Дмитро Табачник недавно заявив, що в Українi немає i не було письменника, авторитет котрого можна було б порiвняти з авторитетом Достоєвського чи Толстого. Що ви скажете з цього приводу?

Це думка розумово обмеженої людини. Порiвнювати лiтературу, написану панiвною iмперською мовою, якою послуговувалася елiта всiєї iмперiї, незалежно вiд нацiональностi, та лiтературу, написану фактично забороненою мовою, некоректно й тупо. Дивно те, що українська лiтература за таких умов узагалi вiдбулася. А, попри те, в Європi й тепер вважають Шевченка поетом, рiвним Данте.

Оце походив я блогом, почитвав коментері і виникла купа питань. З одними все зрозуміло - патріоти, пишуть про Україну, видно любов до неї. Але ж інша частина... Громадянами якої держави вони є? Нападки та приниження на Україну та українців, постійні образи в їх бік. Таких хочеться запитати -- громадянами якої держави ви є. Чи можна уявити собі, аби хтось у Франції зневажливо писав про французів "свідоміські деголівці" або "бандопедомітеранівці"? Чи можна уявити, щоб у Германії писали "та скільки тій Германії, усього 130 років. А до того це була купа роздроблених князівст. І тому говорити про Германію несерьозно". Або скажімо " Тільки прусаки є справжні німці. А якісь там саксонці це не німці. Хай відділяються." Там би це була повна маячня. Але мому у нас це все проходе? Чому у нас галичани оголошуються неповноціними українцями? Чому у нас учасники національно-визвольних змагань і досі ходять в зрадниках? Чому НКВДісти, які винищували українських селян, інтелигенцію, духівництво герої, а дивізійники Галичини, які протистояли цьому винищенню -- злочинці? Чому про права "російськомовного"  нащадка чи то окупанта, чи то манкурта можна кричати, і це нормально, а про права українця говорити це вже злочин? Чому російський шовінізм в Україні це нормально, а український націоналізм треба заборонити? Чому москалі і кацапи (не плутати з росіянами) в Укрїні можуть відверто зневажати і принижувати Україну, а українці не маюить права любити Україну? 

Список "чому?" можна ще довго продовжувати. Але доцільно було б дати хочь якісь відповіді.

Свою незалежність ми дійсно вибороли. За неї поклали свої життя мільони українців. Але в конкретний історичний момент вона далася нам без наднапружень, без загальнонародної боротьби. Боротьби, в якій би добре було видно де свій, а де ворого. Боротьби, яка б відсікла від молодої держави всих отих "господарників" з партноменклатури. Боротьби, після якої Президентом України не міг би стати Кучма, який був запеклим противником Незалежності. Боротьби, після якої пята колона не змогла б навязувати Україні Президента зека. 

Ми мали Кучму, маємо Януковича та його банду, які зневажауть та принижують Україну. А значить боротьба попереду. Маємо купу їхніх прихвостнів, які усюди де тільки можуть зневажають нашу мову, історію, глумляться над нашими жертвами. А значить боротьба за Україну буде запеклою. Але переможцем в цій боротьбі будемо ми. Бо така воля Богів.

Проблемою УПА я зацікавився, відколи побував у Карпатах. Спеціяльно для тих, хто особливо любить цю тему - у мене там немає родичів Я - східняк козацького роду, а про Галичину лише книжки читав, та ще їздив у гори на тусовки. Тому мені, як-то кажуть, можна бути третейським суддею в цьому питанні.
Диктатор Іспанії Франко свого часу мудро зробив, назавжди закривши тему громадянської війни в Іспанії, що стало основою для національного примирення. Нині над усією Іспанією, в цьому плані, дійсно безхмарне небо, а іспанці - мирний єдиний народ.
У наших же політиків певного штибу і досі при слові УПА починається напад сказу, а старі радянські жахалочки видаються за щиру правду.
Жахалочок, власне кажучи, всього три:
- повстанці масово знищували західних українців (далі описуються способи, гідні стильного фільму жахів)
- повстанці першого зустрічного москаля вішали на першій же смереці
- повстанці робили те саме з першим зустрічним східняком, направленим туди на роботу.
Подивимося на це з точки зору формальної логіки.
Масовий партизанський рух мусить мати масову підтримку мирного населення.
Партизани - вони теж люди, їм хочеться їсти, їм потрібно десь лікувати поранених у сутичках, їм потрібен новий одяг, їм потрібні зв язкові, спостерігачі, помічники.
Все це є можливим, якщо мирне населення є в більшости своїй на боці своїх захисників.
На страху і залякуванні масовий партизанський рух не протягнув би і півроку. На залякуванні місцевого населення. знищенні свідків, тощо, може проіснувати невелика диверсійна група з чітко визначеним завданням і евакуацією опісля його виконання. УПА воювала з 1942 по 1953 рік. Остання дата є дуже приблизною.
Більше 10 літ на страху і залякуванні не провоює навіть спецзагін десантників, не те, що ціле структуроване партизанське військо. А от за масової народної любові і підтримки - запросто.
Значить з масовим знищенням розібрались - проводити такі акції УПА було просто невигідно, якщо, звісна річ не брати до уваги, що у партизанів - селянських хлопців - у кожному селі була рідня.
Тепер про те, що мало місце бути.
Знищували стукачів - в УПА була СБ, і діяла вона доволі оперативно. Стукач з місцевих був приреченим: спробуй, приховай від усього села свої контакти з НКВД.
Знищували "істрєбітєльниє отряди", навербовані новою владою з місцевих покидьків. В газетах тих часів радянські пропагандисти називали цих новоспечених комсомольців "яструбками", а місцеві з похмурою іронією продражнили зрадників "істребками" До речі, в цьому радянські спецслужби взяли до уваги досвід поляків в боротьбі з опришками: за часів Олекси Довбуша загони з ополячених русинів звалися "смоляками" і виконували приблизно ту саму функцію, що й "істребки".
Все це, як-то кажуть, в межах - війна війною. Схоплених повстанців не милували, а вони в свою чергу старалися, щоб їх не схопили.
Тепер щодо "москалів".
Це не було масовим явищем - однак повстанці брали до війська й росіян - з військовополонених-втікачів. Звісно, перевірка таких людей була жорсткою, однак СБ чудово розуміла - шпигуна найчастіше маскуватимуть під українця, як воно, зазвичай і було.
В архівах зосталися псевда загиблих "москалів" на службі УПА: "Рязань", "Волга", "Туляк". Загинули вони, якщо вірити звітам НКВД, з честю. Ну, а якщо "москаль" був ворогом, то й ставлення до нього було відповідним. Росіяни встигли з 1939 по 1941 рік наробити в Західній Україні такого, що навіть прорадянськи налаштовані західноукраїнські комуністи, котрі зустрічали "визволителів" з почестями, встигли зрозуміти з чим мають справу. Дехто зрозумів це вже в ГУЛАЗі. Дехто зрозумів запізно - в одній тільки Дрогобичській в язниці опісля поспішного відходу радянських військ зостались камери, забиті постріляними в язнями, і рови, переповнені вбитими раніше. І от уявіть собі - приходить мирний селянин шукати заарештованих кревних і знаходить... в ось такому рові. Після цього тільки й зостається, що добути зброю і до війська.
Щодо "східняків" - тих, хто не працював на НКВД не чіпали. Знав одну стару жінку, котру свого часу направили за Збруч вчителювати. Хлопці з лісу приходили кілька разів, а одного разу навіть сиділи у неї на уроці. Кмітлива дівчина натхненно оповідала про Шевченка, партизани замріяно слухали, серед них був один дуже симпатичний... словом, отримала вчителька від радянської влади доволі великий строк "за допомогу бандитам". Ще добре, що не розстріляли.
Звісно, що стукачів з-поміж приїжджих визначали і знищували. Знов-таки - це війна.
Ну, а серед повстанців було доволі багато осіб з псевдами типу "Полтава" (одному з полтавчан вдалося вижити і він став доволі відомим письменником серед емігрантів) "Моряк" "Одесит", "Кий". Знову таки - втікачі-військовополонені.
До речі, у Солженіцина в "Архіпелагу" є цікавий епізод. В язень-росіянин, колишній військовий, тікає з ув язнення. Він задався метою - за будь-яку ціну вибратись з Союзу. Шляхом тяжких поневірянь дібрався до Карпат (1948 р) задрімав десь на плаї, прокинувся в оточенні озброєних людей. Злощасний втікач почав клясти свою долю, однак люди ці взяли його з собою, довго кудись вели з зав язаними очима, потім ще довше розпитували в якійсь землянці. Нарешті до бідолахи дійшло - бандерівці. Свої...
Солженіцин єхидно коментує, що його героя за оце "свої" будуть дуже ганити. Однак, опісля радощів концтабору, погляди на життя дуже змінюються.
Патріарх дисидентів між іншим, дуже поважав повстанців з УПА. Це він вже опісля взявся обустраївать Росію з Україною разом.
Ну, і ще кілька питань, які спливають поруч з першими трьома.
- Вояки УПА є зрадниками вітчизни.
Дозвольте запитати - якої? Австроугорщини? Польщі? СРСР?
Єдиною вітчизною для повстанців була Україна. Цю державу було свого часу офіційно проголошено як УНР, потім до неї приєдналася ЗУНР, на честь чого ми відзначаємо День Злуки.
УНР було завойовано і поділено між чотирма суб єктами - Росією (згодом СРСР), та новоствореними Польшею, Румунією, Чехословаччиною. В легітимності трьох останніх не сумнівається ніхто, УНР була такою ж самою країною. Ну, не пощастило, ну завоювали... Так що ж тепер - хто сильніший, того й вітчизна? Здається, вірність переможеній Батьківщині цінується більше, ніж вірність переможця.
- Вояки УПА співпрацювали з німцями.
Швидше дотримувались нейтралітету, а інколи і давали чортів, коли ще один завойовник починав вести себе нахабно. Про німців - то окрема тематика, і зовсім неоднозначна. Скажу тільки, що повстанцям пощастило, вони-то якраз воювали за свою вітчизну, а решта українців воювала проти німців за право сидіти в радянських, а не німецьких концтаборах. Куди не кинь - повсюди клин.
- Ну, а оті жахи з масовими вбивствами - вони ж таки мали місце, принаймні частина з них?
Розумна людина, на основі прочитаного, зробить висновок, кому було вигідно зоставити партизан без підтримки місцевого населення. І істоти з якого радянського відомства любили розважатися тортурами і смертями. Окрім спецзагонів НКВД, існували ж, звісно, і просто розбишаки, які "косили" під повстанців. Однак - лапу спецслужб видно одразу: про схильність НКВД до витончених тортур достатньо оповів і Солженіцин, і інші в язні радянських концтаборів.
А висновок який же?
Може досить істеричних зойків на цю тему - давно помітив, як чергові вибори, так одразу спливають три проблеми: російська мова, УПА, націоналізм
І люди наші, на жаль, настільки купуються на цей гачок, що забувають про важливі економічні проблеми. І обирають тричі засуджене чмо президентом - за що? За право гаваріть па рускі? За те, щоб колишні повстанці, які дивом вижили, не мали статусу ветеранів? За те, щоб Україна стала Малоросією?
А потім починається: ціни на газ, пенсійний вік, податковий кодекс, що там ще... І ходяча ганьба в президентському кріслі, котра забула, як українською буде йолочка...
Невже ми дурніші від іспанців, люди добрі?

Кожевніков Валентин Павлович, кандидат географічних наук

Мені в дитинстві пощастило переконатися в перевагах нашої мови, що допомогло вистояти за комуністичного режиму, залишитися українцем, хоч середню і вищу освіту прийшлося здобувати в Росії. А було так.

Після третього класу, а навчався я в сiльськiй школi на Херсонщинi, менi довелося лiто провести в Херсонi. Повернувся я в село росiйськомовним (навiть росiйську матерщину освоїв). Правду кажуть, що все погане, шкiдливе, вульгарне прилипає до дитини краще i швидше за добре i чемне. Свої знання я щедро передавав товаришам. Коли це почула баба Прiська, то дуже розсеpдилась: "А чого це ти базiкаєш тiєю ж мовою, що i нашi кровопивцi!.." Але я тодi не звернув уваги на слова неписьменної старенької. Тiльки пiзнiше я дiзнався, що багато її родичів, серед яких і власні діти, померли в 1933 р. вiд голоду, а чоловiка i старшого сина в 1937 забрали як ворогiв народу.

Мої русифiкаторськi успіхи помітив i один з учителiв i прочитав нам лекцiю про рiдну мову. Вiн порiвняв її з росiйською i досить швидко довiв, що наша мова – первинна, а росiйська походить вiд неї, бо ще задовго до заснування Київської Русi українцi мали свою мову, а росiйська мова почала створюватись штучно як сумiш кiлькох мов тiльки пiсля виникнення Московського царства приблизно 500 рокiв тому. Основою для неї стала староболгарська мова, яку пpивезли в Київ гpецькi монахи пiсля пpийняття хpистиянства укpаїнцями. Ця мова, хоч i сильно збагатилася укpаїнськими словами i висловами, але не стала нашою наpодною мовою i викоpистовувалася тiльки в монастиpях. А коли нащадки наших князiв поїхали княжити в мiста Володимиp i Суздаль, збудованi нами в колишнiх колонiях на землях угpо-фiнських племен, то вони нав'язали ту мову мешканцям тих кpаїв. Вiдтодi, як там почав утвоpюватися pосiйський наpод, та мова стала називатися pосiйською. Ця мова не має внутрішньої логіки, є штучною, тому дуже важка. Недарма московська “Литературная газета” якось бідкалась, що навіть багато російських академіків погано знають рідну мову.

Чому становлення російської мови часто-густо йшло шляхом калiчення українських слiв та перекрученням їхнього змiсту? Тому що, як уже зазначалося, староболгарську мову збагачували укpаїнськими словами i висловами гpецькi монахи, якi погано володiли укpаїнською мовою i тому багато чого пеpеплутали та понiвечили, як це часто буває з iноземцями. А може, деякi слова покалiчили спецiально, щоб видати за свої? Вчитель це довiв нам, порiвнюючи нашi слова з росiйськими. Наприклад, огiрок – гiркий, коли перестигне, а російське огурец – це наше огiрок, але спотворене аж до втрати спорiднення. Вiзьмем слово "гавкати", навiть собацi зрозумiло, що це означає, а лаяти можуть тiльки люди; у них – навпаки, лають собаки. А хiба росiйське "колбаса" походить вiд росiйських "кол" чи "колба"? Звичайно – нi. Навiть неписьменному зрозумiло, що це наше, українське "ковбаса", яке за росiйськими законами понiвечене, а потiм привласнене. А наше слово походить вiд нашого ж "ковбик", що означає кишку тварини, яку набивають салом та м'ясом, коли готують ковбасу. Hаше логiчне "сиpоватка" пеpетвоpилося в їхнiй невдалiй мовi на "сывоpотку" (дiти смiялися: сивоpот-навивоpот). Наша назва "горобець" пов’язана з горобиною, яку ці птахи полюбляють взимку, а їхні "воробей" та "рябина" ніяк між собою не пов’язані, а тільки подібні до наших відповідних слів. Наше "повний" походить від слова "повінь", а їхнє – "полный" подібне до нашого, але ні на їхнє "половодье", ні на "паводок" не подібне. Якщо у нас "перегній" логічно одержують з гною, то у них – "перегной" з... "навозу", що свідчить про запозичення нашого слова. У нас гриби ростуть на пеньках, а що за гриби ростуть у них на п’ятах? Тiльки piдна мова може наладнати нас на плiдну, напpужену пpацю впpодовж тижня. В словi "тиждень" вiдчувається щось важке i водночас свiтле, величне, чи не так? Недарма казали: "Українцю праця, що дитинi цяця, а росiянину "pабота" – що святий хрест для чоpта." В кiнцi тижня у нас день вiдпочинку, який так i зветься – "недiля". Росiяни, запозичуючи дещо з нашої мови, багато чого спецiально переплутали, щоб видати за своє. Тому весь тиждень вони назвали "неделей", а останiй день тижня "воскресением", що в укpаїнцiв визиває тiльки подив – адже навiть Воскресiння Христа ми святкуємо тiльки раз на рiк. Коли вони стверджують, що це в нашій мові покалічено зміст цього слова, то будь-який українець може запитати росіян: "Чому тоді у вашій мові день після вашого "воскрєсєнія" називається, як і у нас, понєдєльніком"? В українській мові назва "понеділок" логічно вказує на те, що цей день наступає після нашої "неділі" (по неділі), а росіянам треба б називати його "повоскрєсніком". Тут ми знову бачимо, як росiяни при створеннi своєї оригiнальної мови запозичили багацько наших слів, та так переплутали їхній зміст, що справжнiй українець щиро дивується, почувши їхню, таку схожу на нашу, але малозрозумiлу мову. До речi, росiяни вiльно поводяться не тiльки з нашими словами. Французьке “celeri” стало в Росії “сєльдєреєм”, а Арабія стало Аравією. Вiзьмiмо росiйське "конфета". Вiдомо, що воно пiшло вiд французького "конфеттi" (а не навпаки), але одержало в Росiї зовсiм iнший змiст. Прикро, що i в наших сучасних словниках це слово часто вживають замiсть такого зрозумiлого, логiчного й звичного, як "цукерка". Використовувати в українськiй мовi росiйськi слова – все одно, що споживати конфеттi замiсть цукерок.

Пригадую, як ми смiялись, порiвнюючи українськi назви мiсяцiв, що мають великий народний сенс, з росiйськими, котрi являють собою набiр незрозумiлих для слов'ян слiв, якi так важко було запам'ятати по порядку, а не те, щоб збагнути. А порівняйте наші розумно створені, і тому такі зрозумілі, слова: схід, захід, південь, північ з російськими: восток, запад, сєвєр, юг.

Усi ми тодi погодились з учителем, що розмовляти росiйською мовою, коли ми маємо значно кращу рiдну, однаково, що їсти "кiслиє рускiє щi", коли на столi стоїть запашний український борщ. Тож коли учитель звернувся до мене, щоб дiзнатися, якої я думки про українську мову пiсля розмови з ним, я вiдповiв: "Яка ж ти гарна, рідна мово!".

Тодi я думав, що вже нiколи не стану розмовляти росiйською. Але середню освіту мені довелося здобувати в Росії, бо океанологічне відділеня Херсонського гідрометеорологічного технікуму, в який я поступив в 1951 році, наступного року перевели в місто Туапсе. Тож російську мову мені випало вивчити краще від української. До речі, спочатку я там упpодовж pоку пpинципово pозмовляв укpаїнською мовою, вважаючи її пеpвинною i бiльш досконалою, доки один шанований мною викладач Михайло Чеpнишов у дpужнiй pозмовi не пеpеконав мене, що культуpна, вихована, pозумна людина повина pозмовляти мовою наpоду, сеpед якого живе. Тільки придурки і окупанти розмовляють серед чужого народу своєю мовою. Якою не була б мова цього наpоду, iншої в нього немає. Вiн не може взяти собi кpащу мову сусiда, як i дитина не може помiняти матiнку на кpащу. Тодi я зpозумiв свою непpавоту i почав поважати пpаво того наpоду pозмовляти pосiйською мовою i вимагати цього вiд чужинцiв, хоч все бiльше пеpеконувався в пеpевагах нашої мови. Тому i pосiянам, навiть тим iз них, хто не знає, що їхнє "колбаса" виникло не з колби, а з нашого слова "ковбаса", i вipить у пеpшосоpтнiсть своєї мови, але вважає себе культуpною, поpядною, pозумною людиною, тpеба з нами pозмовляти укpаїнською мовою. Властиво, ми це й бачимо в сеpедовищi культуpних, поpядних pосiян, що живуть в Укpаїнi. Тiльки таких ми маємо моpальне пpаво i всi пiдстави поважати i вважати добpозвичайними гpомадянами Укpаїни.

Перехід на російську мову відразу вплинув на мою мораль і поведінку – я став матюкатися і пиячити як справжній моряк, хоч справжнього моря тоді ще і не нюхав, використовував тюремний жаргон тощо. І тiльки тодi повеpнув у душу спокiй i впевненiсть, коли зpозумiв, що залишаючись зовнi pосiйськомовним, можна i тpеба(!) в душi бути укpаїномовною людиною.

Після дворічного плавання по морям Північного Льодовитого та Атлантичного океанів мені прийшлося ще краще вивчити російську мову, бо я вступив в Петербурзький університет, потім понад 10 років працював в Петербурзі в одному з центральних НДІ, учився в аспірантурі, писав наукові статті, дисертацію тощо. Та чим бiльше вчив я росiйську, тим сильнiше пеpеконувався у всебiчних перевагах нашої мови, в її непорiвняннiй красi. Росiйська мова дуже важка, вона має багато сотень виняткiв, якi треба весь час пам'ятати. Хiба можна осягти розумом, чому подiбнi слова: металл – материал, класс – квас, искусственный – естественный, колонна – корона тощо пишуться за рiзними правилами. Нiчого дивного в цьому немає, адже ця мова складалася з різних мов, які мали свої норми і правила. А подивіться, як в російській мові використовуються, приміром, префікси для створення нових слів: в-с-помогательный, в-с-помнить, в-с-полошиться, в-з-глянуть, в-з-дутый, в-з-драгивать, в-з-лом, во-з-награждать, со-при-косновение, в-з-о-рваться тощо. Як бачимо, росіяни часто штучно використовують два префікса там, де в нашій мові природно вистачає одного, або взагалі можна обійтися без них, що свідчить про неприродність і ненародність, штучність російської мови. А ще ж в російській мові є й інші ускладнення. Наприклад, чуєш "а", а писати треба "о" (Москва, господа), чуєш "у", а маєш писати "ю" (брошюра, парашют), чуєш "о", а писати треба "е" (тяжелый). Тiльки людина, для якої росiйська мова стала професiєю, може без помилок нею писати. А той, хто хоче стати добрим фiзиком, бiологом, хiмiком тощо, не може на вивчення росiйської мови даремно витрачати так багато часу.

Коли я переїхав у 1991 році до Києва і побачив, що росіяни принципово не сприймають нашої мови, тобто ведуть себе як окупанти, то став принципово одномовним. Тоді я замітив, що моя працездатність майже подвоїлася. Були роки, коли я щотижня друкував публіцистичну статтю обсягом 50-100 Кбайтів, а писав значно більше. Я став жити за принципом: ні дня без сторінки. Тільки жалко, що наші урядовці все ще не розуміють важливості перекладу світових досягнень в науці, культурі, літературі тощо українською мовою. Тому приходиться інколи брати в руки російські книжки, що вибиває з творчої колії, ускладнюює життя, бо змушує постійно пам’ятати російську мову.

Інколи від російськомовних інтелігентів чую таке: ”Как, ви окончілі Пєтєрбуржскій унівєрсітєт, потом єщьо болєє 10 лєт работалі в пєтєрбуржской наукє, а тєпєрь разговаріваєтє украінской мовою!?” Відповідаю на це так: “Петербурзький (тоді ще Ленінградський) університет справді був кращим в СРСР. Це означає, що там студентів учили не тільки тому, що було відомим на той час науці, а й тому, як використати ті знання, щоб розбиратися у найважчих проблемах. І не тільки наукових. Я був не останнім студентом. Через 5 років захистив кандидатську дисертацію в тому ж таки університеті, до речі, за рік до закінчення аспірантури. Тому, користуючись науковими методиками, я і в мовній проблемі після отримання Незалежності розібрався швидко. Переваги нашої мови очевидні і тільки неуки та хохли не можуть їх усвідомити і використати на благо українського народу.”

Не раз доводилося стикатись з особами, у яких при слові "націоналізм"
починалося понаднормове виділення жовчі. При чому жодних доказів про те,
що націоналізм є злом вони не приводили. Одні одразу починали згадувати
Гітлера, інші - Бандеру, найпродвинутіші оповідали, що націоналізм є
зомбуванням, а вони, мовляв, є не зомбованими, стильними і вільними. Про
те, хто зомбує бідолашних націоналістів, і для чого - знов таки
відповідей нема.
Отже - націоналізм з точки зору формальної логіки.
Людина, хоче вона цього чи ні, є часткою якогось народу. Не належить до жодної нації Землі хіба що інопланетянин з Марса.
Для того, щоб певний народ міг спокійно жити на своїй території,
створюється держава. З кордонами, військом і т.п. Можливо це не є
найкращим способом керування і захисту народу, але іншого ще не
вигадано. Бездержавні народи зникають з мапи світу. Є лише один виняток з
цього правила - коли народ об єднує релігія, котра пропагує його
винятковість.
Зникнення народу є поступовим - спершу він втрачає мову, потім самовизначення, потім
пам ять.
Приклади:
Франція - бретонці та окситани. Були цілком відмінними від т.зв.
французів за походженням і за мовою. Вважали себе такими аж до т.зв.
Великої Французької революції. Революція поламала стародавній поділ
країни на провінції якраз з метою повної асиміляції заходу і півдня. У
відповідь вибухнула справжня партизанська війна (шуанерія) котра
продовжувалась десятки літ. Зрештою, сили у нащадків кельтів
вичерпались, військові дії припинились, і Париж почав додушувати рештки
самосвідомості бретонців та населення Лангедоку в першу чергу за
допомогою лінгвоциду. Окситанську мову, прекрасну мову трубадурів та
менестрелів, було оголошено говіркою і остаточно переведено в "діалект"
вже в 20-му столітті. Те саме сталося з бретонською мовою - родичкою
гельської (Ірландія).
Англія - ірландці, шотландці, валійці. Той самий принцип, ті самі дії.
Ірландцям вдалося зберегти тожсамість лише через те, що вони зосталися
католиками, а Англія стала протестантською. Ірландія втратила мову, але
відвоювала волю, Шотландія та Уельс і досі вважаються англійськими
провінціями. Англійці в цьому випадку вжили хитрощів - дозволили кельтам
те, за що раніше їх вішали - картаті спіднички, волинки, національні
пісні. Приблизно так, як "хахлам" в Союзі дозволяли танцювати гопака у
вишиванках.
СРСР - ну тут нема чого повторювати всім відоме. Метою сов. Імперії було
перемелення всіх "інородців" в єдиний радянський народ. З російською
мовою спілкування і азійським обличчям.
Зброєю проти забуття і асиміляції є націоналізм.
Основним принципом націоналізму (трохи повторюся) є усвідомлення себе частиною свого народу.
До речі - чому зомбі від космополітизму або шовінізму так ненависне слово "свідомий"? Вони навіть лайку вигадали - "свідомит"
А тому, що людину, котра усвідомлює своє місце в соціумі, не зазомбуєш.
Вона має власний розум і вміє думати. Вона розуміє, що націоналістичний
уряд робитиме добро всій нації, а отже і їй - її частині. Прикладом є
Прибалтика - ці маленькі країни мають справді національні уряди, які й
намагаються забезпечити громадянам пристойне життя.
Людина несвідома бажатиме, щоб нею керували чужі дяді. Або з-за кордону,
або і у власній країні. Вона забуває про одне - не націоналістичний
уряд буде розпродувати майно її країни оптом і вроздріб. Що і робиться в
Україні вже майже 20 років.
В нашій країні жодного разу не було при владі справжніх націоналістів. А
люди цього бажали щиро - навіть Ющенко, ця незграбна пародія на
національного президента, викликав вибух народного ентузіазму.
Лише жорстка національна диктатура могла 5 років тому надати Україні
можливість вибратись з економічної ями, і зайняти гідне місце серед
країн Європи.
Прикладом є Польша, яку її трагічно загиблий президент-націоналіст буквально підняв з болота.
На останніх виборах Ю. Тимошенко теж грала ролю національного кандидата в
президенти. Лише грала - і майже перемогла. Завадили "противсіхи" -
їхні голоси якраз і дали б їй перевагу.
А отже - національна ідея в Україні, хто б там що не казав, спрацювала, і працюватиме далі.
А хто ж такі шовіністи, або як їх ще називають, нацисти?
Якщо націоналіст відзначається любов ю до свого народу, то шовініст - зненавистю до інших народів.
Націоналіст захищає свій народ, виступаючи задля цього проти інших
народів, якщо вони чинять його нації зло. Як тільки вони перестають
чинити зло - ставлення до них стає нейтральним.
Шовініст виступає проти інших народів, бо йому потрібні їх території,
багатства, ресурси. Задля цього він висуває програму обраності свого
народу - Богом, фюрером, генераліссімусом - і знищує інші народи з
чистою совістю, адже народи ті не є обранцями.
Націоналіст любить свою культуру і вивчає чужу. Шовініст не знає власної культури, і знищує культуру сусіда.
Націоналіст пишається тим, як він захищав вітчизну, шовініст тим, скільки народів проковтнула його Імперія.
Націоналіст бажає жити і померти у себе вдома і повертається додому
завжди, шовініст покидає свою країну без жалю, варто їй послабнути і
захиріти. Або перекваліфікується на космополіта, т.зв. громадянина
Всесвіту. Бо поважає шовініст лише грубу силу.
Звісно, серед людей, які звуть себе націоналістами, є особи з
шовіністичним баченням світу. Однак їх не так багато - зазвичай
націоналіст не є агресивним. А от шовініст просто піною сходить при
звуках чужої мови, вигляді національного вбрання і т.п.
Доходить до смішного - бачив в Криму бігборди: "Сьел борщ, заговорил на мове - тебе должно быть стыдно".
Тобто шовіністична злоба доходить до того, щоб і борщу не їсти. Сала, напевне теж
Так що, шановне панство, не плутайте грішне з праведним, а націоналізм з
шовінізмом. Або - нацизмом, це ж хтось оце скорочення від сумнозвісної
націонал-соціалістичної партії Німеччини навмисне ліпить сюди по
співзвуччю, по типу - Росія і Русь є одним і тим самим.
Не одним. Як і націоналізм з нацизмом.

У всіх народів рідна мова — це не лише засіб спілкування, це — Дім буття, це — національна сутність. В Україні українська мова — це, на жаль, для багатьох фактор відчуження. Не інтелектуальне надбання століть, не засіб порозуміння, не першоелемент культури, літератури, мистецтва, а з важкої руки московської імперії ще й досі для багатьох — це «оголтелый буржуазный национализм», ознака сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм. Саме тому, що мова є своєрідним синтезом усього національного, єдиним фактором української національної ідентичності, «мовне питання неминуче перестає бути тільки лінгвістичним питанням, чи, краще сказати, безпосередньо лінгвістичним, а стає також — і то часто насамперед, питанням політичним, соціальним і культурним», — підкреслював Ю.Шевельов. Це явище найяскравіше видно в історії російщення українців. Царський і комуністичний режими створили понад 400 циркулярів, указів, постанов, які розкривають жорстоку московську політику, спрямовану на знищення української мови, культури, духовності та українців як етносу.

Український народ опинився наприкінці ХХ століття на межі існування саме через те, що протягом кількох століть вимушений був дивитися на свою історію російськими очима. Після багатовікового етноциду, лінгвоциду та спланованого у Москві Голодомору (геноциду. — В.Л.)
1932—1933 років він мав розчинитися у так званій «єдиній історичній спільності — радянському народі».

Нищення українського народу набуло системного, комплексного характеру одразу після поразки шведсько-українського війська під Полтавою 1709 р. — відчайдушної спроби гетьмана Мазепи визволити Україну з-під московського іга. «В руках Петра І опинилася величезна імперія, яка не мала ні єдиної історії, ні розвиненої мови та культури, ні навіть своєї прийнятної назви, адже старі назви — Московія, московити — вже не влаштовували, — зазначає історик Анатолій Ціпко. — Саме тому на весь світ взялися проголошувати назву — Росія, яка начебто пряма спадкоємиця Київської Русі (давньоукраїнської держави. — В.Л.), а народ метрополії було названо «русским», слов’янським». Насправді проблема для Москви залишалася. Вона полягала в тому, що в бібліотеках монастирів і навчальних закладів, у різних архівах України була величезна кількість літописів, хронік та інших раритетів, зміст яких абсолютно суперечив цим нововведенням. Творців імперії не влаштовувало також існування на загарбаній території самого українського народу, який мав свою давню мову, свою культуру, був прямим спадкоємцем Київської Русі, а отже, його прирекли зникнути з історичної мапи.

Приклад того, що треба робити, продемонстрував сам Петро І. За його наказом було сфальсифіковано так званий Радзивилівський літопис із текстом «Повісти врем’яних літ». Факт фальсифікації викрив відомий історик того часу В.Татіщев, після чого потрапив в опалу, а всі його історичні праці стали для Государства Російського «крамольными». Крамола полягала в тому, що він чесно писав про фінську й ординську історію Росії, яка не мала нічого спільного з історією Київської Русі.

Петро І, а слідом за ним Катерина II, доклали максимум зусиль, щоб у першу чергу знайти і вивезти до Москви з території колонізованої України всі історичні матеріали. Далі все було організовано з нечуваним розмахом і цинізмом. Четвертого грудня 1783 року за наказом Катерини II було створено «Комиссию для составления записок о древней истории, преимущественно России» під керівництвом графа А.Шувалова. Дійсним же керівником комісії протягом десяти років була сама Катерина II. Підсумком діяльності комісії став безпрецедентний історичний злочин: усі оригінали літописів зникли, а замість них почали з’являтися так звані «летописные своды», в яких було все, крім історичної правди.

Анатолій Ціпко підкреслює, що в процесі широкомасштабної фальсифікації створювалася ціла серія стратегічних історичних міфів, зокрема:

«1. Про існування Суздальської Русі, хоча про її існування ніхто до Катерини ІІ не знав. 2. Про те, що Москва була заснована за участі київських князів, хоч до цього було відомо, що заснували її волею ординського хана Мінгу-Гірея 1272 року. 3. Про те, що Московія — це Русь, а московити вже не фіни і не татари, а слов’яни — «русский народ». 4. Про якесь «иго Орды», хоч до цього історики вважали, що Московія протягом трьох століть була складовою частиною Орди і оплотом її боротьби з Руссю. 5. Про «подвиги» князів О.Невського і Д.Донського».

Катерина ІІ і думки не припускала, що вона — принцеса германська — може опинитися в одному ряду серед татаро-монгольської родової знаті, і тому власноруч склала родовід російських великих князів. При цьому вона стверджувала, що вірити треба не історичним фактам, а «нужному нам порядку».

Всі ці вигадки були остаточно канонізовані і стали основою для створення безлічі інших історичних та літературних міфів у 40—50-х роках минулого століття, коли відбувався поворот від пролетарського інтернаціоналізму до російського націонал-більшовизму. Сталін і його найближчі соратники заперечували багатоетнічну історію Російської імперії на користь історичного наративу, який би підкреслював панівне значення російського народу в будівництві держави впродовж усієї історії. Особливою загрозою для Російської комуністичної імперії було зародження й утвердження української національної свідомості. Крім жорстокого терору проти українців московський режим цілеспрямовано працював над тим, щоби українська самосвідомість утверджувала себе як особлива форма російської свідомості. На це була спрямована вся гуманітарна сфера (література, мистецтво, історія, засоби масової інформації, освіта, наука), яка стала потужним засобом державної політики та маніпуляції свідомістю населення. Багато поколінь, мільйони людей були виховані на цинічній брехні, яка і нині залишається непорушною в історії Росії і активно впливає на державну й освітню політику в Україні.

Юрій Шевельов, дослідник мовної політики, яку проводили різні режими на українських теренах у першій половині ХХ ст., так визначав її специфіку за комуністичної тоталітарної системи: «Урядове втручання взагалі, а в даному випадку з боку уряду, опанованого росіянами, у внутрішні закони мови було радянським винаходом і новиною. Ні поляки, ні румуни, ні чехи до цього не вдавалися. Як не вдавалася царська адміністрація дореволюційної Росії. Вони всі обмежувалися на заходах зовнішнього тиску: забороняли вживати українську мову прилюдно, цілковито або частково; накидаючи державну мову через освітню систему; зваблювали українців своєю культурою й можливістю кар’єри; переселяли їх на неукраїнські території, а українські землі заселяли членами панівної нації тощо. Поруч цих «класичних» метод радянська система встановлює контроль над структурою української мови: забороняє певні слова, синтаксичні конструкції, граматичні форми, правописні і ортоепічні правила, а натомість пропагує інші, ближчі до російських або й живцем перенесені з російської мови. Таким чином на радянській Україні конфлікт між українською і російською мовами перенесено із зовнішньої, позамовної сфери в середину самої мови. Боротьба відбувалася не тільки в людській психіці, а й у самій мові».

Культурний та інформаційний простори України окуповані виданнями, телерадіоканалами та шоу-бізнесом іноземних держав. За підсумком всеукраїнського перепису населення 2001 року, 67% громадян України визнали своєю рідною мовою українську, але вся система засобів масової інформації, культурних і розважальних установ, книговидання збудована так, ніби 67% і більше населення України становлять російськомовні. «У деяких регіонах абсолютно безперешкодно функціонують структури, що ведуть антиукраїнську пропаганду цілком расистського штибу, — підкреслює філософ Ігор Лосєв. — Чимало органів місцевої влади регіонів України ухвалюють відверто дискримінаційні рішення, спрямовані на обмеження вживання української мови на певних територіях та в певних структурах, на ліквідацію під різними претекстами українськомовних ЗМІ, українських шкіл тощо». Як не парадоксально, але нинішня Україна не виступає державою українців, що становить абсолютну більшість її населення — майже 80%. Права етнічної мовної більшості України не забезпечуються державою, що є нонсенсом і значною мірою знецінює таку державу, оскільки українцям, дещо перефразовуючи Тараса Шевченка, доводиться жити в «нашій, не своїй державі». На превеликий жаль, «нинішня держава Україна не виконує тих націєтворчих функцій, що є обов’зком будь-якого суверенного державного утворення і в цьому сенсі є нефункціональною (І.Лосєв).

Найбільшу перешкоду на шляху творення української України становить напівасимільований, змаргіналізований рівень масової свідомості значної частини населення. Тому так гостро стоїть проблема подолання комплексів меншовартості і роздвоєння національного самоусвідомлення на всіх рівнях суспільно-державного буття — від президента України до вчителя початкової школи.


Василь ЛИЗАНЧУК (доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри радіомовлення і телебачення Львівського національного університету імені Івана Франка)

Сьогодні день української  мови та писемності... 

Можна  запитати : «Навіщо це все? То ж тільки мова…»  Але  якби не було української  мови,  тоді не було б українського народу, був би він немов сирота, неначе  каліка… Рідна мова – це наш спадок,   дар Божий,  велика цінність, народний скарб.  Для справжнього  патріота наша мова найкраща, найгарніша, найчудовіша.  Неможливо любити Батьківщину,  відмовляючись  водночас від  її рідної мови.  

Україна та українська мова – це одне.  Пам’ятаймо про людей,  які віддали своє життя тільки тому, що говорили українською, крізь  століття  зберегли мову -  душу нашого народу.  Пам’ятаймо про них та шануймо  їх. Шануймо нашу мову – іншої в нас нема і не буде. І нам не треба іншої.  Мусимо  плекати, доглядати, піклуватися  про неї.  Бо це  те  спільне, народне, що належить нам всім і  об’єднує нас.   

Як упізнати, що росіянин – це росіянин, а поляк – це поляк?  Можна  дізнатися  заглядаючи до їхніх паспортів.  Але по суті, завдяки їхнім мовам. Завдяки нашій, ми є українцями.  Тож  намагаймося говорити українською, щоб ніхто, наприклад коли поїдемо за кордон, не плутав  нас з росіянами. Бо інакше, навіщо були ці жертви, нащо  було людям віддавати  життя за мову? Щоб ми тепер соромилися нею говорити? Щоб відмовлялися від неї? Якщо людина почуває себе українцем, тоді говорить українською. Якщо не знає мови, тоді вивчає її. Але, щоб навчитися

чогось,  треба це любити.  І не слід казати, що під батьковою стріхою говорилося російською, тому і я нею говорю. Бо ніхто не забороняє навчатися. А якщо людина виправдовується в такий або подібний спосіб, то це означає, що не любить та не хоче говорити  мовою  своєї держави, що взагалі не вважає українську мову  своєю рідною.  Вже краще було б сказати відверто – «не говорю українською, не вивчу її, бо не хочу, не люблю цієї мови, вона мені чужа». Було б чесно.

Доглядаймо нашу українську  мову щодня, щоб не плювали на неї  люди,  які її не люблять, яким вона заважає, яким вона чужа і,  які мріють, щоб Україна   стала  не україномовною  країною. Але не  будемо зараз  сперечатися на цю тему.  Адже сьогодні свято всіх  тих людей, які люблять та  шанують нашу рідну  українську мову.  

Сьогодні о  16.10, на Першій та Третій програмах Українського Національного Радіо відбудеться всеукраїнський диктант національної єдності. Запрошую  всіх, кому  небайдужа доля нашої України взяти участь в диктанті. Це добра нагода  показати, що ми українці  і  любимо  нашу рідну  мову та  оберігаємо її.   Хай напишуть  диктант також наші діти, адже мова передається з діда-прадіда прийдешнім поколінням, а  вони є нашим майбуттям.   

 

 

Скільки разів я, Нолофінве-ельф, зарікався лізти у людські справи.  Однак, відсутність у певного розряду людей звичайної формальної логіки, змушує мене робити це знову і знову.

Отже - цікаві факти з блогів і комментів.

-Українці, виявляється, вважають себе нащадками "древніх укрів". Я знайшов лише одне таке ствердження в довколаісторичній літературі, хоча про світову імперію Расенія, про те, що етрускі - ето русскіє, і про багато інших російських збочень подібного штибу читав неодноразово. Звичайно, і серед наших людей є особи з комплексом національної меншовартості, які вигадують казки про власну самість-самість, однак, судячи з набагато меншої кількості матеріалів на цю тему, таких осіб в Україні менше, ніж в Росії..

- Русичі з території Київської Русі під час монгольської навали мігрували на північний схід, та на інші території сучасної Росії та там і залишились. Звідки взялися на наших землях українці - незрозуміло, напевне їх винайшла австроугорська розвідка.  Цікаво, скільки автор цієї ідеї отримував свого часу з географії - адже достатньо подивитись на мапу, щоб зрозуміти - за цим розумним ствердженням русичі "мігрували"... ворогу назустріч. Ану, згадаймо, які міста першими крушили монголи? Суздаль, Володимир, Рязань. Де була ставка Бату-хана? В районі теперішнього Волгограду... І кияни, скажімо, втікали від ворогів та їм же у лапи? Тим більше, що в ті часи на Київщині і своїх лісів вистачало, де можна було відсидітись. Щоправда - даремне я сміюся над сучасником, в 19 столітті в Російській Імперії подібну маячню стверджували люди, які серйозно називали себе істориками. Так що, не сумуйте, товариші - ви не самотні.

А особливо чомусь орків мордорських звичайних та ізенгардських мутантів-малоросів нервує саме слово "Україна" в якості означення окремої держави та окремого народу.

Тому я випав з віртуалу в реал, згадав, що є українцем і почав відшукувати матеріали. І дещо таки знайшов.

Не будемо тривожити глиб віків, зупинимося там, де держава наших предків мала назву Русь. Є безліч думок щодо походження і цієї назви, однак, бажаючих відсилаю до Інету, а давню назву сприймаю як факт. Русь була означенням території саме сучасної України - князі руського походження з фіноугорського Залісся (теперішньої території Росії) їздили гостювати, або ходили воювати "в Русь".

Назва "Україна" вперше згадується у "Літописі Руському"

"У рік 6695 (1187)... У тім же поході розболівся Володимир Глібович недугою тяжкою, од якої він і помер. І принесли його в град його Переяславль на ношах, і тут преставився він, місяця квітня у вісімнадцятий день... і плакали по ньому всі переяславці.

Він бо любив дружину, і золота не збирав, майна не жалів, а роздавав дружинникам, був же він князь доблесний, сильний у бою, і мужністю кріпкою відзначався, і всякими доброчесностями був сповнений. За ним же Україна багато потужила"

Що ми бачимо тут? Хоробрий був князь. Дж. Толкін майже такими ж словами описує доблесть ельфа Фінгона Відважного. Князь Переяславщини, котра в ті часи межувала з Великим степом. Перший удар половців свого часу прийшовся саме по Переяславщині.

Що ж таке Україна? Порубіжжя. Смуга території, де проживають або перебувають озброєні воїни, котрі стережуть кордони. Як кожне стале військо - вони мають десь в глибині Порубіжжя родини, селища, говорячи сучасною мовою - військові бази. Ця смуга території захищає вже власне князівство - на даному етапі Переяславщину, а в більш широкому розумінні - всю Русь.

У Толкіна теж є опис подібного земельного розкладу. І назва йому є - рубіж Маедроса.

Оскільки Професор спирався на сказання наших родичів-кельтів та на скандинавські міфи, то можна зробити висновок, що створення подібних рубежів було звичаєм у всьому європейському світі.

Жити і вижити на Порубіжжі могли лише найхоробріші мужі і жони. Тому, напевне, в часи Київської Русі, бути українцем-порубіжником вважалося вельми почесним.

В ті часи слово "українець" не означало національність. Швидше - військовий фах.

А якою ж була національність наших предків? В залежності від вимови і місцепроживання -руси,  русичі, русини. 

Руси-русичі не були білими та пухнастими - Київська Русь сплавила в одне кільканадцять слов янських племен. Часом проти їхньої волі, як деревлян. У Велес Книзі є цікава легенда про походження цих племен, в якій Рус є молодшим братом, а Древа - найстаршою сестрою. Ну, що сталося - те сталося. Племена були однокровні, мовно майже не відріжнялись... На момент смерти князя-порубіжника русичами або ж русинами називалося населення і Галицько-Волинського, і Київського, і Чернигівського князівств.

Далі - відомо що, татарська навала. На руїнах Київської Русі виникає Велике Князівство Литовське.

Чомусь про цю цікаву формацію взагалі не люблять говорити. А вона є таки цікавою - князі-язичники малюпусінької Жмуді змогли взяти під свою руку майже всі землі теперішньої Білорусі і теперішньої України.

Князівство це іноді називали Русько-Литовським. Руська мова (спеціяльно для орків - не плутати з русскім язиком) була в цій країні другою державною. Князь Гедимін титулував себе "Король Литовський і Руський" В 1363 році князь Ольгерд на чолі об єднаного війська розгромив татар, поклавши край залежності Русі від Орди. Статутом нової держави був "Статут князівства Литовського", писаний мовою руською (не плутати з "язиком")

Сталося так, що черговий князь Литовський Ягайло уклав унію (союз) з Польщею, продавшись за хрест на шиї та за руку прекрасної полячки. Серце королеви Ядвіги належало іншому, але то вже інша історія.

Унія задумувалась як федеральний союз рівних за статусом держав, однак амбіції поляків та релігійні чвари поступово відбирали у Русько-Литовського князівства всі його вольності.

"Дозвольте - запитає хтось - а де ж тут українці?"

Та там же, де й були - на порубіжжі з Диким Полем. Наші славні козаченьки.

Першими офіційними гетьманами порубіжників були такі особи, як Дмитро Вишневецький та Богдан-Євстафій Ружинський. Обидва з Волині, обидва спокревені з родом Гедиміна. А взагалі-то Порубіжжя було населене завжди - хоробрі люди вважали, що краще ризик, ніж залежність. Влада намагалася контролювати процес - поляки, наприклад, створили реєстр для визначення кількості цих буйних воїнів. Бо кількість та постійно поповнювалась тими русичами, котрим тісно було в рідних краях.

"Козаче-соколю, візьми мене із собою - співається в народній пісні, - на Вкраїну далеку". Не з Москви ж ця дівчина, і не з Рязані. А проситься на Вкраїну - на волю. Шити, прясти обіцяє, жито жати... На своєму шматку землі, без отих ляхів, що нахабніють з кожним роком.

Під час визвольної війни Богдан Хмельницький оголосив себе Гетьманом Руським.

"Народ Руський з усіма його областями, містами, селами і всякою до них народною у національною приналежністю увільняється, визволяється і вилучається від усіх домагань і долеглостей польських на віки вічні - яко з віків вільний, самостійний і не завойований, а лише самими добровільними угодами до єдності Польсько-Литовської приналежний. Народ Руський від сього часу є і має бути ні від кого, окрім себе самого і уряду свого незалежним"

Усі слова тут є, від яких орки мліють - вільний, самостійний, незалежний. Нема хіба що слова - свідомий.

На якесь нахабне звернення польського посла Гетьман Руський Богдан відповів гнівно:

"Стане так - зроблю я вам Україну від Києва по самий Краків".

Що хотів цим сказати гетьман? Що дасть вольності, належні порубіжникам, всьому населенню Руського князівства. Яке, разом з Холмщиною, землями лемків, в 20-му сторіччі подарованими Сталіним Польщі, якраз і закінчувалось якщо не біля Кракова, то десь неподалік.

Подальше відоме - не вийшло у гетьмана. Шукав союзників, а знайшов хитрих дикунів, котрі з союзної угоди зробили рабский нашийник.

Коли Московитія породила двоголового мутанта - Російську Імперію, то Імперії стала потрібна історія. З князями-героями, з тими воїнами, що на брамі Константинополя щити свої прибивали. Історія ця творилась довго - винищувати і переписувати літописи почали ще при Катерині 2, а закінчили за Олександра 1.

Так і виникло оте фентезі - історія Карамзіна. Де Київська Русь плавно перетікає в Московитію, оминаючи Литовське князівство. Хоча Карамзин таки згадує, як "Литва" постійно їх била, починаючи з Ольгерда.

Русичам в цій історії відвели вельми непочесне місце - малоросів. Тоді і склали оту казочку - пам ятаєте? Про те, як русичі втікали татарам назустріч.

За століття воєн і самі русичі підзабули, як їх звати. Якщо Богдан Хмельницький міг вивести генеалогію свого народу від "Великої Скитії", не говорячи вже про Київську Русь, то нащадки вже звали себе козаками, або народом козаків.

Вперше за довгий час про слово Україна згадав Шевченко.

"Гомоніла Україна, довго гомоніла... Довго-довго кров степами текла, червоніла".

Тарас Шевченко першим почав вживати цю назву в якості означення власного народу. Якщо за часів князівства Литовського  Україною називались порубіжні з татарами землі (теперішні Дніпропетровська, Запорізька, Херсонська обл.), якщо за часів гетьмана Хмельницького Україною почали називати ті землі, які Богдан зумів зробити на деякий час вільними і незалежними - в західному керунку по Вінницю, де керував полковник Богун, то Шевченко мав на увазі всю справжню Русь. І так його і зрозуміли. Імперське промивання мізків не могло дорівнятись радянському - в 19 столітті інтелігенція Малоросії прекрасно знала історію Руси-України. 

І тоді ж слово українець з означення "порубіжник" перетворилося на означення національності, а поняття Україна отримало політичне навантаження - воно означало землю, на якій живе народ, відмінний від російського. Зі своєю мовою і звичаями.

В Західній Україні таких проблем не було - австрійці не намагалися морально знищити русинів як народ. Тому вони і залишалися русинами, хоча Україну й українство в якості єднання з братами з-за Збруча сприйняли дуже позитивно.

У В. Стефаника є чудове оповідання. Селянин-русин питає у сина, Січового Стрільця - "Синку, а де вона, ота Україна"? У відповідь юнак вказує шаблею на землю, і кладе руку на серце. Тобто, і в ці часи слово Україна було символом відваги і вольності.

Так що зватись українцем є дуже почесно і багато до чого зобов язує.

Моє ІМХО, однак, є таким: на додачу до гордого звання порубіжника відібрати назад самоназву Русь, і згадати про те, що ми є русичі всі. Нехай сусіди з-за хутора Михайлівського згадають, як їх звали насправді і дадуть нам спокій. І розшукують в своєму минулому расенів, або давніх угрів - нам такі казки не потрібні. Наше минуле і так є славним, а майбутнє залежить лише від нас.