимошенко з прем’єр-міністром Франції Франсуа Фійоном. Сам по собі цей факт є абсурдним – що міг робити громадянин США на двосторонній зустрічі керівників урядів України та Франції?! Чи отримав він від СБУ допуск для роботи з державною таємницею? Де гарантії нерозголошення ним почутої інформації? «…Мерфі є колишнім журналістом The Times та The Economist. Однак в інтернет-архіві The Times не можна знайти жодної статті, підписаної ним». «В кар’єрі Мерфі прослідкується інша лінія – це його зв’язок з інституціями, які підтримував Джордж Сорос». «Список офіційної делегації до Японії. Кеннета Мерфі в ньому немає, хоча він брав участь у зустрічах з українського боку» [Лещенко С. Загадковий радник в оточенні Юлії Тимошенко].

Чи беруть до уваги нинішні високопосадовці Закони України «Про інформацію», «Про державну таємницю» тощо? Чи знають вони про існування напрацьованих попередниками Указів та Постанов, які регулюють конкретні дії чиновників, службовців щодо захисту інформації?

Ніхто мене не переконає, що за своїм службовим становищем начальник охорони діючого президента не посвячений у подробиці життя-буття високих достойників (у даному разі українських), не є свідком прийняття доленосних для держави (у даному разі Української) рішень, планів, задумів. Хто належним чином проконтролює «козачка»?

Наймані охоронці державних високопосадовців – не новина. Але в даному разі йдеться навіть не про агента впливу. Тому добросерда позиція українських високопосадовців стосовно громадянина Росії, що опинився на більш ніж відповідальному посту, спонукає до певних роздумів.

Ще один громадянин Російської Федерації зумів обійняти високу посаду в Україні. Йдеться про Андрія Пальчевського, першого заступника міністра України у справах сім’ї, молоді та спорту. «На момент розпаду Радянського Союзу громадянин Пальчевський Андрій Іванович перебував на військовій службі на території Російської Федерації, працював викладачем військової кафедри Московського державного інституту міжнародних відносин. Цей факт, а також те, що він отримав громадянство Російської Федерації, очолював одну з політичних партій у Росії та балотувався в депутати Державної Думи Росії Пальчевський А.І. від української громадськості приховав» (з листа журналіста Володимира Бойка Голові СБУ Увольнение Пальчевского: как это было). Врешті-решт 14 липня 2010 року розпорядженням Кабміну за №1417-р Андрій Пальчевський таки був звільнений із займаної посади.

Цікавою є біографія такого собі Ігоря Беркута, він же Ігор Гекко, автор книги «Брат», лідер партії «Велика Україна». Свого часу журналістка Ольга Жук в «Україні молодій» писала, що на рекламу книги «Брат» у «Саміті» було виділено шість мільйонів Євро, включаючи промотур по містах Європи та Америки. «І де тільки такі «брати» беруться? За чиї гроші розпалюють ворожнечу, запудрюють мізки і пропагують війну?», – дивувалася авторка. Дещо стає зрозумілим із статті Валентина Сохацького «Игорь Гекко: Как банкир-разведчик стал «политиком по вызову». «Але очевидно, що він (Ігор Гекко. – О. Р.) на службі в іншої держави. Адже та сама назва проекту «Велика Україна» не в Україні придумана. Більше схоже, що він, як Штірліц, служить якійсь віртуальній, неіснуючій Батьківщині, яку вважає справді великою» [Лана Самохвалова, УНІАН]. Є запитання?

II

У червні 2010 року керівником одного з найвпливовіших державних підприємств «Укрспецекспорт», яке займається торгівлею української зброї в світі, став народний депутат України від Партії регіонів Дмитро Саламатін. Подейкують, що він є зятем колишнього першого віце-прем'єра РФ Олега Сосковця. Значну частину життя Салматін прожив у Росії. З одного боку, це ніби нічого не означає, та разом з тим про ставлення цієї людини до України можна судити по діях «регіонала» у стінах Верховної Ради під час ратифікації Харківських угод. Тоді Саламатін переламав ніс депутату від НУНС Володимиру Карпуку. Жодної кримінальної справи, попри те, що брутальні дії «регіонала» були зафіксовані на відео, порушено не було. У серпні, в службовому приміщенні «Укрспецекспорту», Саламатін при свідках ударив кріслом по голові директора Державного науково-виробничого підприємства «Термохолод» Юрія Кисельова [Сергій Щербина. Методи влади: депутат-регіонал побив людину офісним кріслом ].

Але ми не про це. Як стверджує колишній гендиректор «Укрспецекспорту» Сергій Боднарчук, його наступник Дмитро Саламатін звільнив увесь кістяк українського збройного бізнесу.

В лютому цього року Д. Саламатін своїм розпорядженням зробив спробу усунути з посади генерального конструктора Конструкторського бюро імені Морозова Героя України Михайла Борисюка. На знаного танкобудівника переклали відповідальність за зрив контракту на постачання зброї Іраку, хоча перед тим у цьому звинувачували самого Д. Саламатіна.

Тому цікавими, на наш погляд, є свідчення вже згадуваного Сергія Боднарчука, оприлюднені в грудні 2010 року «Україною молодою»: «Під час моєї роботи в «Укрспецекспорті» головною проблемою були не зовнішні вороги, а наші внутрішні. Ці люди, закінчивши Московське військове училище ще в часи СРСР, досі не можуть визначитися, патріотами якої держави вони є. Ще вчора окремі з них були в опозиції й розповідали, що ми робимо щось не так, зараз вони при владі. А ми розуміли, що вони є лише рупорами сусідньої держави, яка відстоює свої імперські економічні інтереси на ринку озброєнь. Тому Україна їм як незалежний гравець на ринку зброї була не потрібна!».

У березні 2010 року Кабмін Кабінет Міністрів призначив заступником міністра оборони Олександра Черпіцького. Газета «Дзеркало тижня» публікувала документи, з яких випливає, що новий заступник міністра оборони був раніше засуджений і навіть перебував у розшуку. Незважаючи на скандал (цю історію обговорювали на шпальтах багатьох видань, на телебаченні), високопоставлений чиновник, якому СБУ не надала допуск до державної таємниці, продовжує працювати. У звіті про роботу Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони за період сьомої сесії Верховної Ради України VІ скликання (вересень 2010 року – січень 2011 року) зазначено, що «Комітет запропонував Уряду невідкладно вирішити питання щодо звільнення О. Черпіцького з посади заступника Міністра оборони України». Звіт затверджено рішенням Комітету 12 січня 2011 року (протокол № 65). Цікаво, че не так?

Навіть для непосвяченого у високі державні секрети зрозуміло, що існують елементарні вимоги щодо дотримання жорстких умов захисту таємної або конфіденційної інформації між Україною та іншими державами. Чи, можливо, Росія є винятком? Схоже на це. Бо принаймні в Криму реанімація російської військової контррозвідки, очевидно, успішно завершилась/завершується – вже не чути, що сталося з ефесбешниками, арештованими за спробу вербування офіцера ГУР МО України, якому погрожували розправою з сім’єю та заразити його СНІДом. Що з кримінальною справою? Хто і на якій підставі її закрив?

Є класична сентенція Алена Даллеса: «Не буває дружніх розвідок, бувають розвідки дружніх держав». Тож нав’язаний СБУ примус до «дружби» з ФСБ може мати для України далеко не райдужні наслідки. «У нас зараз у півтора раза більша агентури Росії в Україні, ніж у часи боротьби КГБ з УПА. Медведєв нагороджує офіцерів російських спецслужб орденами за досягнення в Україні, а ми віддаємо Росії затриманих агентів, повертаємо у Крим контррозвідників ФСБ і т.д.» [Олександр Скіпальський, екс-заступник голови СБУ].

У розвідці є непорушне правило: якщо ситуація повторилася двічі, то це вже СИСТЕМА. У нас за багатьма політичними діячами тягнуться «хвости» з минулого. І це також СИСТЕМА. Як могло трапитись, щоб одна з найбагатших осіб в Україні стала на чолі СБУ?

«Той, хто призначає бізнесмена на високу посаду в силовий блок, повинен розуміти, що люди, інфіковані вірусом бізнесу, сприймають навколишній світ крізь призму бізнесу і дбають тільки про власні інтереси. З нинішнім головою СБУ Валерієм Хорошковським, крім цього, є певні цікаві нюанси: то він громадянин України, то проживає Росії, де має прибутковий бізнес у «Євразхолдінгу» і який очолював... Я не знаю випадку, щоб російське керівництво насмілилося призначати на державну службу людину, яка б подалася з Росії в Україну, попрацювала б там, повернулась і стала директором ФСБ» [Олександр Скіпальський, екс-заступник голови СБУ, генерал-лейтенант].

Не з добра-дива почалося забивання клина між Україною і Заходом: широкого розголосу набули історії із затриманням працівниками СБУ німецького громадянина Ланге, директора музею «Тюрма на Лонцького», контррозвідувальна активність біля посольств країн ЄС і НАТО нагадує стиль КГБ...

На думку Тараса Чорновола, «Хорошковський повністю залежить від Кремля. Він отримує вказівки тільки звідти. Я думаю у нього на це табу, – йому заборонено брати вказівки і розпорядження від президента, тільки від президента чи прем’єра Росії. Група, яка пов’язана з ним: Фірташ, який на дуже серйозному гачку там; Льовочкін, якого безпосередньо нав'язали Януковичу... Ось там політика українська формується. Не в українському парламенті і навіть не в Україні, а приходить безпосередньо з Росії» (http://www.pravda.com.ua/news/2011/02/8/5895069/).

«Хорошковський – теж «советский человек». Він керував великим, багатомільярдним російським бізнесом, а зараз керівник української спецслужби. Тому калька для нього – це ФСБ, а не спецслужби розвинутих європейських держав» [Гриценко: Хорошковський працює за калькою ФСБ ].

Чому міністру Табачнику все сходить iз рук? Почесний президент Києво–Могилянської академії В’ячеслав Брюховецький пояснює в коментарі «Обозрєватєлю» так: «Просто Табачник має велику і незаконну підтримку з іншої країни, і через це Президент ніяк не зважиться зробити рішучий крок» [Степанчук І. Міністр із «фалічним комплексом» // Україна молода, 8 лютого 2011].

Ще одна «темна конячка» української політики – Юрій Бут.

«УП» інформувала, що «цей кандидат у депутати користується українським паспортом, який отримав 4 березня 2005 року. Громадянство України Бут набув 18 липня 2002 року в посольстві у Москві» [http://www.pravda.com.ua/news/2007/9/4/63457.htm]. Серед золотих медалістів Військового університету Міністерства оборони Російської Федерації фігурує Ю. А. Бут: «1994 г. Белоконов А.В., Брилев В.П., Бут Ю.А.» (http://www.vumo.ru/our/gold.php). Ось як рекламує себе сам університет (подаємо текст у перекладі українською), це – «кузня кадрів розвідників, спецпропагандистів, юристів, котрі завжди і в будь-якій країні були і є елітою суспільства. Свідченням цього є те, що багато які випускники ВУМО – депутати Державної Думи, банкіри, високопоставлені працівники апарату Президента, Уряду, ҐРУ, СВР, ФСБ, ФАПСІ, МЗС, власники великих підприємств, письменники, журналісти, вчені, юристи, функціонери провідних політичних партій тощо» (http://www.vumo.ru/). Про Юрія Бута розповідає Віктор Чивокуня: «Пізніше, у 1994-2000 роках Бут працював на посаді старшого викладача в ще одній російській специфічній установі – Військовій академії ракетних військ стратегічного призначення. Що значить ця назва і який контингент складає її штат, пояснювати читачеві не потрібно... Наступною ланкою в кар’єрі Юрія Бута стала установа при адміністрації Путіна – в 2000–2002 роках соратник Юрія Луценка був директором Центру міжнародних проектів та співробітництва Російської академії державної служби при президенті Росії... Але в 2002 році щось трапилося, що змусило Юрія Бута повернутися до України. Обставини цього нам невідомі – зате відомо, що минулого [2006 – О. Р.] року він намагався влаштуватися на роботу до секретаріату Кабінету міністрів Януковича» (http://www.pravda.com.ua/news/2007/9/4/63457.htm). Чи треба щось коментувати?

На початку 90-х минулого століття Міхаїл Любімов написав спомини «Шпионы, которых я люблю и ненавижу». У цій своєрідній енциклопедії розвідок колишній полковник КГБ час від часу дотепно іронізує, водночас ностальгуючи за минулим: «Большой порядок был при Феликсе Эдмундовиче, стреляли много, но тихо, граждан сообщениями об убийствах не волновали, как ныне… Был порядок, было уважение к органам».

Напевно, в Росії і зараз є «уваженіє к органам». І справді. 29 січня 2009 року президент РФ на розширеному засіданні колегії Федеральної служби безпеки подякував працівникам ФСБ (треба думати, що й нагородив згідно закритого списку) за проведення успішної операції з блокування вступу України в НАТО, що, «разумеется, потребовало чёткой и слаженной работы всех специальных силовых структур, правоохранительных органов и весьма высокого уровня координации их деятельности. Должен сразу сказать, что Федеральная служба безопасности в целом успешно выполнила поставленные перед ней задачи. При проведении отдельных операций сотрудники службы проявили подлинное мужество и героизм».

Вже ніхто нічого не приховує. Та ми про інше. Чи є сьогодні в нас ефективні, державницьки налаштовані «органи»? Чи є в громадян України повага до вітчизняних спеціальних служб і структур? Чи не час замислитись над тим, хто є хто в Україні й що є що в Українській державі?

(С) http://portsou.at.ua

В українців - європейський менталітет

"Русское единство" привезло во Львов огромный красный флаг к 9

Зверніть увагу! "Привезли" - ключове слово. Бо у Льовові цього не має, тому його завозять ззовні. Провокатори приперлися до Львова. 

В Україні такого не було, москаль нам все завозять якесь лайно - москофільство, комунізм, русскій мір. Тільки воно чомусь тут не приживається і це добре, бо воно чуже і дике. 5 колона підлягає нейтралізації. 

Петро ГРИЦАК

У серпні 2010 року минуло 90 років, відколи мала місце ця подія, що тривала від 13 до 20 серпня 1920 року. Тому що багато сподівалося тоді іншого висліду, тепер називають ту битву „чудом над Віслою". Тому що в тій битві українські війська брали також важливу участь (що не є загально признане), варто згадати певні деталі. Почнімо з козацької історії.

Козацький літописець С. Величко каже, що як польський король Ян-Казимир довідався „що Хмельницький... з усією Україною... відривається від нього", сердечно заплакав, „що покладався на раду заздрісних... панів поляків". А потім сказав у сенаті 23 лютого 1654 року: „Панове, браття, дійшли ми через непогамований гнів наш і... впертість до того, що втратили Україну, ...та навічно відчужили від себе... козаків, ...завдяки зброї... яких, ми... були страшні всім... нашим і вашим ворогам...". Бо Ян-Казимир добре пам'ятав про козацьку допомогу гетьмана П. Сагайдачного польському гетьманові Хоткевичеві під Хотином 1621 р. Була це перша велика програна битва турецької армії, властиво, початок кінця Оттоманської імперії. Мусив знати Ян-Казимир також про заслуги козаків у війні з Московією! Тому, як державний муж, мав тоді за чим жалкувати.

Виглядало, що історія повторилася, у серпні 1920 року. Російський більшовицький фронт загнася аж під Варшаву, під командуванням Тухачевського та Троцького. В той час найкращі частини Червоної Армії (кавалерія Будьонного) діяла на пограниччі Галичини й Волині, після прориву фронту біля Рівного. Самовпевненість Будьонного була така, що він мав сказати: „Дайте мені 5 мільйонів кавалерії, і я здобуду Нью-Йорк". При зупинені полчищ Будьонного велику ролю відіграли частини армії УНР (Української Народної Республіки): 6-та дивізія, яка відзначилася при обороні ключевого українського міста Замостя (старої твердині); інші відділи армії УНР обороняли лінію Дністра біля Галича. Це була мала, але досвідчена в тяжких боях та ентузіястично настроєна армія. На відтинку фронту, де більшовики також хотіли створити перелом, біля Замостя, оборонна акція українців була цілком успішною: вони відтягнули ворожі сили з інших відтинків фронту, а сам фронт не був проламаний на тому важливому відтинку (розходилося про вступ Червоної Армії до Угорщини й до Румунії). Тому з того відтинку фронту більшовицькі сили не могли прийти на допомогу під Варшаву.

13 серпня 1920 р. польський головнокомандувач Й. Пілсудський вдарив „на перехрест" по більшовицькому фронті біля Радзиміна, та „відтяв" передові частини більшовиків, які збиралися здобути Варшаву „так, як падає дозріле яблуко". Й. Пілсудський вибрав інтуїтивно відповідне місце на прорив, бо добірні відділи вислані в більшовицьке запілля, яких 20 000, просунулися вперед продовж 36 годин, заки натрапили на якийсь опір; була це т. зв. „група маршова з-під річки Вепра". Битва тривала ще декілька днів та скінчилася великою поразкою більшовиків, з яких 95 000 попало в полон. Тепер деякі російські чинники твердять, що розстріли польських офіцерів у Катині були відплатою за зле трактування тих полонених поляками.

Тому, що польська армія два місяці безладно відступала, такі обсерватори, як наприклад, генерал Фон Сект з німецького генерального штабу, були переконані, що поляки ту битву неминуче програють. Вийшло якраз навпаки, тому називають її „чудом над Віслою". Має вона історичне значення, як одна з найважливіших битв історії світу, бо спинила, здавалося тоді, нестримний похід воєнного комунізму раз на все, в дуже критичний для Европи час. Це сказав Ленін місяць пізніше в промові, яка була строго засекречена.

Із тією битвою сполучені деякі контроверсії. Пілсудський не був професіональним

генералом, без генерал-штабового вишколу. Може пригадав собі з історії битву під Мантінеою в IV ст. перед Христом, де тебанський генерал Епамінондас також вдарив „на перехрест" по фронті противника, і здобув велику, несподівану перемогу. Деякі автори також приписують кредит за перемогу шефові французької військової місії, що тоді перебувала в Польщі, генералові Вейґанові. Він від того відмовився, але сказав такі на той час пророчі слова: „Так, Польща-(є) дозрілий овоч для четвертого і останнього розподілу". Як знаємо, до того часу було три розподіли Польщі у XVIII ст. Вейґанові слова здійснилися 19 років пізніше внаслідок пакту Ріббентропа-Молотова (23 серпня 1939 р.).

Із тим пов'язані більшовицькі рекримінації, ніби Тухачевський і Троцький хотіли, з власної амбіції, спрямувати головний удар на Варшаву, коли Сталін і Ворошилов хотіли проломитися на Львів і Замостя, там сконцентрувати найліпші частини, які вони мали, а саме кавалерію Будьонного. Евентуально, це пошкодило Троцькому в його спорі за провід СРСР зі Сталіним. Це також коштувало голову Тухачевському, якому Сталін не міг забути поглядів протилежних до його власних „геніяльних" потягнень, та якого у скорому процесі розстріляно в 1937 році. При тому стратив яких 35 000 інших офіцерів Червоної Армії, що сильно знизило її бойовий потенціял як почалася Друга світова війна.

Найгірше вийшли українці. Мимо виграної війни, військо свого союзника, яке до перемоги сильно причинилося, було роззброєне й інтерноване. Рада Амбасадорів признавала остаточно Східну Галичину полякам 14 березня 1923 р., беручи до уваги договір УНР з поляками з 21 квітня 1920 року, у якому відступлено Східну Галичину за „поміч" проти більшовиків, як некорисну для галицьких українців. До того часу Східна Галичина, на підставі мирового договору між Альянтами та Австрією у Сен Жермен, була передана полякам тільки на 25 років, а потім мав відбутися плебісцит щодо остаточної приналежности. Тим часом Рада Амбасадорів, на сугестію італійського амбасадора, ніби на підставі опінії від папського нунція у Варшаві, признала Східну Галичину Польщі. Правда, Польща обіцяла, для задоволення міжнародної опінії, автономію для трьох воєвідств, із яких складалася Східна Галичина й університет для українців, але не провела ніколи тих обіцянок у життя. Щобільше, Польща виповіла у 30-их роках міжнародний договір про охорону меншин, який мусила була підписати як частину мирових договорів після закінчення Першої світової війни. Варто також пригадати про „пацифікацію" 1930 року і концтабір Березу Картузьку.

Сьогодні в російській пресі почали появлятись опінії, де одверто визнається пакт Ріббентропа-Молотова 1939 року, як факт першого трактування СРСР як великодержави.

„Красная звезда" писала, що Москва почала готуватися до нового нападу на Польщу ще у 30-их роках, ніколи не забувши про свою програну битву в „чуді над Віслою".

Протягом 1917 року виникли козацькі уряди, проходили вибори станичних та окружних отаманів, створювались представницькі органи: Круги і Ради. Все більше стала проявлятися еволюція ідеї козацької незалежності - від створення обласного самоуправління до створення автономії, федерації, конфедерації і навіть незалежної держави. Ставились питання формування самостійної козацької армії. Ці настрої досить чітко сформував генерал- лейтенант П.М.Краснов:

«1. В свій час була Велика Русь, якій потрібно було служити. Вона впала в 1917 році, заразившись невиліковною або майже невиліковною хворобою.

2. Це вірно лише по відношенню до російських областей. На півдні (в козацьких областях) народ був майже несприйнятливим до комуністичної загрози.

3. Потрібно спасати здорове, жертвуючи невиліковно хворим, є небезпечно, що більш багаточисельний хворий елемент задавить здоровий (росіяни козаків)».

П.М.Краснов вважав, що на території Всевеликого Війська Донського повинна бути створена самостійна держава зі всіма атрибутами влади. До кінця 1917 року козацтво було представлено 12 козацькими військами: Донським, Кубанським, Терським, Астраханським, Уральським, Оренбурзьким, Семиріченським, Сибірським, Забайкальським, Амурським, Усурійським, Козацьке населення на той час нараховувало 4,5 млн. чоловік. В бойових частинах знаходилось 300 тисяч козаків. Під час громадянської війни козацтво було в лавах Білого руху. В Червоній армії 20% козаків, а в - Білій-80%. У Циркулярному листі ЦК РКП (б) від 24 січня 1917 року рекомендовано: «Єдино правильно вести непримиренну боротьбу з верхами козацтва шляхом їх поголовного знищення». Після розгрому армії Денікіна Командир Кавказької трудової армії І.Косіор доповідав в ЦК РКП (б): «Повинні бути виселені 1500 сімей контрреволюціонерів». Додаткові удари по козаках, як соціальній спільності, були завдані в 20-30 роки .

Після поразки в громадянській війні значна частина козацтва опинилась в еміграції. Серед двомільйонної російської еміграції козацтво займало особливе місце. На тлі інтенсивного процесу розкозачування козаки-емігранти прагнули зберегти свою культуру, звичаї, традиції. Особливо це було характерно для донців і кубанців, які на чужині дбайливо зберігали реліквії і регалії своїх прадідів. Всесвітнє визнання одержали хорові колективи донських і кубанських козаків, які знайомили як емігрантів, так і європейську спільноту зі старовинними козацькими піснями та духовним співом. Козаки розуміли всі загрози своєму існуванню, що пов’язані із вступом більшовизму на козацькі землі.

В одній із статтей «Казачьего Вестника» написано: «Темна, розбійна, страшна душа російської людини, яка, стоячи 1000 років на кордоні Європи і Азії, примудрилась не перейняти ані від однієї, ані від іншої сторони навіть найменшої позитивної риси. Російський характер, душа росіянина, залишаються незмінними в своїй кровожерності, звірстві, в прагненні зневажати те, чому вклонявся сам до вчорашнього дня, в прагненні знищити святині інших і всіх примусити вклонятися чомусь безформному, що народжене в калі і бруді і виникло в запалених мізках… Козаки, перш за все, - люди. Це не хор, не оперета, - це народ, народ, що не вбиває своїх братів, не знищує ані своїх, ані чужих святинь».

В статті козака Я.Лопуха стверджено: «Козаки-націоналісти - це ті козаки, які на основі історичних досліджень вважають себе окремим народом від великоросів, особливою нацією, так як вони утворені від змішування антів і готів, що жили на Таманському півострові і в низинах Дону. Російські козаки - нащадки холопів та злочинців, які колись втекли на землі козаків. Вони без вказівки пана не можуть жити».

В загальній своїй масі козаки були частиною військової еміграції, вони часто входили до складу військових частин за кордоном. Донський корпус під командуванням Ф.Абрамова, а пізніше - Руський загальновійськовий союз, служили в Югославських прикордонних військах і Югославських будівельних військах (приблизно 7 тисяч кубанців і донців). Козаки були також у французькому іноземному легіоні, а також в китайській армії. У Франції, Чехословаччині, Китаї і т.д. створювались козацькі станиці, союзи, студентські організації та об’єднання. Колишній член державної думи князь П. Долгоруков писав у 1928 році: «В еміграції ми оцінили солідарність і спаяність козаків, що їх вигідно вирізняло від «загальноросійської пилюки».

Максимальне число козаків-емігрантів було в перші роки еміграції. Разом з сім’ями число козаків Дону, Кубані та Тереку становило 65 тис.

Читати повністю ТУТ

Джерело

"...не надо ныть, надо брать лопату и кормить свою семью?", - отмечает Азаров.

"...не треба нить, треба брати вила і очищувать свою країну" - відмічаю я! 

Таке рішення уряду оприлюднили провідні інформаційні агентства України. У Верховну Раду подано законопроект яким забороняється вживання у офіційному і побутовому житті слово "МОСКАЛЬ". Натомість вводиться у вживання слово "ТАТАРО-СЛОВ'ЯНИ" яке визначатиме ту ж саму суть що й слово "МОСКАЛІ", а саме народ який проживає північно-східніше від України. Також пропонується встановити адміністративну і кримінальну, у випадку повторного вживання цього слова, відповідальність.

Така новина вразила все українське суспільство. Адже слово "москаль" не несе ніякої образи, а лише визначає справжню назву населення, яке розмовляє на русинській мові, але дуже засміченій монголоїдною лексикою. Москалі й самі себе називали так, до того як в 1721 році цар Петро І поміняв назву країни з Московія на Росія.

Цей законопроект покликаний, заборонивши давнє слов'янське слово "москаль", стерти з пам'яті українців той факт що росіяни (москалі), змішавшись з кочівниками вкрали в нас нашу історичну назву РУСЬ. Просто кажучи це їм нагадує про їхнє недослов'янство.

Як зазначають представники української інтеліґенції, у випадку затвердження цього законопроекта, слід чекати заборони таких письменників і поетів як Тарас Григорович Шевченко, Іван Якович Франко і навіть Леся Українка. Тому, що в їхній творчості вжито виключно давньоукраїнське слово "москаль".

ВІТЧИЗНЯНА МІСТЕРІЯ. ПЕТРО БОЛБОЧАН

Як це не прикро, але дані про націонал-визвольну війну 1918-1921 років ми й досі беремо з достатньо замулених джерел, щоб не сказати гірше. Спогади відвертих ворогів роду нашого, які чомусь видавалися непоганими накладами на початку 1990-их років, правлять за своєрідний путівник, коли ми занурюємося до історичних глибин. Це дивно. Адже історію заселення американського континенту, нащадки конкістадорів та аборигени тлумачать геть протилежно, попри те, що є вони всі зараз і співгромадянами, і співвітчизниками. В Україні прийнято носитися з сатаністом Булгаковим не гірш, аніж з писаною торбою. Його пасквільна та українофобська «Біла Гвардія» є в певних колах культовою книженцією. Символом жахливого українця, різуна та погромника в згаданому творі виступає полковник Болботун, прототипом якого був насправді шляхетний та мужній Петро Болбочан, талановитий військовий і дуже героїчна людина, про що в третій українській республіці відомо образливо мало.

Те, що можна знайти про Петра Болбочана в різнобарвних українських джерелах, є, переважно, скупими автобіографічними даними. За сухими рядками слів, дат та географічних назв ховається вогненна і жаска у своїй приреченості доля непересічної людини, яка, напевно, розминулася зі своїм часом. Якби Петро Болбочан жив в часи Першого Гетьманату, він, безумовно, зробив би блискучу військово-політичну кар’єру. Про таких, як він, писатиме український націонал-більшовик Юрій Яновський, мовляв, ходять ці хлопці по сторінках історії, як по власній хаті. На жаль, за часів Болбочана під ногами таких-от відчайдухів плутатимуться злостиві карлики, соціалісти, ліберали та решта поміркованих експонатів з чортової кунсткамери. Саме через їхні залаштункові підлості, підкилимові перемовини та саме через їхні геть не шляхетні міркування політичної доцільності гинутимуть люди честі. Такі, як Петро Болбочан. Петро Болбочан народився у Бессарабії, в священицькій родині. Навчався у Кишинівській духовній семінарії та Чугуївському юнкерському училищі. З юних літ Болбочан вирізнявся стійкими українофільськими переконаннями, що під час навчання в юнкерському училищі створювало значні ускладнення. Петро Болбочан як кадровий військовий брав активну участь у першій світовій війні, але від моменту проголошення незалежності України в 1918 році долучився до створення національних збройних сил та неабияк відзначився під час першого етапу національно-визвольної війни. Принаймні, саме з його ім’ям українські націонал-революціонери пізнішої генерації (зокрема Юрій Липа) пов’язували розгром більшовицьких військ на Лівобережній Україні та в Криму. Болбочан не був політиком, він був суто військовою людиною і чесно служив як і першій українській республіці, так і другому гетьманату і лише наявність москвофільської складової в політиці гетьмана Скоропадського штовхнула його в республіканські обійми. Перехід другого Запорізького полку, яким командував Болбочан, на бік повстанців значною мірою вирішить долю Другого Гетьманату, усієї України та й самого пана полковника. Багато було написано про шкідливу та лиховісну роль лівих під час першої націонал-визвольної війни 1918-1921 років. Велична трагедія час від часу оберталася хіба що не на скривавлений та жорстокий фарс. Амбітні карлики, політичні повії, псевдопатріоти на худих ніжках шкідливих комах прегарно навчилися домовлятися з ворогами, розкрадати державні кошти та наносити підлі ножові удари в спину. Долі Скоропадського, Болбочана наочно демонструють нам, як трагічно складається доля людини війни, людини, яка говорить з ворогами лише мовою зброї, доля українського кшатрія в добу буржуазного добробуту, в добу, коли економіка визначає політику і коли все на світі окреслюється прагматично-шлунковими (щоб не сказати гірше) інтересами. Не час і не місце згадувати зараз про ту дивну зачарованість російсько-єврейським більшовизмом, яку демонстрували українські республіканці, очільники Трудового Конгресу в умовах війни проти червоної Росії. Принаймні, зазначимо, що толерантність у ставленні до смертельних ворогів виявилася спадковою політичною хворобою українських соціалістів та лібералів. Мазохістське захоплення тими, хто приходить опівночі з сокирою розкроїти вам череп та підпалити вашу оселю, процвітає і в третій українській республіці. Врешті-решт після останніх політичних подій, – починаючи від укладення так званого універсалу національної єдності і закінчуючи фактичним відстороненням від влади третього президента третьої республіки, саме напередодні щедрого вечора – про теперішню українську державу можна говорити в минулому часі. Буржуазну республіку проковтнули капіталізм та гроші. Націонал-соціалістичну республіку 1918-1921 років призвели до жахливої та жорстокої поразки не інтервенції Антанти або радянського каганату, о ні! Запекла міжфракційна боротьба між самими українцями, нерозуміння того, що політики правої орієнтації не є ворогами, бажання за будь-яку ціну прорватися до владного керма – ось які чинники звели у могилу УНР. Велетні – Болбочан та Отмарштайн – не вірили в те, що політичні ліліпути на зразок Шаповала або ж Винниченка можуть виявитися сильнішими. Вони не сприймали всерйоз козлоногих сатирів із соціалістичних партій. Вони жорстоко помилилися. Непорозуміння між Болбочаном та Петлюрою почали виникати відразу ж по закінченні антигетьманського повстання. На Слобожанщину почала наступати Червона Армія. Під тиском соціалістів Петлюра вимагав від Болбочана вести не бойові дії з червоними, а... розпочати переговори (майже тобі Ющенко з його маніакальною ідеєю проведення круглих столів там, де треба битися!). Болбочан відмовився від подібних безглуздих речей, заявивши, що має звичку розмовляти з російсько-єврейськими більшовиками лише мовою зброї. Болбочана було усунуто від командування Запорізьким корпусом, найбоєздатнішою військовою одиницею армії УНР. Певний час полковник Болбочан перебував на Галичині, але невдовзі на запрошення Петлюри повернувся до війська. Далі починаються доволі-таки різні історичні тлумачення того, що сталося. Ліберальні (або принаймні націонал-ліберальні) історики вважають, що Болбочан хотів без дозволу головнокомандувача взяти на себе командування Запорізьким корпусом, за що й був заарештований та за вироком військового суду розстріляний. Нагадуємо, це був 1919 рік – один з найганебніших років існування першої української республіки, яка перебувала фактично в стані безугавного знищення. Ідея військової диктатури у вигляді триумвірату Петлюра – Коновалець – Мельник не була сприйнята лівими. Демократія – гарна річ, але коли демократична система намагатиметься бути впровадженою за умов жахливої оборонної війни, вона має називатися державною зрадою. Безперечно, Петро Болбочан не міг не розуміти того, що відбувається навколо, а відтак не міг не діяти. Проте, на нашу думку, ближче до істини підійшли історики консервативно-революційного напрямку. Вони стверджують, що Болбочан ніколи не був соціалістом. Його погляди були гетьманськими, і він послідовно виступав за відновлення звичаєвого способу українського державного правління. Щоправда, Другий Гетьманат Скоропадського Болбочан не сприймав у повній мірі, головним чином через залежність від німців та через значну кількість російських монархістів в оточенні гетьмана. Втім, соціалістично-республіканська анархія, недолуга пародія на якобинські виправи, реанімація старого єзуїтського означення України – bellula sine capite (чудовисько без голови), фактична загибель української національної революції не могли не викликати шалений український гнів спадкового козака. Ми не можемо відкидати повністю цієї історичної гіпотези правих істориків, згідно з якою, полковник Болбочан не просто хотів перебрати командування над Запорізьким корпусом. Він, безперечно, готував військовий переворот і мав твердий намір скасувати республіканську форму правління. Його постійні контакти з політиками правої та консервативно-революційної орієнтації відзначають багато дослідників. На жаль, ми ніколи не дізнаємося, який саме план державного устрою України планував втілити у життя відчайдушний полковник. Натомість ми знаємо інше. Історія зберегла для нас жахливі дані. Дані про те, що під час арешту, захисника УНР жорстоко катували. Що полковник Болбочан збожеволів в ніч перед стратою (в ніч проти 29 березня 1919 року) – його розум відмовлявся сприймати те, що республіка, заради якої він проливав власну кров, карає його неначе зрадника. Що під час розстрілу жоден із вояків не відкрив вогонь – Петра Болбочана вбив із власної зброї офіцер контррозвідки Чеботарьов. Також для нас лишилися дані про те, як Петлюра проігнорував численні звернення від командирів Української Народної Республіки помилувати легендарного воїна. Невдовзі історія винесе смертний вирок першій українській республіці. Невдовзі на паризькій бруківці проллється кров і самого Симона Петлюри. Невдовзі. Українську історію читати без брому неможливо. Тричі правий в даному разі Винниченко, хоча в тому, що нам потрібен бром при читанні рідної історії і зараз, є на те і його провина. Не можливо спокійно дивитися на те, як, маючи усі підстави для перемоги, українці програли першу визвольну війну. Історія могла б бути інакшою. Могла б. Але... Герої гинули. Тріумфували боягузи та спритники. Україна вмивалася власною кров’ю. Нам лишилося небагато – ходити босоніж по вже холодному попелу програних воєн та розчавлених революцій, читати видані в Австралії спогади українських Мадзіні, тамувати ненависть, холодну колючу ненависть, проходячи повз музей Булгакова на Андріївському узвозі або повз меморіальні дошки путчистів-арсенальців на Печерську. Серед тієї темряви, до якої все глибше і глибше занурюється теперішня Україна, ми будемо палити рятівні багаття на Замковій горі, на схилах карпатських та кримських гір. До нашого кола прийдуть наші мертві – прийдуть, аби дивитися разом з нами на те, як вогнище марно змагається з імлою і, можливо, біля багаття вони розкажуть нам, як врятувати цю нещасну і дивну країну, за яку гинули вони і за яку доведеться загинути нам. Серед наших мертвих буде і полковник Петро Болбочан, син священика, воїн, людина честі. Завдяки йому історія могла б бути іншою. Могла б. Сподіваємося, він відігріє руки над вогнем. Тарас МАХНО

Сніг… Білий і чистий сніг. За ніч засипав шляхи і двори. На легкому морозі порипує під ногами. Навіює спогади з дитинства. Порипуючи ним, ішли ми з товаришем вниз по вулиці. Попереду – курсанти, чистять сніг. Добра справа. Але чистять вони його не в дитячому будинку і не в лікарні. Чистять вони його навколо Єпархії… Що вони там роблять, і хто їх туди послав – із державного ВУЗу до структури, відокремленої від держави? Може, у тій Єпархії інваліди чи люди з якими вадами? Ні. Там міцні хлопці. Майже усі по центнеру і більше вагою. Хрести носять “горизонтально”. І могли б сніг почистити не тільки навколо Єпархії, а ще і допомогти комусь. Нема, Боже, церкви, гине повністю. То у дітей приміщення інтернату відбирають, то органний зал у громади. Храмів за кількістю вже скоро буде стільки ж, скільки й бензоколонок. От тільки кількість навіть не те, що в якість не переростає, а скоріше навпаки – гине церква. За винятком окремих волхвів-священиків по околицях, котрі служать Богу і людям самі по собі. Коли авто за сотню тисяч доларів має власник заводів – я розумію. А коли на такім авто під церквою припарковується батюшка, та ще й на стоянці, щойно розчищеній від снігу курсантами… Душа і розум якось не сприймають таку святість. Говорив мені батько, що Бог живе в людській душі, а не в церкві. Живе у чистій і добрій душі. В душі, де немає каменя за пазухою і злості, обману та нещирості.

Сніг… Білий і чистий сніг. За ніч засипав шляхи і двори. От якби так він засипав нещирі корисливі душі, щоб почати з чистого листа: “Якось ішли ми з товаришем вниз по вулиці. А біля Єпархії батюшки чистять сніг. Добра справа. Невтомні хлопці. Щойно після служби дітей з інтернату до органного залу возили, і відразу за сніг.”

*-*