Донецький офсайд

Марність сподівань знайти спільну мову з Януковичем, зацікавленість Ахметова в євроінтеграції України і незацікавленість у російському поглинанні, а також віра у вплив бізнесмена №1 на політика №1 примусили двох дипломатів прилетіти в Донецьк.

Дивно. Таке враження, що всіх польських розвідників з України видворили, а шведських так і не завезли. Оскільки у процесі прийняття рішення про візит не було враховано цілої низки обставин.

По-перше, Рінат Ахметов справді великий і талановитий бізнесмен. Я б навіть сказала — мультиталановитий. І деяких із цих талантів, яскраво застосованих ним на початку 90-х, справді не оцінила українська Феміда. Однак їх помітила бюрократія Сполучених Штатів Америки. Чи Рінат Ахметов не літає до США з іншої причини? Життя бере своє. Капітали зростають. Структури стають більш прозорими. Масштаби меценатства вражають. Прагнення інтелектуально забезпечити підготовку реформ, залучивши за власний кошт західних експертів, викликає повагу. Але не дає права викреслити частину біографії, котра не дозволяє цій людині з’являтися в ряді домів цивілізованого світу. Здавалося б, таке право можуть отримати лише діти Ріната Ахметова. Однак два міністри закордонних справ, які символізують ці ж таки пристойні доми, самодоставляються в офіс Ахметова, як гаряча піца. Жаль, що в нашій країні вже мало кого може збентежити ця моральна амністія.

По-друге, з питання звільнення Юлії Тимошенко на Віктора Януковича чинили тиск лідери США і майже всіх країн Європейського Союзу. Це викликало лише зворотну реакцію. Ба більше — дало можливість Януковичу продемонструвати свою «стояковість» дедалі меншому материнському електорату Східної України. Тобто Клінтон, Меркель, Ештон, Комаровський — йому ніпочім. І тут, після візиту двох міністрів до Ахметова, Янукович візьме та й випустить Тимошенко, аби показати всім, що він справді маріонетка? Зрозуміло, приїзд на матч двох дип-фанів Ахметов погодив із Януковичем. Але, знаючи норов гаранта, можна сміливо припустити, що цей факт не додав ані Юлі, ані Ахметову впевненості у завтрашньому дні.

По-третє, пригадуєте епізод із фільму «Сімнадцять миттєвостей весни», коли Штірліц, який вираховував, хто в оточенні Гітлера веде переговори з союзниками, вирішив заручитися підтримкою Гіммлера і тільки у приймальні рейхсфюрера зметикував, що він — і є та людина, котра веде переговори з союзниками? Чомусь саме цей епізод спав на думку у зв’язку з візитом до Донецька. Просте запитання: коли Ахметов такий впливовий, що достойний візиту місії порятунку, то чому він ще в зародку не наклав вето на президентські плани щодо Юлії Тимошенко? Чому не зупинив старанність надзвичайно близького йому Рената Кузьміна? Чому у своїх медіа відлив у бронзі суддю Кірєєва? Ризикну припустити, що з самого початку Рінату Ахметову була не чужа вибрана Януковичем лінії поведінки стосовно екс-прем’єра. У бізнесі Ахметов не стерв’ятник. Він не полює на кешеві потоки, його мета — активи. Тому питання захисту власності для нього — одне з ключових. Юлія Тимошенко — єдиний український політик, котрий продемонстрував, як власність можна відібрати не в «чесній пацанячій боротьбі», а на користь держави. Історію з «Криворіжсталлю» забули майже всі. Але не Ахметов. І її повторення власник незліченних, у цілій низці галузей — уже монопольних багатств, що зростають як на дріжджах, не хоче. Інша річ, що реакція цивілізованого світу на арешт, а особливо — на вирок Юлії Тимошенко перевершила всі прогнози. І, врешті-решт, не вщухнувши через два тижні, як це прогнозували деякі українські дипломати, перетворилася на камінь спотикання на шляху формалізації відносин між Україною і ЄС. На такий ефект у Києві просто не розраховували. Отож міністри прилетіли не зовсім за адресою… Втім, чи мають їх цікавити такі тонкощі?..

Європейська сторона щиро не розуміє, як Віктор Янукович може нехтувати реальним шансом і ризикувати підписанням Асоціації, в яку ЄСівці заклали стільки пряників для України! Саме тому зі свого боку вони вживають кроків, покликаних достукатися по всіх можливих каналах до глави держави. Навіть таких відчайдушних і дивних, як поїздка двох міністрів у Донецьк. Очевидно, в Європи є свій інтерес до України. Очевидно, в неї є своє уявлення про допустиме в політичній боротьбі з опонентами. Очевидно, що Європа розраховує воскресити державницький підхід українського лідера до визначення долі та якості життя європейської української держави. Але, схоже, в Києві цю боротьбу за Україну при владі оцінить мало хто, оскільки на Банковій усе набагато приземленіше.

Янукович не мав наміру будувати Європу в Україні: європейські цінності й правила гри — як іржа для вибудуваної ним народної клітки. До його намірів уходило і все ще певною мірою входить прагнення зачепитися за Європу, щоб вирішити головне завдання — не бути втягнутим в орбіту Москви. Хазяїн України не має наміру, входячи в Митний чи будь-який інший політичний союз із Росією, віддавати Путіну мажоритарний пакет в обмін на нинішній путінський — міноритарний. Про це писали багато, і немає потреби повторювати. Але що буде, коли в ЄС усе-таки скінчиться запас терпіння й Асоціацію не те що не ратифікують і не підпишуть, а й не парафують? У зв’язку з цим можна помітити певне коригування у світогляді Банкової: якщо Брюссель не хоче виконати функцію опори у справі опору путінським пориванням до збирання радянських земель, отже, такою опорою можуть стати Сполучені Штати.

Наразі, як стверджують джерела DT.UA, Банкова сконцентрувала свої сподівання саме на цьому напрямі. Напруженням між Москвою та Вашингтоном Україна майже завжди вміла користуватися. Ось і тепер загострення, викликане перспективами ПРО, дає можливість Банковій продемонструвати свою корисність Вашингтону, а заодно й дати відчути Москві відсутність віжок. У принципі, неозброєним оком помітно, що позиція США у справі українських політв’язнів тьмяніша за європейську. І питання ж не лише в тому, що чинний американський посол — найбільш непублічний із усіх його попередніх колег. Насправді пан Теффт дуже рухливий. Його завдання — проводити максимально практичну, раціональну політику. І, повірте, панове Більд та Сікорський — далеко не перші дипломати, котрі п’ють чай із паном Ахметовим. Перші — хіба що такого рівня. Американці вміють добиватися свого. Якщо хочуть. І не тільки коли це стосується урану, зернотрейдерів, миротворчих контингентів чи українських надр. Питання лише в тому, що є пріоритетом: права чужої людини чи інтерес свого політика?

Сьогодні Віктор Янукович упевнений, що він зможе втриматися перед путінським натиском, навіть якщо Європа повернеться до нього спиною. Він не дуже боїться Європи, яка жорстко, голосом німецького президента Вульфа, окреслила можливу перспективу: ізоляція, проблеми з бізнесом, остракізм. Жорстко, але не конкретно. Конкретно — це коли з рахунками, фотографіями, схемами — як уміють робити майстри ахіллесової акупунктури американці. Але поки що не роблять. Можливо, тому Янукович переконаний: якщо станеться провал із Європою, можна буде спертися на плече Вашингтона.

За великим рахунком, великі гравці розглядають Україну як трофей. Хтось — як політичний, хтось — як ресурсно-ідеологічний. Це така собі фішка, яку намагаються рухати по дошці чи утримувати на місці, далеко не щоразу завважуючи, що молекули, з яких вона складається, живі. Насправді ж Україні угода про асоціацію потрібна, аби почати змінюватися всередині. Це далеко не єдина, але дуже важлива умова — поштовх, каталізатор, формальний привід для якісних змін в усіх сферах життя. Януковичу ці зміни не потрібні. Вони потрібні нам. А ще, хоч як дивно, двом невгамовним міністрам закордонних справ, які намагаються інколи незвично, інколи — відчайдушно, але завжди щиро боротися за чужу їм країну. За що їм спасибі.

Юлія Мостова «Дзеркало тижня. Україна» №43