Галицькі москвофіли як модель соціально-політичної стратегії

Опублікувати цю статтю Тетяни Швидченко мене змусили ось такі публікації які останнім часом почали з*являтися на нашому сайті як гриби дощу.Усілякі там Буртки, Пані та інші,жителі Одеси,Полтави,інших міст великої України неначе по команді взялися оплакувати "нещасну" долю жителів Галичини так ніби у їхніх власних регіонах усе чудово було. При тому брехня, спекуляція словом "русский"(русский як відомо не означає руський а у російській мові просто немає відповідного слова- замінника) стала звичайною практикою у неомосквофілів. Стаття трохи задовга для інтернету але показує усю гнилу сутність москвофільства колишнього і їхніх ідейних наступників - москвофілів теперішніх.

Мало  кому відомо, що на початку ХІХ століття Київ був значною мірою польськомовним. Так само лише нечисленна кількість зацікавлених знає, що в другій половині того ж століття на Галичині майже у всіх сферах життя домінували промосковські суспільно-політичні організації. Адже Галичина у свідомості пересічних українців закріпилася як нерушима цитадель українського націоналізму. Це ще один доказ того, що між уявленнями і дійсністю пролягає прірва завуальованих фактів та історичних стереотипів.

У ХІХ ст. москвофіли розгорнули активну  діяльність у рамках культурно-просвітницької, бізнесової а також  релігійної роботи на території Галичини, Буковини та Закарпаття, які на той час входили до Австро-Угорської імперії. Одними з перших пропагандистів москвофільських ідей Галичини були відомий ідеолог панславізму Міхаіл Погодін та історик Денис Зубрицький, які почали тісну співпрацю з середини 1830-х років. Саме навколо них сформувався пласт прихильників російської мови та національної єдності Галицької Русі з Великоросією. Перетворення москвофільства на окрему суспільно-політичну течію прискорила революція 1848—1849 років в Австрійській імперії. Події після «весни народів» стали приводом для надії на підтримку з боку Москви у більшості греко-католицького духовенства й старшої інтелігенції Східної Галичини. Така реакція була викликана встановленням польської влади та її категоричною позицією – заперечення існування русинів як окремої нації. В результаті домовленості з офіційним Віднем, намісниками та міністрами у справах Галичини призначалися тільки поляки.  Так, з 1869 року польська мова стала в Галичині мовою освіти та адміністрування, замінивши німецьку у Львівському університеті та інших навчальних закладах. На знак протесту українська інтелігенція вирішила шукати шляхи виходу з цієї ситуації, в процесі пошуку розділившись на два табори – тих, хто вірив у велич Російської імперії і сподівався на її прихисток, і прихильників ідей окремого українського шляху, незалежного ні від Польщі, ні від Москви. Перші, названі «москвофілами», отримали змогу розгорнутися на повну силу завдяки щедрій матеріальній підтримці російського уряду. Хоча, оскільки в умовах реставрації абсолютизму 1849—1859 років москвофіли не могли вести відкриту політичну діяльність, то на початку їм довелося зосередили свої зусилля у сфері освіти й культури. Завдяки таємному фінансуванню з Росії, москвофілам вдалося створити потужну видавничу базу, яка складалася з мережі газет, журналів, науково-літературних збірників. Ось перелік тогочасних москвофільських періодичних видань: «Слово» (1861—1887), «Страхопуд» (1863—1865), «Золотая грамота» (1865—1866), «Боян» (1867) і «Славянская 3оря» (1868), «Русская Рада» (1871—1912), «Наука» (з 1871), «Пролом» (з 1880), «Галичанин» (1893—1913), «Русское Слово» (1890—1914), «Прикарпатская Русь» (1909—1915), «Голос Народа» (1909—1914), «Русскій Голосъ» (1922—1939), «Русская земля» (1919—1938).

На хвилі антипольських настроїв під вплив москвофілів потрапили практично всі культурно-освітні установи галицьких та буковинських русинів — Ставропігійний Інститут, Народний Дім у Львові, Галицько-Руська Матиця, «Руська бесіда». Преса — «Зоря Галицька», львівський та віденський «Вісники», «Лада», «Сімейна бібліотека», видання наукових праць і шкільних підручників, викладання «руської словесності» в університеті й гімназіях та навіть публікація законів і розпоряджень державних і церковних властей.

Головною  ідеєю москвофільства було твердження про етнічну однаковість росіян, українців і галицьких русинів. Москвофіли поширювали чутки про Росію як про «землю обітовану». Російського імператора ототожнювали зі спасителем, який прийде і врятує галичан від безчинства поляків та євреїв. Існування українців як нації категорично заперечувалося. При тому, що москвофіли за походженням були українцями, вони виступали проти широкого публічного використання літературної української мови. Ставились до неї з відвертою зневагою, наприклад, Денис Зубрицький називав українську мову «мовою пастухів». Саме тоді з’явився і поширився міф про те, що українська мова є продуктом впливу польської мови на російську, тобто української як такої ніколи не існувало, як і народу теж. Саме тоді набуло поширення т. зв. «язичіє» [1]. Втім, у побуті значна, якщо не більша, частина москвофілів спілкувалася польською, адже російською вони не володіли.

У 1870 р. москвофіли заснували власну політичну організацію — Руську Раду, яку називали прямою наступницею Головної Руської Ради 1848 р. та єдиним представником всіх західних українців. Після придушення царськими військами Польського повстання 1863 року, австрійський уряд надавав підтримку польським рухам, що було на руку москвофілам, які внаслідок цих подій розширили коло підтримки серед сільського населення Галичини. Відтоді образ «доброго царя» тільки закріпився за російською стороною.

Між москвофільськими освітніми осередками та аналогічними проукраїнськими структурами точилася жорстка конкуренція. На противагу «Просвіті», створеній у 1868 р., у 1876 р. було утворено «Общество им. Качковського», яке стало головним осередком москвофілів і з часом створило мережу місцевих філій і читалень по всій Галичині.  У 70-х роках ХIХ ст. галицькі села нараховували 181 народну читальню цієї організації. Знамените «краще втопитися у російському морі, ніж у польській калюжі» привабило до москвофілів навіть тих, хто скептично ставився до «російської благодаті».

Коли 1876 року вийшов Емський указ, москвофільські кола вітали заборону україномовного книгодрукування, оскільки вважали, що це піде на користь єднанню «братніх народів». Свята наївність галицьких москвофілів не забарилася розбитися об жорстку реальність подальших подій. Адже для російської влади вони були не стільки друзями і прихильниками, скільки добре оплачуваними проповідниками імперських ідей у стратегічно важливому для Росії регіоні.

Цікаво, що окрім культурно-просвітницької діяльності, москвофіли також  пропагували очищення греко-католицького обряду від латинізації. Зважаючи на те, яку роль відігравала в житті тогочасних галичан релігія, цей хід здавався безпрограшним, воно так би й було, якби в гру не вступив більш повноважний гравець. Австрійський уряд, вбачаючи у таких тенденціях небезпідставну загрозу сепаратизму, ініціював відставку митрополита Йосифа Сембратовича та найбільш активних прихильників москвофілів з керівництва греко-католицької церкви. Після інциденту з парафіянами села Гнилички, які під впливом активістів москвофільського руху оголосили про перехід до православного приходу, австрійська адміністрація провела суд над провідними москвофілами («Процес Ольги Грабар»). Це був початок подальшого державного переслідування руху москвофілів у Австро-Угорщині, який завдавав нищівного удару їхній ідеології, розвіявши міф про «патріотизм і вірнопідданство» москвофільської верхівки. Авторитет москвофілів серед народу стрімко падав, криза їхньої ідеології позначилася на становищі проукраїнських народовців, які на той час дедалі більше зміцнювали свої позиції.

У 1900 році, під керівництвом Руської Ради, москвофіли об’єдналися в «Рускую Народную Партію» (РНП). Справа обернулася так, що РНП, у зв’язку зі зростанням українського народного руху, мала підтримку з боку польських партій і намісника. Також до того часу в середовищі москвофілів уже утворилося два різних напрями — «старшокурсники» і «новокурсники», що в 1909 р. фактично стало причиною розколу партії. Новокурсники стали радикальним крилом партії, на чолі з Володимиром Дудикевичем і Дмитром Марковим, обравши курс на повну національно-політичну єдність із Росією і прийняття російської літературної мови. Така позиція, а також співпраця з поляками, призвели до відходу поміркованих колег із партії до осередку українських національно-демократичних сил.

Незважаючи на занепад москвофільського руху ще з 80-х років ХІХ ст., його представники й далі намагалися проводити активну роботу. Так, у вересні 1909 р. «новокурсники» почали випуск щоденної газети «Прикарпатская Русь», яка стала їхнім головним друкованим органом. На утримання цього видання партія щорічно отримувала 14 тис рублів із казни Російської імперії. Така таємна грошова допомога була продуманою державною політикою, згідно з якою «прикарпатским русским» щороку виділялося загалом 85 тис рублів від міністерства внутрішніх справ і фінансів. Також для активістів проросійських організацій було організовано безкоштовне навчання в російських навчальних закладах. Така політика була настільки вдалою, що, попри падіння популярності москвофільських ідей, навіть до 1910 року на виборах багато галичан голосували за проросійські партії.

Критична  ситуація для симпатиків Росії настала  з початком Першої світової війни. Політична  верхівка москвофілів з перших днів конфлікту зробила відкриту заяву  про підтримку Російської імперії. 11 серпня 1914 р. в Києві було створено «Карпаторусский освободительный комитет», завданням якого було включення Галичини, Буковини і Закарпаття до складу Російської імперії. Австро-угорська сторона сприйняла цей виклик відповідно: розпочалися арешти москвофільських активістів і всіх, хто був до них близьким. Одночасно з переслідуванням москвофілів почалися репресії звичайних українців через те, що австро-угорська влада не бажала більше терпіти явно сепаратистських витівок проросійських сил. Ув’язнення та масові розстріли застосовували щодо мирного українського населення, тисячі українців потрапили до концентраційних таборів. На початку через те, що відвідували москвофільські зібрання і мали до них хоч якесь відношення. Пізніше арешти поширилися на всіх інших: були вони прихильниками москвофільства чи народництва — вже не грало великої ролі. Талергоф, Терезієнштадт, Гнав, Гмюнд, Куфштайн, Швац — ось ширший перелік концтаборів, ніж зазвичай публікують популяризатори москвофільської тематики. Найбільшим і найвідомішим із них став Талергоф. Саме там зосередилась перша хвиля ув’язнених, більш чи менш дотичних до москвофільського руху. У грудні 1914 року там перебували близько 8 000 в’язнів, у листопаді 1916-го — 2 717 (85 % українців; 76 % селян, 7 % греко-католицьких священиків). Загалом, із 1914 до 1916 рр. було зареєстровано 14 000 в’язнів. У Талергофі не було бараків аж до зими 1915 року, нестерпні умови утримання призвели до пошесті плямистого тифу та інших інфекційних захворювань, що спричинило високу смертність серед ув’язнених. Лише серед зареєстрованих було майже дві тисячі загиблих. Але тогочасні ідеологи москвофільства створили свою мозаїку подій, назвавши те, що відбулося «першим геноцидом ХХ століття». Образ мученика, який постраждав за проросійську ідею, драматичною постаттю увійшов фактично у всю тогочасну творчість москвофілів. Був створений Талергофський комітет, який протягом 1924—1932 років видав чотири випуски «Талергофського альманаху». Також проводилися Талергофські з’їзди. Навіть відкрили пам’ятник «невідомому талергофцю». Продовжують пропагувати цей культ деякі російські кола і зараз. Наприклад, у 2007 році було видано книгу спогадів в’язня Талергофа Васілія Вавріка «Геноцид карпаторусских москвофилов — замолчанная трагедия ХХ века». В ній ідеться про те, що від репресій австро-угорської влади та її помічників, українських націоналістів, постраждало 60 тисяч «карпаторосів» — «представників російського православного народу, який проживав у Прикарпатській Русі».

В серпні 1914 року Львів був окупований російськими військами. У східній частині Галичини утворили генерал-губернаторство, на чолі якого поставили графа Георгія Бобринського, котрий заявив, що місцеве населення завжди було російським і пообіцяв насаджувати їм російську мову, закон та уклад. Разом із ним цією справою займалися й залишки москвофілів, які потрапили до Львова з російською армією. Їхніми керівниками були Володимир Дудикевич (очолив «Русский народный сонет»), Семеон Бандасюк і Юліан Яворський. Вони розпочали стрімкий наступ на самостійників та керівництво Греко-католицької церкви, це збурило місцеве населення, яке почало невдоволено ставитися до прихильників російського вектору і тих, хто їм пособляв. Тим паче, згодом стало зрозуміло, що росіяни навіть не збираються виконувати головні сподівання місцевого народу — виступати проти поляків, адже Російській імперії це було зовсім невигідно.

За  час окупації Росією Галичини москвофіли були там єдиною легітимною політичною силою, але вони не обіймали жодних вагомих посад у тодішньому уряді. Займалися суто русифікацією місцевого населення і репресіями проти українського національного руху. Ця ситуація відверто вказувала представникам москвофільства на їхнє місце в російських планах. Проводилися масові обшуки та арешти, тисячі людей було вислано до Сибіру. В 1915 році було підписано наказ, згідно з яким чоловіче населення Галичини разом із сім’ями мусило переселятися у віддалені райони Російської імперії. А оскільки люди були проти такого розвитку подій, їх виселяли силою. При цьому спалюючи цілі села та створюючи у містах табори для переселенців.

Завершилось це все на початку літа 1915 року, коли російські війська почали відступ. Відступаючи, вони брали в заручники тисячі мирних людей, серед яких велику кількість становила інтелігенція і духовенство. Багато представників москвофільського руху емігрували до Росії. Там вони в більшості розчаровувалися в ідеології москвофільства і згодом брали участь в українських національно-визвольних змаганнях 1917—1920 років. Так, міф про Росію як «землю обітованну» для всіх знедолених і ображених був розвіяний остаточно.

Залишки москвофілів після поразки національно-визвольних змагань розділилися на два  політичні  табори — «праву» Галицько-Руську Народну Організацію (згодом Руська Народна Організація (РНО)) та «ліву» Партію Народної Волі. У 1918 році «Руський Виконавчий Комітет» виступив із підтримкою українців у війні з поляками. Така позиція не була узгоджена з консервативними колами москвофілів, які мали намір співпрацювати з польським урядом. Представники РНО шукали підтримки у польських урядових чільників і мали тісні контакти з російською меншиною та російськими емігрантами у Польщі. Ця течія у подальшому розділилася на дві групи — Руську Аграрну партію та Руську Селянську партію (РСП). Проурядова політика давала їм змогу до певної міри втілювати у життя свої культурно-національні, економічно-господарські та політичні плани. Консервативна частина РСП мала популярність у традиційних москвофільських повітах регіону (Зборівщина, Жовківщина, Бродівщина, Каменеччина, Турчанщина, Сяноччина, Перемишлянщина, Радехівщина, Равщина, Самбірщина, Золочівщина). Територію політичного впливу намагалися розширювати і в інших регіонах, але не всюди це вдавалося, бо в свідомості галичан імперський міф про Росію вщент розбився об справжні наміри російської сторони. Ці наміри вони не лише побачили на власні очі,  а й відчули на собі неодноразово.

Москвофіли  далі поширювали ідеї про єдність  галицького й російського народів  та проголошували своїм політичним ідеалом Російську федеративну республіку, складовою якої вони й далі планували зробити Галичину. Маючи значний досвід такої діяльності, вони вирішили зробити «хід конем» — узялися за підвищення освітньо-культурного та економічного становища населення, тому траплялися випадки, коли з ними співпрацювали навіть селяни, які  не були їхніми прихильниками. Висуваючи гасла про єдину російську літературну мову для всіх «слов’янських народів», вони популяризували її, публікуючи свої «вісники», організовуючи різні культурні заходи, гуртки і курси, викладали історію Галичини в контексті єдиного руського простору. Також фінансували студентство з метою формування нових кадрів.

Радикальна  частина «Руського Виконавчого Комітету» розійшлася в поглядах з консерваторами і влилася в ліву партію «Сельроб», яка, хоча й орієнтувалася на більшовицький режим у Радянській Росії, але офіційно дотримувалася української національної платформи. Нечисленні кооперативи, які перебували під її впливом, займалися більше політичною пропагандою, аніж економічною роботою. У Львові сельробівці контролювали товариства «Український Робітничо-Селянський Дім», «Робітничий театр», видавничу спілку «Нові шляхи» та інші.

Що  характерно, усі культурно-просвітні  товариства, створені москвофілами в період перед Другою світовою війною, до кінця 1930-х років занепадають переважно через фінансові труднощі. А припинялося фінансування москвофільських осередків одночасно з припиненням офіційної підтримки владою. Так, на початок 1940-х на Галичині фактично не залишилося жодного життєздатного москвофільського товариства чи інституту. Їхні залишки продовжували існувати ще кілька років на Закарпатті, але після того, як ці землі увійшли до СРСР, останні москвофільські осередки було ліквідовано.

Імперська ідея, як засіб існування Росії, є швидше аксіомою, ніж теоремою. Хронологія подій дозволяє неозброєним оком окреслити доволі невибагливу схему, за якою перманентно обертається маховик її реалізації. Ця схема є своєрідною політичною пірамідою з відповідною ієрархією «замовник — ідеологи — виконавці — маси». Вона досить чітко простежується на прикладі феномену москвофільства. Замовником виступила Російська імперія, яка мала забезпечити фінансову опору і, мірою реалізації запланованого, — офіційну підтримку на державному рівні. Ідеологи-пропагандисти в особі Погодіна, Зубрицького та інших збирали навколо себе коло виконавців, які включали різні функціональні групи. Серед них — фанатики, які щиро приймали пропоновану їм ідею за чисту монету і несли її в маси. Сюди можна віднести й тих, хто використовував своє становище суто для потреб матеріального прибутку, звичайних простодухів, яким легко нав’язати будь-яку точку зору та інші подібні категорії. Детальніший опис схеми потребує окремого розгляду, тому, повертаючись до теми, зазначимо, що  сприйняття соціумом цієї схеми залежало вже від обставин і кмітливості замовника. Не дарма, після остаточного приєднання західних українських земель до СССР проект москвофілів згорнувся остаточно. Справді, хто ж залишає в господарстві віник, коли з’являється пилосос?

Минуло  більше століття, а засоби й умови  реалізації подібних проектів зазнали лише несуттєвих змін. Сьогодні ми маємо старого замовника, який час від часу перевдягається в ту чи ту одежу, й ті самі міфи та ілюзії, якими живиться суспільство. Міф про «доброго сусіда» — це новітня модифікація легенди про доброго царя, причому об’єктів симпатій кілька, але одиниці розраховують на власні сили. Разом із тим, світ увійшов до інформаційної епохи, потоки інформації стали всюдисущими і як ніколи доступними. Якщо в минулому столітті можна було контролювати доступ до інформації, то тепер у ній легко загубитися. Тим не менше, суспільство не бажає думати і споживає те, чим його годують, замість того, аби зробити хоча би спробу власного вибору. Українська інтелігенція, апелюючи до громади, мусить про це пам’ятати, щоб знайти правильний ключ до вирішення подібних проблем і самій не загубитися в трансформаційному морі соціально-політичних віянь.

Література  та примітки:

1. «Язичіє» — назва мови, що нею писали в ХІХ ст. москвофіли. Основою «язичія» була церковнослов’янська мова в суміші з російською, але з домішкою українізмів та полонізмів і з українською вимовою. Від 1887—1893 pp. провідні москвофільські видання перейшли на російську літературну мову.