Українці є більш дезінформованими, ніж поінформованими

— Пане Андрію, сьогодні в ефірі українських телеканалів з'являється чимало проектів, присвячених нашому історичному минулому. До якої аудиторії ви апелюєте? Як ви вважаєте, наскільки зручним для вивчення історії є «календарний» принцип побудови вашої програми?

— Відмінність вiд інших в тому, що «Далі буде...», передусім, — національний продукт. Ми намагаємося подати об'єктивний та неупереджений погляд на історію України. Стосовно аудиторії... Вона розумово-активна. Незалежно од віку.

— Однією з основних проблем є те, що говорити про українську історію сьогодні доволі складно. Є спірні історичні джерела, люди з різними політичними поглядами та переконаннями. Як ви знаходите вихід iз цієї ситуації? Чим керуєтеся, коли відбираєте події для передачі та якими історичними джерелами користуєтеся?

— Готуючи програму, ми радимось iз фахівцями. До того ж програма має свого постійного консультанта Ярослава Тинченка. Історія завжди була річчю заангажованою. Таким собі інструментом у руках тих чи інших політичних сил. Ми не можемо говорити про якусь абсолютну об'єктивність. Істина належить тільки тому, хто володіє критерієм істини. Здається, крім Господа Бога ніхто і ніколи монополії на це не мав. За приклад спірних моментів може правити Цвинтар Орлят у Львові або ж питання визнання ОУН- УПА воюючою стороною. Поляки думають одне, росіяни інше, комуністи теж не є байдужими у цих питаннях. Але важливо заявити суто українську позицію. Об'єктивності намагаємось досягти цитуванням кількох різних джерел та поданням різних точок зору. Висновки нехай робить глядач. Наскільки вдало у нас це виходить судити може тільки він.

— Сьогодні популяризація історичного досвіду минулих поколінь є абсолютно необхідною для становлення української політично свідомої нації. І, в першу чергу, такою популяризацією повинні займатися ЗМІ. Наприклад, однією зі стратегічних ліній «Дня» є шпальти «Україна Incognita» й «Історія та Я», а з 2002 року ще й видання історичних книг. І на них існує великий попит, а отже — історією цікавляться. У чому, на вашу думку, сьогодні полягає актуальність історичних знань для сучасної людини взагалі і українця зокрема? І наскільки готові зараз, на ваш погляд, журналісти займатися цією справою?

— Універсальним ключем у цьому сенсі є фраза поета Расула Гамзатова: «Хто в минуле стріляє з пістолета, майбутнє в того вистрілить з гармати». Українське суспільство є більш дезінформованим, ніж поінформованим. Існує ціле покоління, яке виросло на радянських підручниках та брошурках спецслужб. Історія там подавалась у викривленому або ж у вигідному для СРСР контексті. Українська нація має пам'ятати, що існувала Запорізька Січ, що українець — то не просто тяглова сила. Українець, передусім, — воїн, поет, мислитель... Він має знати, що предки його були сильними людьми, вміли боротись і з честю виходити з тяжких та драматичних ситуацій. Ми маємо подолати комплекси меншовартості нав'язані радянською історіографією та нинішніми майстрами перекручувати факти. Різними способами нам доводили і доводять, що нас «не было, нет и быть не может». «Далі буде...» має реанімуючу функцію. Українець мусить пригадати, хто він і для чого він.

— Як ви вважаєте, чи готові українці до адекватного перегляду своєї історії та чи можуть відмовитися від схематизму та псевдопатріотизму у висвітленні історичних подій?

— Все залежить від того, наскільки ми готові до самостійного та критичного мислення. Критично мислячій людині неможливо нав’язати будь-що. Стосовно псевдопатріотів... Їх легко впізнавати за словами. До діла, як правило, не доходить. Люблять вони побалакати про національний інтерес, культуру з корінням десь у шумерах, або ж про українське походження Ісуса Христа... Публіка доволі занудна і капосна. Їх стиль мовлення, інтонації, спосіб одягатися та вимовлять слова відштовхують молодь від української справи.

— Менеджери та продюсери телеканалів самі визначають, що є «форматом», а що — ні. Що для вас є «форматом»? З якими жанрами доцільно працювати, щоб якомога доступніше розповісти про історичні події або постаті на ТБ?

— Люди цікавляться документалістикою. Так виглядає загальноєвропейська тенденція. Відомі та авторитетні кінофестивалі програми свої будують наполовину з документальних стрічок. Скидається на те, що європейців історія цікавить більше, ніж будь кого. Ментальність така.

— Чи слідкуєте ви особисто за історичними проектами на нашому телебаченні — яка їхня якість, на вашу думку?

— Загальне враження від усіх проектів — певна тенденційність. Красиво, модно та грамотно намагаються протягнути думку про те, що не все так погано було в радянській батьківщині, що не такі вже й страшні оті хлопці з НКВС, що Сталін теж страждав і плакав... Такі собі бульбашки з мильних опер. Разом з тим, майже гробова мовчанка про Голодомор, про визвольні змагання українців. Скажімо, Парфьонов у своєму проекті «Російська імперія...» чорним по білому розказав нам, що нікуди ми від того не подінемося. Імперія жила, живе і буде жити в головах «насєлєнія Украіни». «Далі буде...» є живим запереченням такої ось «бравої» постановки питання.

Юлія КАЦУН, газета «День»

Андрій Охрімович: «Табачник нібито назвав нашу програму “бандерівським вісником”»

В українському телевізійному просторі дуже мало місць, де хотів би працювати ведучий історичного проекту «Машина часу» Андрій Охрімович. Після того, як його «пішли» з Першого національного, де понад чотири роки робив і вів програму «Далі буде», він почав співпрацювати з 5-м каналом, і, на його думку, досить вдало. Охрімович вважає, що сенсаційно-жовті теми годяться тільки для слабеньких мізків.
Про нову роботу Андрія Охрімовича і про його ставлення до української історії - в інтерв'ю ТК.

- Андрію, чому залишили Перший національний? Самі звільнилися чи вас «пішли»?

- Здається, «пішли», і доволі цікаво. Зібрали команду, вийшов хтось із нових і, мило посміхаючись, повідомив: «"Далі" уже нє будєт». Такий ось безславний фінал проекту, який давав дуже непогані рейтинги, завоював «Золоте перо», користувався повагою в так званого пересічного глядача. Втім, нічого дивного тут нема. Якось у вухо мені занесли вісточку про те, що нинішній міністр освіти назвав програму «бандерівським вісником». Якщо це правда, то маємо комплімент від доволі заангажованого глядача.

- Кому належала ідея «Далі буде»?

- Колишньому президенту НТКУ Віталію Докаленку. Він підтримав проект, придумав назву і зробив його авторським. Принаймні, так було задумано. Насправді ж все було доволі плутано. До проекту «прилаштували» лівих людей, із якими була купа мороки (переписування текстів і таке інше). На сленгу Першого національного їх називають «підсніжниками». В такому ось режимі довелося відпрацювати чотири з гаком роки.

- Як ви опинилися на 5-му?

- Працюючи на Першому, я знав, що грядуть не надто приємні зміни, тож підготував пілот нового проекту. Придумав концепцію, яка дозволяє сканувати минуле, сучасне, майбутнє... Назва «Машина часу» дуже точно віддзеркалює задум. Блукав із цим пілотом по різних каналах. ТОНІС, НТН... Закидав вудку в ТВі. Не брали з різних причин: через фінансові, політичні... Потім був 5-й. Там подивилися пілот і ризикнули спробувати. Запустилися торік у листопаді. Спроба, щоб не наврочити, вийшла вдалою. Рейтинги не дадуть збрехати. Від початку нас транслювали щосереди, а з 12 лютого «Машина часу» виходитиме щосуботи о 21.20. Час, направду, жирний.

- Проект більше пізнавальний чи художній?

- Хочеться, щоб він був цікавим і провокативним. У слові «пізнавальний» є щось від радянської школи, яку я на дух не виношу. Ми шукаємо несподіваних ракурсів, цікавих способів подачі, провокуємо глядача на самостійне мислення. У такий спосіб наживаємо собі і ворогів, і друзів.

- Чи велика команда працює над «Машиною часу»?

- Фактично нас двоє. Головний режисер програми Світлана Остапенко і я. Власне, без Світлани проект у нинішній якості був би просто неможливий. Я безмежно вдячний їй за чудову роботу. Ситуативно з нами співпрацює сценарист Олег Криштопа. Він професійний журналіст і письменник. Маємо надію, що з його остаточним переходом у команду всім нам стане значно легше дихати.

- Одну із січневих програм «Машини часу» було присвячено диверсіям на Хрещатику в 1941-му. Провину за зруйнування історичного центру Києва радянська влада переклала на німців. Як ви думаєте, історія України, написана Москвою, всуціль фальсифікація?

- Я не бачу тут якогось виключно московського ноу-хау. Цим займались і будуть займатися всі ті, хто з історії хоче мати політичні дивіденди. Скажімо, польські історики шукають і знаходять докази того, що стародавнє українське місто Холм, або ж Перемишль є споконвічними польськими землями. Румуни подібну логіку вибудовують довкола Буковини, ще інші кажуть, що України «нє било, нєт і бить нє может...». Разом із тим усі ці потуги впираються в гарну східню приказку: собака бреше, караван іде.

- Яким чином ведеться співпраця з дослідниками історії і консультантами?

- Програма щойно стартувала, тож ці зв'язки ми тільки напрацьовуємо. Хотілось би взаємодіяти з такими істориками, як Наталія Яковенко, Іван Патриляк, Тарас Чухліб... Було б непогано загітувати до співпраці письменника Валерія Шевчука. У нього маса цікавих сюжетів та контраверсійних ідей. Крім аксакалів було б непогано посперечатися з молодими талановитими інтелектуалами.

- Чи важко нині працювати над історичною програмою? В інтерв'ю ТК В'ячеслав Гармаш, ведучий програми «У пошуках істини» на СТБ, яку нещодавно закрили нібито через брак тем, сказав, що історичний проект може давати добрі рейтинги тільки з сенсаційно-жовтими темами. Ви згодні з ним?

- Категорично ні. Жовті теми - пожива для анемічних мізків. Все це веде до свідомого заниження розумового рівня середнього глядача.

- Чи погодилися б ви робити жовту програму заради того, щоб вона залишилася в ефірі?

- Щось на кшталт «Сталін-гомосексуаліст»? Господи, як це нудно. Направду, життя надто коротке, щоби витрачати його на подібну муру.

- Як ви оцінюєте інформаційну політику нинішньої влади? Чи вважаєте справедливими звинувачення на адресу Януковича і його команди в тискові на ЗМІ та утисках свободи слова?

- Які там утиски... До стінки ще нікого не поставили... і слава Богу. Порівняно з сталінським розгулом демократії в нас стабільність і порядок. Так виглядає основний козир теперішніх.

- У квітні 2011-го спільно з Росією має розпочатися робота над написанням підручників історії для українських шкіл. Як ви ставитеся до цього, а також до ситуації з Українською бібліотекою в Москві?

- Думаю, що то буде не підручник, а щось на кшталт диктанту з присмаком садомазохізму. Є в усьому цьому щось дурне та принизливе. Стосовно української бібліотеки в Москві... Я бачу тут едіпів комплекс, таке собі повстання проти культурної домінанти Києва.

- Як ви думаєте, чому після сталінських репресій в Україні йому нині встановлюють погруддя і карають тих, хто хоче це погруддя знищити?

- Ситуація доволі парадоксальна. Сталін давно в могилі, а за нього продовжують саджати. Слід визнати, що поведінка влади в цій пригоді недвозначно просталінська. Попередня влада, до речі, теж лояльно ставилася до існування цілої купи пам'ятників катам України та їхньому ідейному натхненнику Леніну. Все це випадає з нормальної логіки. Якось важко уявити, щоби, скажімо, в Ізраїлі поставили пам'ятник Геббельсу або Гітлеру, та ще й покладали до їх підніжжя квіти. У нас кладуть, і не тільки до Леніна. Сам бачив, як молода київська пара прийшла поклонитися бронзовій фігурі Проні Прокопівни. Такий ось діагноз.

- Ви автор збірки поезій «Замкнутий простір». Володимир Єшкілєв вважає вашу поезію «гранично насиченою інтелектуалізованими образами і знаками культурного метаґештальту кінця ХХ ст.». Ви з цим згодні?
- Мені соромно, але я досі не знаю, що таке метагештальт та ще й кінця ХХ століття. Думаю, треба багато вчитися, щоби зрозуміти цю розумну фразу Єшкілєва. :)

- Чим ще захоплюєтесь, крім поезії та історії?
- Люблю постріляти з лука, рогатки та іншої гарної зброї. До цього заняття пасує шашлик, чарка та гарна бесіда з друзями.

- У кого стріляєте?
- У все що завгодно, крім живих істот.

Світлана Остапа, «Телекритика»