Голодомор як частина української колективної ідентичності

Німецький історик Керстін Йобст про сприйняття Голодомору і Чорнобиля на Заході

Навряд чи є сенс порівнювати дві катастрофи: хто здатен вирішити, які смерті були найтрагічнішими, найболючішими та найбезглуздішими? Проте скрупульозно вивчати ті часи, відкривати нові документи, знаходити невідомі свідчення та робити їх надбанням людства треба. Що і робить молода німецька дослідниця Керстін Йобст.

У. Т.: На вашу думку, наскільки відома нині в Німеччині та на Заході загалом тематика Великого Голоду 1933 року?

– За часів президентства Ющенка відповідні резолюції були схвалені деякими європейськими парламентами, що визнали Голодомор злочином проти українського народу. Тоді ж стало очевидним, що це питання на Заході, а надто в Німеччині, вважається антиросійським. Захід залежить від енергоносіїв Росії, тож у якомусь сенсі Україна є заручником у відносинах між Європою та РФ. Однак та роль, яку Голодомор відіграє в Україні для націєтворення, на Заході сприймається інакше, ніж у вас.

Річ у тім, що сприйняття голоду залежить від конкретної політичної ситуації, політичної системи, в якій ця трагедія розгортається. Наприклад, на Заході свого часу багато обговорювали голод у Північній Кореї, оскільки його вважають наслідком політичної системи, що панує там нині. Водночас, на жаль, є чимало трагедій голоду, що залишаються в тіні, позаяк політичний аспект тих країн менше цікавить західну громадськість. Тому ці країни отримують менше допомоги та й уваги,відповідно, їм приділяють менше.

Табуйовані світом

У. Т.: Чому, на вашу думку, свого часу фактично зазнали поразки правдиві відомості про голод в Україні в Лізі Націй і взагалі у західному суспільстві?

– Правдива інформація частково просочувалася за межами України. Завдячуємо британському журналісту Гарету Джонсу, який у розпал Голодомору побував в Україні тричі й одним із перших вголос заявив про цю трагедію. Деякі західні дипломати теж говорили правду. Якби рівень поінформованості Заходу про Голодомор був би більшим і набув би якоїсь вже критичної позначки, то це могло б призвести до значних дипломатичних санкцій щодо СРСР, навіть до його ізоляції. Радянський Союз експортував за демпінговими цінами зерно, в якому Захід був дуже зацікавлений.

Ті події були надто жахливими, що в них не хотіли вірити. Було важко зрозуміти, що таке можливо – мільйони людей помирають від голоду у країні, яка масштабно експортує збіжжя.Вирішили, що голоду немає, а є лише перебої з постачанням продовольчих товарів.

У. Т.: Тоді під час Голодомору Європа не повірила в його реальність, потім Друга світова, відтак холодна війна, і так Голодомор випав з функціональної пам’яті Європи, пам’яті історичної, політичної тощо. Чому, на вашу думку, радянські дисиденти-шістдесятники зрідка зверталися до теми трагедії Голодомору?

– До 1980 року тему Голодомору порушувала хіба що українська діаспора переважно у США. Особливо замало уваги до цього явища приділяли під час протистояння між Сходом і Заходом. У часи холодної війни. Однак починаючи з 1989 року з падінням залізної завіси ці події почали потрапляти до контексту європейської уваги, а після приєднання до ЄС Польщі та країн Балтії вона особливо зросла. Стосовно дисидентів-шістдесятників. По-перше, вони жили в містах, де переважала міська інтелігенція, фактично у них не було зв’язку з селом. По-друге, багато хто з них все-таки вірив у соціалізм, хотів трансформувати цю систему, ліквідувавши певні недоліки. І лише наступні покоління дисидентів вже порушували питання щодо радянської системи радикальніше. І все ж, мені здається, що лише Чорнобильська трагедія стала каталізатором поновлення пам’яті про Голодомор. Тобто лише внаслідок наступної катастрофи – аварії на чорнобильському атомному реакторі, що зачепила не лише українську націю, –Голодомор став публічною темою в Україні та світі.

Частина ідентичності

У. Т.: У своїх дослідженнях ви зауважували, що у людей, які вижили під час Голодомору, спостерігається амнезія на ті події. Чи не тому, що страх оселився на рівні генів, українці зараз інертні у вирішенні доленосних питань?

– Я не вірю в якусь генетичну пам’ять, а вірю виключно в пам’ять, передану через сім’ю та оточення. Тобто в те, що розповідають батьки, те, що передається системою освіти. І життєвий досвід батьків, і досвід людей, які жили у часи ГУЛАГу, Голодомору, вони справді формують характер людини. Кожна нація має право на співжиття зі своїм минулим. Йдеться як про травматичне минуле, коли спільнота сприймає себе як жертву, так і про те минуле, де йдеться про провину, відповідальність спільноти за минулі події. Коли акцентується на спільній пам’яті, де багато йдеться про смерть, страждання, то це, звісно, робить людей пасивнішими і спричиняє те, що суспільство не наважується на новий прорив чи навіть бажання щось змінити у своїй країні.

У. Т.:Чи варто реанімовувати пам’ять українців про трагедії, які за СРСР були табуйовані? Чи можуть вони стати каталізатором об’єднання нації?

– Це дуже важливо, особливо для країн, які перебували колись за залізною завісою, таких, як Україна і Білорусь. Для країн, які мають у своїй недавній історії незавершений або ще відкритий процес націєтворення. Голодомор є частиною української колективної ідентичності. Трагедії можуть мати об’єднувальне значення, але працювати виключно з минулими стражданнями неможливо.

Трагедія як інструмент

У. Т.: Чому в Західній Україні Голодомор викликає більше співчуття, ніж у Центральній та Східній, де безпосередньо він лютував?

– На Сході України, коли люди помирали, їхні села заселялися переселенцями з Росії. Звісно, що нащадки тих переселенців нічого не знають про Голодомор, тому що їхні предки не потерпали від голоду. Під час Голодомору і далі протягом десятиліть пам’ять про цю штучну катастрофу, навіть найменші згадки про неї, були заборонені радянськими комуністами. Натомість у Західній Україні пам’ять про цю трагедію жила. Люди там знали й берегли спомин про неї, адже до Другої світової ці території не входили до складу СРСР, до того ж західняки мали зв’язки з українською діаспорою та й узагалі зі світом.

У. Т.: У своїх публікаціях ви наголошуєте, що Голодомор залишився в колективній пам’яті України і перетворився на політичний інструмент, а Чорнобиль – ні. Чому ви так вважаєте?

– Чорнобиль не став колективною травмою і залишився травмою особистості, тому що український уряд не пропагує застережень про цю трагедію. Навіть після Фукусіми, коли весь світ замислився, чи слід будувати нові атомні станції, а деякі країни, як наприклад, Німеччина, Австрія, Швейцарія, навіть вирішили відмовилися від побудови нових і переходити на альтернативні енергоносії. Українська влада натомість вирішила й надалі зводити нові атомні станції та експлуатувати старі, тому що альтернативні джерела здаються їй надто дорогими.

У. Т.: Що спонукало вас взятися за ці теми: Чорнобиль і Голодомор?

– Я маю симпатію і глибоку зацікавленість до України. Спочатку хотіла займатися історією Східної Європи, починала з Польщі, а далі у своїх інтересах просувалася на схід. В Німеччині Україна – це просто terraincognita, на жаль,замало науковців досліджують її.

Біографічна нота

Керстін Йобст, німецький історик, експерт новітньої історії Східної та Центрально-Східної Європи.

Гостьовий професор в Університеті Зальцбурга. Читає лекції зі східноєвропейської історії та суспільств у Військовій академії Збройних сил Німеччини (Гамбург). Автор книжок «Перлина імперії. Російський дискурс Криму» (2007) та «Історія України» (2010).

Лента блогеров.

Голодомор як частина української колективної ідентичності

Останні статті

Коментарі