Марiуполь...

Привіт, я Маріуполь! Я не бачу, бо напхані пеплом мої очі,
Але кажуть, що прийшла весна... Кажуть, що навкруги весна.
..........................................................
Я маленький гелікоптер з кінематографічною-камерою,
Але фото-дрон теж серце має, і тому мікросхеми замикає,
І моє начебто порожнє місце болить, бо останній запис
Це голос хлопчини з полум'яної ями, — люди, я хочу жить!
Порт, та вигорівши чорні остова скаліченого бетона
Дивляться дірами своєї порожнечі в збентежене море.
Але море своїх хвиль рокотом вже не лікує наші рани,
Море повне гомону останнього подиху, та гіркоти сліз...
Грохіт і стогін,— і з суші, і з неба, і з моря... Так...
Воїни ганьби розстрілювали півмільйонний город...
Деякі там загинули декілька раз, раз від вибуху, а інший
Від всепожираючого полум'я... і нема кого хоронить...
Город-кладовище, безвихідь, безвісність та голод...
Пітьми геноцида не спалити в мобільних крематоріях,
Як і позора загарбникам-катам ніколи не змити...
Весна, тепло, бетоном не залити сморід людського горя...
Фільтраційні табори, поневічені життя... Нежіть
Дикарської армії веде охоту на тих, кто пам'ятає цю мить...
Я Маріуполь, мої люди залишають мене, але немає жалю,
Хай вони живі, радію, як споконвічна про мій пульс пам'ять,
Хай вони продовжують за померлих жить... говорить...
Я пам'ять, що немає ні часу ні суперпозиції... бо не загоєна. —
Я Маріуполь, чия пам'ять до ворогу не буде мати жалю...
Бо моє серце, в серцях кожного з моїх горожан... щємить.