Юрій Андрухович: Насильницький протест - шлях до поразки

Днями Юрій Андрухович прочитав лекцію "Українське бути-чи-не-бути". Вперше ця лекція прозвучала в Мюнхені під час вручення письменнику звання Honoris causa. 

"Українська правда. Життя" пропонує найцікавіші фрагменти з прочитаної лекції.

Про незалежність

20 років тому я вперше потрапив до Мюнхена.  Це була моя перша подорож на Захід і перші кроки нової України.
В Німеччині тоді ще думали, що слово "Україна" треба перекладати як "Grenz land". Тобто аналогічно з російським розумінням України як "пограничної, межової країни".
Ця версія має право на життя, але в метафоричному сенсі. Тобто як метафора країни, що приречена на існування в межовій ситуації.
Про це писав Карл Ясперс, який створив категорію "Grenzsituation" - "межова ситуація". В такому сенсі Україна постає як мега-істота. І 1991 рік – це початок її історії.
1991 року перед Україною стояло запитання "Бути чи не бути?"
Я тоді відчував страх, що незалежності не стане. В Мюнхені я почав писати роман "Московіада". Це була моя реакція на тривогу, бажання текстом змінити хід історії.
В "Московіаді" є фрагмент, де доповідач у чорній панчосі на голові говорить, що "все потоне в сірятині", і що замість незалежних країн постане "багато тотальних смітників на чолі з нікчемами".
Сьогодні в мене враження, що план "панчохи" вдається.

Про конституцію

Я пам’ятаю теплу ніч у червні 1996 року, коли ми з другом сиділи в нього на кухні, пили та розмовляли. А потім посеред ночі зайшла його мама і сказала, що в нас тепер є конституція.

Про Помаранчеву революцію

2004 року відбувалися брудна кампанія та брудні вибори. Насильство, обман, відчуття провалля.
Але сталося диво, що розірвало цей потік. Помаранчева революція – унікальний момент концентрації світла. Тоді українське "бути чи не бути" зсунулося в бік "бути".
Це був момент, з якого мала початися наша історія успіхів. Але поворотного моменту не вийшло.
Щоб зрозуміти Помаранчеву революцію, треба було там бути. Це був momentum, переживання великої душі та переживання серцем.

Про "Білу" революцію в Російській федерації

Шкода, що демонстранти пішли у відпустку на Новий рік.
У нас 2001 року так само зробили перерву на різдвяно-новорічні свята. І все – запал і настрій було втрачено.
Публіцисти на сайті Грані.ru в один голос говорять, що керівники Білої революції самі не вірили в успіх. Хоча по-моєму, був момент, коли Навальний зі сцени сказав, що кількість людей достатня для штурму Кремля.

Про сміх над владою після 2011 року

2011 рік – це узурпація влади, закатовані у відділках міліції прості перехожі, сльозогінний газ і палиці проти мирних демонстрантів.
Тепер ми починаємо з цього сміятися. Чому? Тому що звикли? Чи тому що режим ослаб?
Можливо, сміх – це все, що ми можемо?

Про Тимошенко

Ситуація, в яку потрапила Тимошенко, має очисну дію – на кармічному рівні. Вона вийде з в’язниці зовсім новою.
Але Тимошенко і так змінювалася – без в’язниці. Для цього їй довелося втратити владу. Адже Тимошенко має життєвий проект, згідно з яким вона не зійде з дистанції та намагатиметься прийти до влади.
Відсутність масових виступів на захист Тимошенко  - це самозаспокоєння. Мовляв, вона сама у всьому винна.
Але ж людина – це процес, а не константа. Ось, наприклад, Луценко виявився гігантом публіцистики. Тюрма виявила в ньому літературний талант.

Про "совок"

Є думка, що "совок" вимирає. Але це не так. Він не вимирає, він омолоджується. В колі молодших людей він перетворюється на курйозну міфологію, що доповнюється їхніми вчинками.

Про мирні демонстрації

Мені згадалася історія про розмову двох кумів. Один із них працює в правоохоронних органах і говорить, що міліція може лупцювати демонстрацію з тисячі маніфестантів, але не буде чіпати демонстрацію зі ста тисяч учасників.
Останнім часом поширеними стали слова про "вила". До Януковича ними дотягнутися важко, але можна спробувати заблокувати його виконавців.
Їх треба демотивувати проти виконання. Треба, щоб вони більше боялися кари за виконання злочинних наказів, а не кари за їх невиконання.

Про насильницький протест

Ніколи не кажи "ніколи", але мені насильницький протест видається шляхом до поразки.  Перемогти можна тільки ненасильницьким шляхом.
Статистика підтверджує, що ненасильницький супротив вдвічі ефективніший на силовий.

Про "вину інтеліґентів"

Коли говоримо про "вину інтеліґентів", то оперуємо чорно-білими категоріями та поділом на "народ" та "інтеліґенцію".
Взагалі я не люблю термін "інтеліґент". Він позначає людну розумової праці часів СРСР. Тобто найсервільнішу частину суспільства, людину в позі прохача, упокорену частину суспільства.  
Сьогодні більш доречним є слово "інтелектуал", яким позначають людей, які не тільки реалізують себе розумовою працею, але й формують людей, впливають на них.

Про надзавдання інтелектуалів

Написання романів не суперечить іншій діяльності. Мені часто говорять, що треба іти в політику та забувати про романи. Але ж писання роману може бути наслідком екзистенціних переживань.
Але інтелектуали мають цінність не в цьому. Їхня цінність – це їхня незалежність.
Залежність – це втрата права формулювати думки про те, що вони насправді думають.
Українські інтелектуали мають захищати один одного в ситуаціях, які виникали в Марії Матіос або Василя Шкляра.
Також вони повинні комунікувати між собою. Це має бути "кругова порука" в хорошому сенсі слова.
Потрібно використовувати всі можливості для репрезентації України в Європі, брати участь у культурному діалозі.
Пам’ятайте, що ми в Раді Європи. І тому тепер українська влада – це не верхівка. Вони теж можуть отримати санкції за свої злочинні дії.

Що робити простому менеджеру середньої ланки?

Треба провітрювати владні кабінети. Поширена думка, що немає, за кого виступати та голосувати. Так, добре жити тим, хто ще може чекати на прихід молоді в політику.
Але важливий сам факт зміни влади. Навіть якщо до влади знову прийдуть мерзотники. Але їх треба міняти – система тоді працюватиме на очищення.
Якщо ми поставлені перед вибором - то його треба робити. Навіть якщо це вибір "меншого зла".

Про консолідуючу ідею

Консолідуючою ідеєю має стати проведення чесних виборів 2012 року.

Про нову форму оптимізму

Я не знаходжу нічого оптимістичного, щоб зараз озвучити. Є недосяжний суспільний ідеал, якого треба прагнути. Одна з його передумов – усунення цих людей від влади.
Якби ми їх усунули, то знали би, що "yes we can".

Про "ми" та "вони"

Це не закам’янілі категорії.
"Вони" - це кожен гвинтик правлячої виконавчої влади. особливо правоохоронці. "Ми" - це ті, хто хоче іншого шляху розвитку, аніж той, що є зараз.

http://life.pravda.com.ua/person/2012/03/5/97675/