У стилі Фенікса. Не плагіат. Лише трішки Цвітлани Якимечко

Холод і сирість цього вечора змусили чимшвидше ховатись під ковдрою.

СНІД – синдром дефіциту людей…

Ця думка міцно засіла у моїй голові. Вона не покидає мене відтоді, коли замість людей, їх любові та ненависті, їх зневаги та погорди, їх холоду чи тепла, я відчуваю лише байдужість і жалість до себе. А цього мені аж ніяк не досить, бо скоро від мене самого на світі мало що залишиться. Ще так мало встиг, та й так мало намагався встигнути до зустрічі з нею.

Ні. Я не виню її, але просто не можу забути. Надя, давши надію на щастя, сама того не підозрюючи, відібрала її у нас обох.  СНІД. Після цього слова з її уст я злякався. Я злякався зненавидіти Надію. Я не бачив її вже рік, а для мене то весь час, коли я по-справжньому жив. Діагноз змусив мене кидати виклик життю. Перефразовуючи класика: «він переслідував мене, але не зламав». Я таки егоїст, раз щовечора віддавався полону солодких снів, і лише тепер промайнула думка подзвонити їй.  Пів на третю. «Алло» . «Куди ми підемо?» «Я буду».

Не роздумуючи, я пішов. До неї.  

«Я хочу тобі щось показати» - були її перші слова. За кілька хвилин ми прийшли до закинутої хати. Вона провела мене всередину. Ми йшли в напівтемряві доти, поки не вперлися в кут, з якого не було виходу.  Глухий кут життя, з обох боків стіни, і здається що ступити крок уперед немає куди. Не маючи вибору, вона обернулася. Вперше я побачив її очі, але Надя, повернувшись, не дивилася на мене.  «Ти думаєш, що немає куди більше йти?»

Її погляд був звернутий вгору. І лише зараз я помітив, чому в хаті не було темряви. Надя дивилася зі сльозами у очах на клаптик неба. Я зрозумів.

СНІД не передається через сльози.