написано вночі...

Паскудно так, а що поробиш…
Я наче винна в всіх гріхах…
Та чи пробачити ти зможеш,
Любові й миру вічний птах???

Але чого сумління душить?
Немов я щось роблю не так…
Та це мій мозок серце мучить:
«Не буть тобі щасливою – це факт!».

І хто правий у цій дилемі?
Яким ідеям дать життя???
Чи далі слухать серця трелі?
Чи з мозком довести все до пуття?

Серденько щебече, плаче, просить…
Кохання, що жило у ньому, воскресить…
І буде щастя і добра всім досить.
Без сліз з коханим і любов’ю жить.

Та мозок дав усім думкам тим відсіч,
Тверезо глянувши на все моє життя,:
«Любити ти не здатна! Хочеш – плач!
Та раджу я почати з каяття…»

Та що ж такого я зробити встигла, 
Що любов від мене відреклась?
Може мозок правий, в ньому сила…
А серденько своє залишу я у вас…