Про "победобесие"

Роман Тищенко

Чому вважати 9 травня Днем перемоги – помилка? Чому в Україні по-різному сприймають Другу світову війну, як залікувати історичні травми та як із цим можуть допомогти економічні реформи. Про це – у розмові Радіо Свобода із професором Українського католицького університету Ярославом Грицаком.

– Чи варто називати 9 травня «Днем перемоги»?

– «День победи» – це передусім міф воєнно-партійного керівництва, енкаведистів і тиловиків. Для них це була війна, за якою вони спостерігали з окопів, на безпечній відстані від передової. Їхня версія війни далека від фронтових реалій – «окопної правди». Цю окопну тримали за сімома замками. Зрештою, про неї не було нікому розказувати.

Німецькі солдати у перші роки війни були ефективніші за радянських у 5–6 разів. Тому радянське керівництво вибрало тактику «закидати ворога трупами». Німецькі ветерани згадували, що їхні кулеметники часом сходили з розуму – радянських солдатів сотнями відправляли прямо на їхній вогонь. Чесні офіцери гинули разом із солдатами. Встановився якби природній відбір навпаки: гинули ідейні, а у живих залишалися аморальні офіцери й тиловики. Вони потім й розповідали про героїчну війну.

Радянські військові працюють у Бабиному Яру під наглядом німецьких солдатів

Про це зокрема згадує мистецтвознавець Ніколай Нікулін, який пішов на війну молодим хлопцем, а тридцять років по тому відвідав одне з полів бою під Ленінградом. Він знайшов там сотні не похованих людських решток, які лежали штабелями. Під впливом пережитого він написав книжку про щоденні реалії фронту. За його словами, війна – найбільше свинство, яке придумало людство.

Реальна війна кардинально відрізняється від тріумфального радянського образу. У ній не було переможців, а лише одна суцільна жертва, страждання та величезна несправедливість. Проте через те, що «окопна правда» зникла, лунають слова «Ми победили и можем повторить».

Сталін говорив про сім мільйонів загиблих, Брежнєв – про 20 мільйонів. Два роки тому в Росії оприлюднили реальну статистику втрат – йдеться про 20 мільйонів бійців і стільки ж цивільних

Це настільки велика цифра, що вона просто не вкладається в голові. У мого знайомого у Львові батько був ветераном-фронтовиком. Він казав, що за таку перемогу треба судити. 9 травня потрібно не святкувати, а вшановувати загиблих та їх замовчені спогади.

Президент України Петро Порошенко під час акції «Перша хвилина миру» у День пам’яті та примирення. Київ, 8 травня 2016 року

– Розкажіть про Другу світову на Галичині – Львів постраждав більше під час радянської, чи нацистської окупації?

– Міська структура Львова майже не постраждала від світових війн, натомість населення суттєво змінилося. Про його долю найвлучніше сказала моя колега Ірина Старовойт: «Після війни Львів виглядав, якби на нього скинули нейтронну бомбу – люди зникли, будинки залишилися».

До війни половину населення складали поляки, третину – євреї, українців було 10–15%. Під час війни Львів втратив до 80% населення. Гітлер винищив євреїв, Сталін вивіз поляків. Місто стало українським, але без передвоєнної української еліти – абсолютна більшість української інтелігенції зі страху перед радянськими репресіями втекли на Захід.

Жінка єврейської національності втікає від юрби у Львові, місті, що в міжвоєнний час було польським, потім окуповане СРСР і врешті нацистами, фото червня чи липня 1941 року. За активного заохочення нацистів євреї радянської України й інших окупованих територій зазнавали справжніх жахіть. Тисячі їх були замучені і вбиті в перебігу погромів, влаштованих у Центральній і Східній Європі

У 1939–1941 роках у радянській зоні окупації колишньої Польщі – Західній Білорусії й Західній Україні – число жертв репресій було у 3–4 рази більше за німецьку! Тому влітку 1941 року німців зустрічали як визволителів. Вони розглядали Галичину як німецьку територію, і шанси на виживання пересічного українця були доволі високими.

Проте на Наддніпрянщині влада німців була безжальною. Радянська армія стала визволителями для жителів тих територій, оскільки врятувала їх від фізичного знищення й перетворення в расу рабів.

Нацистський вартовий у Києві, 19 вересня 1941 року

Тому населення Галичини й решти України по-різному пам’ятає війну. Ці дві правди важко примирити між собою, але потрібно намагатися. Для цього треба, зокрема, перестати порівнювати, хто із диктаторів був кращим – Гітлер чи Сталін. Обоє були злочинцями, хоча кожен у свій спосіб.

Треба зауважити, що більшість українців це розуміє. Одна з різниць між колективною пам’яттю українців і росіян полягає у протилежному ставленні до Сталіна. Для росіян він є творцем перемоги, який підняв Росію з колін і зробив її світовою державою. Для українців він є творцем Голодомору.

Окупований Крим. Акція комуністів у Криму, 17 березня 2015 року

– Як можна примирити різні історичні пам’яті?

– Таких способів є чимало – конфронтації двох історичних пам’ятей не нова річ. В Іспанії пам’ять жителів про їхню Громадянську війну теж поділена між тими, хто був за Франко і проти нього. Тому після смерті Франко про війну було заборонено говорити на публіці. Свідома амнезія стала шляхом до реформування і відбудови країни.

Проте ми не маємо настільки свідомого політичного класу, як тодішній іспанський, не маємо короля, який би був третейським суддею. Натомість поруч є Росія, яка намагається нав’язати свою модель пам’яті. Французи ніколи не говорили іспанцям, що вони мають думати про Франко. Росія ж буде завше нам казати, як ми маємо думати про свої події та про своїх героїв.

Найуспішнішою моделлю примирення історичних пам’ятей є німецька – засудити й нацизм, і комунізм. Проте у випадку України це б означало засудити також і злочини українського націоналізму. Це не станеться, оскільки в Україні є й буде безліч людей, які на це ніколи не погодяться. Зрештою, німецька модель не спрацювала в жодній країні, крім Німеччини.

Особисто я надаю перевагу британській моделі: герої різних сторін приймаються як частина спільної історії, їх сильні сторони зауважують, а злочини засуджують. Проте для такої моделі треба мати цілком іншу політичну культуру.

Потрібно розуміти, що жодна із цих моделей не є панацеєю, проте є універсальне правило: щоби примирити суспільство – потрібно говорити про долі простих людей, а не героїв та ідеології. Герої розділяють, а жертви об’єднують. Змалювання щоденних випробувань дозволяє інакше поглянути на війну та зрозуміти, що вона є злом у своїй сутності. Навіть справедлива та захисна війна нівечить і ранить людей.

Місце групового самогубства у Відні в 1945 році. Радянська армія увійшла до столиці Австрії в середині квітня 1945 року

– Поясніть вашу тезу про те, що економічні реформи лікують історичні травми?

– Я колись спитав свого шведського колегу про те, хто є найбільшими героями Швеції. Він надовго задумався, а потім сказав: «Може, «АББА»?»

Щасливі народи не потребують воєнних героїв. На жаль, ми не можемо дозволити собі такої розкоші. Крім того, що нам постійно загрожує Росія, ми хронічно є багатою країною бідних людей.

У 1990 році аналітики Deutsche Bank зробили прогнози про перспективи розвитку різних союзних республік, якщо СРСР розвалиться. Експерти підрахували кількість населення, рівень освіти й індустріалізації, ресурси – за всіма показниками Україна мала найкращі шанси на економічний успіх.

Проте за 29 років Україна стала першою з кінця. Навіть серед колишніх республік Радянського Союзу вона має чи не найгірші економічні показники. Німецькі економісти у прогнозах не врахували історію. Українська нація народилася у війнах і революціях, тому має родові травми. Пам’ять про минулі трагедії зупиняють розвиток і не дають зробити ривок. Лікувати історичні травми найкраще економічними та політичними реформами. Чим заможніше суспільство, тим менше воно переймається минулим.

Тому спершу потрібно збудувати сильну економіку та створити армію, яка б запобігла воєнним драмам. Необхідна також й історія, яка б об’єднувала державу – успішні реформи важко впроваджувати в країні з протиріччями. Проте країна стає все більш згуртованою – розбіжності не переростають у вуличні сутички. Єдність нації зможе закріпити мережа громадських організацій, ефективна система державного управління і активне громадянське суспільство. Ідеальної солідарності ніколи не буде, однак завжди можливо нормально існувати.

Медалі та квітка червоного маку на грудях військовослужбовця, Івано-Франківськ (архівне фото)

https://www.radiosvoboda.org/a/29929454.html?fbclid=IwAR2hML61wifOFKazhVAUe7mmgBSC4fYDb_rkLqSEiEFhpSutIhZkTFXWg8M