Для економіки є важливі національна ідея та чеснісність лідерів

«У 1960-х роках малесенький острів Сінгапур, що біля Малайзії, був рибальським селом, де рівень ВВП на особу сягав $427. Острів здобув незалежність, і сьогодні рівень ВВП на особу там становить $38 тис. – чи не найвищий у світі. Рибальське поселення стало одним із найбільших портів світу і ключовим фінансовим центром. Інша острівна держава – Куба – пройшла крізь революцію, здійснила глибокі зміни в житті людей, забезпечивши їх освітою та медичним обслуговуванням, але потім обрала радянський різновид центрального планування, і її економіка, замість зростати, чахнула, підняття людей зі злиднів було мінімальне…» Нобелівський лауреат у галузі економіки 2001 року (за аналіз ринків із асиметричною інформацією) Майкл Спенс подає приклад двох острівних держав серед ілюстрацій у своїй останній книжці «The Next Convergence» (Наступна конвергенція), де аналізує обставини, за яких низка країн планети, зокрема Китай, домоглися форсованого зростання економіки, що триває кілька десятиліть.

Професор Спенс – оптиміст. Він не виключає, що до середини століття 75% населення планети досягне рівня життя, який мають мешканці теперішньої жменьки так званих розвинених країн.

Бажана для цього межа ВВП на особу – понад $20 тис. Китай уже перетнув показник $7,6 тис. і, трохи сповільнившись через кризу в західному світі, зростає далі на рівні близько 9% за рік.

Успіхів не гарантовано. Кожна окрема країна повинна долати значні, часом непередбачувані перешкоди. Втручання ззовні, як наголошує Майкл Спенс, зазвичай малоефективне. Але є переконливі приклади: 13 держав, економіка яких зростала приблизно на рівні 7% за рік упродовж чверті століття. Їхній досвід порівняно легко систематизувати й (теоретично) запозичити. Природні багатства, каже науковець, не лише не потрібні, а й часто перешкоджають успішному розвитку. Тобто – якщо відкинути стихійні лиха та глобальні кризи – все залежить головним чином від людей у конкретній країні. Чому ж не всі держави світу шикуються нині стрункими рядами вслід за Сінгапуром чи Південною Кореєю? Чому не перетворюються на виробників та експортерів і не витягають мільйони своїх жителів зі злиднів? Може, нетипово для американця професор Спенс наголошує на важливості не лише суто економічних передумов для економічного зростання: відкритість країни, вільна конкуренція, ринкові механізми, приваблення інвестицій… Економіст указує на вирішальну роль ефективних державних структур, справедливих законів і навіть таких неринкових чинників, як національна ідея, самоототожнення, а також чесність і талант лідерів.

Цікаві пояснення цього, звичайно, містяться в самій книжці Майкла Спенса, але нобелівський лауреат, крім того, виявив готовність поспілкуватися з Тижнем, щоб наголосити на важливих аспектах шляху до економічного зростання, а також висловити думку про найбільші нагальні фінансово-економічні проблеми, які турбують нині практично всіх у світі.

У. Т.: Створення спільної європейської валюти називають одним із найцікавіших економічних експериментів сучасності. Але є і критики, які кажуть, що цієї справи не треба було й починати, що вона була провальна від самого початку, бо ж мала політичну, а не економічну мотивацію. Чи прихильно ви дивитеся на намагання європейців урятувати спільну валюту? – Чимало людей перед запровадженням євро застерігали, що це ризиковано робити без тіснішої політичної централізації або принаймні фіскальної централізації. Гадаю, європейські політичні діячі це усвідомлювали, проте вирішили зробити такий перший крок, а потім далі працювати над політичною інтеграцією – робити це паралельно, хоч і з невеликим відставанням. Але, звичайно, відрив збільшився й загрози матеріалізувались у кількох країнах, які пішли на зловживання свободою дій та низькими позиковими відсотками, що їх давало євро. Ситуація виявилася досить складною, але я і досі вважаю, що справі спільної валюти віддані багато людей. Якщо ми подолаємо цю кризу і станемо свідками глибшої інтеграції, яка підтримувала б монетарний союз, то це буде на користь Європі. Цілому світові було б вигідно, якби Європа була більш інтегрована й міцніша.

У. Т.: Чи можливо мати одну валюту, одну грошову політику й однакові позикові ставки для таких економічно різних країн, як Німеччина й, наприклад, Греція чи Португалія? – Вважаю, що нині це досить важко. Греція з Португалією, на мій погляд, повинні знайти способи перезапуску економіки, щ означало б вихід на якийсь час із єврозони. Не бачу, як вони можуть досягти зростання економіки. Особливо Греція. В теперішній ситуації я сказав би, що цим двом країнам треба було б тимчасово відсторонитися. У. Т.: Тобто євро працювало б, але з іншим складом монетарного союзу? – Так. Мала б залишитись основа, але деякі країни, з огляду на диспропорцію між їхньою продуктивністю і прибутками (витратами?), зайшли так далеко, що загубили можливість економічного зростання. Тому їм краще вийти. У. Т.: Не лише в Європі, а й в Америці багатьох людей сьогодні лякають припущення, що глобальній економіці загрожує рецесія зразка 1930-х. Чи людство довіку приречене на повторення економічних бумів і рецесій? Воно мало б накопичувати досвід, розумнішати… – Припускаю, що насправді цього не знає ніхто. Історія засвідчує: ми не навчились уникати бумів і падінь. Чи навчимося? Я скромно сказав би, що відповідь нам не відома. Маю певну надію, що з часом ми станемо здатні тримати глобальну економіку у відносно стабільному стані. Ми можемо дійти до того, щоб вона приносила користь більшості людей. Але на цьому шляху треба подолати багато складнощів. У нас є проблеми зі стабільністю, з розподілом, працевлаштуванням і на додаток усе це відбувається на тлі складної фіскальної ситуації в розвинених країнах. Тож справа нелегка. Кажучи термінологією інвесторів: нині зберігається тенденція до дальшого падіння.

У. Т.: Нині багато говорять про борги. Їх мають навіть успішні компанії та багаті країни. Чи є вони невід’ємною частиною сучасної економічної моделі? – Борг, якщо його добре використовувати, є цілком виправданою частиною структури економіки та фінансової системи. Він дає змогу робити довготермінові інвестиції і розтягувати витрати на триваліші проміжки часу. На рівні компаній відтак можна мати стабільніші фінансові потоки, а з певними інструментами це допомагає зменшити ціну капіталу для фірми чи збільшити прибутки від фондових інвестицій. Проблеми, про які ми чуємо, пов’язані не з боргами як такими, а з їх надмірною експлуатацією.

У. Т.: Політичні лідери, звичайно, вповноважені виборцями, але вони не обов’язково фахівці з проблем глобальної економіки. Як їм допомогти? – Я вважаю, що й політичним лідерам, і громадянам слід буде багато чого навчитися. Їм належить краще розуміти глобальну ситуацію, яка дуже швидко розвивається. Йдеться і про економіку, але не лише. Зараз ми, напевне, на початку цього шляху. В різних державах ситуація різна. Я провів чимало часу в країнах, що розвиваюся, і сказав би, що в кількох із них політики й державні діячі дуже зацікавлені в тому, щоб дізнатися про відповідний міжнародний досвід і враховувати його, виробляючи власний курс. Зокрема, в Китаї, Індії, Бразилії. І я впевнений, що не лише там. Але, як на мене, в Америці економічні дебати не мають достатнього впливу на політичний процес. Чимало людей дивуються, чому саме так, але це ніби два окремі світи. Можливо, становище зміниться після президентських виборів. А втім, хтозна. У. Т.: У новій книжці ви пишете, що держави, котрі були колись бідними, як-то Китай та Індія, швидко розвиваються й наздоганяють Захід. Але вам, очевидно, відомо, що є люди, які нагадують: за часів середньовіччя й раніше саме ці країни були величезними центрами цивілізації, науки та економіки. То чи не є ми свідками повернення центру людського прогресу назад до Китаю? – У цьому є частина правди. Азія зажди була досить густозаселена й, можливо, до промислової революції Китай мав трохи вищий розвиток і більші доходи, ніж Європа. Але, як на теперішні мірки, різниця була невелика. Я у своїй книжці веду мову про конвергенцію – підвищення рівня доходу на особу в країнах, що розвиваються, до рівня країн у розвинених регіонах. Ми в певному сенсі повертаємося до минулого, але з цілком іншою конфігурацією. І це правда, бо якщо такі країни, як Індія та Китай, досягнуть успіху, то завдяки величезному населенню вони будуть велетнями в глобальній економіці. Існуватимуть ще й інші значущі центри – Північна Америка, Бразилія та Європа,  але в них не буде таких масштабів, як у Китаю та Індії, якщо, звичайно, останні досягнуть успіху.

У. Т.: Зростання Китаю, Індії та інших «тигрів» значною мірою пояснюється тим, що західні країни купували їхню продукцію. Тепер Захід потерпає від накопичених боргів. Чи зможуть Китай та Індія далі розвиватися, не покладаючись на експорт у ці держави? – Ні. Якби Захід припинив купувати їхню продукцію, це по них дуже боляче вдарило б. Я вважаю, що економічні проблеми в Європі та Америці сповільнять їх, але країни, що розвиваються, досить витривалі. Нині в ужитку термін «часткове відокремлення». Вони точно можуть зростати й надалі, і навіть доволі високими темпами, бо вже не залежать від нас такою мірою, як на початку цього довгого шляху. Погляньте на розвинуті країни – й побачите, що вони були більш прив’язані до глобального попиту, глобальних технологій саме на початкових стадіях, але згодом залежність меншає в міру того, як вони зростають і багатшають. У. Т.: Ви пропонуєте кілька досить чітких кроків, що сприяють економічному зростанню: запровадити ринкові принципи заохочення виробництва, відкрити країну до зовнішньої конкуренції та інвестицій, запровадити прості й справедливі правила для підприємництва. Все начебто просто. Теоретично кожна держава може застосувати ці принципи й досягти економічного успіху. Чому ж цього не роблять усі?

– Складнощі виявляються в деталях. Але, в принципі, ідея правильна. Потрібні функціональна ринкова система, право на приватну власність, заохочення інвестицій. Крім того, має бути відносно стабільна ситуація в країні – з чіткими правилами, які справедливо запроваджують. А ще – високий рівень заощаджень та інвестицій. Якщо казати про країни, які не досягли успіхів за останні 20 років... Багато з них таки роблять це нині. Але якщо подивитися на невдах, то видно, що економіка не зростала там, де виникали політичні проблеми, бо тоді до її розбудови не доходило. У. Т.: Ви згадали про національне самоототожнення. Для українців ваша думка, вочевидь, буде особливо цікава, бо в нас у дискусіях часто лунають твердження, мовляв, воно, як і національна ідея, – це щось нематеріальне і зайве. – Погляньте на Африку: більшість держав там утворені після Другої світової війни на уламках колоніальних імперій. Вони сформувалися часом усупереч географічній логіці. У багатьох випадках разом опинялися люди, які ніколи не вважали себе громадянами якоїсь країни. Натомість вважали себе належними до народності, релігії чи племені. Але їх зганяли разом і повідомляли, що тепер вони країна. А в основі політичної системи має бути відчуття належності до якоїсь спільноти, відчуття потреби обрати чесних і порівняно талановитих людей керівниками, щоб ті ухвалювали рішення і представляли громадські інтереси. У незрілих країнах ці важливі питання опиняються на узбіччі боротьби за те, кому панувати. А причина того протиборства – розрізнене самоототожнення, яке зовсім не відповідає національній ідентичності країни. Ось чому це важливо. Значення має лідерство.

У. Т.: Отже, націоналізм є обов’язковою передумовою успішної економіки? – Звичайно. Такий націоналізм важливий. У. Т.: Чи погоджуєтеся з думкою, що є деякі культури, несумісні з економічним зростанням?

– Припускаю: можна міркувати над тим, що є культури і традиції, які виступають проти матеріалізму, проти прагнення до збагачення й набуття матеріальних благ. Можливо, вони не сприймають пориву до економічного зростання. Це може суперечити їхнім основним цінностям. Я не хотів би відкидати цієї гіпотези, але автоматично приймати її – теж. Більшість релігійних традицій, про які я знаю, виступають за подолання злиднів і за розширення можливостей у суспільстві, але прагнення до економічного прогресу в них часто непослідовне. У. Т.: Може, це декого здивує, але у своїй книжці ви пишете, що багатство країни на корисні копалини й природні ресурси часто зовсім не сприяє економічному зростанню. Хіба не добре володіти природними запасами? – Так мало би бути, адже це джерела, якими можна користуватися, щоб давати людям освіту, розбудовувати інфраструктуру і створювати відтак нові можливості. Але практика засвідчує, що ресурси чи корисні копалини часто спотворювали в країнах політичні пріоритети. Замість волі до економічного поступу зусилля зосереджували на боротьбі за частку прибутків від корисних копалин. Цього, звичайно, можна уникати, але досвід багатьох країн сумний. Природні ресурси стають корисними, якщо державні структури й установи розбудовані достатньою мірою, щоб застосувати те багатство на благо більшості народу.