Був міністром оборони в трьох урядах

Анатолій Гриценко народився у селі Багачівка Звенигородського району на Черкащині. Полковник запасу, кандидат технічних наук. Працював міністром оборони в урядах Юлії Тимошенко, Юрія Єханурова та Віктора Януковича. 2007-го був обраний до Верховної Ради під №4 блоку "Наша Україна — Народна самооборона". Позаторік балотувався на пост президента. Лідер партії "Громадянська позиція".

Одружений з Юлією Мостовою, головним редактором тижневика "Дзеркало тижня. Україна". Має чотирьох дітей.

Об этом сообщил посол ЕС в Украине Жозе Мануэль Пинту Тейшейра, передает Цензор.НЕТ со ссылкой на "Интерфакс-Украина". "Сразу же после прихода к власти он (Янукович)  осуществил несколько визитов, его всегда хорошо принимали в ЕС. Через некоторое время он пытался организовать такие визиты, однако лидеры ЕС видят, что к их мнению и советам не прислушиваются. Поэтому какая цель такого диалога, если никто не принимает во внимание советы?", -рассказал посол. Кроме того, по его словам, после последнего саммита Украина-ЕС в декабре 2011года не было визитов представителей ЕС или стран ЕС на уровне их лидеров в Украину. "Даже само проведение саммита в Украине было достаточно противоречивым, потому что в Европе звучало много голосов против этого мероприятия", - напомнил дипломат. Однако руководство ЕС, по словам Тейшейры, приняло решение осуществить "этот дополнительный жест и воспользоваться случаем, чтобы в очередной раз передать свои советы и побудить президента Януковича к тому, чтобы двигаться в правильном направлении". "Тем не менее, это ни к чему не привело, поэтому не удивительно, что сегодня нет визитов представителей ЕС в Украину на политическом уровне. То же касается и визитов Януковича в Брюссель", - отметил европейский дипломат. В свою очередь в представительстве ЕС в Киеве сообщили, что первый вице-премьер Валерий Хорошковский посетит Брюссель 24 сентября текущего года.

Ще восени минулого року, коли «опозиція» – «Фронт змін» і «Батьківщина», які дружно проголосували за запропонований регіоналами новий виборчий закон, тріумфували і заявляли про усунення можливостей фальсифікацій, з’явилося чимало сумнівів. Уже тоді увагу Тижня привернула новела цього законодавчого акта про те, що суб’єктом виборчого процесу є партія, яка висунула не партійний список, а кандидатів у народні депутати. Один депутат по мажоритарному округу – і партія набуває певних прав, зокрема брати участь у формуванні виборчих комісій. У такий спосіб до утворення останніх було допущено велику кількість технічних партій: крім п’яти парламентських, кандидатури від яких в обов’язковому порядку включаються до складу окружних виборчих комісій (усі вони подали по 225 осіб), та кількох впливових позапарламентських з’явилося майже 80 таких, які висунули своїх кандидатів, маючи мінімальні шанси перемогти навіть на мажоритарних округах.

Завдяки цьому партія влади, яка, за інформацією джерел Тижня, контролює більше ніж 2/3 членів ЦВК, дістала можливість встановити монопольний контроль і над окружкомами, де й можуть відбутися основні фальсифікації на жовт­невих виборах. Тож 13 із 18 місць у ОВК (остання цифра – це гранична кількість членів комісії) заповнюються за результатами жеребкування від непарламентських партій. 19 квітня цього року ЦВК затвердила такий порядок жеребкування, який повністю суперечить Закону про вибори народних депутатів України. Якщо законом була передбачена модель жеребкування по кожній окружній виборчій комісії (і саме такою була практика на попередніх парламентських виборах), то, згідно з постановою від 19 квітня 2012 року, визначається перелік партій на всеукраїнському рівні, які візьмуть участь у формуванні всіх виборчих комісій.

Як і слід було очікувати, 25 серпня ЦВК у такий спосіб визначила 19 непарламентських партій (серед яких, до речі, лише п’ять затвердили виборчі списки, а решта висунули лише мажоритарників), більшість із яких широкому загалові не відомі, що дає підстави вважати їх технічними проектами влади, яка за рахунок них може розставити своїх людей у комісіях. За інформацією джерел Тижня, прихована квота Партії регіонів формувалася за поданнями (кандидатів у члени ОВК) таких партій, як: «Русское единство» (221 подання), «Русский блок» (223), «Русь єдина» (225), Народно-трудовий союз (225), партія «Зелена планета» (225), Союз анархістів України (220), Ліберальна партія України (219), «Єдиний центр» Віктора Балоги (43), «Єдина родина» вже призабутого в політиці Олександра Ржавського (212), «Братство» Дмитра Корчинського (225). Свідченням абсурду, породженого Центральною виборчою комісією, є те, що «Єдина родина» і «Братство» висунули лише по одному (!) кандидату в депутати. За даними джерел Тижня, окрім «Єдиного центру», всі подання від вищеназваних партій до окружних виборчих комісій (а це понад 2 тис. членів ОВК з 4050 можливих), готували юридичні служ­би ПР та близьких до неї олігархів, «неформальна» оп­ла­та праці якої здійснюється з джерел тієї ж таки владної політичної сили. Як стало відомо, робота над формуванням пулу технічних партій розпочалася понад рік тому, для чого було використано як старі партійні організації, так і створено нові «надійні» політпроекти. 

Партія влади має ще дві виключно свої квоти в окружних виборчих комісіях – від фракції ПР та фракції Народної партії Литвина (литвинівці інкорпоровані у виборчий список ПР та отримали кілька погоджених з регіоналами мажоритарних округів). Отже, всього від ПР в окружних виборчих комісіях не менше 11–12 членів, а враховуючи різною мірою підконтрольних владі комуністів та політичну силу Королевської «Україна – Вперед!», на виборах владу можуть представляти не менш ніж 13–14 із 18 членів у кожній ОВК.

Та невідомо, скільки протримаються і представники опозиції. Досвід переконує, опозиційна меншість може стати ще меншою внаслідок прямого тиску на членів ОВК. За новим законом, якщо член окружкому добровільно напише заяву на звільнення, то партія, яка його висувала, вже не зможе зробити заміну на іншого свого представника. Якщо не вдасться «добровільно», то ЦВК може своїм рішенням достроково припинити повноваження неугодних членів ОВК від опозиції.

Для опонентів Тимошенко це – підстава твердити про законність та обгрунтованість вироку, винесеногоПечерським судом понад десять місяців тому. Для її прибічників – зайве свідчення підконтрольності українських судів «злочинному режимові».

Насправді важко не мати подібних підозр у країні, де суди незаконно арештовують лідерів опозиції (як постановив у липні Європейський суд із прав людини, саме так стался з Юрієм Луценком). І під сміховинними приводами забороняють понад 90 % протестних акцій, водночас дозволяючи акції точно такого ж формату лояльним до влади силам та організаціям.   

Читайте також: Вищий спецсуд залишив чинним вирок Тимошенко

Після приходу до влади Віктора Януковича його команда доклала чималих зусиль для формування відповідного інструментарію впливу на суди. Власне, роботу почали навіть раніше: ще за прем’єрства Януковича в 2006 – 2007 роках де-факто підконтрольна йому парламентська коаліція блокувала призначення членів Вищої ради юстиції, що мала вплив, зокрема, на дисциплінарне покарання суддів – порушників присяги.

Натомість під кінець 2009 року, коли претендент на президентство Янукович знайшов спільну мову з президентом Ющенком, процес розблокувався. І ВРЮ швидко наповнилася «синьо-білими» коли не по партійності, то «за покликом серця», членами. Після президентських виборів повноваження Ради розширили, водночас спростивши процедуру прийняття нею рішень. Якщо раніше для цього потрібно було дві третини голосів, то зараз вистачало простої більшості.

Насичена людьми президента – за рахунок власне президентської квоти, квоти парламенту (читай – більшості), лояльних суддів та представників прокуратури – така ВРЮ ставала надійним засобом «зачистки» суддівського корпусу. Звичайно, «чистити» можна по-різному: як за ознакою, скажімо, чесності/нечесності, так і за ознакою відданості. Біда в тому, що ці підходи дуже важко сумістити. Адже політична доцільність регулярно вимагає відходу від закону. Крім того, за відданість треба платити. А оскільки на потреби судів та суддів бюджет виділяє досить небагато, це означає заплющувати очі на можливу корумпованість «вірних» суддів.

Саме це стало причиною пробуксовки широко анонсованої в 2010 році судової реформи. Відповідний закон, що набрав чинності два роки тому, містив, за оцінками експертів, чимало позитивних новацій, котрі мали б упорядкувати, принаймні, роботу судів першої інстанції. Серед них – скорочення термінів розгляду справ, вимога до суддів декларувати як доходи, так і видатки, електронний документообіг та розподіл справ між суддями…

Проте в реальності справи продовжують затягуватися, бо «завалені» ними судді просто не встигають; декларування доходів та видатків не заважає надто багатьом служителям Феміди жити явно не по зарплатні; а «комп’ютерний» розподіл справ у «потрібних» випадках – зокрема, з політичним присмаком – абсолютно завжди спрацьовує в напрямку найлояльнішого судді того чи іншого суду. Або, як у випадку з суддею Тимошенко Родіоном Кірєєвим, на суддю, котрий сам перебуває під загрозою  кримінального переслідування.

А от що вдался ініціаторам судової реформи з адміністрації президента, то це – подальше «покращення» контролю над вищими судовими інстанціями. На той час Банкова, зокрема, ніяк не могла перебрати контроль над Верховним судом, головою котрого був Василь Онопенко, колишній соратник Тимошенко і фігура, вагома в суддівському корпусі не лише за посадою. Що ж: за новим законом «Про судоустрій» права ВСУ дуже урізали, передавши їх новоствореній структурі – Вищому спеціалізованому суду з питань кримінального та цивільного судочинства. Саме тому, що остаточно підтвердив сьогодні вирок Тимошенко.

Онопенка пізніше таки «пішли», точніше, він погодився піти сам (перед тим з-під варти випустили його зятя, екс-заступника міністра юстиції Євгена Корнійчука). Головою ВСУ став Петро Пилипчук, котрого експерти та судді в коментарях преси називали «рівновіддаленою» фігурою.

Але тепер може змінитись і це. Якраз напередодні рішення по касації Тимошенко у ЗМІ з’явилась інформація, що пан Пилипчук незабаром піде у відставку у зв’язку з досягненням 65-річного віку. А на його місце, і, ймовірно, на безальтернативній основі, прийде 63-річний Леонід Фесенко – колишній депутат від Партії регіонів та колишній голова апеляційного суду Луганської області. Оглядачі вже прогнозують, що після приходу лояльного голови ВСУ можуть повернути низку раніше відібраних функцій. Між тим, зараз пан Фесенко, котрий публічно підтвердив свій намір балотуватися в голови ВСУ, керує… правильно – Вищим спеціалізованим судом з питань кримінального та цивільного судочинства. Саме його підлеглі й розглядали касацію Тимошенко.

Власне, ідеться про типову історію «реформування судів» за епохи «донецьких». Того ж пана Фесенка нелегко назвати ідеальним юристом: так, після призначення до Вищого спецсуду він продовжував протизаконно суміщати цю посаду з депутатським мандатом, і, як писала «Українська правда», не погребував за цей час, зокрема, витратити 10 тис. бюджетних гривень на авіаперельоти за депутатською пільгою. При цьому у Вищій раді юстиції, членом якої він також був, Леонід Іванович займався… боротьбою із суддями-сумісниками. Отже, окремий випадок підтверджує загальне правило: лояльність до влади неспівмірно вища за лояльність до закону.

За останні два з половиною роки українські судді вже вивчили цей урок. У влади є ще стільки ж на його закріплення – повноваження президента Януковича, як, до речі, й повноваження ВРЮ, спливають у 2015-му. Що ж стосується Тимошенко, то її захисникам тепер одна дорога – до Європейського суду. Якщо той таки винесе рішення про те, що екс-прем’єрку засудили незаконно та/або з порушенням її прав, це стане серйозним випробуванням для виплеканої Януковичем і Ко судової системи.

tyzhden