Не зашкодь!

Нинішня опозиція збирається в наступ, озброєна тими самими організаційними принципами, за якими здійснювалася політична активність усі останні роки

Звісно, питання темпераменту, але загалом доросла врівноважена людина намагається уникати натовпу, якщо це не Майдан, не концерт Пола МакКартні й не матч «Динамо» – «Мілан», а кожна з цих подій поки що трапляється раз на 20 років. Цього разу, на щастя, щоби відчути пульс часу, необов’язково було йти на Софійську площу: об’єднаний мітинг опозиції транслював у прямому ефірі канал ТВі. Телевізійна картинка буває оманливою, інколи вона прикрашає дійсність, інколи допомагає маніпулювати сприйняттям, а інколи, навпаки, дає відбиток моменту, адекватніший за враження безпосереднього учасника подій. І перше, що мені не сподобалося, – надмірна кількість однакових, дуже ошатних прапорів. Не те щоби я не любив салатового кольору (хоча мені більше до вподоби помаранчевий), на засніженій площі це мало ефектний вигляд, по-дизайнерськи – у тім-то й річ, що складалося враженя саме телевізійного шоу: замало драйву для революції, забагато гламуру.

Естетика багато що пояснює. Колись я випадково потрапив на мітинг однієї політичної партії в Парижі, точніше в «козирному» передмісті Ньойї. Запевняю вас, це мало значно менш презентабельний вигляд: гасла якісь саморобні, обладнання явно пристосоване, народ метушиться, бігає: таке враження, що випадкових людей майже немає, більшість народу – так чи так активісти. А нещодавно по CNN спостерігав за праймеріз Республіканської партії США. Не думаю, що Ньют Ґінґріч бідніший за Олександра Турчинова, а Мітт Ромні – за Арсенія Яценюка, та й у ресурсах американці навряд чи більш обмежені, проте їхні заходи відбувалися якось скромненько. Неозброєним оком видно, що там учасникам не платили ані по 50 грн, ані по $50.

Тепер по суті: об’єднана опозиція в особі лідерів «Батьківщини», «Фронту змін», «Свободи», «УДАРу» та інших дрібніших партій домовилася про спільні дії, зокрема про висунення єдиних кандидатів за мажоритарними округами та відмову від взаємної критики. І ось тут мимоволі проривається сакраментальне «Не вірю!». Що вам заважало виступити єдиним фронтом два роки тому? Невже припекло? Цей скепсис можна вважати невиправданим і навіть шкідливим, бо реалії останнього часу нібито провели певну сепарацію кадрів у політикумі: усі схильні до компромісів, до вбудови в панівну порочну систему стосунків уже покинули демократичний табір. Тобто серед нинішніх демократів потенційних «тушок» уже не мало б бути. Можна бурчати, що не всім пропонували, що в опозиції залишилися не тільки принципові пасіонарії, а й лузери, та й самі опозиціонери в кулуарах регулярно називають одне одного «проектами Банкової», але ті, хто опинився на трибуні, – станом на сьогодні «найкращі й найменш корумповані фахові політики».

До того ж їх об’єднало поривання, яке не можна не поділяти: зупинити банду «проффесіоналів», яка невпинно, крок за кроком занапащує демократію й саму країну. Тут, здавалося б, треба притримати критичний пафос із одного-єдиного міркування: не зашкодь. Спершу усуньмо пі…сів, а потім між собою розберемося. Боюся, що це пастка, в яку Україна вже потрапляла не один раз. Якщо замінити ідеї милицями у вигляді чергового слогана на кшталт «Кучму геть!», на виході отримаємо те саме, що й досі. Українцям бракує об’єднання за політичними поглядами, за спільними уявленнями про майбутнє, а не за тією чи іншою комбінацією інтересів. Адже нинішня опозиція збирається в наступ, озброєна тими самими організаційними принципами, за якими здійснювалася політична активність усі останні роки: а) бізнес-спонсори мають на утриманні b) партійну верхівку, яка має на утриманні c) партійних функціонерів, які мають на утриманні d) масовку. Цю піраміду треба перевернути догори ногами. Спершу запити й потреби певної верстви, соціальної групи, нації в цілому, які політики мають усвідомити, оформити в програмні гасла й технології реалізації, потім їх просування, потім ресурси, а не навпаки. Не хочеться виступати наївним дурником: політика без фінансування не робиться. Навіть той самий Майдан потребував грошей, і чималеньких, але бізнесмени приносили їх до штабу добровільно, з власної ініціативи (сам бачив ті валізи), бо вірили, що інвестують у безпечне майбутнє своєї справи й своєї країни. Адже це не найгірша й не найдурніша верства суспільства, якщо вони справді бізнесмени, а не конкретні пацани з-під даху. Надто прискіпливого скептика завжди можна зупинити, обізвавши його «противсіхом», знову й знову закликаючи: «Не зашкодь». Але хто більше шкодить перемозі демократії: ті, хто відчуває недовіру, спостерігаючи коштовне dj vu, чи ті, хто її демонструє?

Юрій Макаров