Колекція слов'янських ідолів в музеї Кам'янця-Подільського

Найдавніший - калюський ідол.

У Музеї старожитностей Кам'янець-Подільського державного історичного музею-заповідника зібрано унікальну колекцію слов’янських ідолів, знайдених в придністровських краях. Пристанище цих древніх кам’яних божеств - у внутрішньому дворику колишнього торгового дому, будинку вірменського єпископа. Таке собі сусідство схожих за віком, за статтю, за красою і своєю магічною суттю уособлень древніх вірувань. Мабуть, колись саме так на ще не зниклих святилищах, вони велично несли свою сторожу, дивились на схід сонця і допомагали всім, хто приносив до них свої молитви.

Нині в кожному з них – багатовікова таємниця древніх знань і вірувань. І своя магічна сила. Кажуть, такою колекцією міг би гордитися будь-який музей Європи.

«Унікальність цієї колекції в тому, що тут зібрані саме слов’янські ідоли ІІ –ІІV століття, - завідувач сектору музею старожитностей Кам'янець-подільського державного історичного музею-запоідника, науковий співробітник археологічної служби Петро Болтанюк. – Кожен з них є частинкою тієї культури, про яку ми так мало знаємо. А відтак можемо прослідкувати, як змінювався світогляд та вірування наших предків. Ймовірно, це був період зміни релігії у слов’ян, про що й свідчить така велика кількість появи кам’яних божеств”.

Таємниці древніх

В селі Ставчани древнє капище знайшли прямісінько на господарстві. Чоловік, котрий саме зібрався будувати хату, знайшов присипану землею кам’яну скульптуру… На щастя, не пустив ідола на матеріал для забудови, а викликав археологів. Пізніше у відділі старожитностей учені відтворили ставчанське капище точнісінько таким, яким воно було знайдене.

У Ставчанах капище було знайдене прямісінько на господарстві.

«Коли розкопали вогнища, знайшли збіжжя, битий посуд, - розповідає Петро Болтанюк. – Можна припустити, що традиція бити посуд «на щастя» тягнеться ще з тих часів. Ще знайшли кістки тварин. Тому можу запевнити, що людське жертвоприношення у слов’ян не практикувалося. Саме тут і знайшли двох кам’яних ідолів, яких датують ІІ-V століттям. Це якраз період черняхівської культури. Іон Винокур, який їх досліджував, вважав, що один з цих ідолів - бог сонця Хорс. Про це свідчать викарбувані на скульптурі знаки сонця та вужа. Вуж у слов’ян, до речі, вважався священною твариною. Його навіть не можна було виганяти з будинку, бо це могло б накликати біду на увесь рід. Інша скульптура має шолом, чудово проглядаються риси обличчя, навіть борода. В руках ідол тримає ріг достатку. Ми припускаємо, що це слов’янський бог Святовид-Род чи Дажбог. Є згадки, що восени, коли святкували його дні, жрець наповнював ріг медом і ставив його біля такої скульптури. Це була своєрідна жертва врожаю».

У руках ідол тримає ріг достатку.

А ще на скульптурі Дажбога учені знайшли зображення білого коня. Можливо, він символізує сонце, яке рухається зі сходу на захід? Є тут і зображення дитячої п’яді. Можливо, вона пов’язана з обрядом ініціації хлопчиків. Щоправда, з часом зображення на камені-піскову, з якого колись витесали бога, все більше стираються, але нині їх ще видно досить добре.

Найдавніший в колекції – калюський ідол. Його було знайдено ще наприкінці ХІХ століття і з того часу десь понад пів століття він зберігався в давньому сховищі музею. Аж поки його не встановили у внутрішньому дворику відділу старожитностей. Він також нагадує Святовида-Рода, хоча обличчя й немає. Воно відбите, залишилась лишень борода. В одній бог тримає ріг достатку, а в іншій – коржа.

Найдавніший з колекції - калюський ідол.

«Спочатку цього коржа майже не помічали, - пригадує дослідник. – Але в 2005 році ми робили нічні зйомки і відверто здивувалися: найкраще цього коржа помітно в місячному сяйві! У слов’ян існував цікавий звичай, пов’язаний якраз з коржем. На святкування днів урожаю вони пекли величезну паляницю, діаметром в людський зріст. За нею ставав жрець і питав у людей чи вони його бачать. Якщо його за коржем не помічали, звісно ж, вважалося, що рік люди проживуть у достатку».

Юрковецького ідола, який тулиться поруч, знайшли на Чемеровеччині в 1972 році. Передня частина божества фактично стесана, тому сама символіка, за якою б можна було ідентифікувати ідола, відсутня. Але шолом та суворі обличчя, які добре збереглися, ученим нагадали Перуна - бога грому та війни.

Науковці припускають, що це Перун.

Ще трьох величних богів до пантеону привезли з села Іванківці, що в Новоушицькому районі. Археологи вважають, що саме там, на берегах Дністра, був своєрідний релігійних центр древніх слов’ян. Приблизно у 1950 році до інституту археології надійшло лист від сільчанина, в якому той розповідав про трьох ідолів, знайдених біля села. Це було своєрідне капище, жертовник, присвячений трьом головним богам: Велесу, богу підземного царства та покровителю худоби, Триглаву та Перуну.

Велес, Триглав та Перун (зліва на право), знайдені в Іванківцях.

«Велеса можна впізнати за кам’яною пов’язкою довкола чола. Схожу, з білої тканини, слов’яни йому пов’язували на свята, - показує пан Болтанюк. – Це найвище за своїм зростом божество. Триглав має три обличчя – бога весни Яровіта, бога літа – Поривіта і бога осені - Руєвіта. У слов’ян це бог родючості. Чому немає зими? Бо це час, коли земля відпочиває, вкрита снігом, отже немає обличчя. А ось третє божество – знову ж таки Перун. Цікаво поглянути на його руки. Вони перехрещені. Права – йде до серця, ліва – до живота, в якій він тримає щось подібне до меча».

Велеса можна впізнати за пов'язкою довкола чола.

Саме на кам’яній скульптурі Перуна чудово видно кілька рунних знаків у вигляді тризуба. Петро Болтанюк каже, що тризуб у слов’ян був символом сокола, як помирає у вогні, а потім відновлюється.

Цікаво, що Триглава свого часу забрали до Чернівецького музею. Звідти він кочував ще по багатьох, аж поки не потрапив до «своїх» на відтворене Іванковецьке святилище.

Богиня-мати не хотіла покидати капища…

Передостаннім до дворику примандрував Пижівський ідол. Кажуть, божество вперто не хотіло покидати ранньослов’янське святилище: то техніка ламалася, то погода підводила, то ще якісь чудасії відбувалися…

Цю майже чотириметрову кам’яну скульптуру пов'язують зі скіфським часом.

Півкола нагадують про давній звичай: коли жінки молилися богам - вони ламали браслети.

«Ми гадаємо, що це богиня Рожениця, - розповідає пан Петро. – Ось тут добре видно два викарбувані ромби: як богиня-мати і богиня-донька. Є щось схоже на зображення грудей та жіночого лона. Півколо нагадує про давній звичай: коли жінки молилися богам, вони ламали браслети, відкриваючи своєрідні ворота між всесильними та людиною».

Останнім встановили в пантеоні давньоруських богів суржинецького ідола. Знайдений він був неподалік річки Тернавка ще у 70-х роках минулого століття. І лише позаторік під час археологічної експедиції ідола перевезли до музею.

Суржинецький ідол "примандрував" до Кам'янця-Подільського два роки тому.

Копію відомого Збручанського ідола у музеї встановили задля цікавості відвідувачів. Адже саме тут, вважає археолог, добре поєднується слов’янський світогляд: світ богів, світ людей та підземного царства, тобто неба, землі та підземелля.

Це єдина у музеї копія - збручанський ідол, решта - оригінали.

Петро Болтанюк зізнається, що на Поділлі є ще багато ідолів, які поки не потрапили до музею. «Усьому свій час, - каже археолог. – Головне, щоб люди не знищили». Наразі на Подністров’ї учені виділяють три центри, де найчастіше знаходять древні кам’яні божества – це Новоушиччина, Заліщицький район та Надзбруччя (Городоччина і Чемеровеччина). Тож яким будуть наступні знахідки і які таємниці древніх слов’ян вони привідкриють – лише справа часу.

Джерело https://ye.ua/istiriya/36461_Unikalna_starovina__v_Kam_yanci_Podilskomu_zibrano_kolekciyi_drevnih_slov_yanskih_idoliv.html