Легенда про лицаря в чорнім оксамиті.

Доволі часто доводилось мені зустрічатись з думкою, що у нашого народу, нібито не було шляхти, і що за часів Хмельницького відбулася не національно-визвольна війна, а "повстання народу проти "панів". При чому дуже часто про це говорять і наші патріоти, а не патріоти зазвичай ще й починають спекулювати на тему, чому Русь змінила назву, і що таке Україна.
Тому я завжди з зацікавленням вивчав матеріали про Русько-Литовське князівство... Про його знать, в чиїх жилах кров русичів змішалася з кров ю язичників-литвинів.
І от трапився мені один цікавий життєпис, гідний роману, а чи фільму... Принаймні - фільм вийшов би цікавішим, аніж "Огнєм і мєчєм", де наших пращурів показано у вигляді напівголих дикунів.
Отже - жив на казковій Волині в 16 столітті князь Богдан Ружинський. Хоч і не був він такий заможний, як його далекі родичі Вишневецькі, але мав і маєток, і жону-красуню, і маленького сина. Читав пан Ружинський стародавні книги про військову штуку греків та римлян, займався господарством і не думав ні про які військові звитяги. Не думав, доки, повернувшись з дальньої поїздки, застав замість дому руїну.
Того страшного для Руси року татарські загони сплюндрували Волинь і прорвалися аж на Галичину. Серед свого понищеного дворища, між тілами челядинців та вояків-охоронців, Богдан знайшов тільце свого сина з розбитою голівкою та труп старої княгині-матері. Жону його, напевне забрали у полон, бо через півроку Ружинський з являється у перекопського мурзи з великим викупом за молоду пані Ружинську і тут таки дістає звістку про її загибель.
Ще через деякий час серед січового козацтва, котре починало тоді якраз вбиватися в силу, об явився похмурий воїн в чорному оксамитному вбранні. Непоштиві до титулів запорожці прозвали його Богданком, і швидко по тому молодий волиняк за свою шалену хоробрість заслужив славу одчайдуха, чого нелегко було домогтися у відважного степового лицарства. Блискавична його військова кар єра увінчалась обранням на гетьмана Запорозького Війська.
Отримавши булаву, Богданко закликає козацтво до походу на Крим. Походу-відомщення. Він особисто добирає собі людей - тих, котрі, як і він сам, постраждали від татарських нападів. 1575 року військо під проводом Ружинського захопило міст між Кінбурською косою та степом, переправилося через Сиваш і взяло місто Ор. Звідти козаки рушили вглиб Криму, на Кафу.
Кривавим слідом був одмічений цей похід. Богданко не милував нікого і не брав полонених. Він взяв штурмом та спалив Кафу, визволив сотні руських та польських бранців і спинився лише на річці Салгир, де посланники від всмерть переляканого хана запропонували грізному воєводі мир на будь-яких умовах.
Богданко не згасив ворожою кров ю своєї люті і зовсім не бажав миру. Але, маючи вояцький розум, знав, що кримці скоро отямляться від першого переляку, а за військом Ружинського нині тягнувся великий обоз, обтяжений здобиччю та визволеними полоненими. Тож звитяжний гетьман прйняв угоду і безперешкодно повернувся в Україну (для тих, хто вчив історію по Карамзіну - Україною в ті часи називалися козацькі землі: сучасні Запорозька, Дніпропетровська та частина Херсонської обл.)
Наступного ж року Богданко вирушає в морський похід - на Туреччину, котра власне й нацьковувала свого васала -  Кримське ханство на сусідів. Похід був успішним, однак Ружинський не спинився і на цьому. Третій його випад був націлений на Молдову, яка тоді належала туркам. Опісля успішної облоги, Ружинський взяв місто Килію, другий за значенням центр работоргівлі опісля Кафи, і рушив на Іслам-Кермень.
Життя звитяжного воєводи обірвалося під мурами Іслам-Керменю - Богдан Ружинський загинув під час облоги, особисто керуючи роботами по підведенню під мури міста порохових зарядів.
Діяння гетьмана Ружинського здалися занадто кривавими і занадто романтичними нашому відомому історику-демократу М. Грушевському, котрий ставить під сумнів саме існування цієї особи. Однак, з глибини віків до нас дійшла дума про гетьмана Богданка, в якій оспівується коротке, але звитяжне життя молодого воїна, та гнівні листи кримського хана до короля польського, в яких володар Криму скаржиться на порушення мирних угод та на безоглядну жорстокість козаків Ружинського, забуваючи при тому, що творили на волинській землі його підданці.
Та козацька пам ять байдужа до звивин історичної думки. В ній навіки зостався грізний і привабливий образ молодого волинця, котрий спалив своє життя на вогні любови та помсти.
"Ой, Богдане, Богданочку,
Гетьмане Запорозький...
Ой, чому ж ти ходиш в чорнім оксамиті?
Мого сина кримці вбили
стару неньку порубали,
А дружину в полон взяли..."