Що таке рашизм?

Андрій КРАВЧЕНКО,  газета "Слово просвіти"ета "Слово просвіти"

Що таке рашизм?

Що таке рашизм?

Андрій КРАВЧЕНКО,

кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка



У Росії все інакше. Трагічними помилками в її історії споконвіку вважають моменти демократизації влади, ослаблення диктатури, які сприймаються як національна катастрофа. Традиції, історія, культура, самосвідомість народу завжди були, є та будуть хімічно чистим тоталітаризмом. Прихід до влади чергового диктатора — не “історичне непорозуміння” чи фатальна випадковість. Ні. Це абсолютно закономірне й неминуче явище, котре щоразу з відповідними історичними корективами панує на теренах Російської імперії щонайменше 6 століть. Це не влада, яка злочинно паразитує на народних стражданнях. Це дивовижний сплав специфічної системи безглуздого управління і суспільства, яке відчуває себе смертельно хворим без диктатора.

Ще зі школи пам’ятаю мудру цитату, яку приписували комусь із класиків марксизму: “Раб, який усвідомив, що він раб, уже наполовину вільний”. Її згадували в курсі історії стародавнього світу, при вивченні повстання Спартака. В Росії ж якщо й можна уявити собі повстання, то не проти рабства, а навпаки, проти свободи. Росіяни не хотіли й не хочуть усвідомлювати своє рабство. Відомі давні хрестоматійні приклади, що ввійшли навіть до літературної класики, як російські селяни сприймали скасування кріпосного права. Це стало трагедією, світоглядним колапсом, втратою сенсу буття, знищенням усіх устоїв… Схиляння перед владою, добровільне, натхненне рабство, холопство, прислужництво — те явище, яке неможливо зрозуміти сторонньому спостерігачеві. Недарма А. Фет писав: “Умом Россию не понять”…

Наприкінці минулого року російське інформагентство lenta.ru реалізувало цікавий проект “31 суперечливе питання з історії Росії”. Одна з публікацій — історичні свідчення про звичаї Московського царства. Ось деякі промовисті цитати.

XVI ст., Джайлс Флетчер, англійський дипломат: “Немає слуги або раба, який би більше боявся свого пана або який би перебував у більшому рабстві, ніж тутешній простий народ”. Проте і серед знаті вважалося нормою падати ниць перед вищими чинами, “називатися й підписуватися холопами, тобто їхніми кріпаками або рабами”.

XVII ст., Адам Олеарій, німецький історик, мандрівник і дипломат: “Рабами і кріпаками є всі вони. Звичай і характер у них такі, що перед певною людиною вони принижуються, виявляють свою рабську душу, доземно кланяються знатним людям, низько схиляючи голову — аж до самої землі і кидаючись навіть до ніг її”.

Кінець XVII ст., Ян Янсен Стрейс, голландський мандрівник і корабельний майстер: “Вони так звикли до свого рабства, що, одержавши свободу, після смерті свого пана чи з доброти його, знову продають себе в рабство”. На його думку, рабська психологія настільки сильно прижилася в Росії, що селяни просто не могли жити поіншому. Проте цей автор (як і багато інших, раніших і пізніших) у своїх нотатках фіксує і своєрідну втечу від рабства — пияцтво. Суспільство активно рятувалося від владного тиску в паралельній реальності алкоголізму: “Вони називають горілку вином і вважають її найпочеснішим напоєм; п’ють її без розбору чоловіки й жінки, духовні і світські, дворяни, міщани і селяни, до і після їжі, цілий день…”

ХІХ ст., Адольф де Кюстін, французький монархіст, автор книги “Росія в 1839 році”: “Про всіх росіян, яке б становище вони не займали, можна сказати, що вони упиваються своїм рабством”, “Російська імперія — це тюремна дисципліна замість державного влаштування”, “тут діють і дихають лише з дозволу імператора або за його наказом”.

Схоже, це і є той порядок, та стабільність, за якими сьогодні так ностальгує “русскій мір”, за які згоден воювати з усім світом, котрий уперто не хоче розуміти — яке це щастя: натхненно, радісно служити російському імператорові!

Скажете, давно то було? Згоден, давненько. Зараз російська влада вже не б’є батогами на конюшні своїх кріпаків. Часи змінюються, всетаки ХХІ століття! Проте дещо залишається тривким, таким самим, як і в столітті XV, вільно конвертуючись в атрибути новітніх технологій. Скажімо, за даними опитування фонду “Общественное мнение”, понад 70 % росіян хочуть бути обманутими ЗМІ, дві третини опитаних вважають, що інформація офіційних російських ефірних джерел про події останніх днів у Криму об’єктивна, більшість населення вважає нормальним спотворення інформації в державних інтересах, а 72 % спокійно ставляться до цензури (http://comments.ua/world/459721bolee70rossiyanhotyatbitobmanutimi.html)…

“Тьмы низких истин нам дороже нас возвышающий обман!” — справедливо писав Пушкін. Як гадаєте, яка доля спіткала журналістів lenta.ru сьогодні, 2014 року? Правильно. Їх усіх звільнили. Іще до того, як наприкінці березня в Держдумі винесли на розгляд закон про покарання за применшення авторитету Росії, СРСР, Російської імперії, РФ та її збройних сил. Покарання поки що передбачається адміністративне, проте для адекватного втілення духу закону варто б повернутися до традицій: батогами на стайні чи то пак у паркінгу офісу…

Невже проти такого кричущого стану справ ніхто не протестував? Чому ні — борців за звільнення російського народу є ціла плеяда, всі вони герої, всім їм віддають високу шану, причому передусім влада. Дивно, але багатьох подвижників на полі боротьби з одвічною диктатурою влада з часом канонізує і перетворює на ікони “русского міра” — чого варті лише декабристи! І тут немає жодного парадоксу, бо справа зовсім не в зіткненні двох непримиренних полюсів — автократії і лібералізму. Правду кажучи, і полюсів тут ніяких немає, все відбувається в рамках “єдиної і неділимої” автократії.

Диктатура завжди породжує невдоволених. У Росії це можна вважати навіть своєрідним історичним атрибутом імперії: владою невдоволені всі. Її нещадно критикують, розпікають, над нею насміхаються, нею обурюються. Спитайте в будьякого росіянина, чи йому подобаються дії влади — і він вам таке відповість, що вуха зав’януть. Якщо ж у відповідь почули схвалення — не вірте, просто вас сприйняли за “чужака”. Критика може бути веселою, а може — похмурою, аж до неприкритої ненависті. Часом її градус може досягати навіть зміни влади. Але це тільки поверхове враження: зміна влади означає в Росії зміну імператора з одного на іншого. Зміну поганого царя на доброго. Була, щоправда, одна історична спроба скинути царя, але всім відомо, чим вона закінчилася. Вона й тоді не була особливо популярною в народі, а сьогодні сама лише згадка про те, що можна жити без імператора, спричиняє неприховану агресію середнього росіянина. Навіть переконані ліберали формують своє уявлення про демократію з елементів автократизму. Будьякі найреволюційніші російські соціальні проекти є своєрідними “єресями” тоталітаризму. Вони ніколи не виходять за його рамки, розглядаючи автократичну владу як генетичну властивість суспільства, з утратою якої людство загине як біологічний вид.

Фанатичне служіння владі, байдуже якій — духовній чи світській, — породжує таке саме фанатичне заперечення. Проте в обох випадках незмінним лишається органічне породження тоталітарної влади: фанатизм. Маніакальна зосередженість на одній ідеї, одній пристрасті, в жертву яким дозволено приносити все. Для росіян це служіння, прислужування, самопожертва, приниження і лакейство перед владою, ідея холопства, кріпацтва, рабства. Звучить не вельми привабливо, але імперія вже давно навчилася виховувати гордих холуїв і величних лакеїв, які живуть у своєму холуйстві, як риба у воді, а тому його не помічають, змагаючись у своїй величі. За зразок тут християнська ієрархія, на вершині якої стоїть Бог, перед яким усі рівні. Усі — раби Божі. Перед його лицем треба забути свою гордість, яка одержала назву гордині, незалежність, свободу і т. ін. “ізиски” безбожників, пам’ятати лише про першородний гріх і прагнути усім своїм (та й не тільки своїм) життям спокутувати цей гріх. Усі мають усвідомлювати свою природну провину перед батюшкою, за яку він може щомиті хоч розіпнути, хоч убити, і дякувати, впавши ниць, якщо він дозволив пожити ще день і не покарав! І каятися, каятися, спокутувати свою провину всім своїм життям, кожним своїм подихом!

Дисиденти, волелюбці, російські гуманісти, письменники, подвижники боролися і борються з людськими вадами, з недосконалістю влади тими самими фанатичними методами. Вони в усьому максималісти — і в служінні, і в анархії, і в ствердженні, і в запереченні. Тому не дивно, що всі набутки владних і культурних кіл Росії однаково легко вписуються в історію великої імперії, легко змінюючи свій знак із “мінуса” на “плюс”. Усі вони в сухому залишку об’єднані спільним імперським, тоталітарним знаменником: фанатизмом. Ключовим для означення Російської імперії є слово “величний”. Тут усе величне: сама імперія, її історія, культура, мова, герої, перемоги… Хочете смертельно образити росіянина, незалежно від його віку, соціального статусу, освіти, культурного рівня — натякніть йому, що російське не велике, не величне, не найкраще і не наймогутніше. Він вам відразу ж і покаже, чому саме треба шанувати російську культуру, історію і т. ін., чому треба падати перед нею ниць. Бо її треба боятися. Боятися і шанувати. Інших підстав для поваги росіяни ніколи не визнавали й не визнають.

Проте найважливішим і найдавнішим цивілізаційним відкриттям Московського царства був своєрідний рецепт інтеграції й асиміляції народів, перетворення їх на жертовних солдат імперії. Історія з давніх часів знає низку різних способів підкорення завойованих народів, які б нам здалися зараз дикістю і маніакальним збоченням. Згадаймо лише яничарів, яких малими дітьми забирали в батьків і перетворювали на нещадних убивць. Це була нечисленна гвардія недолюдків, російська ж імперія вигадала спосіб не поневолення, а повної і остаточної асиміляції цілих народів. Це був перманентний процес привласнення, інтеграції все нових територій і культур, їхньої історії й майбутнього, який мав центральне завдання: створення російської версії кожної з цих культур, підпорядкування їх дотеперішньої історії смисловому завершенню — включенню в імперський світ.

Процес нагадував біблійну притчу про блудного сина. За цим архетипним сюжетом кожен народ у складі імперії лише тимчасово й безнадійно блукав світами, доки не повертався до “тата” — російської імперії. Саме на цій притчі засновувалося дуже популярне уявлення про “передісторію”, пізніше використане більшовиками у своїй версії імперії. Кожен народ був достоту язичником, життя якого — лише низка помилок і блукань, доки він не визнає єдиного бога, батькацаря й не посяде належного місця в структурі імперії.

Проте сюжет притчі одержав істотне доповнення. У бандитському світі є жорстокий обряд “пов’язання кров’ю”, коли неофіта змушують убити когось при свідках, щоб уже не відмився від злочину. Серед народів Російської імперії здавна культивувався схожий “обряд”, який би можна назвати “пов’язання зрадою”. Новонавернутий до імперії народ зраджував під страшним тиском свої звичаї, святині, предків. “Своїми” виявлялися тільки нові хазяї, всі інші — ворогами (бо хто ж шануватиме зрадників?), а зраджена батьківщина викликала патологічну ненависть. Мститися з такою нелюдською жорстокістю, як зрадник, не буде жоден яничар. Бо яничар не мститься. Він просто нелюд. А зрадник мститься, він нелюд помсти, якій підлягає весь світ, але найбільше — рідна зраджена вітчизна. Саме ця ненависть до зрадженої батьківщини і є найтривкішим ґрунтом для єдності народів Російської імперії. “Інородці” в ній ніколи не набудуть статусу “корінних”, проте це не руйнує державної єдності, а служить зайвим стимулом до вислужування перед імперською владою. Покоління за поколінням такі зрадники, на яких “шапка горить”, виховують своїх дітей. І важко знайти більш фанатичних вихователів зміни “вірнопідданих”, ніж відступники.

Культ сили, лідерства, ненависті, помсти, кругової поруки, фанатичного вірнопідданства, нетерпимості до інакодумства — ось той конгломерат, надійний фундамент, на якому тримається “єдність” населення імперії.

Чимало таких “новонавернутих” до імперської культури знає й українська історія. Недарма Шевченко писав про Україну: “Гірше ляха свої діти тебе розпинають”. Саме на це імперія зробила історичну ставку, і вона виправдалася.

Ідея світової імперської експансії не нова. Усі без винятку великі диктатури прагнули до заволодіння світом. Але тільки Московська держава зі своїм віковим “передовим досвідом” планомірного доведення будьякого народу до зради і перетворення на вірнопідданих імперських холуїв дає саме Росії всі підстави розраховувати на успіх у цій справі.

Можна вирахувати приблизну середню швидкість розповзання “русского міра” по світу. Це десь 100 км на століття. Технологія проста: на прикордонних землях чужої держави помаленьку селяться росіяни. Вони всі без винятку завжди, за будьяких умов, у будьякій країні поводяться як господарі, завойовники. Дватри покоління — і ця прикордонна земля майже автоматично переходить у розряд “ісконно русскіх”. Історія буде акуратно й ретельно виправлена, ворожі пам’ятки й документи знищені, місцеві аборигени або підкорені, або виселені — і проблема вирішена. Залишиться провести або кримський референдум, або просто нахабно впертися військами — і відновити історичну справедливість! Іще пару сотень років — і Кенігсберг перейде в розряд ісконно русскіх земель, і будуть знайдені абсолютно неспростовні докази того, що Еммануїл Кант був росіянином або “обрусєвшим нємцем”. І в російських школах його належним чином виправлена наукова спадщина викладатиметься як слава великої російської науки. Певна річ, доведеться більше половини тієї спадщини знищити, але ж це виправдано такими високими державними інтересами, що не тільки Канта, можна мільйони населення знищувати заради цього! До речі, про Канта я згадав недарма. Вже є цікаві спроби в цьому напрямі, твори М. Загоскіна, Ю. Семенова…

Окремо з огляду на специфіку сучасної ситуації в Україні слід згадати про мовне питання. Імперське уявлення про права російської мови звичайній людині теж “умом не понять”. Живучи все життя в переважно російськомовному середовищі Києва, я в дитячі роки соромився говорити на людях українською, а згодом виробив стійке переконання, що російськомовне населення вважатиме себе жорстоко дискримінованим до того моменту, поки на території, де воно проживає (байдуже, в якій частині світу), залишатиметься хоч одна людина, книжка, газета, вивіска, напис абощо — іншою, не російською мовою. Причому до мови аборигенів завжди буде ставлення зневажливе, презирливе, як до чогось непристойного, чим користуватися щонайменше соромно. Це — ще одне надзвичайно важливе асиміляторське “відкриття” Російської імперії. Дарма що українська мова в усьому світі вважається однією з наймилозвучніших. Для росіян імперського штибу — це взагалі не мова: “іспорченний русскій”, плебейський, хамський, телячий “діалект”, який “позорит великий русский язык”. Лише в останнє десятиліття ситуація почала змінюватися, проте вистачило одного поруху імперської пропагандистської машини, щоб вірнопіддане військо імперії на території України миттєво загострило проблему до стану жорстокої конфронтації. На всій території Криму — паратрійка недозакритих українських шкіл, кілька українських газет і вивісок серед океану російської мови на вулицях, в офісах, в ефірі, у пресі. І ці кілька шкіл і газет — смертельна, нелюдська дискримінація нещасних носіїв російської мови, які можуть раз на кілька місяців десь випадково почути або прочитати українську!

Російська федерація, як і кожна імперія, побудована на брехні. Історики твердять, що Росія за весь час свого існування не дотримала жодного міжнародного договору, всіх довкола себе проголошуючи зрадниками. У цьому можна сумніватися, якби не свіжий приклад російських “гарантій” непорушності кордонів України. Ми добровільно позбулися третього в світі за потужністю ядерного озброєння, а натомість одержали “джентльменську” угоду. Небагато й часу минуло, як маємо нагоду зайве відчути всю глибину російського гуманізму, благородства й вірності.

“Лоха не кинуть — себя не уважать!” — ось той девіз російської зони, який є зоряним принципом побудови імперської політики вже не одне століття. І лихо нам, якщо ми повіримо в те, що це рішення російської влади нібито докорінно відрізняється від волі народу. Повіримо в це — і дуже скоро матимемо те саме, що з “гарантіями” непорушності кордонів.

Російська імперія має право на весь світ і беззастережне володіння планетою. Сам Бог існує з дозволу і згоди царя (недарма афонські старці піддали анафемі і патріарха Кіріла, і самого батюшку Путіна). Шляхи царські — несповідимі, і тому в них треба просто вірити. Нехай це має вигляд нахабної, жахливої брехні — це все одно свята правда! Не гоже величному імператорові, великому народові, могутній гуманній культурі опускатися до того, щоб доводити своє право якимось жалюгідним зрадникам, усіляким запроданцям, жидобендерівцям!

Тому фашизм — далеко не таке небезпечне явище, як рашизм. Націоналсоціалізм виник порівняно недавно як суто умоглядна й не дуже ретельно скроєна політична утопія, в його наборі “засобів впливу” на уми було всього кілька потужних інструментів. У рашизму ж і палітра багатша, відпрацьована століттями, і цілий народ, вихований на давно переписаній історії, фактично — на міфі. Народ, який фанатично служить не ідеї, а хазяїну, народ, який народився рабом, гордий своїм рабством і несе його всьому світові як найбільший скарб, як божественну істину. Переконати цей народ, який заблукав у космічний із кам’яного віку, в хибності його уявлень, чи хоча б похитнути фанатичну віру в доброго царя — наївні дитячі мрії! Він воюватиме, нещадно знищуючи ворогів. А друзів у нього не було й не буде ніколи.

Недарма кажуть: за що б не взялися росіяни — у них завжди виходить автомат Калашникова. Здавалося б, таке мирне явище, як інтернет — і тут імперія виступила зі своєю традиційною ініціативою: 2013 року уряд Росії оголосив про створення підрозділу для інформаційної війни у складі збройних сил РФ. Бюджет — 70 мільярдів доларів (http://www.day.kiev.ua/uk/article/ekonomika/krimrosiyskakiberstrategiyaviyni). Україні б половину такого бюджету на всі збройні сили — і ми б себе вважали непереможними!

Цей факт, як і багато інших, подібних, свідчить однозначно: Росія почала війну. І те, що світ не може себе примусити повірити в це — його проблеми. Нема й не було ніякої України, ніякого татарського Криму! Вони споконвіку належали Росії, і тільки через зрадниківзапроданців так довго існують окремо. Лондон, Париж, Берлін, Осло — що там ще? — теж “ісконно русскіє” території, тільки вони ще про це не знають. Нічого, скоро довідаються! Весь світ належить імператору, бо це не світ, це Русскій Мір!

Починається “старинная забава” — гра в російську рулетку. Тільки замість револьверних набоїв — ядерні ракети.

Чи не починається? Повіримо чесному благородному слову чесних російських політиків, які за всю історію імперії жодного разу його не дотримали?

…Сьогодні не тільки кожен свідомий українець має визначитись у стосунках із Москвою. Сьогодні це мусить зробити кожен свідомий і несвідомий громадянин планети. І не час змагатися за владу, за більші прибутки, за кращу каюту на кораблі, який тоне. Вибір простий: рашизм або гуманізм. Світ розколовся на дві непримиренні половини, і третього не дано. Російська імперія дотримується більшовицького принципу: “Якщо ворог не здається, його знищують”. Тому вибір іще простіший: рашизм або життя.

Чи наважимося це усвідомити?