тиць сюди

Едзе Вітаўт па вуліцы, За ім нясуць дзве шабліцы, Слаўся князь Вітаўт, Гаспадар на Літве. Шаблі літы злотам біты, У яшчар-скуру апавіты, Слаўся князь Вітаўт, Гаспадар на Літве. Адна шабля для спадара, Друга шабля на татара, Слаўся князь Вітаўт, Гаспадар на Літве. Стануў Вітаўт прад кашовым, Бліснуў ў сонцы шабляй новай, Слаўся князь Вітаўт, Гаспадар на Літве. Стукнуў-грукнуў у падковы, Гэй, шыхтуйся пан кашовы. Слаўся князь Вітаўт, Гаспадар на Літве. Гэй, шыхтуйся збройна жвава, Дзе йдзе бітвы слаўна справа, Слаўся князь Вітаўт, Гаспадар на Літве. Гукнуў кош ды з самапалаў З сяміпятых ад запалаў, Слаўся князь Вітаўт, Гаспадар на Літве. Крыкнуў: "Слава слаўны княжа, Вораг ў полі косцю ляжа", Слаўся князь Вітаўт, Гаспадар на Літве. Слаўся князь Вітаўт, Гаспадар на Літве.

Кілька знакових моментів - у пісні, нібито створеній за кількадесят років до першої згадки про козаків, співається про якогось кошового і про архетипово козацькі "семип'ядні (?) самопали". Мушкет довжиною сім п'ядей від запалу (тобто від курку) - це приблизно 1,2-1,4 метра.

nbwm

Ліна КОСТЕНКО, газета ДЕНЬ

І все-таки парад потрібен. Державне свято, 20-ліття Незалежності, як же без параду? Це ж фактично перша така урочиста дата — повноліття молодої держави. Люди повинні побачити її честь і славу, її оборонну міць, її провідників і достойників, відчути ритм карбованих кроків у самому серці столиці. Досі ж так і було, а на ювілей не буде?!

Отже, треба споруджувати трибуну. Там, де й завжди, під величавим монументом Незалежності. На трибуні мають стояти всі чотири президенти нашої держави і приймати парад. Не хочуть військовий, на військовий немає коштів, — то в нас же є ціла армія державотворців. 20 років працювали, здійснювали реформи, творили демократичну правову державу, яка посіла гідне місце у світі. Стрункими рядами мають пройти депутати всіх скликань на чолі зі спікерами, помічниками й заступниками, зі всім штатом й апаратом Верховної Ради, фракціями й комітетами, тушками й перебіжчиками. Секретаріати й Адміністрації всіх президентів із відділами й колегіями, нацрадами й консультантами, речниками, радниками й референтами. Міністри всіх урядів на чолі з прем’єр-міністрами, судимими й несудимими, тут сущими й деінде. Усі розлогі гілки влади, на яких рясно повсідалися керівники й управлінці всіх рангів і спеціалізацій. Словом, усе те воїнство, завдяки якому Україна тріумфально здобулася на четверте місце серед найгірших економік світу й за різними показниками доганяє як не Гвінею, то Гондурас. Щоб народ міг побачити, кого він годував й утримував 20 років, чиї засідання, пільги й закордонні вояжі, державні дачі й курорти так щедро оплачував. І замислився, урешті, чи варто годувати таку армію ще й наступні 20 років. Має продемонструвати свої досягнення судова гілка влади, генеральні прокурори й заступники, судді, слідчі, а також міліція, Служба безпеки, усі розділи й підрозділи державної охорони, — теж ціла армія, що стоїть на сторожі законів і покликана вбегти суспільство від внутрішніх і зовнішніх небезпек. Високо над собою вони мають пронести портрети Ґонґадзе й Александрова, Чорновола й Гетьмана, усіх убитих і закатованих у відділах міліції, померлих і зниклих за нез’ясованих обставин. Та й самовбитого двома пострілами в голову Кравченка, і Кирпу, і Кушнарьова, чиї загадкові загибелі багато чого б прояснили в чорних кросвордах нашого правосуддя. Конституційний Суд у червоних мантіях мав би нести перекинуту догори дриґом Конституцію, інтерпретовану в різний спосіб залежно від поточних потреб влади. Мають пройти судді-колядники з торбами грошей на плечах, спіймані й не спіймані на гарячому функціонери й корупціонери, кожен із тавром свого злочину, тримаючи рівняння на президентів своєї країни, які теж стоять на трибуні з вивісками на шиях, — хто що здав за ці 20 років. Хто флот і ядерну зброю, хто промисловість і стратегічні об’єкти, хто помаранчеву революцію, хто взагалі Україну. Так що, мабуть, це було слушне рішення — скасувати військовий парад, бо то ж було хоч приїде президент якої із сусідніх держав, привітає султан Брунею. Все ж таки міжнародний рівень. А тепер навіть президент Росії навряд чи приїхав би. Бо ж як не здавай Україну, все одно братній державі хочеться, щоб її просто не було. І в Європі тепер ми — ізгої, пристойні політики із тутейшими на трибуну не стануть. Та й народ у нас несвідомий. Ще прихопить із собою помідори чи яйця й закидає трибуну, незважаючи на зростаючу дорожнечу, або змиє кого потужним струменем із бранспойта. А так стоїть мовчки обабіч Хрещатика аж до Майдану, спостерігає цей парад, який давно вже на часі, і робить свої висновки. Окремою колоною мають пройти заслужені люди України, у всьому блиску орденів і медалей, мабуть, похнюпивши голови, бо дехто ж таки совісно працював, а результату не видно, перемололо в пащі системи. Інкорпоровані в цю колону, мають пройти Герої України, бажано — пронумеровані, бо якщо Україна має стількох Героїв, то ця кількість повинна ж колись перейти в якість і представити переконливі приклади героїзму. Мають пройти рейдери в чорних масках, озброєні ломами й пістолетами. Директори шахт із тисячами трун загиблих за ці роки шахтарів. Банкіри, угинаючись під вагою грошей ошуканих вкладників. Промчати мажори, давлячи всіх на своєму шляху. Має пройти маршем п’ята колона з транспарантами «Руки прочь от русского языка!» Слідом — кликуші й попи з кадилами і прокльонами на всіх, хто не вони. Мав би вивести на парад свій «Всеукраинский союз воинских сил» тезко автомата Калашникова, що надало б парадові особливого військового шарму. А також мали б продефілювати всі видимі й невидимі блоки «русского единства», шовіністи і ксенофоби всіх мастей і на повен голос нарешті відверто озвучити своє кредо: «Украина для русских!» У всьому розмаїтті знамен мають пройти повз трибуну всі принаявні в Україні партії, скільки їх є, щось до двохсот, великих і малих, і зовсім мізерних, з авторитетними лідерами на чолі, навіть якщо якийсь лідер очолює сам себе. Гордо й піднесено повинні пройти «противсіхи» з осатанілою натхненницею «противсіхства» на мітлі. І над усім цим у київському небі пролітають яскраві повітряні кулі — оранжеві, біло-сині, біло-червоні, синьо-жовті й зовсім червоні. Із них приязно виглядають олігархи і з батьківською усмішкою махають народові рукою. Насамкінець із космосу спуститься київський мер, обвішаний амортизуючими пакунками з китайською гречкою, приземлиться на сходах мерії і поспіває улюбленому електорату в мікрофон. Це буде художня частина параду. Дехто з журналістів виконає заячий зиѓзаѓ по пеньочках президентської резиденції. Прес-секретарка Гаранта станцює граціозний пірует із тортом, а Генпрокуратура дасть лиха закаблукам під «Мурку». Підписанти вірнопідданських листів зроблять акробатичний номер — собачу стойку сервілізму. Депутати-кнопкодави програватимуть віртуозні етюди голосування за відсутніх колег. Депутати-костоломи демонструватимуть мистецтво бойових прийомів. Міністр освіти жонглюватиме підручниками з української історії. Каріатида гуманітарної політики підпиратиме плечем падаючу стелю нашої духовності. Зірка української естради, народна артистка України проспіває новий популярний хіт «Я дєвочка твоя в шикарном авто». Парламентський диригент однією рукою здиригує ораторію «Україна для людей», і нинішній наш прем’єр зіграє соло на газовій трубі. Завершує всю цю святкову феєрію сірий автозак, обклеєний портретами Юлії Тимошенко, який пропихають крізь протестуючий натовп «Беркути» і «Грифони», обліпивши його, як чорною ікрою, своїми касками, кому ламаючи ребра, кого збиваючи з ніг, кого волочачи по асфальту. За цим автозаком, як у Росії колись Пугачова, везуть заґратовану клітку із членом попереднього уряду, екс-міністром внутрішніх справ. З інших кліток виглядають ще кілька фігурантів сюрреальних судових процесів. Молодий перспективний суддя Родіон Кирєєв підморгує народові бровою. Вєрка Сердючка співає свій інваріант державного гімну: «Ще не вмерла Україна, єслі ми гуляєм так!» Чотири президенти на трибуні прикладають руки до серць. Країною проходить всеукраїнська акція «Україна — 20». Це, очевидно, якийсь новий тип відзначення державних свят. Судячи з рекомендацій радіо, це виглядає так: люди збираються у містах і селах біля пошт, у святкових національних строях, намалювавши на обличчях, руках чи й просто на папері цифру 20. Співають, танцюють і обмінюються побажаннями. Неважко здогадатися, якими.

"Технологія проста: от Ви, наприклад, що знаєте про період у 400 років від Данила Галицького до Хмельницького? Правильно, майже нічого. А це - час, коли ми склались, як нація, коли ми виробили свої справжні, властиві тільки нам цінності. Цінності, які є частиною кожного з нас, і у відстоюванні яких ми можемо бути послідовними й наполегливими. Ті ж нібито сьогоднішні наші ерзац-цінності є зовсім не нашими, у людей амнезія й маніпулювати ними можна, як хочеш, що й відбувається". З коментарів на УП За часів Данила Галицького, ми ще - Русь. А от напередодні повстання Хмельницького - уже невідомо хто. Якщо вірити підручникам - уже українці: "Визвольна війна українського народу", "Українсько-московський (донедавна українсько-російський) договір 1654 року".

Проте відомо, що Хмельницький іменував себе "єдиновладцем і самодержцем Руським", а Виговський у Гадяцькому договорі йменує державу Великим Князівством Руським.

тиць

Сучасне українське козацтво перетворилося на злодійське збіговисько ряджених генералів.

Все в природі повинно мати своє ім’я. Запроектувавши малоповерховий мікрорайон на Київщині, шукали йому назву. Перебрали різні варіанти і зупинилися на назві першого порогу на Дніпрі – Кодак. Назва красива, але треба ж з’ясувати, що вона в собі несе. Було перебрано усі офіційні і неофіційні версії. Сказати, щоб вони нас переконали, то ні. І тоді згадали, що поважний пан Дніпренко писав книгу про розкуркулених і виселених в далекий Хабаровськ хліборобів з села Любимівка, котре біля порогу. Світ не без добрих людей. Були знайдені родичі тих українських селян. На запити вони відповіли більш переконливо ніж краєзнавці нашого міста. Відповідь мала наступний зміст: “…Кода – это лента на старом украинском языке. Окончание -ак обозначает действие, то есть делать ленты. Аналогично гоп – гопак, дыво – дывак… В начале порога было много водяной пыли, которая образовывала радуги… У меня жив ещё в Иларионово троюродный брат Иван 1909 года рождения, кличут его Гамаюн. Найти просто: он вяжет веники… Он у нас был в 1988 году. В прошлом году было письмо от него. Передайте ему привет. С уважением, Мария Божко 1924г года рождения. ” Отака вичерпна відповідь прийшла від шановної Марії Харитонівни Божко( за дівочим прізвищем), в минулому – учительки молодших класів з далекого Хабаровська. Знайшов я діда Івана. Він сидів серед розкладених віників на ринку. Високий і сутулуватий, життя, видно, на плечах довелося поносити. Очі глибокі, ніс картоплиною, кучерів не залишилось. - Доброго дня, діду. - Ти хто? - З сусіднього села хлопець. - Тоді здравствуй. - Сестра Марія з Хабаровська вітання передавала. - Ти там був? - Ні, листувався. - А. Що говорить? - Говорить, що стара вже, бачити гірше стала. Діти радують. Внуків семеро. Правнуків четверо. - Яка вона стара. На 15 років менша за мене. Дякую тобі. - Діду, то ще не все. - А що? - Казала вона, що ви про поріг Кодак знаєте. - Нащо тобі? - У вас є внуки? - Є? - От і мене колись будуть. Запитають про поріг, а я не знаю. - Тоді питай. Сів поряд з дідом на лавку і почав подорож у ті далекі часи його молодості. - Кода – то стрічка? - Так. - До ДніпроГЕСу Дніпро пам’ятаєте? - Аякже! - Ви на поріг ходили. - Ходив. Перед порогом був хутір. Там у мене дівка Галька жила в нім. - Діду, давайте не про Гальку, а про поріг. - Підожди нікуди твій поріг не дінеться. Така дівчина… Коса. Талія. Нижче талії. - Вище талії? - Вище талії теж все гаразд. - Ну все, діду, Гальку я вже представляю давайте про поріг. - Давай, питай. - А, що за стрічки робив Кодак? - Перша лава розбивала в пил воду, і стояло багато веселок над порогом. Коли стояти так, щоб сонце за спиною було і дивитись на поріг, то людина, яка іде по камінню, як Бог, уся в сяйві. Я на мить представив таку красу і шум порогів, лоцманів на сплаві в тих веселках і дітей на березі. - Самі, діду, ходили через поріг? - Ну а як же! Коли води літом мало було, то ходив. - Точно ходили? - Та ходив. У мене в Кам’янці люб’язна Євка жила. - О діду… Давайте тепер про Євку розкажіть. - Євка. Євка то… Тут діда треба було зупиняти, бо його спогади переходили в міфологізацію його парубоцьких можливостей. - Діду Іване, давайте повернемося до історії. - Та куди твоя історія дінеться! Слухай, ото я ще на гармошці грав… - Діду, куди нам до Вас. Тоді продукти кращі були і вода чистіша. І глина була не така, як зараз. - Да. Хіба зараз глина? От раніше глина була… - Діду гальмуйте. А дід все розповідав, і я його вже не зупиняв. Можна було б на цьому закінчити нарис про назву порога, та випадково відбулася ще одна зустріч. В розмовах із місцевими старожилами виявилось, що та баба Галя з хутора ще жива і мешкає поряд – в селі Чаплі біля Придніпровська. Не відкладаючи справу по вивченню питання, зустрівся з бабусею. Сухувата, висока, розсудлива, з повільною мовою. Вона підтвердила вище написані факти про поріг, лиш доповнивши епізодами зі свого дитинства та розповіддю про війну. Наостанок я вирішив запитати, чи не пам’ятає вона діда Івана. - Баба Галя, а чи не пам’ятаєте ви діда Івана, що Гамаюном кличуть. - Він з Любимівки чи з Чаплів? - З Любимівки. Говорив , що такий справний парубок був. На гармошці грав, чоботи дорогі мав, червона сорочка була. - Іван? Іван? - Говорив, що Вам підсвистував. - Ванька! Той, що біля церкви в Любимівці жив? - Напевно. - Бреше. Пів години стояла, він так і не обняв. Я втратив мову і не міг усвідомити сказане. Минуло сім десятків років. Нині в цих людей по дев’ять десятків за плечима… І баба Галя пам’ятає, що не обняв. Життя, життя… Яке ти цікаве.

Писано в 2011 році про події 1998 ріку.

Джерело

18 історій, які сталися на території України під час другої світової війни і проходили в радянських відомствах під грифом "цілком таємно". 18 страшних фактів, що мають документальне підтвердження та свідчення очевидців. Абсолютно різні, але об'єднані одним: це події, які допомагають зрозуміти - якою ж війна була насправді: більш трагічною і менш романтичною, що нам говорили підручники. Спроба не тільки розповісти історії, але показати обсяг існуючої неправди. Не було "віроломного нападу німців на мирний СРСР". Фашисти напали на готову до війни країну, але з-за очевидних промахів, злочинних помилок командування, нелогічних рішень і військових прорахунків, люди гинули в безпрограшних на перший погляд ситуаціях.

Варто вказати ще ось що: 1. Дніпровський десант 1943 року - фантастичний подвиг радянських солдатів і масштабна військова помилка командування. 2. Масове вбивство людей бійцями НКВС у тюрмі на Лонського у Львові. 3. Київський укріплений район - приречені на смерть. 4. Підрив 27 інкерманських штолень разом зі 10 000 тон боєприпасів військами НКВС. 5. Польові військомати 1943 року - чорносвиточники без артпідготовки, без обмундирування і без зброї. 6. Найбільший міф перемоги червоної армії - визволення Києва, бої під Букрином 1-2 листопада 1943 року - найбільш бездарна воєнна операція. 7. Керченська десатна операція 1 січня 1942 року - крупна безглузда кровопролитна операція. 8. Потоплення теплоходу "Армения" - найбільш трагічна загибель людей на воді, що затьмарює "Титаніка" - до 10 000 загиблих осіб. 9. Рутченкове поле. Розстріл підлітків і поранених радянськими військами у Донецьку у червні 1941 року. 10. Військова помилка оборони Севастополя. Безглузда евакуація боєприпасів із оточеного міста. 11. Найбільша танкова битва під Дубно на початку війни 1941 року стала найбільшою поразкою СРСР через відсутність палива і радіозв'язку. 12. Оточення та знищення Південно-Західного фронту радянської армії - найбільше фіаско у світовій воєнній історії. 13. Підрив Хрещатика силами НКВС разом з мешканцями. 14. Втеча усього військового командування з Севастополя. 15. Пекло у Севастополі. 16. Події в Одесі 1941 року. Кладовище санітарних машин разом з пораненими. 17. Знищення ДніпроГЕС радянськми військами 18 серпня 1941 року. Ланцюгова реакція затоплення прилеглих територій з військами і цивільними. 18. Знищення 2,5 мільйонів інвалідів ВВВ радянськими спецслужбами після війни.

Відео

У нас — усе з точністю до навпаки. Янукович закликає будувати нову країну, але при цьому вперто будує безнадійну, огидну радянську державну будівлю. Ющенко постійно апелював до минулого, але не будував нічого. І не зруйнував того, що був зобов’язаний зруйнувати... Приблизно рік тому в берлінському аеропорту я познайомився з підприємцем з Грузії. Тенгіз, власник невеличкої фірми з виготовлення меблів, з цікавістю розпитував про Україну, яку, за його словами, не відвідував добрих років десять. «У Росії не був іще більше, — додав він, ніби вибачаючись. — Коли бізнес почав зростати, став частіше бувати в Європі. В Туреччину взагалі разів п’ять на рік їжджу». Про батьківщину випадковий знайомий розповідав охоче, іноді не приховуючи гордості. Признавався, що не є особливим шанувальником Саакашвілі, і події п’ятиденної війни лише посилили давнє упередження. Що, втім, не заважало співрозмовникові щиро віддавати належне змінам, які відбулися в країні після «революції троянд». «Раніше тільки встигав гроші відстібати. Навіть копійчаний бізнес потребував „даху“. Будь-яке питання треба було погоджувати з криміналом. А з 2005-го я не заплатив жодного хабара. Нікому! Ні рекету, ні владі, ні поліції, ні податковій. Ані копійки! Розумієш? Ні, ти не розумієш! — гарячкував Тенгіз. — Ти не жив у тій країні!». Помовчавши, запитав: «А у вас, що, правда, даїшники досі по кущах ховаються?». Я похмуро кивнув. Меблероб заливисто розреготався. Усвідомивши певну безтактність, він, ніби вибачаючись, запитав: «Але ж це смішно, погодься?». Я покивав головою... Та розмова пригадалася зо два тижні тому. Приватник, який підвозив мене, кивнув на даїшника, що причаївся за стовпом і напружено вдивлявся в прилад для вимірювання швидкості: «Шостий за сьогодні... Стахановці!». По автомагнітолі передавали випуск новин. Віктор Янукович закликав громадян особисто інформувати його про факти корупції. Лідер парламентської фракції Партії регіонів Олександр Єфремов рекомендував брати на озброєння грузинський досвід антикорупційної боротьби. Я жваво уявив собі Тенгіза, який пише Саакашвілі скаргу на грузинських даїшників, що окопалися в придорожніх заростях. І запізніло посміхнувся. Якщо для боротьби з корупціонерами треба писати чолобитні особисто главі держави, то це означає, що держава з корупцією не бореться. Це зрозуміло всім, крім керівників держави. Нашої. Незрозуміло інше. Як, до біса, це вдалося грузинам? Кавказьке хабарництво було притчею во язицех і сприймалося як давня, невикоріненна традиція, якщо хочете, як невід’ємний елемент національної культури. До речі, приблизно те саме зазвичай говорять про Україну. Але тамтешні правителі, на відміну від наших, ризикнули. І зробили. Всупереч загальній невірі. Перевтілення грузинської правоохоронної системи не єдина й, як на мене, не головна реформа нової влади республіки. Ці реформи просто хвалити й зручно критикувати. Їхні достоїнства очевидні, хиби виразні. Їхній перебіг важко назвати плавним, але незаперечною перевагою є те, що йдеться про конкретний процес, а не про абстрактну декларацію. П’ять днів, проведених автором цих рядків у Грузії кілька місяців тому, не тільки переконали, що Україна втратила як мінімум п’ять років. Вони подарували зриме, чітке відчуття того, що ж саме ми за ці п’ять років втратили. Ми втратили реальний шанс змінитися.

У цьому сенсі «поліцейські реформи» в Грузії надзвичайно важливі для розуміння подальших подій. І вельми цікаві для тих, хто ще не відчаявся побороти корупцію в Україні.

Далі

Ігор Лосєв, “Радіо Свобода”

Коли вирішується питання: бути чи не бути Україні, – позиція «і нашим і вашим» є гранично аморальною. В такому питанні нейтралітету бути не може за визначенням.

У середовищі українських істориків сьогодні сформулювалася група, найяскравішими представниками якої є професори Станіслав Кульчицький, Наталія Яковенко, Ярослав Грицак, Федір Турченко, а громадською організацією, що поширює їхні погляди, – Всеукраїнська асоціація викладачів історії і суспільствознавчих дисциплін. Судячи з публічних виступів її речників, і насамперед найбільш впливового її ідеолога Станіслава Кульчицького, організація опікується тим, щоб зробити викладання української історії якомога «інтернаціоналістичнішим», без зайвої її «українізації», без будь-яких рецидивів «українського буржуазного націоналізму». Як стверджує сам ідеолог № 1, «важливим пріоритетом у змісті історичної освіти є висвітлення вітчизняної історії як поліетнічної і багатокультурної». Себто йдеться про принципове, свідоме і концептуальне розчинення питомо українського у «поліетнічності й багатокультурності». «Зваженість» і «коректність» понад усе? Робити наголос на поліетнічності і багатокультурності там, де корінний етнос становить майже 80% населення, – явна політична спекуляція. Але на думку цих «толерантних» до всіх, крім українців, панів, українська культура в Україні – це лише одна з багатьох етнічних культур і нічого більше. Ніякого зв’язку між нею і українською державністю вони не вбачають. Названі пани розглядають Україну як випадкове збіговисько різних етносів, що вирішили творити спільну, анонімну в етнокультурному розумінні державу. Але таких анонімних держав історія не знає. Навіть багатонаціональна імперія завжди лобіює інтереси певної етнічної групи, етносу, нації тощо тому, що немає держав без етнокультурного ядра. В елліністичних монархіях і Візантійській імперії то були греки (не випадково, що з VI–VII століть Східна Римська імперія починає використовувати як офіційну грецьку мову замість латинської), в Османській імперії – турки, у Британській імперії – англійці, в Російській імперії/СРСР етнокультурним ядром були (і залишаються в нинішній Російській Федерації) росіяни, навіть у США воно є і позначається англомовною абревіатурою – WASP: білий, англосаксонець, протестант. А Всеукраїнська асоціація мріє про чудовий політичний витвір – державу і націю без етнокультурного ядра, що мають бути відомі у світі під випадковим псевдо «Україна». Звісно, вони можуть сховатися за декларативним першим пунктом своєї концепції: «В основу історичної освіти треба покласти історію України, насамперед закономірності формування українського етносу, народності і нації». Але це нагадує останні роки існування СРСР, коли після обов’язкових ритуальних цитат із праць Карла Маркса, Фрідріха Енгельса і Володимира Леніна далі в науковій статті можна було писати щось зовсім протилежне. Цей їхній 1-й пункт цілком зводиться нанівець пунктом № 4 про «поліетнічність і багатокультурність» і пунктом № 5 про «зважене і коректне» викладання «важких питань» історії: «Підручники не повинні обминати «важкі питання», що існують у відносинах поміж сусідніми народами, але розповідь про них має бути зваженою і коректною, щоб не виховувати у молодого покоління упередженого ставлення до сусідів». А якщо сусід дає підстави ставитися до нього упереджено, що тоді робити? Якщо, приміром, колега 10 разів поспіль зробив тобі капость, то які можуть бути підстави очікувати, що на 11-й раз він зробить щось добре? А якщо упередженість є висновком із багатовікового сумного і трагічного досвіду, якщо саме вона є формою самозахисту та природної обережності? Маленька дитина, одного разу сунувши палець у вогонь, більше того не зробить, ба ставитиметься до вогню «упереджено». Але ця «упередженість» врятує її від багатьох бід… Чим насправді буде ця «зваженість» і «коректність»? До речі, професор Станіслав Кульчицький пише настільки «зважені», «коректні» та ще й «плюралістичні» статті про Голодомор-геноцид, що, прочитавши їх, я залишаюся у стані абсолютної розгубленості: то чи був геноцид українського народу в 1932–1933роках, чи його не було? А «неупереджене» ставлення до джерела геополітичної загрози може сприяти тому, що твою власну країну буде заскочено непідготовленою до історичних випробувань, бо не попереджений – отже, не підготовлений… Українська держава проти українців Члени Всеукраїнської асоціації дуже стурбовані тим (і це їх, сказати б, основний історичний інстинкт), щоб українці, Боже борони, нікого не скривдили. Те, що реально в нинішній Україні кривдять українців, їм не спадає на думку. Важко визначити, інтереси якого народу з його мовою, культурою і традиціями лобіює сучасна держава Україна. Протягом 20 років її існування конституційні норми щодо державності української мови не запрацювали, а в багатьох регіонах країни відверто ігноруються, а подекуди фактично скасовуються. Культурний та інформаційний простори України окуповані виданнями, телерадіоканалами та шоу-бізнесом іноземних держав, а в багатьох областях абсолютно безперешкодно функціонують структури, що ведуть антиукраїнську пропаганду цілком расистського штибу. Ось газета «Русичи», що видається у місті Севастополі, а друкується в типографії Чорноморського флоту Росії (до якої ми маємо ставитися толерантно), число 10 за 2006-й «нетолерантннй» помаранчевий рік: «Саме війна (а не словесні сутички Києва і Москви) є кінцевою метою всього Великого антиросійського проекту, реалізованого Заходом на Україні. Саме заради того, щоб знищити одну частину росіян руками іншої, створювався і турботливо вирощувався потворний етнічний мутант – «український народ». Керуючись закликами Всеукраїнської асоціації та її ідеологів, ми повинні заплющувати очі на такі прояви, бо давати їм відсіч буде «некоректно», «нетолерантно» і «неплюралістично». Тому й не давали, принаймні на державному рівні навіть за часів правління великого хоружівського патріота. Результат: потужна п’ята колона в Україні, що навчилася віртуозно використовувати ту частину місцевої інтелігенції, яку «вождь світового пролетаріату» в даному випадку абсолютно справедливо називав «корисними ідіотами». Бо нападати на Україну – це вияв «ліберальних прав», а захищати Україну – «нетолерантно», від цього відгонить «українським буржуазним націоналізмом». Під впливом у тому числі таких інтелігентних мудрагелів держава, що називає себе українською, усунулась від проблем українців як національної спільноти, не вважаючи за потрібне захищати її національно-культурні права, що нерідко порушуються за мовною, культурною, конфесійною ознакою тощо. Коли вирішується питання: бути чи не бути Україні, – позиція «і нашим і вашим» є гранично аморальною. В такому питанні нейтралітету бути не може за визначенням. Провінційні модники Доводиться повертатися до хрестоматійного тексту Івана Франка, який дуже раджу прочитати ідейним лідерам Всеукраїнської асоціації, тим більше, що останній раз вони збиралися у Львові: «Все, що йде поза рами нації, це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді б прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді б широкими «вселюдськими» фразами прикрити своє духовне відчуження від рідної нації». Тепер за «інтернаціональні ідеали» правлять довільно витлумачені й пристосовані до потрібного декому моменту «толерантність», «плюралізм» і «поліетнічність» із «полікультурністю». Це типово для малоросійських доктринерів, вони перекладають українською (але зі значним запізненням) західні модні концепції безвідносно до реалій української ситуації, часто-густо не звертаючи уваги на те, що на Заході від цих концепцій або відмовляються, або суттєво їх переглядають. Фактично Всеукраїнська асоціація намагається запропонувати Міністерству освіти Дмитра Табачника, а відтак цілому українському суспільству периферійно-провінційний варіант мультикультуралізму. Але на Заході реалізація цієї доктрини сприяла руйнації єдності й життєздатності європейських держав. Адже мультикультуралізм виходить із ідеї паралельного розвитку в межах однієї держави кількох різних етнічних культур, із яких жодна не визначається націєтворчою і державотворчою. Мігранти сприймають мультикультуралізм (ми всі рівні в етнокультурному розумінні) як право зневажати етнокультурну ідентичність корінного населення тих країн, куди вони приїхали на постійне проживання, як право безсоромно витискувати їхню культуру на маргінес, захоплюючи дедалі нові культурні простори для своєї ідентичності за рахунок корінного етносу. Нещодавно англійці були змушені створити так звану Англійську лігу для захисту власної етнокультурної сутності на рідній землі від тих агресивних мігрантів, які не хочуть асимілюватися в англійському етносі, вважаючи за краще асимілювати англійців і нав’язувати їм свої порядки. Звісно, «толерантні» «політкоректні» негайно назвали тих англійців «расистами» і «фашистами». Справді, коли мігранти обстоюють «право» не рахуватися з місцевим населенням і диктувати своє – це ліберально і демократично, а коли місцеве населення починає захищатися – це «расизм» і «фашизм». Між іншим, граничний прояв «мультикультуралізму» – це паралельний, окремий культурний і мовний розвиток різних етносів у межах однієї держави, коли ніхто нікому не нав’язує культуру титульного етносу. Такий розвиток існував у Південноафриканській Республіці і називався апартеїд. Білі зі своєю культурою і мовою(африкаанс і англійською) існували там окремо, чорні – окремо, кольорові – окремо. Але ж це сприяє не консолідації країн (як наївно вважають у Всеукраїнській асоціації викладачів історії), а розколу їх на всілякі етнокультурні «бантустани». Бурхлива діяльність малоросійських мультикультуралістів в Україні може викликати захоплення (крім патологічних українофобів) хіба що в Олега Тягнибока, бо гарантує йому зростання масових симпатій до ВО «Свобода» і до партійної «Програми захисту українців», бо якщо мультикультуралісти реалізують (разом із Дмитром Табачником) їхні плани, то захищати неодмінно доведеться…