Димитрій Ростовський: Златоуст західноруських земель

У будь-якому великому храмі або книжковому магазині можна купити так звані «Житія святих» - збірки оповідань про християн, які були канонізовані Церквою в різні періоди. Найповніші зыбрання житій займають не один десяток томів, а самі короткі легко вміщуються в дамську сумочку. Але, незалежно від обсягу, всі ці видання об'єднані спільним джерелом: про святих, які жили до епохи Відродження, наш читач знає завдяки одній людині - Димитрію (Туптало), митрополиту Ростовському. Саме його тексти входять до складу більшості сучасних житійних збірників.

Справедливості заради треба сказати, що святитель Димитрій був не тільки найбільшим руським систематизатором житій. Ще ця людина ввійшла в історію як учений, богослов, полеміст, проповідник, письменник і навіть як театрал - до наших днів дійшли дві його релігійні п'єси, написані на честь Різдва Христового та Успіння Богородиці. У багатьох відносинах Ростовський архіпастир - особистість унікальна і заслуговує уважного до себе ставлення. Так само - як і та складна епоха, в яку йому довелося жити і творити.

Майбутній владика народився в грудні 1651 року у козачого сотника Сави Туптала і його дружини Марії. При Хрещенні дитину назвали Данилом. Благочестиве сімейство спочатку жило під Києвом, але коли хлопчик підріс, подружжя переїхало безпосередньо в столицю. Вихованням дитини займалася переважно Марія - ніколи було Саві довго засиджуватися вдома. Мати посіяла в душі Данила насіннячко віри, а батько показав синові приклад розважного і мудрого адміністратора. Все це з часом Тупталові-молодшому вдалося розвинути в повній мірі, коли він став на терені церковної служби. Але найбільше навколишні помічали гострий розум хлопчика - допитливий, чіпкий, живий. І коли Данилу виповнилося 11 років, його як сина заслуженого козака направили на навчання в Києво-Братський колегіум - престижний навчальний заклад не тільки України, але і всієї Руси.

Незважаючи на утиски з боку шляхти, в Україні освіту було розвинено значно краще, ніж у сусідній Московській країні. Причин тому було декілька. Найбільше вплинув той факт, що з 1596 року на землях Польської корони паралельно існували дві православні Церкви. Одна з них - уніатська - зовні зберігала православний лад богослужіння, але канонічно підпорядковувалася Римському престолу і служила засобом перетворення українців у католиків. Друга, більш численна і представницька, залишилася вірна Константинопольському престолу і Православ'ю, перебувала в опозиції до Риму, за що і була оголошена владою поза законом. Перша володіла всією міццю державної підтримки, а в другої деякий час не було навіть належного числа єпископів.

Проти гонителів православні не раз піднімали повстання, що викликало відповідну реакцію і ще більше розпалювало ворожнечу між християнами. Разом з тим з'явилося усвідомлення того, що проти католицької експансії можна боротися і мирним шляхом - через памфлети, петиції, судові позови, книги. Але для цього потрібна ціла армія освічених людей, які могли б на рівних вести діалог з противником. І вже до другої чверті XVII століття сформувалася потужна система освітніх закладів, які використовували досвід католицьких університетів і направляли зусилля на відстоювання прав православного населення країни і розвиток української культури. Цій системі вдалося успішно функціонувати до тих пір, поки в кінці XVIII століття центр освіти на Русі остаточно не перемістився в Москву і Петербург. Вплив західноруської київської школи на багато сфер життя Східної Русі був настільки потужним, що лише правління Катерини Другої поклало кінець цьому явищу.

У XVII столітті Україна дала Русі цілу плеяду видатних мислителів і вчених, які залишили після себе багату спадщину і виховали не менш талановитих учнів. При цьому навчання в західноруських школах істотно відрізнялося від методик виховання в далекій холодній Московії. На Москві освіту носило характер, швидше, начитування і переслідувало більше практичні цілі - навчити молоду людину читати, писати, рахувати, будувати і вести господарство. Потрапивши ж у колегіум Києва або Вільно, молодий чоловік отримував значно більше, ніж просто практичні знання. Тут йому прищеплювали цілісну систему світогляду, змушували мислити. Викладалися не тільки богословські, але і світські дисципліни. Саме в таку атмосферу, і занурився хлопець Данило Туптало, переступивши поріг Братської школи.

Під керівництвом ректора Іоанникія Голятовского - видатного проповідника та оратора - у майбутнього святителя розвинувся чудовий дар слова. Незабаром він став одним з кращих вихованців. Разом з тим духівники стали помічати й те, що Данило схильний до самоти і молитві. Через кілька років тяга до чернечого подвигу зіграла в його житті вирішальну роль. У 1668 році, випросивши благословення батьків, юнак стає послушником київського Кирилівського монастиря і незабаром приймає чернецтво з ім'ям Димитрій. Через рік його звели в сан ієродиякона. Проходячи звичайні монастирські послухи, молодий аскет займався духовно-літературними працями і продовжував свою освіту. У 1675 році Димитрій - вже ієромонах, один з провідних проповідників, якого знають далеко за межами Києва і Чернігова.

Як і багато колишніх бурсаків, отець Димитрій не мав знатного походження. Але, що найцікавіше, якщо отримання престижної освіти викликало у більшості юнаків напади зазнайства і зарозумілості, то Туптало був геть-чисто позбавлений цих якостей. Перед віруючими під час проповідей стояв не витійствуючий гордовитий оратор, а простий чернець, який живою яскравою мовою розкривав перед людьми суть тієї чи іншої духовної проблеми. Не було у батюшки зарозумілості і в особистому спілкуванні, з усіма він був однаково ввічливий. Більш того, чим нижчим був соціальний статус його співрозмовника, тим більше любові до нього проявляв молодий священик. І цей дар людинолюбства святитель проніс через все життя.

Слава про освіченого смиренного ченця ширилася з великою швидкістю, і, щойно ставши священиком, Туптало одне за іншим отримує запрошення від монастирів стати ігуменом. Спочатку він відмовлявся - йому хотілося спокійно подвизатися в келії і займатися письменницькою працею. Але, бачачи, що запрошень приходить все більше і більше, і побачивши в цьому волю Божу, ієромонах Димитрій в кінцевому підсумку погоджується взяти на себе хрест ігуменства.

За кілька років проповідник побував у всіх куточках православної Речі Посполитої. Звичайно, до того часу Україна змогла вже прийти в себе після моторошних воєн з поляками і десятиліть католицької експансії, але навіть тепер молодому ігумену треба було зробити чимало. Прості віруючі жадали слова Божого, монастирі потребували мудрого управлінні, а духовна освіта - розвитку. І батюшка смиренно робив те, що повинен був робити, - він проповідував, налагоджував монастирське життя, викладав у школах, налагоджував систему освіти. Але була в нього й інша мета - зібрати побільше рукописів і книг. Ще в юності він полюбив читати житія святих минулих сторіч і надихався прикладом їх святості. З часом любов до вивчення біографій переросла в стійке бажання систематизувати в одному виданні всі збережені відомості про християн, чиї імена Церква згадує кожен день. До своєї мети святитель йшов довгих двадцять років. У 1684 році на цей подвиг його благословив митрополит Київський Варлаам (Ясинський), а в 1705 році з друкарні вийшов останній фоліант. До цього на такий величезний труд не наважувався ніхто. Весь тягар подвигу Димитрія Ростовського стає очевидним, якщо врахувати, що майже всю письмову роботу владика проробляв особисто. Як зізнавався згодом сам Туптало, цієї роботи йому неможливо було виконати, якби не допомога Божа і тих святих, про яких він писав.

У 1689 році відбулася чергова поворотна подія в житті батюшки - будучи у справах в Троїце-Сергієвому монастирі, він познайомився з московським царем Петром. Молодий реформатор побачив в українському ченцю активну людину, яка різко відрізнявся від байдужих до змін і нововведень жителів Сходу Русі. Цар примітив київського проповідника, і через десять років в Києво-Печерський монастир, де батюшка трудився над «житіями», приїхав посланець з Москви. Він передав указ Петра про призначення ієромонаха Димитрія на Тобольскую кафедру. Противитися слову російського самодержця Туптало не міг, і в 1701 році він був висвячений в Москві в архієреї. Але в Сибіру Туптало залишався недовго - його тягнуло на Батьківщину, у нього було погане здоров'я, та й продовжувати свою улюблену справу в тайговій глушині він не міг. Митрополит попросив Петра вирішити питання про його переведення, і в 1702 році цар призначив Димитрія митрополитом Ростовським.

На новому місці святитель зіткнувся з ситуацією, з якою йому не доводилося стикатися навіть у постраждалих від уніатів землях. Звичай жителі Ростовських земель відрізнялися крайньою занедбаністю. Навіть діти священиків в більшості своїй ніколи не причащалися. Владика розпочав з того, що посилив вимоги до морального вигляду духовенства. Саме в Ростові були написані його гіркі слова, якими він описував звичаї недбайливих священиків: «Ти шукав Ісуса не заради Ісуса, а заради хліба куса».

Прагнучи змінити ситуацію, при своєму домі владика відкрив училище для підготовки пастирів і особисто стежив за їх освітою та вихованням. У школу брали не тільки поповичів, але і всіх здатних хлопчиків. Не менш активно митрополит боровся і з забобонами, і зі старообрядницьким розколом, аргументовано викладаючи свою позицію. Лагідний і м'який, святитель вчив усіх молитві, посту, милостині, співчутливості, милосердю. І вчив не словами, а особистим прикладом.

Але здоров'я святителя було підірвано багаторічними подорожами, недосипанням, розумовими навантаженнями. Він помер 10 листопада 1709 року. За два дні до смерті владика відслужив Літургію, проповіді вже не промовляв. Перед смертю він довго розмовляв зі своїм писарем Савою Яковлєвим, розповідав йому про дитинство, згадував рідну Україну, батьків, друзів і наставників, які дали йому такий великий духовний досвід. В кінці бесіди голос його ослаб. Владика благословив писаря і трохи не до землі йому вклонився.

- Мені чи, владико, ти так вклоняєшся? - Зніяковіло вигукнув писар, на що святитель лагідно відповів:

- Дякую тобі, чадо! - На обличчі владики застигла чиста дитяча посмішка.

Писар пішов у сльозах. Митрополит замкнув двері, і було чути, як він молиться. Так вранці його і знайшли - на колінах перед іконами. Святителю Димитрію було тоді 58 років. Поховали його в соборі Ростовського Яковлівського монастиря, а 4 жовтня 1752 під час ремонтних робіт було виявлено, що останки святого нетлінні. Канонізували митрополита Димитрія в 1757 році.

Взято з http://www.pravmir.ru/dimitrij-rostovskij-zlatoust-zapadnorusskix-zemel/