Моєму Шевченкові

Тарас закарбувався у душі моїй навік!
Були лихі часи в житті країни,
Та не про себе думав мужній чоловік -
Він переймався долею Вкраїни.

О, як боявся, що одурять і покинуть
ЇЇ вві сні, а потім - окрадуть.
Йому ж боліла доля Батьківщини
Й дороговказом осявала путь.

Подумать тільки: довгих десять років
Заслання, туги, болю і жалю...
І тисячі муштрованих солдатських кроків
Не перекреслили оте його "люблю..."

Як він любив...Він так любив Вкраїну,
Безмежжя верб, степів і солов'їв,
Убогих, вдів і землю-сиротину,
Й ненавидів панів, жандармів і царів.

Поет леліяв мрію - жити без обману.
Ридали вірші та кляли недолю,
Повстати звали і порвать кайдани,
І кров'ю ворогів скропити волю!

Та не дали... І відняли Вітчизну,
І доконали генія ще в розквіті життя...
Я не справляю по тобі, Тарасе, тризну -
А йду з живим тобою в майбуття!