- Сучасний cовєтський патріотизм не має нічого спільного з марксизмом. Він є витвором нової большевицької імперії.

- В загальну формулу совєтського патріотизму входить пункт про першенство російського народу. Цей пункт особливо в останній період війни і після війни большевицькі творці народного ентузіазму розвивають до безконечності. Вони в своєму змаганні перевиконати план договорюються часом, як то кажуть, до білої гарячки.

- Мета цього проста і, так сказати, прозаїчна. Большевики хочуть впоїти в народи СССР поняття вищості російського народу, щоб таким чином викликати в них охоту наслідувати його і промостити шлях до асиміляції народів СССР.

- Асиміляція — ось ціль, яку переслідує та ціла метушня з вищістю російського народу і той патріотичний крик, який зчинила большевицька імперіалістична верхівка. Асиміляція є той угловий камінь, на якому базується національна політика большевиків.

- Асиміляція відповідає всеціло змаганням і інтересам імперіалістичної верхівки СССР. Вона уодностайнює суспільство й дає основу централістичній системі, необхідну для імперіалістів, вона в разі успіху усуває можливості повстання конкуруючих центрів в ім'я національних інтересів, вона улегшує повне панування над народами.

- Яка корись російському народові з асиміляції? Ніяка. Вона пхає російський народ до боротьби з іншими народами, вона наставляє його агресивно по відношенні до інших народів та пхає до воєн, які його коштують мільйони жертв, господарської руїни, нужди та голоду. Користь і одинока користь в асиміляції є для панівної імперіалістичної верхівки. Вона її вигадує, вона її і проводить.

- На чолі всіх народів стоять „русские” з „особливим складом ума”, далі йдуть „руські”, що будують багатонаціональну Росію”, а далі — всі інші, які мають „руських” особливо поважати й особливо бути їм вдячними.

- Ніде Маркс не говорив і про вибраний народ, до якого з „особливою повагою” мають відноситися інші народи, та не запримічував у ніякого народу „особливого складу ума”. Всі ці теревені... про російський народ, — це перелицьоване гітлерівське расистське барахло.

- Совєтський патріотизм — це черговий імперіалістичний блахман, штучно спрепарований, щоб улегшити асиміляцію й поневолити народи СССР.

- Він не має нічого спільного зі змаганням пролетаріату до соціалізму, ані з патріотизмом народів СССР. Своїм корінням він сидить у царській імперіалістичній традиції, а його змістом є російська імперія.

Повний текст брошури "Совєтський патріотизм" можна прочитати в Електронному архіві українського визвольного руху: http://avr.org.ua/getPDFasFile.php/arhupa/acdvr-8-6-024.pdf

Батьки Лесі володіли кількома маєтками. Тато - Петро Косач був статським радником, що дорівнювало званню генерал-майора.

Попри свій високий статус у Російській імперії, Косачі спілкувались виключно українською мовою. Агатангел Кримський згадував, що після вбивства Олександра ІІ, під час посиленої реакції, у Києві залишились лише три українські родини, які не відмовились, а підкреслювали свою українську ідентичність. Це були Лисенки, Старицькі і Косачі.

Сама ж Леся вільно спілкувалась дев’ятьма мовами. Авторитетні чоловіки знайомі із молодою письменницею відзначали її енциклопедичні знання. Дослідники біографії, кажуть, що вона могла стати першою в Україні жінкою-композитором, однак про кар'єру піаністки довелось забути через хворобу.

Під час поїздок за кордон Леся з матір’ю завжди викликали ажіотаж і перебували в оточенні інтелігенції. У спогадах письменниці із Відня йшлося, що вона любила пити віденське пиво та апельсини, довго спала, а тому завше споживала холодну каву.

Водночас письменниця була вкрай перебірливою щодо свого оточення. Наприклад, глибоку дружбу з Трушем перервав “прокол” художника з портретом Лесі, який він виставив на продаж польському шляхтичу.

Лесина хвороба, а згодом додався туберкульоз легень та нирок, “зїдала” увесь сімейний бюджет. Хоч єдиними ліками від цієї недуги на початку ХХ століття була зміна клімату і харчування. Поїздка до Єгипту, що найбільше допомагало Лесі, обходилась у понад 1000 рублів.

За останній рік життя жінка втратила понад 10 кілограмів, скаржилась, що найтяжча для неї процедура вкладання на сон, бо це потребувало багато рухів руками і ногами. Перед смертю майже нічого не їла, єдине що їй смакувало - морозиво з ожини.

Втім поки ще могла підвестись з ліжка письменниця давала уроки французької та німецької, перекладала і продовжувала писати твори. По допомогу до меценатів не зверталась, через що гонорари їй надсилали із великим запізненням, думаючи що потреби у грошах вона не відчуває.

Померла Леся Українка у Грузії у віці 42 років. Похована у Києві на Байковому кладовищі.

Джерело Локальна історія

Фото поховання тут https://www.facebook.com/PoshukZhytomyr/posts/1216073245230722

Дмитро Табачник, міністр освіти і науки (2010—2014), в ефірі передачі Велика політика на телеканалі Інтер, 12 листопада 2012 року

УПА створили німецькі окупанти, в тісній співпраці з ними вона займалася проведенням каральних операцій проти радянських партизанів, українського, єврейського і польського населення. Немає жодних свідчень про антинацистську боротьбу УПА.

Про боротьбу між УПА та німецькими окупантами і їхніми союзниками свідчать численні документи німецького, радянського, польського і власне упівського походження. Діяльність УПА і німецька, і радянська сторони оцінювали як антинімецьке повстання.

Надзвичайно жорстока окупаційна політика гітлерівців змушувала Провід ОУН(б) виступити на захист населення збройно. Першу сотню УПА створили 22 січня 1943 року. Уже 7 лютого вона розгромила німецьку комендатуру в райцентрі Володимирець на Рівненщині.

Весною 1943 року УПА постійно збільшує чисельність і масштаби опору. Найзапекліші сутички з німцями вони мали на Луччині, Ковельщині, Горохівщині, Рівненщині, Кременеччині, Костопільщині, Сарнeнщині й Лановеччині. Протягом березня 1943 року повстанці п’ять разів захоплювали районні центри. Під кінець першого місяця весни німецькі урядовці звітували райхскомісару Еріху Коху, що на Волині залишилося тільки два райони, вільні від «банд».

Окупаційна адміністрація почала проводити великі антипартизанські операції за участю бронетехніки й літаків. У кінці квітня в райони Березне, Людвипіль, Мізоч, Острог, Шумськ і Кременець було перекинуто дивізію для боротьби з УПА.

Каральні акції нацистів виявилися малодієвими. Якщо у березні підрозділи УПА лише 8 разів нападали на німецькі економічні об’єкти, то у квітні було вже 57 нападів, а в травні — 70.

На нараді в Рівному 5 червня 1943 року з участю нацистського міністра окупованих східних земель Альфреда Розенберґа окупаційний керівник Волині та Поділля Гайнріх Шене доповідав, що його адміністрації «українські націоналісти завдають більше труднощів, ніж більшовицькі банди».

Цікаво, що цей факт згодом визнало і керівництво радянських партизанів. Командир радянських партизанів Петро Вершигора 4 березня 1944 року повідомив Український штаб партизанського руху: «Не можна допустити в Польщі тієї помилки, яку ми зробили на Волині, віддавши керівництво народним повстанням проти німців у руки контрреволюційних угруповань націоналістів».

Листівка УПА із закликом бити німців усіма доступними засобами, червень 1943 року. Фото: надано Українським інститутом національної пам’яті

Наявних сил для придушення опору гітлерівцям не вистачало. Тому з липня 1943 року боротьбою проти УПА зайнявся командувач антипартизанськими силами на Сході Еріх фон дем Бах. Під його орудою перебувала 8-ма кавалерійська дивізія СС Флоріан Ґейєр (10 тисяч солдатів) і 10 батальйонів мотопіхоти з артилерією. З повітря це угруповання прикривало 27 літаків, а на землі — 50 танків і бронемашин.

Проте відділи УПА маневрували і не давали себе знищити. Загалом у липні повстанці 295 разів атакували німецькі опорні пункти і 119 разів — господарські об’єкти.

З початком серпня 1943 року фон дем Баха відкликали у Галичину для боротьби із рейдом Ковпака. З послабленням німецького натиску активність антинімецьких виступів УПА зросла: 391 напад на гарнізони й 151 атака на підприємства.

Але невдовзі вищий командувач СС і поліції України Ганс Прюцманн організував новий наступ на УПА. Цей наступ тривав на Південній Волині з 23 серпня до 9 вересня 1943 року. Спершу авіація розбомбила село Антонівці, в якому стояв штаб групи «Богун». Відтак каральна експедиція напала на табори УПА в Кременецьких лісах. Куреням групи довелося розділитися на дрібні відділи і прориватися з оточення.

Улітку 1943 року повстанський рух проти нацистів перекинувся й на Галичину. 18 серпня Українська народна самооборона (УНС, першопочаткова назва УПА в Галичині) напала на німецьку каменярню в місті Сколе на Львівщині. 150 примусових робітників націоналісти звільнили, а охорону табору знищили.

Восени 1943 року почалися масштабніші бої між повстанцями і гітлерівцями. 3 вересня під містом Долина з домінуючих висот українські солдати розстріляли батальйон німців, що їхали вузькоколійкою в горах. На полі бою окупанти залишили близько 200 солдатів. 25-29 вересня сотня Трембіта відбила наступ карателів на свій табір на горі Стовба.

29-30 листопада 1943 року відбувся важкий бій між 1,5-2 тисячами шуцманів і куренем Кривоніс-ІІ неподалік села Недільна на Самбірщині. Повстанці відступили зі значними втратами, на полі бою залишився майже весь штаб куреня і сам курінний.

На Волині останню велику антиповстанську операцію Прюцманн провів у листопаді 1943 року. 2-3 листопада авіація розбомбила місто Степань і витіснила підрозділи групи Заграва на північ. Одночасно 3 листопада німецькі літаки обстріляли та розбомбили місто Колки, де УПА утворила «Колківську республіку». Тут треба зазначити, що територію «республіки» нацисти не могли захопити з червня до початку листопада 1943 року, коли провели зачистку, вбивши до 600 цивільних.

За жовтень – листопад 1943 року між УПА-УНС і німецькими окупантами відбулося 47 боїв, а сільська самооборона УПА провела 125 сутичок. Гітлерівці втратили понад 1,5 тисяч солдатів.

Повністю придушити опір УПА нацистам не вдалося. Радянсько-німецький фронт, що наближався, відтягав на себе більшість військових сил. Тому масштабних антиповстанських акцій на Волині німецькі генерали більше не проводили. На галицьких землях протистояння тривало до кінця літа 1944 року. Українську народну самооборону (УНС) переформували в УПА-Захід. Вояки УПА в березні – травні 1944 року виступали в обороні українських сіл від німецького грабунку. Часом недостатньо успішно: у травні Вермахт розбив сотні імені Галайди та Сіроманців на Львівщині.

Розстріл нацистами повстанців, взятих у полон у бою під Недільною, 2 грудня 1943 року Дрогобич. Фото: Надано Українським інститутом національної пам’яті

З 31 травня до 6 червня 1944 року в Чорному лісі із УПА воювали частини 7-ї танкової дивізії Вермахту. До середини літа протистояння в Галичині досягло піку.

Найбільші зіткнення УПА-Захід із німецько-угорськими військами відбулися навколо гори Лопата на стику Дрогобицької і Станіславської (тепер – Івано-Франківської) областей. Про ці події докладно повідомляють також і письмові донесення польського підпілля. Із 6 до 16 липня 1944 року точилися напружені бої, які від артилерійських обстрілів переходили до рукопашних сутичок. Але перемога була за повстанцями під командуванням Василя Андрусяка – «Різуна». Полягли 50 українців, а окупанти втратили близько 200 вояків і відступили.

Під ударами Червоної армії Вермахт залишав Україну. До початку вересня траплялися переважно дрібні сутички та роззброєння упівцями німецьких частин.

В історії українського повстанського руху були епізоди, коли окремі командири спробували самочинно провести переговори із німецьким командуванням за формулою «нейтралітет в обмін на зброю» або «їжа в обмін на зброю». Також відомо про декілька випадків, коли за такою формулою від 80 до 100 одиниць стрілецької зброї було-таки передано повстанцям. Але такі домовленості не віталися командуванням українського підпілля. У деяких випадках дійшло навіть до суворого покарання. У березні 1944 року за вироком військово-польового суду УПА розстріляли першого ініціатора самочинних переговорів Порфирія Антонюка – «Сосенка». Також у квітні 1944 року за вироком суду УПА стратили Миколу Олійника – «Орла».

Пізніше переговори з німецькими окупаційними урядовцями все ж відбулися на рівні Проводу ОУН(б). Окупанти були зацікавлені в тому, щоб ОУН і УПА припинили антинімецьку боротьбу, аби німці могли кинути більше сил для стримування радянського наступу. Оунівці ж прагнули домогтися звільнення політв’язнів з концтаборів (Степана Бандери, Ярослава Стецька та багатьох інших), а також здобути зброю для УПА, якої завжди бракувало. Зустрічі між представниками Проводу і німецьких органів відбулися в березні, квітні, червні та липні 1944 року. Внаслідок них повстанці одержали кількасот одиниць зброї, а у вересні – жовтні 1944 року нацисти звільнили Степана Бандеру та інших українських націоналістів, щоправда залишили під наглядом Гестапо.

Натомість бандерівці зменшили інтенсивність антинімецьких акцій (переважно на Волині), але не припинили їх зовсім. Як доносив офіцер групи армій Південь майор Мюллер, «у той час, як окремі націонал-українські банди ставлять себе до розпорядження німецького Вермахту або виконують його завдання, інші ведуть скажену боротьбу проти Вермахту з фанатичною ненавистю». Приклади такої «скаженої боротьби» в Чорному лісі чи на горі Лопаті в Галичині згадувалися вище.

Діяльність УПА визнавали антинімецьким повстанням і німецькі окупаційні керівники Шене, фон дем Бах і Прюцманн, і радянський партизанський командир Вершигора. Дослідники оцінюють втрати від рук УПА у 12 тисяч німецьких окупантів та їхніх союзників. У збройному протистоянні з окупантами українське підпілля та повстанські підрозділи втратили також 10-12 тисяч.

Щоб поставити крапку в історії цього міфу, залишається процитувати один із багатьох німецьких документів про існування яких «не знав» вищезгаданий колишній міністр освіти Дмитро Табачник. Це — телеграма вищого керівника СС і поліції України обергрупенфюрера СС Ганса Адольфа Прюцманна від 25 серпня 1943 року: «Головнокомандувачу території групи армій Південь. У зв’язку з тим, що райхсфюрер СС віддав сильні загони доручених мені військових частин у розпорядження фронту, я вимушений обмежитися залишками цих частин для придушення українського національного повстання на Волині. Оскільки на півночі України виникають через це великі неконтрольовані райони, то в найближчому майбутньому треба розраховувати на посилений тиск банд у південному напрямку».

Телеграма Прюцманна стосовно придушення «українського національного повстання» на Волині, 25 серпня 1943 року Фото: Надано Українським інститутом національної пам’яті

Автор тексту — Ігор Бігун, Центр досліджень визвольного руху

Публікація в https://nv.ua/ukr/publications/10-mifiv-pro-upa-hto-i-chomu-zaklejmiv-chleniv-upa-gitlerivskimi-posipakami-835830.html

Об авторе

В 1956 году тридцатилетняя Елена Глинка, арестованная в конце 1950 года и отбывшая срок на Колыме, вернулась из заключения. Она восстановилась на учебу в Ленинградском кораблестроительном институте, где в то время училась и я. Мы сразу же крепко сдружились. Жила Елена в студенческом общежитии, часто бывала у меня в доме.

Но почти ничего не рассказывала о своей жизни «там». Зато не раз вспоминала о хороших людях, которые помогали ей в самые трудные минуты жизни.

О лагерной Колыме Елена заговорила только теперь. Значит, пришло время.

Дай Бог ей силы!

Людмила Бородзюля

1926, 31 декабря — родилась в Новороссийске. Отец – моряк, капитан океанологического судна, при советской власти постоянно подвергавшийся репрессиям.
? – Арест отца в возрасте 61 года. Приговор: 10 лет ИТЛ за антисоветскую деятельность. Гибель отца в лагерях (реабилитирован посмертно).
1941–1943 — находилась в оккупированном Новороссийске.
1949 — поступление на первый курс Ленинградского кораблестроительного института. Сокрытие в анкете того факта, что была в оккупации.

1950, 17 января — арест органами МГБ в Ленинграде. Обвинение по ст. 58-1 «а» (измена Родине) за то, что находилась в оккупированном фашистскими войсками Новороссийске. Приговор: 25 лет ИТЛ, 5 лет поражения в правах, конфискация имущества. 16-месячное одиночное и этапное заключение.
1951, конец мая – десятидневный этап из порта Ванино, из 404-й пересылки, в бухту Нагаева на океанском теплоходе «Минск», первым открывавшем навигацию и в трюме которого возник «большой колымский трамвай» — массовое изнасилование женщин с попустительства конвоя. Расправа с блатными по прибытии этапа.
Отбывание срока на Колыме: Магадан, Бугурчан, Ола, Балаганное, Талон, Дукча, 23-й километр, 56-км по Колымской трассе и другие лагерные командировки в тайге.

1956, 9 мая — освобождение из ИТЛ г. Магадана. Реабилитация. Возвращение трудовой книжки, студенческой зачетной книжки и фотографии родителей из дела.
1956 — возвращение в Ленинград и восстановление в Ленинградском кораблестроительном институте. Поселение в студенческом общежитии.
1961 — окончание института по специальности инженер-экономист судостроительной промышленности.
Работа инженером в Балтийском пароходстве.
1960-е гг. — начало написания рассказов, главная тема – насилие над женщинами в лагерях.
1989 — первая публикация рассказа

 «Колымский трамвай» — это такой трамвай, попав под который, бывает-случается, останешься в живых.

Поговорка колымских заключенных

В рыболовецком поселке Бугурчан, влачившем безвестное существование на охотском побережье, было пять-шесть одиноко разбросанных по тайге избенок да торчал убогий бревенчатый клубишко о трех узких окнах, над которыми болтало ветром старый флаг. Оттого ли, что у председателя не было в запасе кумача, флаг не заменяли, он висел в Бугурчане, наверно, с довоенных лет, весь вылинял,— но серп и молот в уголке полотнища по-прежнему выделялись ярко, как номера на бушлатах каторжан.

В трюме судна, развозившего летней навигационной порой грузы для поселков и рабочую силу в лагеря, сюда доставили женскую штрафную бригаду. Окриками и матерной бранью, под лай сторожевых собак конвоиры согнали зекашек к клубу, бдительно пересчитали по головам, после чего начальник конвоя скомандовал всем оставаться на местах и ушел разыскивать единственного представителя здешней власти — председателя поселка, которому надлежало передать этап.

Этап состоял в основном из бытовичек и указниц, но было и несколько блатных — жалких существ с одинаковой, однажды и навсегда покалеченной судьбой: сперва расстреляны или сгинули в войну родители, пару лет спустя — побег из детприюта НКВД, затем улица, нищета, голод,— и так до ареста за кражу картофелины или морковинки с прилавка. Заклейменные, отринутые обществом и озлобившиеся оттого, все они очень скоро становились настоящими преступницами, а некоторые были уже отпетые рецидивистки — по-лагерному, «жучки». Теперь они сидели у клуба, перебранивались друг с дружкой, рылись в своих узелках и выпрашивали окурки у конвоя.

В это месиво изуродованных жизней лагерное начальство бросило трех политических, с 58-й статьей: пожилую даму — жену репрессированного дипломата, средних лет швею и ленинградскую студентку. За ними не числилось никаких нарушений и посягательств на лагерный режим,— просто штрафбригада комплектовалась наспех, провинившихся не хватало, директива же требовала в срочном порядке этапировать столько-то голов,— и недостающие головы добрали из «тяжеловесок», то есть из осужденных на 25 лет исправительно-трудовых работ.

Новость: «Бабы в Бугурчане!» — мгновенно разнеслась по тайге и всполошила ее, как муравейник. Спустя уже час, бросив работу, к клубу стали оживленно стягиваться мужики, сперва только местные, но вскорости и со всей округи, пешком и на моторках — рыбаки, геологи, заготовители пушнины, бригада шахтеров со своим парторгом и даже лагерники, сбежавшие на свой страх с ближнего лесоповала — блатные и воры. По мере их прибытия «жучки» зашевелились, загалдели, выкрикивая что-то свое на залихватском жаргоне вперемешку с матом. Конвой поорал для порядка: на одних — чтоб сидели, где сидят, на других — чтоб не подходили близко; прозвучала даже угроза спустить, если что, собак и применить оружие; но, поскольку мужики, почти все с лагерной выучкой, и не думали лезть на рожон (а кто-то и вовремя задобрил конвоиров выпивкой), конвоиры не стали гнать их прочь — лишь прикрикнули напоследок и уселись невдалеке.

«Жучки» в голос клянчили махорку, просили заварить чифирь, предлагали в обмен самодельные кисеты. Большинство мужиков загодя запаслись снедью, кто дома, кто в поселковом ларьке; в толпу штрафниц через головы полетели пачки чая и папирос, ломти хлеба, консервы... Бросить изголодавшемуся арестанту корку хлеба — было поступком, наводящим на мысль о неблагонадежности, и наказуемым, случись это там, на сострадательной матушке Руси, там полагалось верноподданно опустить глаза, пройти мимо и навсегда забыть. Но тут — потому ли, что почти все здешние мужики имели лагерное прошлое? — тут был иной закон... Компания засольщиков рыбы и единствен-

ный в поселке, уже изрядно выпивший бондарь притащили сверток с кетовым балыком, порезали балык на куски и бросили зекашкам.

Измученные морской болезнью и двухдневным голодом в трюме, женщины жадно хватали на лету подачки, торопливо запихивали в рот и проглатывали, не жуя; блатные долго, с хриплым кашлем курили дареный «Беломор». Какое-то время было тихо. Затем послышалось звяканье бутылок; несколько мужиков, как по команде, отошли в сторону и уселись пьянствовать с конвоем.

Насытясь, «жучки» хором затянули песни — сначала «В дорогу дальнюю», за ней «Сестру»; мужики вторили им знаменитой лагерной «Централкой»,— и после этой спевки все воспрянули, разошлись, стали шумно знакомиться уже без оглядки на конвойных, которые, побросав автоматы и привязав к деревьям собак, пили теперь вместе с вернувшимся начальником и председателем.

Впрочем, особую активность выказывали только «жучки». Бытовички и указницы, которых в бригаде было большинство, вели себя тише и даже держались особняком. Правда, и они охотно брали подачки и вступали в разговоры, но будто отсутствовали при этом; мысли их были об ином: сроки у многих близились к концу, и им в отличие от политических не предстояла ссылка после лагеря. Краткосрочницы-»жучки» тоже ждали своего часа, и хоть возвращаться каждой из них было некуда и не к кому, и воля пугала некоторых, заранее обрекая их на беззащитность и равнодушие к их судьбам, но все горести будущего для них пока не существовали: воля есть воля, это главное, это одно уже давало надежду на жизнь впереди. У политических «тяжеловесок» надежды не было — ГУЛАГ поглотил их навсегда.

Втроем они сидели в стороне от толпы — студентка, швея и жена врага народа. Они уже поняли, для чего был устроен весь этот разгул и пьянка с конвоирами; поняли задолго до того, как солдаты один за другим в бесчувствии повалились наземь и мужики с гиканьем кинулись на женщин и стали затаскивать их в клуб, заламывая руки, волоча по траве, избивая тех, кто сопротивлялся. Привязанные псы заливались лаем и рвались с поводков.

Мужики действовали слаженно и уверенно, со знанием дела: одни отдирали от пола прибитые скамьи и бросали их на сцену, другие наглухо заколачивали окна досками, третьи прикатили бочонки, расставили их вдоль стены и ведрами таскали в них воду, четвертые принесли спирт и рыбу. Когда все было закончено, двери клуба крест-накрест заколотили досками, раскидали по полу бывшее под рукой тряпье — телогрейки, подстилки, рогожки; повалили невольниц на пол, возле каждой сразу выстроилась очередь человек в двенадцать — и началось массовое изнасилование женщин — «колымский трамвай», — явление, нередко возникавшее в сталинские времена и всегда происходившее, как в Бугурчане: под государственным флагом, при потворстве конвоя и властей.

Этот документальный рассказ я отдаю всем приверженцам Сталина, которые и по сей день не желают верить, что беззакония и садистские расправы их кумир насаждал сознательно. Пусть они хоть на миг представят своих жен, дочерей и сестер среди той бугурчанской штрафбригады, ведь это только случайно выпало, что там были не они, а мы...

Насиловали под команду трамвайного «вагоновожатого», который время от времени взмахивал руками и выкрикивал: «По коням!..» По команде «Кончай базар!» — отваливались, нехотя уступая место следующему, стоящему в полной половой готовности.

Мертвых женщин оттаскивали за ноги к двери и складывали штабелем у порога; остальных приводили в чувство — отливали водой, — и очередь выстраивалась опять.

Но это был еще не самый большой трамвай, а средний, «трамвай средней тяжести», так сказать.

Насколько я знаю, за массовые изнасилования никто никогда не наказывался — ни сами насильники, ни те, кто способствовал этому изуверству. В мае 1951 года на океанском теплоходе «Минск» (то был знаменитый, прогремевший на всю Колыму «Большой трамвай») трупы женщин сбрасывали за борт. Охрана даже не переписывала мертвых по фамилиям, но по прибытию в бухту Нагаево конвоиры скрупулезно и неоднократно пересчитывали оставшихся в живых, и этап, как ни в чем не бывало, погнали дальше, в Магадан, объявив, что «при попытке к бегству конвой открывает огонь без предупреждения». Охрана несла строжайшую ответственность за заключенных, и, конечно, случись хоть один побег — ответили бы головой. Не знаю, как при такой строгости им удавалось «списывать» мертвых, но в полной своей безнаказанности они были уверены. Ведь они все знали наперед, знали, что придется отчитываться за недостающих,— и при этом спокойно продавали женщин за стакан спирта.

...Ночью все лежали пластом, иногда бродили впотьмах по клубу, натыкаясь на спящих, хлебали воду из бочек, отблевывались после пьянки и вновь валились на пол или на первую попавшуюся жертву.

Бывало ли что-нибудь подобное в те дремучие эпохи, когда, едва-едва оторвавшись от земли передними конечностями, первобытные существа жили еще животно-стадными инстинктами? Думаю, что нет.

...Тяжелый удар первого прохода «трамвайной» очереди пришелся на красивую статную швею. Жену врага народа спас возраст: ее «партнерами» в большинстве оказались немощные старички. И только одной из трех политических сравнительно с другими повезло: студентку на все два дня выбрал парторг шахты. Шахтеры его уважали: справедлив, с рабочими держится запросто, на равных, политически грамотен, морально устойчив... В нем признавали руководителя — и его участие в «трамвае» как бы оправдывало, объединяло всех: как мы, так и наш политрук, наша власть. Из уважения к нему никто больше не приставал к студентке, а сам парторг даже сделал ей подарок — новую расческу, дефицитнейшую вещь в лагере.

Студентке не пришлось ни кричать, ни отбиваться, ни вырываться, как другим, — она была благодарна Богу, что досталась одному.

Наутро конвоиры очухались, у каждого ломило башку с похмелья. Мужики были наготове: выбили доску в двери, двое протиснулись в образовавшуюся щель, поднесли, подлечили — и вскорости конвой опять мертвецки завалился под соснами. Автоматы лежали рядом, овчарки выли.

Только на третьи сутки начальник конвоя наконец очухался и приказал мужикам открыть дверь и по одному покинуть клуб.

Мужики не подчинились. Начальник предупредил: «Буду стрелять!» — но и это не возымело действия. В заколоченном клубе зекашки умоляли конвоиров вызволить их, однако угрозы конвоя и мольбы женщин только подхлестнули насильников: они еще не пресытились «трамваем», а когда там в Бугурчан снова привезут баб! И кинулись насиловать еще ожесточенней...

Конвоиры вырубили дверь топором. Начальник повторил предупреждение, но мужики не реагировали и теперь. Тогда солдаты стали стрелять — сперва в воздух, потом в копошащееся на полу месиво тел.

Были жертвы.

Но отупевшие, раздавленные, безразличные ко всему три женщины не интересовались, кто убит и сколько.

Кому мало... https://ua-reporter.com/news/smutnye-vremena-adskie-muki-zhenshchin-popavshih-v-zaklyuchenie-v-sovetskie-vremena-foto

«Доброе утро», – кричить терорист, який знімає це відео. А коли снаряд розривається, навіжено сміється.

Бойовики зафіксували власні злочини і самі ж виклали у мережу обстріл Мар’їнки. Вони б’ють з житлових вулиць окупованого населеного пункту Олександрівка. Усвідомлюють, що їхній смертельний снаряд прилетить туди, де живуть цивільні, та очікують, що бійці ЗСУ дадуть відповідь, а пропагандистські «ЗМІ» поширять черговий фейк. А коли провокація не вдається, підривають будівлі на тимчасово окупованій території.

Текст Повернись живим