Забуте відродження 1941-го

Початковий етап совєтсько-німецької війни пов’язаний не тільки із спробою відновлення незалежної Української держави 30 червня 1941 року, - спробою, навколо оцінки якої досі точаться гострі баталії не лише між комуністами і націоналістами, а й усередині національно-демократичного, ліберального, соціалістичного та інших ідейних таборів

Не менш важливим є й те, що перші місяці цієї війни були позначені як розвалом системи більшовицького управління та своєрідним "страйком" Червоної армії, яка воювала мляво і знехотя, кидаючи тисячі боєздатних танків, гармат, літаків і відступаючи чи розбігаючись, так і майже блискавичною самоорганізацією українського населення та створенням ним низки представницьких органів на всій території УРСР, зайнятій Вермахтом – від Галичини до Донбасу.

У такому перебігові подій – про який українська історіографія навіть зараз не завжди наважується говорити відверто, на повен голос, – насправді немає нічого дивного. А як іще мусили ставитися десятки мільйонів жителів УРСР до влади, яка з кінця 1920-х, відкинувши певну лібералізацію доби НЕПу, а вслід за цим і значну частину здобутків часу українізації (знищуваних разом із творцями цих здобутків), перейшла до перманентного терору проти селян, до "загвинчування гайок" у промисловості, до періодичних "зачисток" серед інтелігенції та командного складу Червоної армії? Чого вони повинні були прагнути – класти свої життя за більшовицькі ідеї та "за родіну, за Сталіна"? А тим часом, попри терор з боку влади та шалену пропаганду, пам’ять про революційні події 1917-21 років, про УНР та народну самоорганізацію ("На майдані коло церкви революція іде" – це ж не про більшовиків написано...) – все це жило в народній пам’яті.

А ще вересень 1939 року дав можливість сотням тисяч совєтських людей побачити, як живуть за межами СССР, - і виявилося, що навіть у відсталій за європейськими стандартами міжвоєнній Польщі це життя є значно кращим. На додачу дружба з Німеччиною, закріплена угодами від 24 серпня та 28 вересня того року, привела до появи у совєтських ЗМІ передруків з німецької періодики. Це спричинилися до того, що люди почали порівнювати два режими. Ось кілька зафіксованих "компетентними органами" порівнянь:

"Якщо б по радіо не передавали, що це промова Гітлера, то можна було б стверджувати, що це говорить комуніст. Ой, добра промова. Як у справжнього комуніста. Судячи по останньому виступу, Гітлеру можна дати партквиток. Він виступає як комуніст".

"Німці народ розумний. Геринг заявив – більшовики будують комунізм, а ми націонал-соціалізм, це майже одне й теж саме".

"Гітлер має наразі найсильнішу армію у світі. Це новий Наполеон".

"У Гітлера краще ніж у нас, у нього армія добре годується, одягається, тому вони йдуть з великим бажанням воювати і мають успіх. У нас натомість погано годують, одягають і тому воювати гонять під рушницю".

А дехто робив із таких порівнянь дуже далекосяжні висновки:

"хоча наша армія і міцна, проте тилу у нас немає: у разі війни тил буде проти совєтської влади".

"Німеччина рано чи пізно воюватиме з СССР, і воюватиме за Україну, за її самостійне існування".

"Совєтська система не міцна і не правильна. При даному устрої селяни і робітники піддаються знущанню. Досконала система – це націонал-соціалізм в Німеччині. При фашизмі держава збагачується, а народ живе багато і заможно. В перспективі совєтська влада буде знищена націонал-соціалістичною Німеччиною".

Іншими словами, значне число українців в УРСР раптом побачило реальну альтернативу совєтській владі (адже восени 1939 року офіційна московська преса друкувала без скорочень виступи Гітлера й Геринга та досить правдиву інформацію про життя німецького народу), - й усталений світ, як то кажуть, перевернувся. Намалювалася перспектива вибору між двома "великими вождями" (які видавалися тоді ледь не володарями Європи) та їхніми системами, причому німецький нацизм видавався ліпшим за російський більшовизм. Звісна річ, про таке говорила меншість тодішнього українського суспільства. Більшість просто мовчала. Але не тому, що була згодна зі Сталіним, а тому, що боялася. Улітку 1941 року страх почав розсипатися, а гримуча суміш із ненависті до більшовизму, небажання воювати "за родіну, за Сталіна", сподівань на німців-визволителів та спогадів про революцію вибухнула – хай і не на повну потужність, але у дуже помітних масштабах.

Федір Пігідо-Правобережний (1888-1962), київський інтелігент начебто вже совєтського розливу, викладач-економіст, а по війні – емігрант та діяч Української революційно-демократичної партії – тієї, що її очолював Іван Багряний, задував пізніше: "Уже в перших днях липня значніші партійні робітники Києва почали вивозити свої родини на схід, за ними – менші, а там – і дрібнота з партійних комітетів потяглася за ними... Ця паніка керівних верхів не могла не знайти відгомону в масах і, справді, - підсиливши ті настрої, що панували в широких колах населення, - вона набрала лише інших форм, а саме: небувалого масового дезертирства. Неявка покликаних мобілізацією резервістів набрала масового характеру. Я добре пам‘ятаю японсько-російську війну, яка, як відомо, була дуже непопулярна в народі; я не менш добре пам‘ятаю першу світову війну. Пробувши три роки на фронті, я добре знаю настрої солдатських мас, але чогось бодай здалека подібного мені не довелося ні спостерігати, ні чути".

Свідчень такого розвалу системи управління не тільки в західних регіонах, а й у Центральній та Східній Україні сьогодні зібрано чимало. Йдеться і про мемуари учасників та свідків подій, і про документи різноманітних органів совєтської влади, і про німецькі зведення. Цінність спостережень Пігідо-Правобережного у тому, що він дивився на події і як український патріот, і як фахівець-економіст: "конецформыначалоформыСпроби застосувати названий "наказ тов. Сталіна від 3 липня" на селах – приорювання тракторами хлібів у полі на корні, витолочування ланів пшениці табунами скоту, що його з усього Правобережжя зганяли за Дніпро, спроби вивезти запаси зерна з колхозних зерносховищ та свиней і скоту з колхозних фарм, - придніпрянське селянство зустріло відкритим спротивом. Уже в першій декаді липня переважну кількість колгоспів у придніпрянських селах було розгромлено, а зерно, свиней, дрібний скот та птицю розібрано селянами. Заводіями всіх цих розгромів найчастіше були жінки. Місцева влада була безсила припинити цю сваволю. В полі та вечорами по кутках, не ховаючись, велись розмови, що ось нарешті "прийшов кінець совєтам", що з німцями йде "український уряд на чолі з Винниченком", що "як прийдуть німці, зараз буде утворено українську армію", та що народ, "як один", стане на захист своїх кордонів".

Використати ситуацію для сприяння розбудові українських органів влади на території, де впала більшовицька влада, спробувала єдина багаточисельна політична сила з мережею своїх структур як на Західній Україні, так і в країнах Європи, окупованих і не окупованих Німеччиною – Організація українських націоналістів (ОУН). Як відомо, на той час вона розкололася на два відлами – більш помірковано-консервативний, очолюваний полковником Андрієм Мельником ("мельниківці") та радикально-революційний на чолі зі Степаном Бандерою ("бандерівці"); мельниківці більше орієнтувалися на стратегічний союз із Німеччиною, тоді як бандерівці у більшості розглядали Німеччину як тактичного союзника, прагнучи спиратися на власні сили і створити незалежну Україну, в перспективі рівновіддалену як від держав Вісі (Німеччина, Італія, Японія), так і від атлантичних альянтів.

Обидва відлами ОУН ще перед початком бойових дій створили похідні групи, які мали просуватися разом із передовими частинами Вермахту (чи навіть попереду них) по Радянській Україні і створювати там органи української адміністрації, ставлячи німців перед доконаними фактами існування такої адміністрації. В політичному вакуумі, який створився на території УРСР улітку-восени 1941 року така тактика мала серйозний успіх. Представники ОУН-б опанували Галичину й Волинь; представники ОУН-м закріпилися в магістратах Києва, Харкова, Житомира й ряду інших великих міст Центральної і Східної України. Місцева інтелігенція та значна частина студентства і робітництва у перші місяці війни виявляли досить великий національний ентузіазм, сприймаючи події здебільшого через призму "другого видання" 1918 року, коли німецька армія визволила Україну від більшовиків. На Наддніпрянщині буквально за кілька місяців відродилася мережа "Просвіт", кооперативів, незалежних профспілок, були засновані 115 українських газет, відновлене українське шкільництво.

Але, звичайно, ці успіхи були б неможливі без активності місцевих українців – бо ж похідні групи ОУН змушені були обмежуватися містами і містечками, тоді як села вони зазвичай охопити не могли. Тим часом у селах навіть до вступу німецьких військ створювалися органи самоврядування, формувалася озброєна місцева самооборона, учасники якої надягали на рукави синьо-жовті стрічки. Очолювали такі органи найчастіше або зацілілі "справні" господарі, або працівники української кооперації, розгромленої владою на початку 1930-х років та частково перетвореної на додаток до планової соціалістичної економіки, або навіть комуністи з числа дрібної господарської номенклатури. Колгоспи та радгоспи ліквідовувалися, селяни розбирали їхнє майно (якщо воно залишалося цілим), щоб самостійно хазяйнувати.

А на Волині та частково на Житомирщині у цей же час явочним шляхом створюється інша формація, що поєднує у собі збройну самооборону та владно-самоврядні функції – Поліська Січ на чолі із Бульбою-Боровцем.

У цей час виникають два представницьких органи з однаковою назвою “Українська Національна Рада”. Перший із них постав 6 липня 1941 року у Львові і був скликаний ОУН-б; до складу УкрНацРади спершу увійшло 16 осіб, потім (у кінці липня – 30). Її очолив один із лідерів ЗУНР правник Кость Левицький, почесним президентом УкрНацРади став митрополит Андрей Шептицький. Більшість членів ради, яка прагнула організувати життя українців Галичини, Волині та Холмщини, складалася не з активістів ОУН, а з діячів або прихильників Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО) – провідної легальної політичної сили за польського панування, розпущеної як більшовиками, так і нацистами. З осені 1941 року німецька окупаційна влада почала тиск на УкрНацРаду; врешті-решт лист митрополита Шептицького до рейхсфюрера СС Гіммлера з рішучим протестом проти геноциду єврейського народу, який розпочали нацисти, став приводом для заборони львівської УкрНацРади 3 березня 1942 року. Друга УкрНацРада була створена з ініціативи ОУН-м у Києві 5 жовтня 1941 року, невдовзі після залишення його Червоною армією; її очолив професор Микола Величковський. Проте вже 17 листопада вона була заборонена, частина її членів репресована, інші продовжили діяльність у підпіллі.

Отож, хоча влітку та на початку осені 1941 року багатьом українцям в усіх регіонах країни здавалося, що прихід німців є кінцем більшовизму і початком більш-менш нормального життя, реальність швидко зруйнувала ці сподівання. Націонал-соціалізм виявився близьким родичем більшовизму...

Отож короткий період національного відродження, коли окупаційна влада ще не зміцнилася, швидко змінився репресіями, які розвіяли ілюзії щодо можливості співпраці з нацистами. Вже на початку липня 1941 року Степан Бандера, глава проголошеного ОУН-б уряду Ярослав Стецько, члени уряду Лев Ребет та Роман Ільницький були заарештовані і вивезені в Берлін для слідства, а через два місяці відправлені у спеціальне відділення для політв’язнів концтабору Заксенхаузен. На початку липня мережа організацій ОУН-б, які щойно вийшли з підпілля, знову перейшла на підпільне становище. Улітку ж почалися арешти нацистами членів ОУН-б. У листопаді 1941 року, коли по всій Україні пройшли акції, присвячені 20-й річниці загибелі під Базаром учасників Другого зимового походу військ УНР, в яких узяли участь десятки тисяч людей, нацисти у відповідь затримали 720 учасників цих акцій, більшість з котрих була розстріляна. 25 листопада 1941 року окупанти видали наказ про арешти і таємні страти без суду членів ОУН-б. Усі українські організації – від Червоного хреста до спортивних клубів – були розпущені. А з січня 1942 року всі школи понад четвертий клас підлягали закриттю. Із 115 газет, про які йшла мова вище, залишилися тільки 40, але і ті під повним контролем окупантів. Ясна річ, що і всі органи місцевого самоврядування були "прочищені" каральними службами та перетворені на виконавців волі нацистської влади. Місцеву ж самооборону окупаційна адміністрація перетворила на допоміжну поліцію, заборонивши при цьому охочим носити синьо-жовті пов’язки.

Отож на сакраментальне запитання, яке, за свідченням "компетентних органів", з вересня 1939 року ставили перед собою українці – "Чий же соціалізм: німецький, чи совєтський буде надалі кращий?" – відповідь була одержана однозначна: хрін за редьку не солодший.

Як підсумовував в еміграції Федір Пігідо-Правобережний, "така жахлива, така нестерпна була совєтська дійсність, зокрема й особливо для селянства, що думка потрапити бодай до Гітлера була так приваблива, що підсовєтські народи сліпо, стихійно віддали свої симпатії німцям. І потрібна була безмежна тупість гітлерівського оточення, щоб так фатально для себе не врахувати цих настроїв та не використати їх".

Цікаво, що подібну думку висловив перед партійним активом Москви ще 6 листопада 1941 року такий авторитетний експерт, як Йосиф Сталін, зазначивши, що "дурнувата політика Гітлера перетворила народи СССР на запеклих ворогів нинішньої Німеччини". Ілюзії значної кількості українців виявилися розвіяними, слід було шукати інші способи боротьби за свободу.
http://www.ut.net.ua/History/26926