Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос – більш нічого.
А серце б’ється – ожива,
Як їх почує!..

Залежно від антропологічної будови нації та місця проживання формується національний характер. Він впливає на вироблення суспільних форм матеріального виробництва, сімейний взаємин та політичної організації і взаємовідносин влади з народом. Якщо народ торговельний, він розвиває мову торгівлі, якщо він постійно воює, він і мову таку розвиває, хліборобський народ розвиває свою мову. Куди спрямоване національне мислення, у тому напрямку він і розвиває свою мову. Що для кожного важливе, той те і вдосконалює, а з другого боку, що для нього не важливе, те він не розвиває, не збагачує, обходячись меншою кількістю слів та займенниками. Так, наприклад, московіти мають один особовий займенник «их» - їм цього достатньо. У нас їх купа: їх, їхня, їхнє, їхні, їхнім, їхнею, їхніх, їхніми. Напевне, взаємин між людьми та взаємини власності для українців мають більше значення, тому їх необхідно було точніше визначити, тому їх помітили й назвали різними словами. Нація і ході свого історичного буття по-своєму сприймає явища та просторово-причинні взаємини, по-своєму їх називає, надаючи їм своїх понять.
По-українському можна сказати: «Я йду на гору» (коли маю намір вийти на верх гори) і «я йду під гору» (коли, не доходячи верху, зверну вбік). У московітів «під гору» - це по-нашому «вниз».

Душа народу виявляє себе через мову. Між ними прямий зв'язок у тому сенсі, що душа витворює мову як звуковий вираз її сутності, але позаяк мова не тільки матеріалізує в слові думку і обслуговує потреби людини в спілкуванні з іншими людьми, то почуте слово у зворотному напрямку впливає на душу людини, сприяючи у вираженні думки. Вплив слова (мови) на думку (і настрій) людини відкриває можливості впливати на зміну свідомості людей та на зміну їхньої поведінки. Якщо спростити вертикальну структуру мови до слова (словник), поняття (особливості сприйняття) і речення (синтаксис), то відповідно і русифікація відбувається у кілька поверхів.

Перший, найбільш помітний і очевидний поверх – зміна українських слів російськими. Замість своїх вживаємо чужі: Бляха – жесть, слоїк – банка, пляшка – бутила, пошивка – наволочка, яловичина – говядина, цівка – ствол, валниця – підшипник, спрягло – зчіплення, однаково – все одно, вимикач – переключатель і т. ін.

Другий поверх – заміна українських понять російськими. Коли українець, їдучи з гори вниз, каже, що їде під гору, то він українське розуміння руху (і його віддзеркалення в українському терміні) міняє на російське розуміння і, відповідно, російський термін.
Ось переді мною четверте число газети «Столиця» за 2003 рік. На першій сторінці написано «Іду по лезу ножа». По-російському це страшно, бо можна боляче порізати ступню, а по-українському зовсім не страшно, бо у нас ріже не лезо, а жало ножа! Тому редакція газети по лезу може ходити безпечно, скільки завгодно. От тільки шкода, що вона думає не по-українському.

Третій поверх – русифікація українського синтаксису: відхід від українських форм мислення, від способу організації своїх думок у речення.
Одне з найяскравіших проявів цього – перенесення з російської в українську пасивних форм, але вони незрівнянно менш властиві нашій мові, ніж російській. Хто сумнівається у правильності цього твердження, тому пропоную провести дослідження, яке я сам провів. Я взяв народні оповідання Марковичів (середина 19ст.) відрахував з різних сторінок 1000 речень і порахував, скільки з них активних і скільки пасивних. Активних виявилося 998, пасивних 2. І ці два речення були якісь книжні й то навіювали думку, що не прості українці їх висловили, а самі письменники сконструювали. Проте припустімо, що вони, ті два речення, також є плодами щиро народного мислення. Отже, співвідношення 998 до 2 дає нам 0,2 % пасивних речень в українській мові.

Українці кажуть «Котилися вози з гори Та й в долині стали…».
Московіти: «Дрова рубаються», «Підлоги підмітаються».
Ми думаємо, що віз із гори може і сам без коня котитися. Але українська голова не уявляє, щоб дрова самі без людини рубалися і підлога сама без людини підміталася. Для московитих ці вирази нормальні, й вони їх вживають вельми часто. Для української мови вони зовсім чужі. В нашій мові цей зворот має форму «дрова рубають», «підлогу підмітають» - у тому разі коли почуття доброго стилю в конкретному тексті не дозволяло б написати він (вона, вони) рубав (ла-, ли-) дрова.

На моїй пам’яті відбулася ще одна важлива зміна української мови. Мої батьки і все поліське село вимовляло м’які звуки, а під впливом промосковської школи, дикторів радіо поволі відбулося ствердіння. І стало замість у чоботях – у чоботах, у штанях – у штанах, соціальний – соціальний, гончаря – Гончара, лямпа – лампа, згоряє – згорає.
Замість «було б…» стали вживати «треба було». Пригадуєте з пісні

Л. Лук’яненко

Що для окремої людини її індивідуальність, те означає для народів національність... Умертвити людину – окремий і довершений вчинок. Однак взяти від людей їхню національність – це постійне і тривале вбивство. Яке жахливе!..
Мова для людини священна. Посягати на неї, пограбувати її від людини, навязувати їй чужу – означає посягати на корінь життя людини. Кожний народ на світі вбачає в такому вчинку злочин проти своєї самобутності і не залишає його без покарання. Через мову народ живе, в ній втілений його дух. Виплекана мова – це велика діло, ознака і виразник його найвнутрішнішої суті.
А. Дістервега

Мова народу – кращий, невянучий і вічно відновлюваний цвіт усього його духовного життя, що починається далеко за межами його історії. У мові одухотворююється весь народ і вся його батьківщина; в ній втілюється творчою силою народного духу в думку, в картину і звук небо вітчизни, її повітря, її фізичні явища, її клімат, її поля, гори й долини, її ліси і ріки, її бурі і грози – весь той глибокий, повний думки й почуття голос рідної природи, який лунає так лунко в любові людини до її іноді суворої батьківщини, який відбивається так виразно в рідній пісні, в рідних мелодіях, в устах народних поетів. Проте в світлих, прозорих шлибинах народної мови відбивається не тільки природа рідної країни, але й уся історія духовного життя народу. Покоління народу проходить одне за одним, але результати життя кожного покоління залишається в мові – в спадщину потомкам. У скарбницю рідного слова складає одне покоління за одним плоди глибоких сердечних рухів, плоди історичних подій, вірування, погляди, сліди пережитого горя і пережитої радості, - одне слово, весь свого духовного життя народ дбайливо зберігає в народному слові. Мова є наживіший, набагатший і наміцніший звязок, що зєднує віджилі, живущі та майбутні поколінння народу в одне велике історичне живе ціле. Вона не тільки виявляє собою життєвість народу, але є якраз саме це життя. Коли зникає народна мова – народу більше нема! Ось чому наприклад, наші західні брати, витерпівши всі різноманітні насильства від іноплемінників, коли це насильство, нарешті торкнулося мови, зрозуміли, що йдеться тепер про життя чи смерть самого народу. Поки жива мова народна в устах народу, до того часу живий і народ. І нема насильства більш нестерпного, як те, що хоче відібрати в народу спадщину, створену незчисленними поколіннями його віджилих предків. Відберіть у народу все – і він все може повернути; але відберіть мову – і він ніколи більше не створить її; нову батьківщину навіть може створити народ, але мови – ніколи, і коли вимерла мова в устах народу – помер і народ. Але якщо людська душа здригається перед убивством однієї недовговічної людини, то що ж повинна б почувати вона, зазіхаючи на життя багатовікової історичної особистості народу – цього найбільшого з усіх створінь Божих на землі.
Д. Ушинський.

Якщо позбавити народ його мови – це вбити народ, і якщо цього злочину немає з чим порівняти, то з чим порівняти його тоді, коли така душогубська політика маскується в благородні словеса; коли вона сама, судячи і рядячи, оголошує злочином усякий інстинктивний самозахист, в тім числі й мовний самозахист народу; коли вона немає найменшої чесності виступити в своїй власній істоті і запевняє, що то не вона відбирає в народу рідну мову, а сам народ від своєї мови відмовляється?
Якби якийсь народ відмовився від своєї мови, це означало б, що він відмовляється від самого себе. Ясно, що такого бути не може. Історія досі не знає прикладів добровільної відмови народів від самих себе, тобто добровільного самогубства народів. Не було і не може бути такого ніколи, як не може людство хотіти самознищитися.
Немає і тепер добровільного зречення українського народу чи його частини від самого себе, своєї мови. Те, що на поверховий погляд здається добровільним, насправді таким не є. Маємо вимушену, під тиском обставин і дією серйозних причин відмовити частини українців від своєї мови і всі повязані з цим ненормальні наслідки для суспільства.
«Хто вам не дає говорити по-українському?» - люблять «уничтожаюче» питати погано замасковані під інтернаціоналістів українофоби й недозрілі до справжньої культури русифікаторські «общечеловекі».
«Хто вам заважає говорити по-українському?» - дивуються люди доброзичливі, але політично наївні, байдужі до «надуманої» національної проблеми.
«Хто вам забороняє говорити по-українському?» гримає високе начальство, всім своїм гнівним виглядом доводячи цілковиту неможливість будь-якого примусу.
Хто забороняє?.. Чи може бути більш фальшиве і пусте запитання? А хто забороняв у царській росії говорити по-українському, по-польському, по-грузинському і т.д.? Навіть писати і друкувати не в усі часи забороняли. І чому все-таки попри відсутність юридичної заборони, «земляки», кажучи словами Шевченка, «різали по-московськи»? Хто забороняв африканцям говорити по-своєму і чому все-таки в значній частині Африки запанувала французька мова або ангійська, і тепер молоді фариканські держави стоять перед важливим завданням емансипації питомих мов? Чому в певних сферах індійського суспільства так запанувала анлійська мова, що тепер заходи уряду для «деаглізації» зустрічаються, як відомо, одчайдушний опір з боку цих кіл населення? А хто взагалі забороняє всім людям на земля бути культурними, освіченними, добрими, приязними, розумними, щасливими? Хто забороняє вам, тих, хто примус бачить тільки в кнуті й шомполах, - хто забороняє вам, шановні «інтернаціоналісти» - русифікатори й «інтернаціоналісти» - українофоби, позбутися вашого русифікаторства й українофобства, зрозуміти національні потреби українського народу, а заодно побачити його фактичне національне становище й побачити вами ж створений механізм русифікації?
Ви забороняєте (заважаєте, не даєте), - якщо ви все-таки наполягаєте на своєму не дуже чесному запитанні й хочете на нього відповіді, - ви, тобто створені вами обставини життя. «Нерівність, що складається в житті фактично», фактичне другорядне становище української мови (як і культури) – ось що є невблаганою силою, незрівнянною з будь-якою силою батога й будь-якого шомпола, будь-якого наказу й юридичного закону, справді нездоланнолю силою, що диктує, примушує українця, зокрема й українську масу взагалі, говорити по-російському, відмовлятися від своєї рідної мови. Одні просто перестають відчувати потребу в українській мові, тоді як життя скрізь і всюди владно вимагає російської, інші ж і хотіли б говорити по-українському, так соромно: всі дивляться, як на дивака (це в кращому разі).

І.Дзюба. "Інтернаціоналізи чи русифікація"

П.С. Хто Вам не дає, заважає, забороняє розмовляти московською? Треба звикати до свого нового історичного місця  

"Мова і Язик
Розмовляє наша Мова
З Руським Язиком.
Мьі с тобой, - Язик говорить, -
Не в ладах живем.
Опечален мой двуглавьій,
Мой родной орел
Тем, что ньіне в Украинє
Мало русеких школ.
Мальішей русскоязьічньїх
Надобно беречь.
Ти же знаешь, как их портит
Неродная речь.
- Отакої! - каже Мова.
- Я ж сестра твоя,
То чого ж російським діткам
Шкодитиму я?
І чого ворогувати
Мові з Язиком?
- Да пойми, - Язик говорить, -
Речь же не о том.
Тьі же знаешь, сколько русских
В Украинє єсть.
И других русскоязьічньіх
Всех не перечесть...
- А вони, - питає Мова, -
Звідки прибули?
Ми сюди їх вербували
Чи за чуб тягли?
Чом твої російськомовні
Прагнули весь час,
Щоб не стали їхні дітки
Схожими на нас?
Від столиці України
Ао найдальших сіл
Все ставало менше й менше
Українських шкіл...
- Ну так что ж? - Язик питає.
Я для всех родной.
Я - Тургенев, Достоевский,
Пушкин и Толстой.
- Не хвилюйся, - каже Мова.
Ми шануєм їх.
Ти поглянь на руськомовних
Діточок своїх.
Подивися па сучасну
Молодь у містах
Та послухай краєм вуха,
Що в них на вустах.
Шо їм Пушкін? Що Тургенев?
Шо для них Толстой?
Та для них уже й Чапаєв
Більше не герой.
Знаєш, скільки тут про нього
Наплели гидот?
Петька, Анка і Чапаєв -
Брудний анекдот.
Про Тургенєва й Толстого
Навіть річ пуста.
Де ти бачиш їхні книги?
Хто тут їх чита?
Від еротики й порнухи
Аж тріщать ларки.
Все ж то творять доморослі
Наші "русаки".
Ти у нас російськомовну
Пресу переглянь.
Чим натоптана й набита
Та газетна дрянь?
Уяви, що твій Тургенєв
Прочитав би те,
Шо братва російськомовна
Про жінок плете,
Як смакує походеньки
Безсоромних дам.
Він сказав би: - Єто мерзость!
Єто стид и срам.
- Ти права, - Язик промовив. -
Слушай мой ответ.
Мне от єтих щелкоперов
Тоже жизни нет.
Прикрьіваясь русской речью,
Єтот гнусний сброд
Растлевает и позорит
Мой и твой народ.
Говорю тебе по-братски,
Истину любя:
Ти, сестра, от зтой мрази
Береги себя.
Защищайся, отбивайся,
А не то - капут:
И тебя они угробят,
И меня сожрут.
- Ну спасибі, - каже Мова, -
За такі слова.
Триста літ мене чавили,
Але я - жива,
Бо мене оберігає
Божа благодать.
Є прислів'я: Бог не видасть -
Свині не з'їдять. "

Неначе переповнена душа
Вирує річка ранньою весною.
Вона біжить, бурлить і поспіша
І покриває береги водою.

Так і в людини інколи бува,
Що почуття виходять з-під контролю
І вже не може мислить голова
Й не володієм ми собою.

Але коли спадає біг води
І у душі втихає вихр крилатий,
Погляньте ви назад, на береги,
Чи щось бува не встигли поламати?

( автор, нажаль, не відомий )

Здається, світ не був таким ніколи,
Хоч навесні - ми знаємо - завжди
Палають білим полум"ям довкола
Замріяні, заквітчані сади.

Милує нас, приваблює і горне,
Краса садів казкова і ясна -
Вона щороку нова, неповторна,
Як неповторна і сама весна.

І в серці ніжність світиться прозора,
Коли земля купається в теплі,
Коли в погожу, у травневу пору
Цвітуть сади на радісній землі.

Ні, докорять мені не треба долю,
Не треба хникати в рукав -
Не знав би я ні радості, ні болю,
Якби тебе не бачив і не знав.

Василь Симоненко

Нашої заслуги в тім не бачу,
Нашої не знаю в тім вини,
Що козацьку буннтівливу вдачу
Нам лишили предки з давнини.

Нам і те не добавляє слави,
Що вони од чужоземних сил
Заступили землю кучеряву
Горами високими могил.

Бо коли, закохані в минуле
Прокуняєм свій великий час,
Наша лінь нікого не розчулить,
Слава ж та відмовиться від нас.

Спогади докучливі, як нежить,
Що тій славі принесунь нове?
Тільки тим історія належить,
Хто сьогодні бореться й живе.

Василь Симоненко

Василь Триліс,НДІ Українознавства
Приспівую Сергію Васильовичу Ковалю, який давно й весело копає цю тему.

А чого це не можна порівнювати? Всі люди все життя тільки те й роблять, що порівнюють усе що бачать і навіть чого не бачать. Особливо актуальними завжди були й будуть порівняння на міжнародному, а тим більш на міжетнічному рівні. І нічого поганого немає в тому, щоб з’ясувати, в кого більший ВНП, в кого потужніші спортсмени, літаки й бугаї, хто краще співає й танцює і в кого більше ВІЛ-інфікованих.

А от мови порівнювати чомусь ніби стидно, ніби ти оце такий неграмотний, що не розумієш природної незрівнянності мов. А то й просто зась: не смій розпалювати міжетнічну ворожнечу.

Ой як цікаво! Мови й справді незрівнянні. Поки природні. А щодо ворожнечі між народами, то в разі потреби її набагато легше розпалити двома-трьома футбольними матчами або навіть одними виборами, супроводжуючи їх "відповідними" коментарями в бульварній пресі та на телевізії. В разі потреби. Коли треба розпалити або підігріти ворожнечу, можна використати будь-який привід, будь-який інструмент. Коли йде справжня бійка, то прохромити череп супротивникові буває простіше звичайною лопатою, ніж шукати спеціальної зброї.

Виходить, таїтися з порівнянням таких речей, як мова чи релігія, означає просто не заїкатися про мотузку в домі шибеника. А коли мотузка все ж таки потрібна конче, і ще й не просто мотузка, а добрий налигач, бо корова вже половину городу витовкла?

Ще скажуть, що мова як мати: хоч яка б вона була, а все своя, єдина, найкраща в світі. Так бачить кожна дитина свою матір, і в цьому велика мудрість Природи. А що, коли ця дитина росте безпритульною і матері своєї не знає? Звичайно, вона мусить – і буде – порівнювати, коли на неї заявлять претензії дві матері або й більше.

Оце така приказка. А казку я казатиму про російську та українську мову, бо війна між ними йде справжня й дошкуляє всім українцям, та й окупаційному контингенту бувають непереливки (не так непереливки, як страх перед майбутнім – бо прекрасно знає кицька, чиє сало їсть). Казку я казатиму тим двадцяти мільйонам українців, які сьогодні живуть у статусі духовно безпритульних – цілком щиро не знають, яка мова їм рідна. Звичайно, в такій ситуації не рідна ні та, ні інша; але ж вибирати треба. Хоча б заради своїх дітей. А як вибирати? Я не кажу, що це легко. Але, враховуючи всі за й проти, зовсім не зайве буде придивитися до біографії та об’єктивних рис обох «мам» – а це неможливо назвати інакше, ніж порівнянням.

Не бачу нічого лихого в відвертій розмові про ці дві мови, а нехай би там що казали вболівальники громадського спокою. Бачу лихе в замовчуванні пекучих питань і становищ.

Бо як кому, а мені болить аж пече давня зневага до української, і мало того що від чужинців, так же й своїх невігласів розвелося за триста років! а невігласа вчити – марна справа, а зомбувати – ганебна, а дивитись на все це склавши дулі в кишені – канцерогенна стратегія. І ось я звертаюсь – а до кого? Я ніколи не знаю, до кого звертаюсь: реакція непередбачувана, а найчастіше просто відсутня. Тому я розглядаю свою промову як спонтанну активність – просто не можу мовчати; а отже можна її трактувати і як здорове природне явище, і як спробу порятунку, і як старече буркотіння. Кому що до вподоби.

Почати треба з того, що мова, яка нині називається українською, нізвідки не прийшла, а розвивалася на цій землі з незапам’ятних часів. Впливи були, ще й скільки! Але кількість тюркізмів, іранізмів, полонізмів, англіцизмів та безлічі інших не менш поважних -ізмів у нашій мові сьогодні не має просто таки ніякого значення. Саме по собі запозичення не гріх і не біда, воно лише сприяє розвиткові мови. Є міра, і визначити її неважко: по-перше, запозичення корисне тоді, коли свого справді бракує; по-друге, запозичене явище має бути асимільоване, тобто пристосоване до природи своєї мови, повинне стати її органічною частиною. Ото й усе. І вказана міра зберігалася віками – тому підтвердженням є прекрасна, милозвучна, логічна, лаконічна, багатюща, словом досконала сучасна українська мова, зафіксована в добрій художній літературі ХІХ–ХХ століть, а головно в фольклорних записах. Так і мало бути, бо цю мову формував здоровий природний етнос, формований, у свою чергу, нашою дивовижно багатою й мудрою землею; і хоч які впливи, наїзди й навали прокочувалися по цій землі, вони не могли зруйнувати тисячолітню землеробську культуру – вона незмінно відроджувалась як природна необхідність, а з нею й увесь суспільний устрій, звичаї, поняття й способи мислення, а з ними й мова.

Російська мова в Росію (Московію) прийшла ззовні. Вона тоді ще називалась руською, але була чистісінькою українською (київською). Після 1169 року розвиток цієї мови пішов двома досить різними шляхами, які часом перехрещувалися, накладалися один на один, розходилися й знову сходились. Московська мова, незважаючи на величезний угро-фіно-татарський субстрат, зберігала (й понині зберігає) виразно слов’янський (київський) кістяк, бо його переваги беззаперечні. Але, не бувши питомою для московської землі, та мова заметушилась: надто невідповідною вона була іншій ментальності носіїв, іншому устрою їхнього життя, іншим нахилам і прагненням. Почалося "творення" і "вдосконалення" нової, власне російської мови. І ось уже в самій Московській імперії відбувається глибокий розкол мовного процесу: стара руська мова ще довго зберігається "в глубинке" і розвивається там за природними законами, утворюючи обмежені, але прекрасні діалекти (словник В. Даля чи не найкраще зафіксував цю гарну, хоч і не зовсім повноводу ріку), а за "грамотну", літературну мову беруться "птенцы гнезда Петрова", а точніше їхні іноземні лакеї. До справи були залучені вчені – приблизно такого штибу, як оце нині вкраїнський правопис рихтують, тільки ще авторитетніші, бо, бач, німці. Імена Ломоносова, Державіна, Пушкіна та інших корифеїв російської літератури лиш сором’язливо прикривають глибоке невігластво російського суспільства ("мы ленивы и нелюбопытны", елегантно признався Пушкін), а фактичну роботу організації мовного господарства (нормативної граматики, словників, алфавіту, підручників тощо) виконували переважно іноземці або навчені за кордоном росіяни. Але ж, з високих політичних міркувань, це мусила бути таки "національна" мова (тривалий час тих пихатих нероб заносило то в англійську, то в французьку – але врешті вродився російський патріотизм...).

Замість того, щоб дати вистоятись природній київській мові в нових природних умовах, московські, а потім переважно петербурзькі пасіонарії заходилися «выполнять пятилетку в четыре года» – терміново створювати благородну, впорядковану мову, яка личила б новій, могутній державі. «Позичали» багато всього й звідусіль. Я не буду занурюватися в історію російського граматико- та словотворення, цю занудну й не дуже потрібну роботу лінгвісти давно зробили. Скажу тільки, що вийшла, поза сумнівом, слов’янська мова, точніше київська, тільки жорстоко покалічена різного штибу «мовознавцями»: вони страждали особливо тяжкою формою лінгвістичної сверблячки, ускладненої імперським синдромом, і не могли чекати милостей від природи, тобто терпляче рости разом із мовою, яку повільно, але природно творив народ.

Так менш ніж за століття виникла російська "офіційна" літературна мова (найкраще зафіксована в державних документах та ділових текстах), поверх усякої міри нафарширована французькою, німецькою, голландською, італійською (і т. д.) не тільки лексикою, але й синтаксичною та іншою граматичною премудрістю. Чого варте, наприклад, німецьке -ир- у словах європейського походження (маневрировать; маскировать; мигрировать і т. п.) – цього абсолютно зайвого суфікса російська мова вже ніколи не позбудеться. Болісна потреба звеличення, параду, бодай показної могутності відбилася в мові засиллям розлогих суфіксів (-ание, -ение, -ательство, -ительство, -етельство і навіть -етельствование; -вавшиеся, -ваемые – читач може й сам продовжити) та префіксів (погляньте на слово «воспроизведение»: корінь –вед- оточений трьома префіксами, одним смачним суфіксом, а ще є й закінчення); з’явилися й зарясніли такі слова як высокопревосходительство, высокоблагородие, великолепнейший, нижеподписавшиеся, всемилостивейший – високе панство бундючилось і шукало собі "достойного выражения", творило мову, якою психічно здорова людина ніколи не буде користуватись. Ця мова вийшла схожою на саму імперію – теж велика, правдива, могутня й вільна, тільки все якось одним боком. Імперія брала кулаками й багнетами, а мова – горлом та матюками.

І нічого, звикли!

Так виникла "національна" російська мова, рокована всій імперії як засіб спілкування. Далі від справжніх талановитих письменників залежало, чи вдасться поєднати це "россперанто" з живою мовною практикою російського населення. Попомучились, але поєднали. У Пушкіна й Гоголя вже зовсім ніби гарно зазвучало, а далі взагалі пішло як по маслу. Звикли. Раб звикає до чого завгодно, а звикнувши – освячує. "Великий, правдивый, могучий и свободный" оволодів масами й залунав на весь світ, нітрохи не соромлячись своєї потворності. І майже ніхто вже давно тієї потворності не помічає. Звикли. Може кому й муляє часом, та що поробиш: кожна мова прекрасна, і давайте не розпалювати ворожнечу.

А чому називати речі своїми іменами так небезпечно? Чому будь-яке навіть абсолютно справедливе зауваження на адресу російської мови викликає шквал обурення її носіїв? Їм би взагалі мовчати в ряднинку, бо величезна більшість їх не знає жодної іншої мови, а отже не має права порівнювати, – так ні, лютують! І роблять усе, аби оті білінгви (вимушені, треба сказати) щезли з лиця землі. І таки щезають: за всю історію Російської імперії на її території зникло більше 100 мов.

Це цілком природно. Скрізь у Природі хижак, живлячись якими-небудь кроликами, ніколи не дбає про збереження їхнього виду і, коли б змога, виїв би їх до ноги. І менш за все його хвилює те, що сам він, як витвір Природи, менш досконалий, примітивніший, ніж його жертва, і, якщо винищить жертву, хутко здохне. Тому розраховувати на його милість або здоровий глузд не доводиться. І тому кролик має свій маневр. Мусить мати, якщо хоче вижити.

Я не сумніваюсь у хижацькій природі російської мови. Вона, як і її основні носії, ніколи й ніде не терпіла поруч із собою іншу. Вона обов’язково прагне всістися зверху. Структура російської мови така, що, посідаючи свідомість носія як рідна, вона вкрай негативно приймає «вселення» туди інших мов. У братній сім’ї радянських народів росіяни-білінгви становили найрідкісніший соціолінгвістичний тип. Притчею в найрізноманітніших «язицех» стала мовна поведінка росіян у «братніх» країнах: «Смотри, мы здесь уже пятнадцать лет живем, а они до сих пор русского языка не понимают!»

Цікаве спостереження: серед професійних перекладачів, зареєстрованих на найбільшій міжнародній біржі перекладацьких послуг www.proz.com, російськомовні – це переважно не росіяни!

Повернусь до порівняння.

Вже маючи досить репрезентативний досвід перекладу з англійської та французької на українську й російську (близько 50 книжок), я звернув увагу на просту статистику: український текст за обсягом виходить однаковий або коротший, ніж англійський оригінал, а російський, навпаки, незмінно перевищує той оригінал відсотків на десять, а то й на п’ятнадцять. Спочатку мені навіть стало сумно, бо вийшло, що перекладами на російську можна заробити більше, ніж на українську. Щоправда, стріляні заморські замовники вже давно платять не за перекладений, а за оригінальний обсяг…

Та не в тому, звичайно, річ. Статистика – це ще не істина, але вона примусила дати оцінку цьому явищу і подумати про його причини. Оцінка очевидна навіть для нефахівця: лаконічність – один із беззаперечних показників досконалості мови.

Правда, лаконічність теж буває різна. Одне діло геніальна стислість латини, інше – лаконізм есперанто або тієї самої англійської та інших аналітичних мов, що вже літ двісті муштруються під політичний та технологічний прагматизм. Проте якщо українська здавна була лаконічною «по-латинськи», від природи, то російська саме цієї класичної стислості не перейняла ні від рідної української праматері, ні від звабливих, та все ж чужих європейських «учительок» (я вже не кажу про той скромний і лінгвістично нерозвинений угро-фіно-тюркський субстрат, який київська мова застала на московських просторах від Пскова до Пермі та Астрахані). І причина одна, проста, як двері: російська мова – штучна мова! Штучна принаймні в тих елементах, якими відрізняється від своєї київської праматері – української мови.

Нам тепер важко це зрозуміти, бо, по-перше, звикли, як кроти до темряви, а по-друге, українська мова й сама за триста років (переважно за останні сто) «просолилася», мов огірок, у російському розсолі, набралася суфіксів та канцеляризмів і дуже багато втратила від своєї смачної морфології й запашної фонетики. Там, де її не «рятують», вона природним чином суржикується, а там, де коло неї ходять наші вчені мовознавці… ох, краще не згадувати.

Тому я можу апелювати лише до совісті й свідомості читача: шановний читачу, займись трохи порівняльним мовознавством. Це зовсім не важко, і коли не брехатимеш сам собі, одержиш море втіхи. А поки що я, на пошанування української мови, наведу приклади з українсько-російського словника, дуже й дуже неповного, але ти й сам можеш такого скласти або доповнити. А ще цікавіше – спробуй укласти подібного словника в зворотному напрямку – на пошанування російської мови!

вислів – высказывание

вираз – выражение

назва – название

відозва – воззвание

поклик – призвание

послух – послушание

пожертва – пожертвование

співбесіда – собеседование

основа – основание

показ – показание

наказ – приказание

погреб – погребение

подув – дуновение

напад – нападение

насолода – наслаждение

винагорода – вознаграждение

супровід – сопровождение

догода – угождение

принука – принуждение

присуд – присуждение

осуд – осуждение

розсуд – рассуждение

видиво – видение

привид – привидение

увага – внимание

повага – уважение

поразка – поражение

засторога – предостережение

виклад – изложение

саморозклад – саморазложение

знемога – изнеможение

споруда – сооружение

напруга – напряжение

натяг – натяжение

витяг – извлечение

грабунок – ограбление

напрям – направление

ява – явление

заява – заявление

вияв – выявление

розподіл – распределение

подив – удивление

спротив, опір – сопротивление

постанова – постановление

селище – селение

перевтома – переутомление

дозвіл – дозволение, разрешение

спокута – искупление

злягання – совокупление

наступ – наступление

розмисел – размышление

займенник – местоимение

повінь – наводнение

ожеледь – обледенение

зміна – изменение

вправа – упражнение

твір – произведение

додаток – приложение, дополнение

ухил – уклонение

утиск – притеснение

будівля – строение

настрій – настроение

спів – пение

наголос – ударение

посвідчення – удостоверение

намір – намерение

вимір – измерение

зір – зрение

підозра – подозрение

запліднення – оплодотворение

шана – почитание, уважение

потяг – влечение

розвага – развлечение

печиво – печенье

опіка – попечительство, попечение

переріз, перетин – пересечение

розтин – рассечение; вскрытие

(крово)теча – (крово)течение

течія – течение

збіг – стечение; совпадение

викриття – разоблачение

сполука – соединение

заручини – обручение

пригода – приключение

виняток – исключение

розголос – разглашение

угода – соглашение

прикраса – украшение

втіха – утешение

вимова – произношение

зносини – сношения

спокуса – искушение

скруха – сокрушение

(крово)обіг – (крово)обращение

відраза – отвращение

просвіта – просвещение

чуття – ощущение

посвята – посвящение

відтворення – воспроизведение

ткацтво – ткачество

товариство – товарищество

городництво – огородничество

прислужництво – прислужничество

юнацтво – юношество

пломбування – пломбирование

субсидування – субсидирование

доказ – доказательство

посягання – посягательство

свідчення – свидетельство

співжиття – сожительство

Продовжувати можна дуже довго. Бачимо не тільки безглузде «видовження» прекрасних українських слів, але й набридливу одноманітність російських відповідників, тобто суттєво обмежені можливості словотворення в російській мові. Прочитайте вголос лівий стовпчик – це ж музика! Тепер почитайте правий… І тут тільки іменники, та й то далеко не всі. І це тільки словотворення, а ще ж є фразеологія, синтаксис, фонетика… Порівнюй, порівнюй, шановний читачу. Порівнюй сам, це цікавіше й корисніше, ніж читати готове.

Можна знайти приклади зворотного характеру. Але незрівнянно менше. Про що й річ.

Можливо, знову загримлять гармати,
І танк зімне пшеницю на лану,
І буде плакать і журитись мати,
Коли сини ітимуть на війну.

І хтось востаннє поцілує милу,
І хтось сльозу непрохану змахне,
А може, дехто втратить віру й силу,
Своє життя рятуючи одне.

Але не я...Я квиснути не стану,
Хоч як не буде боляче мені, -
За нашу землю, дорогу й кохану,
Я рад прийнять на себе всі вогні.

За тих дітей, що бігають до школи,
За матерів, змарнілих у труді,
За рідні наші верби довгополі,
За наші дні прекрасні й молоді.

І тут ні сліз, ні відчаю не треба,
І тут не треба страху і нитття -
Живе лиш той, хто не живе для себе,
Хто для других виборює життя.

В. Симоненко

 

24; 25 і 31 січня у Львівському Муніципальному Театрі відбудеться перша в 2009 році прем'єра.

До уваги глядача пропонується прем'єра п'єси сучасного драматурга Павла Ар’є “Кольори”.

Поставив п'єсу “Кольори” відомий львівський режисер, новий керівник Львівського Муніципального Театру Олексій Кравчук.

У виконанні головної ролі, у цій виставі, зайнята легендарна акторка, народна артистка України Жанна Тугай.

У постановці “Кольорів” задіяно тільки жіночий склад акторської трупи театру, що вже робить цю виставу незвичайною.

24 — 25 січня очікується присутність на виставах автора п'єси

Павла Ар’є, який буде розповсюджувати, в обмін на пожертви для безпритульних людей, свою книжку з автографом.

Початок вистав о 18:00

Адреса: Львівський Муніципальний Театр

вул. Городоцька 36

«Країна», «Край» (к+рай), тобто те, що виділене богом Ра, спрямоване до Раю, до Храму сонця. Московське: «страна», тобто сторона, та чи інша, тобто щось пасивне, без якісне.

«Держава» – суспільна організація, яка держить, утримує разом певну громаду людей.
Московське: «государство», тобто суспільна організація, яка складається з государя і його підданих.

«Громадянство» – належність до громади (вільної, самокерованої суспільної організації з виборним керівництвом) Московське: «гражданство» – приналежність до привілейованого прошарку підданих государя, а саме до населення «гражд».

На Україні дівчата й хлопці зустрічалися і знайомилися між собою з молодого віку. До шлюбу, у переважній більшості, ставали ті зних, між якими виникла взаємна приязнь, кохання, дружба. В Московії зустрічі молоді до шлюбу вважалися аморальними, про парування молодих домовлялися батьки, а молодих, так би мовити, «спрягали до купи», вони не були «подружжям», а спряженою парою, «супругами».

Слово «шлюб», тобто «злюб», символізує поняття взаємного кохання, на що немає й натяку у слові «брак». Тут шанується не любов, ніжність («Москва слезам не веріт»), а сила «брать».

В. Белінський : «Слово о полку Игореве» носит на себе от печаток поэтического и человеческого духа Южной Руси, еще не знавшего варварского ярма татарщины, чуждой грубости и дикости Северной Руси.. Есть что - то теплое, благородное и человеческое во взаимных отношениях действующих лиц этой поэми. Все это, повторяем, отзывается Южной Русью, где и теперь еще так много человеческого и благородного в семейном быту, где отношения полов основаны на любви, а женщины пользуются правами
своего пола. Все это противоположно Северной Руси, где семейные отношение грубы, женщина – род домашней скотины, а любовь совершенно постороннее дело при браках:сравните быт малороссийских мужиков с бытом мужиков русских, мещан, купцов и отчасти других сословий, и вы убедитесь в справедливости нашего заключения о Южном происхождении «Слова о полку Игореве»…Нельзя не заметить чего-то общего между «Словом о полку Игореве» и казацкими малороссийкими песнями».


«Праця» – прагнення до світлого Ра, «труд» це лише труднощі. Якщо «труд» – це трудноші, небажене, то бажаним, тим, що робиться «охоче», є полювання – «охота». Тобто українською мисливець)))

Хліборобська праця на Україні – найбільш шанована. Вона прирівняна тут до молитви. Слово «Орати» первісно означало не стільки розворушувати землю для сівби, скільки «священнодійствувати». Слово походить з ритуалу хліборобського Бога Ора. Московське «пахать» (розпахувати) аж ніяк не пов'язаний із священнодійством. Творцям поняття «пахать» хліборобський культ був чужим, про що свідчить вживання слова «орать» у значенні «кричати», «галасувати», слова «орава» і значенні галасливої юрби. Це наводить на думку, що давній орійський обряд оранки, пов'язаний з проголошенням молитви, був не тільки чужим але й незрозумілим для угро-фінських племен предків москвичів, якщо вони сприймали його лише як невпорядкований крик і галас.

Спілка («з піл», тобто «з половини»): обєднання для співробітництва чи якої – небуть іншої діяльності. Московське: «союз» тобто обєднання невільне, а пов’язане «узами».
«подавляющеє большинство» = «переважна більшість»

Ненасильницьке мислення українського етносу можна знайти в ісіх напрямах словотворення. Порівняємо: «відмінок» («відмінний», «інший»), «падеж» (від «падати», «випадати»); «відмінювання» (від «відмінку»), «склонение» (від «склонять», пригинати).
«Мятеж» (від «м’яти», «зминати»), українське «заколот» (за+колот), тобто започаткування нового культу (КУЛЬТ+(УР)а), нового вшанування. «Руководить» (вказувати рукою, наказувати), українське «керувати», або «кермувати» той, хто сам працює на відповідальній ділянці, а не посилає інших.

«Гідність» (придатність до діяльності) і московське «достоинство» (належність до багачів, тих хто мають «доста»)

До соціального спускання людини український менталітет виявляє тривогу, осуд, тоді, як московський – байдужість. «Злидар», «злидень» (негативно-тривожна оцінка «зло!») і московське «нищий» (нейтральна оцінка, «ніщо»). «Злодій» і «вор». Старослов’янське «вор» означало межу, отже московське «вор» - «той, що не знає «меж». «Злочинець» (засуджений) і «преступник», тобто «той, що переступив».

Український менталітет прагне мінімально принижувати людину, навіть ту, що зійшла з доброчинного шляху. Так, наприклад, жінку, що втратила цнотливість, українці називають «повія» («та, що живе по Вію», тобто за прадавнім законом пунуальної сімї, яка не ділилася на шлюбні пари), моск. Відповідник дуже образливий: «шлюха», «потаскуха».

Уключі насильства виступає й російське слово «питка», відповідника до якого український менталітет взагалі не створив, задовольнившись латинським «тортури». Зате й український менталітет створив поняття «поступ», якого не має у московській мові («прогрес» - латинське слово). Те, що поняття поступу, зокрема, як руху до знань і світла, характерне для українського ментальності, свідчить порівняння цілої низки понять, пов’язаних з поступом як оволодінням знаннями. Якщо слово «образование» означає підгінку пів певний «образ», «образец», досягнення чогось «образцового», то українське «освіта» означає оволодіння знаннями, рухом до першої іпостасі Трійці – Світла.
Взагалі, поняттям світла пройнята ціла низка фундаментальних понять українського менталітету: СВІТ (моск. мир), всеСВІТ (моск. вселенная), СВІТогляд (моск. мировоззрение), СВІТозарний (моск. лучезарний), СВІТоправний (не має моск. відповідника), СВІТлочолий (не має моск. відповідника). Українське «свято» походить від поняття божественного світла святості, тоді, як московське «праздник» від поняття «праздность», тобто «неробства», «порожнечі».
«Світло» для української ментальності – найвище характеристика; для московської – найвища є сила, величина.

«Особа» – особистість – поглиблена, внутрішня характеристика чогось особливого, неповторного. «Личность» - від зовнішності, і то не від «лица», а від ще більш зовнішнього «личини», тобто маски.

«Захист» (за+хист, тобто за власні здібності) - «защита» (за+щит, за кимось, чимось); «звитяжець» (той, що витягнув, підніс вище) – «победитель» (той, що лишився живим «по бідах»); «перемога» (пере+могти, тобто вище ніж могітність) – «победа» (по+бедах); «лікарня» (місце, де дають ліки, лікують) - «больница» (місце, де панує біль). Природно, що від такого життя, яке відбилося у московському менталітеті, алкоголь (http://blog.i.ua/community/629/114659/) – єдине спасіння. Тому й «водка» для нього – ліки, а не від поняття пекучого вогню, як це бачимо в українській мові, де є «горілка», чи «паленка».


То хто на "окраїні" і де ДОКАЗ(ательства), що та сторона (страна) не "окраїна"?