Когда говорят о Наталье Королевской, стоит вспомнить о Борисе Березовском. Нет, не хочу сказать, что это ещё и он её финансирует.

Просто о Березовском иногда шутят: если в России кого-нибудь или что-нибудь надо дискредитировать, то достаточно лишь попросить Березовского поддержать этого человека или эту идею. Для части русского общества Березовский – политик, наверное, ярчайший из касты неприкасаемых. Тот самый «чужой», вербальная агрессия против которого, отрицание которого не только оправданы, но ещё и выделяют «своих».

Бывает, даже утверждают, что Борис Абрамович, таким образом, невольно – а может, и вполне осознанно – играет на стороне Путина. Мол, как только у Путина появляются опасные оппоненты – почти сразу же обнаруживается, что в основе их деятельности лежат или могут лежать «деньги Березовского». Да и не обязательно деньги: к кому Березовский отнёсся со вниманием – тому сложно будет получить серьёзное внимание от «простого народа».

Казалось бы – причём здесь Наталья Королевская?

Что ж, речь идёт о практике присвоения. Чтобы Борис Абрамович дискредитировал кого-либо или что-либо, ему нужно сначала как бы «присвоить» часть этого объекта, некие плоды работы этого объекта. Березовскому нужно сказать: да, это мой выбор. Или: да, тут мои деньги. Или хотя бы: это мне нравится. То есть Березовский привносит своё «я» в публичный образ политика или в историю некой кампании – и благодаря этому привнесению часть народа затем, натренированная кремлёвскими пропагандистами, реагирует с отвращением на политика вообще или кампанию в целом.

Так вот, если подумать о предвыборной кампании Натальи Королевской, то можно прийти к выводу, что её цель – не столько преодолеть 5%-ный барьер на грядущих выборах, сколько последовательно дискредитировать то, что способно принести успех оппозиции. Выступить в роли Березовского: что она взяла себе – от того других подташнивает.

Конечно, можно сказать и по-другому: одно из двух – попадание в парламент либо дискредитация средств оппонентов – сопутствующая цель. Однако, всё же следует понимать на базовом уровне, что целей, как минимум, две, и точно не одна, иначе кампания Королевской не была бы такой абсурдной и тошнотворной.

Итак, в чём логика? Если не можешь победить, то должен сделать всё, чтобы противник как будто и не побеждал.

Фото: Макс Левин

С другой стороны, во время кампании важно, чтобы те средства, которые противник намерен использовать для победы, оказались максимально неудобными и отталкивающими избирателей. Мол, что у нас там? Кое-кто пытается использовать желание граждан найти и поддержать новых политиков и поэтому говорит избирателям: голосуйте за кого угодно, только не за этих, уже бывших? Для такого, жаждущего новизны электората, ответ: максимально топорно представленный по всей стране тезис «Новые лидеры – новая страна». И, кроме этого, «народные праймериз» – подробно описанный в средствах массовой информации нарочито абсурдный процесс.

Ещё? Кое-кто, согласно опросам, наверняка получит третье место в результате голосования за партийные списки и при этом является популярным боксёром? Что ж, в таком случае, следуетдискредитировать саму идею участия звёзд спорта в политике. Нужно сделать так, чтобы избиратель сказал: «Вот один такой уже есть... И что? И с кем?».

Да и важна сама фигура Натальи Королевской. Тот факт, что она – бывшая соратница Тимошенко. И тот факт, что о решении Королевской стать политическим лидером сообщается как о согласованном с Тимошенко.

Могут быть разные интерпретации одних и тех же слов, встреч, но избиратели в основном воспринимают факты всё-таки вне контекста. А это значит, что разбираться в деталях они не станут. Поэтому некоторая часть народа – и, как можно предположить, достаточно большая – решит, что весь этот абсурд, который «вывалили на биллборды» с именем Натальи Королевской, причём в каждом регионе страны, был или, по крайней мере, мог быть нормален для лидера оппозиции. Следующая мысль: если так, то... на что же теперь рассчитывать, поддерживая их?

Интересно, что такая тактика приносит нужный результат даже тогда, когда видно, что её применяют. Тот, кто уже отождествлён с «чужим», либо то, что присвоено «чужим», исключаются человеком из круга «своих» и «своего». Ситуацию назад не отыграешь – отвращение закрепилось.

Не сработало так – ну, семя отвращения, которое «доставили в ум» избирателю, прорастёт ко дню голосования хотя бы в равнодушие, в решение не пойти на избирательный участок или в какой-нибудь спонтанный выбор – например, поддержку одной из партий-фантомов.

Можно сказать, что так используют ксенофобию, присущую большинству людей, и подчас помогающую жить. Люди же не общаются со всеми подряд, не скупают все вещи подчистую, не едят абсолютно всё без разбору. Используя, обычно неосознанно, некоторые критерии, человек избавляет свою жизнь от потенциально неприятного, компрометирующего и опасного. Избавляет и других людей: своих детей, близких, иногда приятелей, сотрудников, единоверцев – если имеет на них влияние. Так что, было бы неплохо ввести термин: агент отвращения, – ведь в роли таких агентов каждый человек когда-нибудь да выступает. Но большинство – неосознанно.

А вот Наталья Королевская, по-видимому, хорошо понимает, что делает, когда добивается эффекта: противно смотреть.

Дмитрий Литвин

lb

За рівнем агітаційної активності Партія регіонів останнім часом вийшла на перше місце, потіснивши кількістю своєї реклами традиційних лідерів: Наталію Королевську та Віктора Медведчука, разом із комуністами, що раптово активізувалися. Відеоролики ПР свідчать: партія влади має намір обробляти виборців традиційними для себе методами, розповідаючи про попередників, стабільність і зростання.

Отже, які саме меседжі надсилають виборцям регіонали, і чи хоч якось вони відображають реальність?

Міф перший: «руїну подолано»

Мантри про «політичних попередників, які розкрали країну», та «часи помаранчевого хаосу» регіонали почали співати від перших днів президентства Віктора Януковича. На цьому повністю ґрунтувалася їхня кампанія на місцевих виборах восени 2010 року. Зараз, хоча про попередників ідеться менше, згадка про них була і є для будь-якого регіонала універсальною відповіддю на будь-які закиди щодо зсування країни у прірву.

Те, що цю тезу знову почали активно просувати у цій передвиборчій кампанії означає, що від неї можуть не відмовитися і на президентських перегонах 2015 року, мовляв, «за п’ять років ми не змогли здолати хаос, нам потрібно ще п’ять».

Найцікавіше те, що на першому засіданні свого уряду у березні 2010-го Азаров обіцяв не апелювати до попередників: «Ми не будемо, як попередники, тішити себе і обманювати людей порівняннями з попереднім провальним роком, ми порівнюватимемо з докризовим періодом економічного зростання». Але оскільки обіцяних тоді темпів економічного зростання досягнути не вдалося, єдиним виходом для влади стала апеляція до провального 2009 року, який для неї, здається, став такою самою точкою для порівняння, як для радянської влади 1913 рік.

Міф другий: «досягнуто стабільності»

Цим меседжем регіонали вже не так звинувачують попередників, як вихваляють самих себе – буцімто після всіх перманентних політичних сутичок, які супроводжували президентство Віктора Ющенка, в Україні нарешті запанувала спокійна атмосфера та впевненість у майбутньому. Вочевидь, розуміння стабільності у регіоналів дуже специфічне. Так, приміром, лише за 2011 рік було порушено аж п’ять кримінальних справ за статтею «терористичний акт». Перший вибух стався ще 2010-го, йдеться про так звану справу запорізьких паламарів, останні – зовсім нещодавно, наприкінці квітня у Дніпропетровську.

За увесь час «помаранчевого хаосу» народ жодного разу не штурмував парламент. Лише торік такі атаки, що супроводжувалися масовими бійками з «Беркутом», розбитими вікнами, сльозогінним газом, пораненими, стали регулярними.

Та й загалом уся «стабільність» регіоналів має відверто міліційний присмак. За часів Ющенка протестні акції, як правило, охороняли не такі вже й численні загони звичайних правоохоронців. Поява на вулиці загону бійців якогось спецпідрозділу МВС одразу привертала увагу журналістів та ставала новиною. Нині ж ситуація кардинально змінилася, чинна влада настільки привчила всіх до цілих армій правоохоронців у повному бойовому обладунку, які перебувають на вулицях українських міст під час будь-яких масових акцій, що на них мало хто звертає увагу. Аж поки ці міліціонери не повиймають кийки та газові балончики і не почнуть наводити «стабільність».

Міф третій: «триває економічне зростання»

У цей міф можна повірити, якщо оперувати виключно цифрами Держкомстату, в яких дедалі більше підстав сумніватись. Щодо статистики міжнародної, то підстав для оптимізму значно менше. Так, лише за останній рік Україна втратила 17 позицій у рейтингу економічних свобод, опустившись на 179-те місце, 18 позицій за рівнем корумпованості, опинившись на 152-й сходинці, три позиції у рейтингу сприятливості ведення бізнесу, опустившись теж на 152-ге місце. Міжнародна агенція Standard&Poors змінило прогноз довгострокових рейтингів України зі «стабільного» (до речі, про «стабільність») на «негативний». Щоправда, на сім позицій покращився рейтинг України щодо конкурентоспроможності економіки – але нинішню 82-гу сходинку ми посідаємо між Тринідадом і Тобаго та Намібією.

До того ж Світовий банк погіршив прогнози зростання ВВП України. В грудні того року його аналітики прогнозували, що за 2012-й ВВП зросте на 2,5%, проте нині вважають реалістичними 2%. Експерти банку називають серед причин уповільнення низьку довіру інвесторів до держави, штучне стримування курсу гривні та в цілому незадовільне проведення структурних реформ. Ще одним важливим чинником є борговий тиск. У ІІІ кварталі цього року держава має віддати 17,6 млрд грн, при цьому Мінфін планує позичити 18 млрд.

Міф четвертий: «Піднято соцстандарти», «почато виплату вкладів Ощадбанку СРСР»

Рівень зростання пенсій і мінімальних зарплат і прожиткового мінімуму в Україні за останні два роки справді перегнав (згідно з офіційною статистикою) загальне зростання рівня цін приблизно на 3–5%. Сприяють цьому і так звані соціальні ініціативи президента, що зводяться до збільшення соцвиплат на кілька десятків (дуже рідко – більше сотні) гривень. Втім, статистичні дані дисонують з реальністю – більшість українців скаржиться, що жити вони стали бідніше. В тому, що статистика помиляється, може переконатися кожен, порівнявши власні витрати на харчування з даними Держкомстату, який стверджує, що ціни на продукти харчування за останні півтора року зросли аж… на 0,8%. Так чи інакше «підвищення соцстандартів» лишається безмежно далеким від обіцяного Януковичем перед виборами «покращення життя вже сьогодні». Виплати Ощадбанку – окрема історія. Зрозуміло, що на «Вітіну тисячу» можна купити менше ніж на «Юліну», якщо вірити тому ж таки Держкомстату, ціни за цей час зросли в середньому на 20%. Крім того, багато хто з «щасливих» вкладників, які вже отримали свої гроші, стверджує, що номери отриманих купюр йдуть по черзі, а це означає, що Нацбанк просто увімкнув друкарський верстат.

Міф п’ятий: «вдало проведено Євро-2012»

Сюди ж можна зарахувати і меседж «збудовано величні споруди», бо фактично все глобальне інфраструктурне будівництво, яке тривало в України протягом останніх двох років, відбувалося у пов’язаних з підготовкою до Євро-2012 програмах. По-перше, сам турнір для України виявився абсолютно збитковим, доходи не сягнули і чверті обіцяних Борисом Колесніковим.

По-друге, масштаби розкрадань на Євро вражали і вітчизняних, і закордонних експертів. Порахувати, скільки саме було вкрадено, точно неможливо: держзакупівлі до Євро здійснювали за непрозорими схемами, як і все державне фінансування підготовки чемпіонату. Загалом називалися цифри до кількох десятків мільярдів гривень, які перекочували у кишені вітчизняного чиновництва.

Є й інший аспект: чи будуть після Євро затребувані такі «величні споруди», як готелі та стадіони, адже ні туристичного, ні футбольного буму в Україні немає і не передбачається. Сама логіка апеляції до «величних споруд» теж доволі показова для нинішньої влади – якщо в розвинених країнах пишаються високими технологіями, то у нас – мостами й овочесховищами.

Окремо хотілось би зауважити і спроби Партії регіонів агітувати на досі чужій і апріорі ворожій до себе території – у соціальних мережах, насамперед Фейсбуку (ФБ). Нещодавно регіонали створили свою персональну групу в.ФБ, на яку відразу підписалися з півтори тисячі користувачів, звісно, більшість не з мотивів симпатії до ПР, а задля того, щоб відстежувати оновлення. Повне нерозуміння суті соцмереж регіонали продемонстрували одразу: близько тисячі користувачів були відписані адміністрацією групи з мотивацією «Партія регіонів хоче спілкуватися лише з людьми, налаштованими на конструктивний діалог». У такий спосіб синьо-білі своїми руками зменшили популярність свого ж агітресурсу, залишивши переважно незрозумілих людей, переважна частина яких є іноземцями (вони, мабуть, «налаштовані на конструктивний діалог»).

Здавалось би, агітація в соцмережі, де загалом значно освіченіша та просунутіша публіка, ніж перед телеекранами, має бути значно якіснішою та глибшою.

Креативники регіоналів зробили навпаки. Більшість агітації, які регіонали викладають у своїй групі, оформлена у так званих мікроформатах, тобто у цитатах лідерів ПР з ілюстраціями на відповідну тему. Ці підписи, до речі, винятково російською мовою, вражають своєю примітивністю, очевидністю та совковим стилем. «Спрощення візового режиму з ЄС позитивно вплине на розвиток української економіки та суспільства», – Анатолій Кінах повідомляє користувачам ФБ «сенсаційну» новину. «Сьогодні треба визнати, що ми змінили систему виборів», – ділиться (до речі, з пунктуаційною помилкою) ще більш сенсаційним повідомленням Інна Богословська.

Зрозуміло, такий недолугий креатив призвів до появи сотень пародій, в яких обігрується дисонанс між обіцянками і словами регіоналів та їхніми реальними справами.

Юлія Тимошенко: 

Кожен несе відповідальність за те, щоб шанс не був втрачений. Кожен, а не лише опозиція

При цьому парламент не підтримав рекомендації свого комітету з закордонних справ, що пропонував відхилити відповідний законопроект, тому що в його членів до тексту угоди є багато застережень.

В угоді визначається, що сторони не застосовують один до одного мита й інші їм еквівалентні платежі за винятком перерахованих у доповненнях до угоди вилучень.

До складу вилучень включені мита на поставку цукру в Росію, Білорусь, Казахстан і Молдову: для країн Митного союзу вона буде становити 340 доларів/тонна (без строку обмеження), для Молдови - 75% від митної вартості до 2015 року.

Також Казахстан до 2015 року збереже мито на імпорт української горілки в розмірі 2 євро/літр, а Молдова до 2013 року - на український спирт у розмірі 0,5 євро/літр.

Також у список вилучень включене мито в розмірі 50% від митної вартості на поставки в Україну цукру з Митного союзу й Молдови.

Росія зберегла експортне мито на природний газ в 30%, але із застереженням, що для України діятиме спеціальна формула.

Україна зберігає для себе експортні мита на феросплави, металобрухт і насіння соняшника в розмірі, закріпленому в домовленостях із Всесвітньою торговельною організацією.

Крім того, угода передбачає свободу транзиту, але із застереженням, що під дію регулюючих транзит положень не підпадає транзит трубопровідним транспортом.

Сторони зобов'язалися протягом 6 місяців після набуття чинності цієї угоди почати переговори з підготовки окремої угоди про транзит трубопровідним транспортом.

Угода надає сторонам можливість уводити антидемпінгові й захисні мита, але регулює процедуру консультацій, необхідних для цього.

Спірні питання між сторонами виносяться на розгляд або Економічний суд СНД (міститься в Мінську, Білорусь), або спеціально створеної комісії експертів.

Нагадаємо, 18 жовтня 2011 року 8 країн СНД домовилися про створення зони вільної торгівлі, однак з низкою вилучень щодо окремих груп товарів (на які мита все-таки передбачено).

Раніше Україна висловлювала зацікавленість у синхронній ратифікації цієї угоди, однак не зробила цього. За інформацією ЗМІ, Україна відмовлялась  ратифікувати угоду, підписану прем'єр-міністром Миколою Азаровим, оскільки її текст відрізняється від того, який був парафований до підписання. ЗМІ також повідомляли, що  Азаров підписав документ без директив президента.

Перший віце-прем'єр-міністр Валерій Хорошковський пояснював затримку з подачею угоди про створення зони вільної торгівлі в рамках СНД на ратифікацію у Верховну Раду з внутрішньовідомчим узгодженням.

tyzhden