Дещо про Японію - просто так.

Зараз, коли Японія вже вкотре бореться за своє існування, спостерігаються цікава реакція на її біди.
Ну, я не буду говорити про деяких росіян, котрі щиро зловтішаються з чужого горя. В їх числі священики, політики, кіноактори... Вважають вони, що Японію "Бог покарав" за... зневагу до Росії.
Ну, грець з ними, з сусідами, вони завше були в цьому плані трохи закомплексовані. Але нам, українцям, японці зла не робили, Тузли у нас не вимагали, рибку в Чорному морі не ловили. Однак зловтіха таки є - тиха зловтіха. Мовляв, допрацювалися, трудоголіки, довигадувались всяких там роботів та машин розумних. Прийшов таки Годзілла і по ваші душі.
А ще чув я - і не від одної особи - що Японія це великий мурашник, а люди там раби. Що з того, що серед потерпілих нема мародерства, що евакуювались вони похідними колонами, без паніки і страху, що добровольці йдуть у атомне пекло - працювати і вмирати. Раби... А ми є людьми вільними - на роботі вільно випиваємо...
І от пригадав я одну історію, ніяк не зв язану ні з Фукусімою, ні з Хіросімою. Однак, мені здається, що вона дуже добре розкриває глибини японського духу.
В 19 столітті європейські держави насильно, під дулами гармат, змусили Японію відкрити порти для європейських кораблів. У японців подібне "зґвалтування" викликало шок - європейці поводились так, ніби перед ними дійсно були раби.
В порту Сакаї сталося таке... З французького судна зійшли на берег моряки - розважитись. Нічого злого вони не робили - ну когось пнули, ну обмацали дівчину, ну зайшли до храму взутими - що тут такого. Чи мало вони гордо розгулювали по ріжним портам, незважаючи на тубільців.
Городяни кинулися до загону портової охорони. Воїни прибігли якраз тоді, коли якийсь меткий французик зняв з держака один зі стягів порту. На сувенір напевне.
Наслідки... Ну наслідки були поганими. Для французів. В живих зостался тільки двоє.
Французький консул у великому гніві зажадав бачити князя Тоса, правителя області. Князь до чужоземця явився, і, пам ятаючи про гармати націлені на місто, та про наказ зі столиці потакати "варварам" до пори до часу, пообіцяв виплатити грошову компенсацію і покарати винних - двадцятьох шерегових воїнів та двох офіцерів-самураїв.
Винні зізналися самі - їх не довелося розшукувати. Однак їх було двадцять дев ять - хтось зі свідків помилився в рахунку.
Представник князя зібрав вояків і мовив:
"Ваш повелитель не має іншого вибору. Він сумує над тим, що сталося, і сподівається, що кожен з вас охоче пожертвує життям. Потрібно двадцять чоловік - нині ви вирушите до храму Інарі, і там доля вирішить, кому жити і кому померти."
Опісля жеребкування дев ятеро позосталих склали таке прохання:
"Жеребок поділив нас на дві групи, одним випало життя, іншим - погибель. Однак - ми від початку були єдині у думках і ревно виконували накази командирів. Тому прохаємо, щоб і нам дозволено було померти разом з усіма"
"Прохання було відхилене - незворушно коментує японець, котрий описав цю подію, - тому, що потрібна була лише певна кількість осіб"
Ввечері приречені на смерть влаштували прощальну вечірку разом зі своїми однополчанами, котрі мали їх охороняти. Воїни пили саке, складали вірші і сумували лише про одне: їх приречено на ганебну страту, наче звичайних злочинців. А вони ж нічим не завинили - навпаки оберігали честь Ямато.
Зрештою вони вирішили домогтися дозволу на харакірі. І з цією метою відправили до начальства посланників.
Спершу вояків не хотіли приймати, але вони підняли галас і увірвалися взутими до внутрішніх покоїв ( для японців це так само жахливо, як для віруючого європейського вояка в їхати на коні до церкви).Зрештою, їх вислухали, і княжа рада винесла таке рішення:
"Завтра, в Сакаї, ви виконаєте харакірі. Виконайте цей обов язок з честю, адже всі ми належимо вітчизні. Покажіть високим особам та іноземцям всю силу японського духу".
Оскільки серед двадцятки самураями були тільки їхні командири (шерегові воїни були селянського походження, або з ронінів - збіднілих самураїв, котрі зостались без покровителя і мало чим відріжнялись від селян), то князь дарував їм всім самурайські звання.
А тепер уявіть собі... Стратити цих людей мали простим стинанням голови. Процедура малоприємна, однак час страждань є коротким. Тепер, чого вони домагались з криком і ламанням традицій, вриваючись взутими до свого сюзерена.
Під час харакірі людина сама розпорює собі живіт, розширює руками рану і викладає кишки на циновку. Все це вона має проробити без зойків, без судом, трохи не з усміхом. Ззаду стоїть помічник, зазвичай кращий друг - з мечем, щоб скоротити муки. Не кат-фахівець, котрий набив руку в стинанні голів А меч провертається в спітнілій від хвилювання руці, і вдаряє трохи не плазом, і доводиться рубати ще...
Уявили?... Тепер сьорбнемо саке... тобто горілочки і читаємо далі.
Приречених ніхто не охороняв. Три дні до "показового виступу" вони блукали по місту, милувались краєвидами, складали вірші - ті, хто вмів. Один з офіцерів був чудовим поетом - люди просили його написати танка на рукавах своєї одежі, якщо під рукою не було паперу. Зрештою він написав для тих, хто витягнув "життя" таке:
Японія жива - вам є для чого жити
Вітчизні вірні ми, і знаєм своє право
Собі добудьмо чести - князю слави
А смерть така дрібниця, що про неї
Не варто й говорити.
На церемонії був присутнім французький консул. Він не знав, що мусить побачити. А видовище було не для слабодухих. Коли дванадцятий воїн розпоров собі живіт, француз кинувся тікати геть
Оскільки наказ був - відбути покарання в присутньости іноземця, представники князя спинили церемонію. Позосталих вояків відвели до храму і там зоставили. Без охорони.
А тепер знову уявіть собі... Церемонія продовжувалась кілька годин. Ці воїни все бачили... І очікували своєї черги... Уявили? Сьорбнули саке, читаємо далі.
Француз був у шоці. Він благав князя помилувати засуджених, вважаючи, що це якась особливо витончена страта. Маючи наказа потакати іноземцям, князь помилував позосталих вояків.
Думаєте вони зраділи? Вони написали скаргу, в якій обурювались, що їм завадили померти з честю. Жити ж погодились тільки, коли зі столиці прийшов імператорський наказ.
Донині в храмі Мьококудза, неподалік Сакаї є дванадцять обелісків з каменю. І вісім порожніх кам яних трун - в пам ять тих, хто готувався до почесної смерти. До храму відбуваються паломництва.
Якщо ви думаєте, що японські воїни купалися в розкошах, то помиляєтесь. Для прикладу - винагородою тим, хто зостався в живих, була шовкова білизна, нове кімоно і три товстих ковдри. А ще їм щодня давали тушене м ясо - розкоші, однак.
А тепер, вільні люди і просвічені європейці, прочитайте все це ще раз і спитайте себе - а я би зміг?. А тоді й називайте вільних людей рабами.
І якщо ви думаєте, що за сто літ японського духу поменшало - ой, помиляєтесь. Коли під час Другої Світової оголосили набір в пілоти-камікадзе, то бажаючих було вдвічі більше, ніж в Японії літаків.
Те, що я оповів - це не голівудський фільм, а історичний факт. Я знаю,
що японці далеко не ангели, що з витонченою любов ю до краси у них
завжди уживалась витончена жорстокість, що в середньовіччя вони вели
кровопролитні громадянські війни, що японське селянство тоді жило бідно
(а де воно, зрештою, в ті часи жило багато), що деякі групи населення
офіційно не вважалися людьми (ета-парії, котрі виконували роботу
різників). Ну, і так далі...
Однак, чого у них ніколи не можна було відняти - любові, вірності і відваги.
І тому не загине Дракон Ямато. Не дочекаються.