Християнство почало проникати до Східної Європи задовго до Володимирового хрещення 988-989 рр. Вже у середині ІХ ст. візантійські джерела повідомляють про хрещення народу рос і його князя, хоча й це хрещення, ймовірно, не було першим. Нам відомо про хрещення князя Бравліна наприкінці VIII ст. Боспор узагалі віддавна був християнським: у Першому вселенькому соборі в Константинополі (325р.) брав участь Боспорський єпископ. А у 449 р. рішенням Егейського церковного собору було утворена Скіфську єпархію. За повідомленням Феофана Сповідника, 528 р. до візантійського імператора Юстиніана І звернувся цар гуннів Горда з проханням прийняти християнство, що й сталося.

Поза сумнівом, християнство багато чого запозичило з інших релігій і вчень і вміло синтезувало колишні язичницькі вірування, тобто фактично злилося з язичництвом. У християнську культуру Русі перетекло багато звичаїв та обрядів давнини, а найбільш шановані язичницькі боги поєдналися з культами різних святих. Так, Перун трансформувався в пророка Іллю, Велес поєднався зі святим Власієм, Діва-Мокоша набула образу різних богородиць тощо. Численні традиції, народні звичаї та обряди календарного циклу увійшли в церковні обряди, відбилися у християнських традиціях і фольклорі. Увібравши в себе багато язичницьких «беззаконь», християнство, по суті, істотно різнилося від ортодоксального (канонізованого) християнства. У посланні краківського єпископа Матвія (середина ХІІ ст.) йшлося: «Народ же руський, незліченний і чисельністю своєю подібний до зірок, не дотримується правил істинної віри та настанов істинної релігії… ганебно заблуканий не лише в богослужінні Тіла Господня, але і у розірванні шлюбів та перехрещенні, а також в інших церковних таїнствах. Із самого початку свого хрещення він сповнений всіляких облуд, а вірніше сказати – єретичного нечестя, він сповідує Христа хіба що за ім’ям, а справами ж зовсім відкидає. Бо не бажаючи бути у згоді ні з Латинською, ні з Грецькою церквою і відокремившись від обох, згаданий народ не має стосунку до прийняття таїнств ані за тим, ані за іншим (обрядом)».

А ірландський монах-місіонер Святий Колумба, що у VII ст. проповідував у землях слов’ян, зазначав, що цей народ скоріше вмре, ніж відмовиться від своїх богів.

Є тільки один виняток: москвичка — людина, а москвич — відро з болтами.

(c)

Часто згадую похмурого чоловічка, котрий підвозив мене від Кабміну на роботу. Своє життєве кредо він сформулював стисло й досить нудним голосом. «На вибори не ходжу, ток-шоу не дивлюся, на мітинги плював. Коли цих почнуть вішати, прийду, візьму участь». Є така категорія людей, яких слухаєш і розумієш — не жартують, що б не казали. Впевнений, таких не більшість. Але підозрюю, що багато.

читати далі

P. S.: Важко не погодитись...

(c)

http://ipvnews.org/pandora_article10092011.php

о Голодомора 1932-1933 годов в украинском селе напрочь отсутствовало воровство. Двери подпирались веником, камнем, или закрывались на колышек. Единственный вид воровства, который существовал – конокрадство, карался страшной смертью.

П.С. Так. Моя бабця лише останніх років 7-10 замикає хату, а то була відчинена з вінеком під дверима. І в селі всі вітаються один до одного незалежно від віку :)

За повідомленнями преси, нещодавно в Голосіївському районі Києва встановили пам’ятник національному герою Болгарії капітану Петко Воєводі. На жаль, міська адміністрація не розповіла киянам нічого про цього достойника, хоча це можна було зробити, і навряд чи посольство Болгарії в Україні відмовило б у наданні інформаційних матеріалів. Бо, на жаль, автор цих рядків нічого про капітана Воєводу не знає, як і чимало його друзів, людей доволі освічених. Однак припускаю, що Петко Воєвода був справді визначною постаттю для наших болгарських друзів, тому не маю нічого проти його вшанування. Як не маю нічого проти пам’ятника великому туркменському поету Махтумкулі в центрі Києва, на вулиці Прорізній, що неподалік амбасади Туркменистану. Але на Прорізній жив прекрасний український поет Євген Плужник, який став жертвою сталінських репресій. Саме з Прорізної його забрали туди, звідки він уже не повернувся. Це той поет, що написав пронизливі слова: Серце здушили мені – мовчи! О, майбутнє моє прекрасне! Чуло серце тебе вночі, Що ж, -- нехай собі серце гасне! Хтось розгорне добу нову – І не біль, і не гнів, не жертва! Воскресінням твоїм живу, Земле мертва! Чи стала ця земля живою? На будинку Плужника є меморіальна дошка на його честь, а пам’ятника немає. Мабуть, «не заслужив»? Як і Василь Стус, Алла Горська, Валерій Марченко? Добре, що київська адміністрація спромоглася на увічнення болгарського капітана. Але чому вже двадцять років формальної незалежності України ніяк не можуть представники української влади в столиці вшанувати пам’ять українських генералів, які воювали за волю України в 1918 – 1921 роках? Невже «не заслуговують»? Під синьо-жовтий прапор за часів УНР та Української держави гетьмана стали десятки яскравих військових діячів, які віддано служили справі української незалежності. Ось, наприклад, генерал-полковник Микола Юнаков, начальник штабу Головного Отамана (під час Першої світової війни – командарм 4-ї російської армії, генерал-лейтенант), влітку 1920 року – військовий міністр УНР, талановитий воєнний історик, що написав кількатомову історію Північної війни XVIII століття. Людина, за спогадами сучасників, винятково шляхетна, цілковито віддана український справі. Помер генерал Юнаков у 1931 році на чужині, в польському місті Тарнові. Або легендарний генерал-хорунжий Олександр Греков, зоряною годиною якого був червень 1919 року, коли він на чолі Української Галицької Армії здійснив славнозвісний Чортківський наступ. Тоді галичани, практично без набоїв, на самих лише багнетах гнали польську армію аж до Львова. Був генерал Греков і військовим міністром України. У 1948 році у Відні, де генерал перебував на еміграції, його викрали радянські спецслужби. Його відправили до Озерного концтабору. Там він перебував разом із такими видатними особами як кардинал Йосип Сліпий та Михайло Сорока. У 1956 році, коли генерал мав уже 81 рік, його відпустили і він повернувся до Відня. Повернувся нескореним! В Озерному таборі зустрілися три покоління борців за Україну: учасники української революції 1917 – 1921 років, члени ОУН-УПА і перші українські дисиденти. Можна згадати й генерал-полковника Михайла Омеляновича-Павленка, який у грудні 1919 року командував Зимовим походом. Упродовж шести місяців армія УНР під проводом цього генерала пройшла декілька тисяч кілометрів, а 5 травня 1920 року долучилася до походу на Київ. Помер Омелянович-Павленко в 1952 році в Парижі. А начальник Генерального штабу армії УНР генерал-поручник Володимир Сінклер? Між іншим, його предок – шведський майор Сінклер – був зв’язковим офіцером між королем Карлом XII і гетьманом Пилипом Орликом. Під час Першої світової війни Володимир Сінклер був генерал-майором російської армії і начальником штабу корпусу. Після відходу українського війська до Польщі генералу Сінклеру пропонували посади в польському війську, але український генерал відмовився. Йому довелося заробляти на життя працею залізничного кондуктора. У 1945 році до Шлезьку, де жив генерал, завітали радянські «визволителі». До старого генерала прийшли чекісти, відвезли його на міський цвинтар і розстріляли. Володимир Сінклер загинув саме там, де понад 200 років тому за українську справу від рук російських агентів загинув його давній предок, друг гетьмана Орлика... А блискучий полководець полковник Петро Болбочан? Під його орудою Армія Лівобережної України здійснила стрімкий рейд через усю країну від Харкова до Бахчисараю. І як писав учасник подій, прапорщик Монкевич у книзі спогадів «Слідами новітніх запорожців»: “Ніде українську армію не зустрічали з таким захопленням, як у містах Криму». Чи переможець Будьонного, генерал-хорунжий Марко Безручко. Коли з-під Львова у серпні 1920 року 1-ша кінна армія націлилася на запілля Варшави, саме 6-та українська стрілецька дивізія тоді ще полковника Безручка заступила їй шлях під Замостям. Безручко не пропустив Будьоного на Варшаву. 1-й кінній довелося відступати. Її командарм вишикував кілька сотень вершників ромбом, у центі ромбу рушив на схід сам Будьонний зі своїм штабом та реввійськрадою, щоб не потрапити у полон. «Диво над Віслою» було б неможливим без «дива під Замостям». Політика безпам’ятства триває Список українських генералів цим далеко не вичерпується. Всі ці люди, що воювали за Українську Державу, ніяк не вшановані в столиці їхньої Батьківщини: ні вулиці їхнього імені, ні площі, ні пам’ятника, ні меморіальної дошки. Усі режими в Україні, не виключаючи «найбільш українського президента» Віктора Ющенка, незважаючи на гучні заяви, насправді замість політики національної пам’яті проводили політику національного безпам’ятства. Тому сьогодні в Києві киян та гостей столиці огортає мовчазна історія мовчазної України... Зате на будинку міністерства оборони нібито незалежної держави в часи Кучми встановили погруддя радянського маршала Жукова і радянського генерала Ватутіна... Після своєї фізичної смерті людина живе у суспільстві рівно стільки, скільки її пам’ятають. Комуністична влада оголосила українським генералам вирок посмертного забуття.

І цей вирок діє дотепер.

Ігор Лосєв, кандидат філософських наук,“Радіо Свобода”

Суть моральності – в досягненні людиною моральної зрілості в триєдності істинного думання, правдивого висловлення й праведного діяння, на основі чого й відбувається друге, духовне, народження людини в системі своєї рідної культури. Кожна людина й народ повинні мати власну моральну опору в духовній волі свого серця й моральній дієвості розуму. Воля духу – мірило самостійної сили людини й народу. Збірна особа народу, як і людська особистість, забезпечує собі гідне життя самостійною силою душі, серця і розуму. «Будьте самостійною силою, а не знаряддям чужої сили», - цей моральний імператив П.Куліша є ключем до осягнення суті людського життя. Людина має самостійну силу, коли керується прагненням душі жити й здійснює свою життєву програму досягненням духовної мети. А коли послуговується тільки потребами організму, вона приймає засіб за мету й легко стає знаряддям чужої сили. Люди, які залежать від шматка хліба в прямому й переносному значенні, стають залежними й від чужої сили, вони гублять самостійну силу й життєву програму своєї душі. Життєва програма закладається від народження в живій душі людини й збірної особи народу та реалізується у триєдності істинного думання, правдивого висловлення й праведного діяння. І тільки жива душа силою духу в серці індетифікує себе зі збірною особою рідного народу, а мертва душа, не маючи духу в серці, не здатна ідентифікувати себе ні я ким народом. 

За великим рахунком стан справ у нашому суспільстві та державі визначили декілька десятків страшних НЕ в різних проявах:

не усвідомили, не вміли, не змогли, не зупинили, не сформували, не забезпечили, не захистили, не стали, не досягли, не хотіли, не зуміли, не відстояли, не очистили, не написали, не створили, не збудували, не обєдналися, не прозріли, не піднялися, не оцінили, не знайшли, не спішили, не працювали, не співчували, не відмічали, не згуртувалися, не ліквідували, не подолали тощо.

Наведемо декілька прикладів, як працює оце страшне НЕ:

не зуміли реалізувати Декларацію про державний суверенітет України, яка є основою для нової Конституції в частині самоврядування і народовладдя;

не змогли впровадити у життя громадян України верховенство права;

не збудували громадянського суспільства і правової світської держави;

не забезпечили належного справедливого й неупередженого правосуддя;

так до кінця і не написали самі свою історію;

не домоглися визнання голодомору 1932-33 рр. як геноциду українського народу;

не створили високорентабельну вітчизняну ринкову економіку і, відповідно, належних умов життя своїх громадян;

не подолали шалений розрив у прибутках бідних і багатих;

не стали членом Європейського союзу через політичні партійні чвари;

не позбулися втручання США і РФ у внутрішні справи України;

не захистили своєї території біля острова Зміїний у міжнародному суді;

не розкрили жодного із резонансних вбивсттва;

не відстояли своє право на володіння атомною зброєю;

не навели ладу із землекористуванням і довели до повного краху сільське господарство, - колишня житниця Європи та й не тільки, тепер завозить гречку із Китаю, картоплю із Єгипту, а сало із Польщі;

не організували використання найбільш кваліфікованої частини суспільства та найталановитіших і динамічних вчених для розбудови своєї країни, - в результаті біля 8 млн. робітників, майже 200 тис. інженерів, вчених примножують багатство чужих країн… І цей перелік можна продовжити.

    Так багато не зробленого із того, що можна було зробити, обумовила, в першу чергу, некомпетентність вищої державної влади та її політична заангажованість, - це сталось унаслідок реалізації нашого виборчого права, - українське суспільство ні політично, ні економічно не структуроване.

   Сполучення дій і комбінацій наслідків оцих НЕ можуть призвести до катастрофи. Ми отримаємо найстрашніше НЕ –втратимо Незалежність. Тому, любі мої українці, досить скиглити і на когось кивати, кожен із нас повинен усвідомити, що держава, - це Я, і нація – це теж Я. І тому у паспорт громадянина повинні повернути графу національності.