Не звикну ніяк

Думки в невпопад,
                       на душі якось сумно і холодно…
Тебе вже давно
                       не чекаю й не кличу у сні,
Та знов зорепад
                       нагадав як спокусливо й солодко
З тобою удвох
   малювали ми крила весні.

Я знала – не мій,
                       та в думках все одно через відстані
Летіла в твій світ,
                       цілувала тебе і до дна
Нектар пила твій
                       і здавалось всі зорі непізнані
Зовуть нас в політ,
   у якому лиш наша весна…

Я знаю, що ти –
лиш бажана, намріяна вигадка,
І знову клянусь,
                      що забуду тебе – тільки так.
Ми різні світи…
                     І до слів цих давно уже звикла я,
Та тільки чомусь
                     я без тебе не звикну ніяк…