Вибори без Тимошенко – можливий апокаліпсис для влади

Марек Сівець, характеризуючи відносини із Україною, вжив фразу "ми забрели у темну вуличку. Ми та вони. Відомо чому"… Ну, чому Україна забрела у "темну вуличку", – зрозуміло. А от пан євродепутат, можливо, сам того не усвідомлюючи, висловив дуже цікаву позицію щодо напрямку руху європейської політичної еліти у контексті відносин із Україною. Масована політична підтримка з боку євроспільноти на адресу Тимошенко, яка в очах української влади межувала із шантажем, призвела до абсолютно протилежного результату. Тимошенко не тільки не відпустили, але й етапували до Качанівської виправної колонії. До речі, у Фейсбуці найбільш креативні юзери почали розкручувати тему щодо чергового туристичного маршруту на Харківщині, підготовленого до Євро-2012. Проте, надзусилля, вжиті європейськими політиками для визволення колишнього українського прем’єр-міністра, матимуть і інші дуже цікаві вже для Європи наслідки. Тепер вони пов’язані. Для них (Баррозу, Меркель, Саркозі та інших) – Юлія Тимошенко стала "своєю людиною", взірцем демократії. Хоча насправді вони так не думали, а сприймали справу Тимошенко як тенденцію зі згортання демократії. Але сьогодні Тимошенко – "це їх власний сучий син" (за аналогією фрази Франкліна Рузвельта щодо нікарагуанського диктатора Somoza). Команда Тимошенко, на чолі із Немирєю змогли провести просто блискучу інформаційну спецоперацію, заручниками якої стала не тільки влада в Україні, але й політична еліта Європи. Тепер у європейських колег Тимошенко по Народній партії фактично не залишається вибору – вони змушені будуть іти цією "темною вулицею" до кінця, можливо навіть до тупика. Тому що не штука домогтися свободи для Тимошенко, проблема потім нести відповідальність за політика, в якого ти так багато вклав!.. Проте сьогодні, вочевидь, питання свободи для Тимошенко поки що не стоїть. В Україні занадто багато зацікавлених осіб в тому, щоби нинішній "статус кво" зберігся. Але чим це загрожує владі? Поки що, політична ситуація в державі нагадує ігри імітаторів. Влада робить вигляд, що вона є реформатором і "сильною рукою", а опозиція – що вона бореться із режимом і зокрема за свободу свого лідера (Тимошенко). Судячи з усього, соціологія є прийнятною у цьому контексті як для влади, так і для опозиції. Влада сподівається, що втрачені проценти по списках вона компенсує на мажоритарних округах та шляхом делегування власних представників у опозиційні списки. Лідери ж опозиційних партій, всіх без винятку, руки потирають від того, як вони без зайвих проблем, експлуатуючи тільки один образ "ув’язненої Тимошенко", технологічно проведуть усю кампанію. За такого сценарію, персональний склад нового парламенту може щонайменше на 70% нагадувати нинішній. Відповідно, і методи політичної комунікації (тотальна безідеологічність) будуть тотожними. Звісно, сутність та персоналії влади також не зміняться. Але гіпотетично може бути і зовсім інша ситуація. Наприклад, коли з’явиться радикальна опозиція, яка за соціологією балансує на межі прохідного бар’єру. Або просто в БЮТі чи ФЗ прийдуть до висновку, що "статусу кво" для них замало і вони захочуть всієї повноти влади і не у 2015 році шляхом тіньових переговорів, а вже зараз – шляхом виборів. Для цього потрібно зробити не так вже й багато: для початку вийти зі своїх комфортабельних автомобілів та дорогих бізнес-центрів (опозиційні вибори робляться не там). Зібрати до купи креативних людей та припинити думати, що політик може бути одночасно і політтехнологом. Забути тезу щодо ефективності фейсбук-революцій і піти в народ – розпочати вже врешті-решт ставитися до виборців як до громадян, а не методу боротьби за владу. Наступний 2012 рік – є унікальним з точки зору ефективності опозиційних технологій. На фоні кризових проявів у Європі та світі, підвищенні цін на енергоносії, незворотності досягнення компромісів із Росією щодо ГТС (що виглядатиме, вочевидь, дуже неприємно з точки зору паблісіті) – ув’язнення Тимошенко буде робити з опозиції останніх "героїв нашого часу". Звісно, за умови, якщо вони хоча б щось героїчне будуть робити, а не тільки вранці "іти на службу". А тепер зробіть поправки на масові акції під час футбольного чемпіонату Європи! Те саме лазерне (чи інше) шоу, піонерські речьовкі "Спасіба жітєлям Донбаса", різного роду флешмоби, яскраві та водночас жорсткі акції. Недаремно Колєсніченко намагається зареєструвати свій метод боротьби із такими напів-політичними футбольними хуліганами.  І я навіть не сумніваюся, що щось подібне таки буде проголосовано, оскільки занадто очевидні гіпотетичні політичні втрати влади від ефективної участі опозиції у форматі футбольного Евро-2012. У фінальній частині Евро, яка відбудеться з 8 червня по 1 липня (якраз старт виборчої кампанії), в Україні буде зіграно 16 матчів. Найменша місткість стадіонів в Україні – 40 тисяч. При цьому трансляцію ігор дивитиметься щонайменше 10-мільйонна аудиторія громадян України. І якщо опозиція адекватно відпрацює цей напрямок, то вже на старті отримує надзвичайну іміджеву перевагу. Хоча, судячи з усього, у експертному середовищі поширюється теза, про те, що проект Євро 2012 може стати вирішальним саме для влади, а не для опозиції. Звісно, якби не було справи Тимошенко, численних скандалів довкола тендерних процедур та корупції, якби не лунали звинувачення у політичних переслідуваннях, так би воно і було б. Але зараз суспільство сприйматиме помпезність святкування цього проекту як елементи "банкету під час чуми". Владі слід готуватися до зворотного. Особливо, якщо опозиція зможе цим адекватно скористатися. Оновлене виборче законодавство змусить політиків піти у народ. Звісно, більшість буде робити ставку на адмінресурс та скупку голосів. Але будуть і такі, хто працюватиме у форматі "від дверей до дверей", дивитиметься в обличчя людям, бачитиме весь їх, роками накопичений гнів та недовіру. І от уже у цій реальності не буде місця віртуальним технологіям і емоційним міфам, створеним спеціалістами з політичного консалтингу. Політики змушені будуть вести себе по-іншому. Вони змушені будуть щонайменше виходити із своїх комфортабельних авто вести дискусію не за допомогою штатних спірчайтерів, та не у студії ток-шоу… Отже, такий формат виборів – не для влади. Та що може протиставити цьому влада? Адмінресурс? Так, він відносно ефективний, його ще треба вміти використовувати, а для початку розуміти його сутність. Розпорошеність опозиції? Насправді, це може бути головним трендом наступних виборів, звісно, якщо опозиція вчасно не схаменеться! Чи готова опозиція до такого формату виборів? Поки що ми розуміємо, що мажоритарна складова для опозиції не є значущою. Що керівництво та ключові політтехнологи віддають перевагу "поміркованим сценаріям" розвитку подій.  Логіка таких міркувань є зрозумілою. Навіщо ризикувати усім, коли можна домовитися та "висидіти своє право на владу? Така модель не гарантує миттєвої перемоги, але дозволяє розраховувати на комфортне перебування в опозиції.

Хтось готовий розірвати це порочне коло "погоджуваності"? Ви когось бачите?

П.с. далі можна переходити на сторінку голосування Мустафи Найема у ФБ.

Ярослав Павловський, заступник Директора Інституту інформаційного суспільства, для УП