Сила безсильних, Гавел та українські інтелектуали

Нашим достойникам варто трішки ретельніше дослідити життєвий шлях самого Гавела та інших учасників чехословацького антикомуністичного спротиву, а згодом порівняти їх з власними біографіями.

Українські “інтелектуали” все частіше, що особливо зручно після його смерті, звертаються до фігури Вацлава Гавела, як до уособлення, так званого, “третього шляху”. Відкидаючи для себе можливість підтримки як влади, так і опозиції, вони марять тим днем, коли один з високих моральних авторитетів візьме на себе відповідальність за долю держави та нації. Така людина, на їхню думку, отримає негайну підтримку всього суспільства, а навколо неодмінно згуртуються найбільш здорові сили, середи яких,  в першу чергу, пани та пані “інтелектуали” бачать себе.

На превеликий жаль, цього в Україні не станеться, і основною перешкодою для реалізації такого сценарію є самі українські “інтелектуали”.

Для того, щоб переконатись в цьому, нашим достойникам варто трішки ретельніше дослідити життєвий шлях самого Гавела та інших учасників чехословацького антикомуністичного спротиву, а згодом порівняти їх з власними біографіями.

Як ми знаємо, радянська окупація позбавила Гавела не лише спадкового майна, але й можливості, як представнику ворожого класу, обрати для себе гуманітарну освіту. Натомість йому було надавано кілька років військової служби та сотні замінованих територій, які мали бути знешкоджені. Така практика тоді була досить популярною, оскільки допомагала новій владі зменшувати кількість не лише мінних полів, але й класових опонентів.

Після  закінчення служби Гавел влаштовується робочим сцени.  Це була  для нього єдина можливість мати хоч якийсь стосунок до театру. Там він і починає писати свої п’єси, які, ясна річ,  спочатку ніхто не ставить.

Однак вже на початку 60-х, разом з спробами чехословацьких реформаторів на чолі з Олександром Дубчеком побудувати “соціалізм з людським обличчям”, в країні суттєво зменшується цензура і відверто антикомуністичні постановки Гавела стають надбанням широкого загалу. 

Дуже скоро, в 1968-му, разом з танками Варшавського блоку, в Чехословаччину повернеться радянська влада з своїм звичайним обличчям, а відтак не лише політична цензура, а й політичні репресії.

У Гавела була можливість залишись в театрі, публічно покаявшись та суттєво змінивши власний репертуар. Проте він, як і багато інших, відмовився йти на таку угоду. Результатом відмови стала неможливість отримати іншу роботу, крім різноробочого у пивній. Така ж доля спіткала інших. Професори змушені були працювати прибиральниками, митці нічними сторожами. Але це їх не зупинило.

В 1977-му році Гавел, разом з жменькою своїх союзників, звертається з відкритим листом, в якому різко засуджує порушення прав людини, які здійснюються Радянською Імперією. Реакція була миттєвою. Всі, хто відмовився відкликати свої підписи, були репресовані. Сам Гавел був ув’язнений. Один з підписантів, професор Ян Паточка помер під час допиту.

Не дивлячись на їхній відвертий героїзм та самопожертву, суспільство залишилось байдужим.

У “Силі безсильних” Гавела є один персонаж, продавець овочів, який вішаючи в своєму магазині комуністичну агітацію, пояснює це тим, що “так роблять всі, крім того, він боїться наслідків своєї непокори”.

В тому ж ессе Гавел припускає, що зрештою продавцю овочів набридне жити в брехні і він відмовиться вішати ці плакати. Він перестане ходити на вибори, які є фарсом. Почне ходити на політичні мітинги та говорити там те, що думає. Можливо в нього навіть вистачить мужності висловити солідарність з тими, хто багато років поспіль боровся за його право жити інакше.

Гавел виявився правий, проте на те, щоб чехословацькому продавцю овочів урвався терпець, пішло більше десяти років.

Очевидно, що нинішні політичні репресії, навряд чи можуть бути порівняні з тим, що тоді відбувалось в Чехословаччині, не говорячи вже про Радянський Союз. Однак наші “інтелектуали” й далі продовжують чекати Гавела, а свої вихолощені звернення до узурпаторів розпочинають словами “Вельмишановний пане”, що робить їх більше подібними на героя вищезгаданого есею, ніж на героїв вищезгаданого опору. 

Ректор жодного університету, жоден професор не вийшов на публічний конфлікт з владою. Як вони можуть виховувати вільних людей? Вони, люди з хронічно опущеними головами та плечима. Раби свого паталогічного страху. Страху навіть не смерті, або ув’язнення, а банального звільнення з роботи.

Єжи Лєц якось зауважив, що ми не можемо бути нащадками християн. На аренах амфітеатрів їх розірвали дикі звірі. Ми – нащадки тих, хто сидів на трибунах.

Коли Ви нарікаєте сьогодні, де наш Вацлав Гавел, задайте собі запитання, де Ви були в 1961-му році, коли Левка Лук’яненка було засуджено до розстрілу, або в 1986-му, коли в радянському концтаборі було вбито Василя Стуса.

P.S.

1962 року Василя Симоненко було декілька разів жорстоко побито, унаслідок чого він помер в 1963-му від швидкоплинної хвороби нирок.

28 листопада 1970 Алла Горська вбита у м. Василькові Київської області.

Гелій(Євген) Снєгірьов помер проти ночі 28 грудня 1978 на лікарняній койці. Всупереч волі померлого, тіло кремували без розтину. Під час процедури Київський крематорій був оточений посиленим нарядом кадебістів.

24 серпня 1984 р. Юрія Литвина знайшли в камері із розрізаним животом. 5 вересня 1984 року Юрій Литвин помер у лікарні в м. Чусовий Пермської області.

Олексій Тихий помер 6 травня 1984 у тюремній лікарні у Пермі...

28 серпня 1985 року Василя Стуса відправили до карцеру за те, що читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Помер в ніч з 3 на 4 вересня, можливо, від переохолодження.

Олександр Данилюк
http://blogs.korrespondent.net/celebrities/blog/acba/a54393