Огіркоманія..))

Весільні сукні наших прабабусь аж ніяк не були білими. Колір найголовнішої сукні в житті кожної жінки міг модифікуватися від світло-бежевого до кольору кави з молоком. Саме це весільне вбрання і стало прообразом сучасних випускних суконь.

А у 1880-х роках у моду увійшли весільні сукні пурпурових та винних квітів.

Класичні жіночі костюми, що складаються з жакету та спідниці, стали шити на самому початку 20-го століття. Через військові дії держава значно урізала витрати на фінансування витрат на пошиття модного одягу. Саме ця обставина спонукала знаменитого Луї Сангана на пошиття жіночих костюмів із шовкової чесучі.

Моделі таких костюмів виділялися елегантними лініями, жакетом, оздобленим шовковим шнуром і строгою спідницею довжиною до щиколотки. Через деякий час аматорки велосипедних прогулянок замінили спідницю на блумерси.

Звичайно ж, цей факт нітрохи не зменшує заслугу Джорджіо Армані, який у 70-х роках подарував жінкам традиційний костюм, з багатьма варіаціями жанрів та стилів.

Моду на “клітку” до Європи привнесла королева Вікторія. Саме ця королівська особа, разом із замком у Балтіморі, придбала пристрасть до всього шотландського. Перейняти пристрасть монаршої особи до гаґґісу придворні та простий народ був не в силі, а от сукні з тартанових тканин міцно зайняли своє заслужене місце у гардеробі практично кожної європейської модниці.

До слова, правила трьох кольорів у другій половині 19 століття ще не дотримувалися, і клітинку фарбували в яскраві кольори, які не завжди поєднуються між собою. Результат таких “вільних” фарбувань іноді перевершував усі очікування.

Знамениту Коко Шанель звинувачують у винаході знаменитого тільника. Вважається, що на створення смугастої сорочки ікону стилю надихнув вигляд светрів нормандських моряків, але це зовсім так.

Мода на смужку набула широкого поширення в другій половині 18 століття завдяки описам в авторитетних виданнях того часу. Про приховування недоліків фігури за допомогою малюнка на тканині на той час ніхто й не думав. Смужку комбінували з квітковим принтом та мереживом.

Декольте міцно увійшло в світ моди ще у 14 столітті. Спочатку глибокий виріз маскував невміння кравців акуратно шити сукні в ділянці грудей, потім поетапно відбувалася трансформація глибоких вирізів.

У 16 столітті декольте було дуже відвертим і практично оголювало жіночі груди, плечі і ключиці, змушуючи найсоромливіших модниць приховувати свої принади за допомогою різних аксесуарів. У 18 столітті увійшла мода на “скромніші” вирізи. Сукні мали декольте, що прикривало плечі і залишало відкриту лише частину грудей.

Однією з найвідоміших шанувальниць глибоких вирізів вважається знаменита фаворитка французького короля Карла VII, Аньєс Сорель. Саме ця дівчина була моделлю при написанні картини “Мадонна” одним з придворних живописців Карла VII, навіть посмертний портрет Сорель є картиною, на якій вона зображена з оголеними грудьми. І в наші дні згадка сміливих глибоких декольте асоціюється з ім’ям Аньєс.

Одним із найпопулярніших видів тканин на початку 19 століття вважався індійський муслін. Шалі з цієї тканини з принтом у вигляді “турецького огірка” вважала зобов’язаним мати у своєму гардеробі кожна жінка, яка хоч трохи претендує на титул “модниця”.

Одержимість “огірками” висміяла у своєму романі “Нортенгерське абатство” Джейн Остін, вказавши на те, що закоханим чоловікам абсолютно байдуже, чи присутній у вбранні дами горезвісний турецький огірок чи ні.

Очманіти.