Одне життя...

Всякой истине суждено одно мгновение торжества между бесконечностью, когда ее считают неверной, и бесконечностью, когда ее считают тривиальной.

Анри Пуанкаре.

Її привезли до будинку сестри вже спаралалізованою в 1946 році після ліквідації жіночих монастирів ЧСВВ. Тета Партенія (а саме так і не інакше про неї всі згадують) витримувала сильний біль з посмішкою, і навіть тінь смутку не затьмарювала її. Правда боліло більше тоді, коли багато товаришок шпигували за нею, сумніваючись в паралічі такої молодої жінки. Коли життя звелося до розмірів  1.2х2 м, а ліжко навряд чи було більше, то єдиною насолодою залишалися квіти, що росли за вікном. Але життя тети Партенії не було самотнім. До неї на катехизацію приходили сільські діти, не гребували нею і чада співробітників НКВС, не раз було шумно в малій хатині, але лише цьоця Настя пошепки їх  просила: - Ціху, чого кричите - в тети сильно болить голова. А ввечері, коли хата нібито пустіла, то тета продовжувала молитись. Правда, коли шибки дзвеніли, чи кришка на кухні падала, то вона могла і насваритися так: - Чого шумиш, душечко? Не можеш спокійно прийти? Так, щоб мені дитини не лякати. А до татка, що приїжджав малим в село на канікули, щоб заспокоїти: - Не бійся душі, що прийшла до нас. Душа не може спричинити людині жодного лиха, бо приходить на землю лише з Божого дозволу. І приходить для того, щоб ми їй допомогли. Ходи сюди, сідай на ліжку, будемо молитися втрьох.