Один з улюблених радянських фільмів "Служебный роман". дивилась його уже десятки разів - і не набридає. і з жанром здавалось би просто - комедія, якби не... невимовна ніжність, яку відчуваєш до героїв, життєва мудрість, що пронизує епізод за епізодом, і як не дивно гіркота несповненого, як, наприклад, в цьому вірші

Пішов сніг!!! радості немає меж)

Сніги метуть. У вікнах біле мрево.

Антени ловлять клаптики новин. На білий вальс запрошую дерева, на білий вальс вітрів і хуртовин.

Хай буде сніг, і музика, і вечір. Хай серце серцю сплачує борги. О покладіть гілки мені на плечі, з мого життя пострушуйте сніги!

Я вас люблю за те, що ви дерева. Що ви прийшли до мене, що ви тут. Зима стоїть, скляна і перкалева. Метуть сніги. Сніги метуть, метуть…

                                                         Ліна Костенко

Мені зосталось мало жити. Ще менше — бути молодою. І я не стану ворожити —

Піду на зустріч із тобою

І ти приймеш мене як гостю: Посадиш в крісло, мовиш слово. І вийде все гранично просто Від поцілунків — до любові. А після... Боже мій, навіщо Було приходити сюди? Висока влада чоловіча Підкорить серце назавжди

І стане важко, стане гірко. Але вже нікуди втекти. І новорічну в небі зірку Моїм рукам не досягти. Не відректись, не відмолити, Того, що скоєно любов’ю. І я захочу довго жити. Ще довше — бути молодою/

Ганна Чубач

                ***

Синій, тихий, вечірній,
падай, падай, сніжок!
У журбі неймовірній
я іду без стежок.

Розстилається килим
снігом, іскрами, сном...
Білим дубом похилим
стане ніч під вікном.

Буде ніч, буде стужа
поборати вогні,
буде люба недужа
кликать любого в сні.

Буде в комині вити,
згаснуть іскри в золі,
процвітатимуть квіти
на віконному шклі.

Наче зарослі дивні
у казковім краю,
де у серпні зустрів я
наречену свою.

Наче в праліс таємний
крізь нестоптаний мох,
по дорозі буремній
ідемо ми удвох.

Наче зоряні хащі,
вікова мурава,
де знайду я найкращі
незабутні слова.

Наче смерть, наче згуба
всі забрала жалі –
тільки я, тільки люба
на прадавній землі.

Я одними губами,
звівши очі до зір,
без надії, без тями
шепочу наговір:

«Тихий сон хай присниться
оченятам моїм,
хай лиха пропасниця
обминає твій дім.

Ми попросимо хугу
од моєї краси
взяти й знести недугу
за холодні ліси,

на пустелі безводні,
на лихі береги,
у пекельні безодні,
в непроходні сніги!»

Падай, падай, вечірній,
тихий, синій сніжок,
у журбі неймовірній
я іду без стежок.

1942 р.      Леонід Первомайський

В то, что Ты припрятать не успел?

© Е. Горбовская

Виходжу в сад, він чорний і худий,
Виходжу в сад, він чорний і худий,
йому вже ані яблучко не сниться.
Шовковий шум танечної ходи
йому на згадку залишає осінь.

В цьому саду я виросла, і він
мене впізнав, хоч довго придивлявся.
В круговороті нефатальних змін
він був старий і ще раз обновлявся.

І він спитав: — Чого ти не прийшла
у іншу пору, в час мого цвітіння?

А я сказала: — Ти мені один
о цій порі, об іншій і довіку.

І я прийшла не струшувать ренклод
і не робить з плодів твоїх набутку.
Чужі приходять в час твоїх щедрот,
а я прийшла у час твойого смутку.

Оце і є усі мої права.
Уже й зникало сонце за горбами —
сад шепотів пошерхлими губами
якісь прощальні золоті слова...
                                                      Ліна Костенко

Не верю в терпеливую любовь
И в дозировку нежностей не верю!
Пусть субъективно и сужу, и мерю,
Но кровь людская - не сазанья кровь!

Тут речь не про безумства или буйства,
Ну кто всерьез их станет принимать?!
Нет, мне иное хочется сказать:

Не верю я, что подлинные чувства
Способны деловито рассуждать.

Знать, как избегнуть спора или скуки,
Когда прийти, когда не приходить,
Когда по телефону позвонить
И сколько писем написать в разлуке.

Что говорить, высокое искусство,
Чтобы схитрить, прийти не в пять, а в шесть,
Бояться словом надоесть.
Да что это действительно за чувства?!

И как это: скучать и не звонить?
Расчетливою сдержанностью мучить,
То приласкать, то снова отстранить,
Как будто бы страшась продешевить

Или стараясь мудро не наскучить?!
Ну как же это в чувствах притворяться?!

Любовь сродни веселому огню.
В ней только бы душой воспламеняться
И, не страшась, звонить или встречаться
Хоть десять раз, хоть сорок раз на дню!

А если ложь вдруг грянет снегопадом - 
Тогда - конец! Зови иль не зови...
Считай, что просто не было любви,
А о таком и сожалеть не надо!

  Эдуард Асадов