Вона дуже обережно Його приймала, намагаючись не зачаровуватися, надто не захоплюватися і не прив’язуватися. Та Він давав всі підстави подобатися: сяючі цікавістю до Неї очі, усміхнені і дуже привабливі губи, голос, сповнений того тремтячого французького «р», що заколихує. Звертався до неї на ім’я... Випромінював хвилі «справжній», «щирий», «не зверхній», а ще «розумний» і, головне, «уважний». Він умів слухати, а Вона повірила (так нечасто буває), що йому важливо знати про неї все. І тоді розказувала, розкривала всі сторіночки свого життя, поринаючи у дитячі і юнацькі спогади або плачучи над недалекими трагедіями. Не боялася бути викривленою, незрозумілою, набридливою, не боялася ревнощів чи відторгнення. Може, зловживала його увагою? В якийсь момент і цього перестала боятися. Так, Він дав зрозуміти, що готовий слухати, чекати, бути поруч.
Якимось дивним чином, за допомогою деталей, реакцій, поглядів, міміки, одного слова «хочу» або «говори» ми розуміємо, що людині цікаве твоє життя.
Він слухав про Її минуле, щоб краще розуміти (без цього не можливо); цікавився смаками і вподобаннями, щоб мати можливість радувати; щось починав робити, як Вона (це неймовірно зближує).
І Вона цікавилася його життям, родиною, уявляла, який Він в побуті, відкривала його захоплення, щиро раділа, коли дізнавалася, що вміє робити, як ставиться до життя, яким цінностям віддає перевагу, які має мрії.
Вони спілкувалися, гуляли разом, ходили на йогу… Він міг вже вночі по телефону розв’язувати задачу для її сина, серед дня приїхати через усе місто на 15 хвилин, щоб побачити Її. Йому хотілося радувати її дрібничками: це була квітка або цукерки, іграшка для сина або посилання на ранкову атмосферну пісню.
А ще Він говорив: «А поїхали до каньйону?! Поїхали?! А пішли разом в кіно? Пішли?!» Говорив це з реальним наміром здійснити! І у Неї не було сумнівів, що вони поїдуть, підуть…
Коли Вона Йому розказала, що дещо пише, він виявив бажання познайомитися з її писаниною. Це бажання було переконливим і наполегливим. Дивовижно, але Їй хотілося поділитися з ним своєю творчістю, вірила, що він зрозуміє, відчує, насолодиться її словом. В Її родині є така кодова фраза «показати свої акварелі», тобто познайомити з чимось потаємним, з чим знайомлять лише посвячених, яких впускають далі пересічних знайомих. Вона подарувала Йому деякі свої «акварелі», планувала поступово показати все.
Вона, та, що не любить довго говорити по телефону, розмовляла з Ним годинами, легко, натхненно, нестримно. І навіть коли розуміла, що треба Його відпускати, чула, мовляв, поговори зі мною ще трішки. Він не відпускав Її, вона була йому потрібна… Іноді говорила:
- Розкажи мені що-небудь…
- Добре, - несподівано відповідав Він і ділився думками про якийсь фільм, книгу, розповідав про друзів, дітей…
Попри завантаження, проблеми і буденні турботи, вони милувалися магнолією, гуляли парками, мандрували лісом, обговорювали фільми, які дивилися поки не разом, але паралельно, вони мріяли, уявляли, планували…
- Хочу лежати з тобою поруч і вголос читати тобі книгу, - говорив Він.
А Вона боялася ворухнутися, щоб не стривожити, не розвіяти цю просту до фантастичної неймовірності проєкцію щастя.
Так, спочатку Вона боялася дуже зблизитися, боялася, що все відбувається надто швидко і добре. Проте розуміла, що життя швидкоплинне, треба насолоджуватися тим, що воно дарує. І Вона насолоджувалася!
Знала, що навіть якщо не складуться їхні стосунки, з ним вона зможе продовжити спілкування, бо на Нього неможливо ображатися, бо з Ним можна про все говорити. Думала, що про все…
Вони не поїдуть…, не підуть…, не читатимуть вголос книги…, не сходять на йогу…, не готуватимуть разом вечерю…, не…, не…, не…
У Його життя повернулося перше кохання…
І про це Вона розмовляти з Ним не може…

Розлучившись, ми сумуємо за тим, якими були тоді, сумуємо за собою в тих стосунках! 

Заздрю сама собі!

Він кохав мене всім серцем, був щасливий від того, що мав можливість піклуватися про мене.

Чекав мене після роботи, щоб разом їхати додому, зустрічав і проводжав, навіть коли це було дуже незручно. Думав про те, що я можу зголодніти в дорозі чи змерзнути, і мав чим зарадити цьому.

Якщо в ресторані мені сподобалася «Лазнанья» або «Тирамісу», він опановував рецепти і готував мені вдома.

Обирав музику і фільми, які мені б сподобалися. Ми слухали, дивилися і говорили про них.

У вихідні на сніданок варив вівсянку і приносив мені в ліжко. Кожного разу додавав до каші свої «чари»: або тер яблучко з корицею, або додавав ложечку меду і горіхи, були груша та малина, ваніль та вишня… А потім у найкращій чашці була кава, яку навчився варити на мій смак.

Ми багато гуляли, подорожували Україною та Світом… Він обирав маршрути, розповідав мені історію тих місць, продумував все до дрібниць… А я була щаслива, вперше в дорослому житті, повністю покладатися на нього, не сумніватися, довіряти.

Він дивувався, що наші почуття не слабшають з часом, не затираються побутом. Ми не хочемо відпочивати один від одного – скрізь прагнемо бути разом. Він дивувався тому, що відкриваються нові смаки в наших стосунках, хоча (за його теорією) все мало б затихати.

Нам так мало випало бути разом, але як багато я маю від тих стосунків...

07.01.2024

P. S. Мені просто потрібно було відпустити це у ВСЕСВІТ! Відпустити ВДЯЧНІСТЬ за те, що відчувала, за те, що мала щастя пізнати!

По вівторках маю досить велику перерву між заняттями. Тому намагаюся надолужувати те, на що зазвичай не вистачає часу. Я гуляю парком. Намагаюся ходити багато (тож проходжу 5-7 км), не заглядати до телефону – бути на одинці з собою і природою. Скажу, мені це легко вдається. А осінь видалася теплою і яскравою, тому я отримувала справжнє естетичне задоволення, милуючись барвами, спостерігаючи за грайливими білками, сварливими птахами, тихою водою в озерах, яку тільки дикі качки бовтали. У час війни і побутових труднощів різнобарвні листочки, повільні слимачки, синє небо дуже заспокоюють і нагадують про цінність самого життя!

Але це парк! Тож люди трапляються))) Хтось вигулює своїх чотирилапих друзів, хтось дітей, дехто займається спортом або прогулюється, як я. Завжди любила спостерігати за людьми і на підставі спостережень придумувати мініісторії про них.

Ось молоді люди йдуть: вони обережно, але допитливо дивляться один на одного, весь час ніжно посміхаються, не можуть впоратися з деякою скутістю. Можна не сумніватися: нещодавно познайомилися і прагнуть сподобатися один одному.

А ці пані щоранку вигулюють своїх песиків і розмовляють про все-все. Вони вже добре знають одна одну і потребують цих ранкових прогулянок, як філіжанки кави.

А цей десь 45-річний заможний чоловік (одяг, доглянутість) вирішив тримати себе у формі і займатися скандинавською ходою. Робить це не самотужки – працює з тренеркою. Так, з молодою вродливою тренеркою. Це легко зрозуміти: їхні розмови спортивно-ділові, тон стримано зацікавлений; вона показує і пояснює - він повторює рухи. Думаю, чи їхні стосунки перетнуть межу спортивного інтересу? Симпатична пара!

20.11.2022

Кажуть, життя – це гра. Гадаю, у цю думку вкладали ймовірну можливість жити легко, сміливо, по-дитячому натхненно. Коли можна не обтяжувати себе надважливими планами, зобов’язаннями та, як наслідок, не отримувати постійну напруженість.

Та з часом люди почали перетворювати життя на гру «Хто спритніший і кмітливіший?» Переможцями у цьому житті ставали ті, хто спромігся «обійти», «обхитрити»,  вийти сухим із води.

Ми поступово звикли говорити неправду або не говорити правду… Заради досягнення цілей, щоб не псувати стосунки (врешті вони все одно ламаються), щоб виглядати краще, приховуючи помилки… Говоримо неправду, коли хочемо когось захистити від хвилювань і болю. Дуже рідко це буває виправдано!

Отже, ми плетемо павутиння, будуємо об’їзні дороги, знаходячи виправдання і пояснення.

Уявімо, що всі почали говорити правду… «Ви поганий спеціаліст», «я тебе зрадила»  або «мені ніколи не подобався твій пиріг», «це я зламала…». Хтось скаже, мовляв, я і так це говорю.

А якщо, припустімо, люди не зможуть приховувати таку інформацію: «я свідомо дала Вам на 100 грамів менше цукру», «справжня вартість цієї послуги вдвічі дешевша» або «я вбив цю людину». Що б ми робили з такою правдою?!

Думаю, стався б справжній колапс!

Люди не можуть приховати правду – і все навколо руйнується! У першу чергу страждають людські стосунки. Ми не можемо прийняти і усвідомити, що так багато брехні, цинізму, підлості, зради. Нам буде важко повірити в той ступінь лицемірства, яке стало нормою життя. У родині, на роботі, серед друзів, у транспорті, в магазині… Зникнуть довіра і бажання бути з кимось близькими.

Наступна стадія – розірвання існуючих зав’язків. Люди відчуватимуть тотальну самотність. Образа, біль, неготовність до правди зруйнують любов, дружбу, спокій, упевненість.

Згодом, звісно, відновиться спілкування на рівні формальних ділових стосунків, які унормуються і будуть якісно обслуговувати життя, адже всі говоритимуть правду.

Але для людини самотність неприродня!

Тож люди навчаться говорити неприємну правду тактовно, пояснюючи свою позицію і не ображаючи почуттів рідної людини. Більшість повернеться до своїх партнерів, адже починалося все, зазвичай, щиро. Хтось утворить нові стосунки і зрозуміє, як легко жити, коли говориш правду, коли щирий і справжній у стосунках, коли не потрібно пристосовуватися і грати роль!

Отже, життя не гра, воно справжнє!

У меня украли телефон… И теперь во мне поселился страх, что это произойдет снова. Итак, я все время держусь за карман, отслеживаю каждое движение, подозрительно присматриваюсь к людям, которые подходят слишком близко… Совсем не так легко отношусь к этому простому предмету, как раньше, когда казалось, что со мною это точно не случится…

Именно эта потеря, и моя ощутимая внутренняя перемена, которую можно назвать «рука на телефоне» заставила меня задуматься о накопившихся за жизнь страхах.

Потеряла работу… И снова страх: не найду новое достойное место, не смогу обеспечить семью, буду лишена удовольствий путешествовать и развиваться, не смогу позаботиться о здоровье…

Заболел ребенок – тревожусь, чтоб не повторилось вновь.

Предала подруга – боюсь сближаться с людьми и быть открытой, боюсь привязываться и впускать в свою жизнь.

Потеряла любимого – боюсь сама проявлять чувства и не позволяю любить себя.

Да, да… Я все знаю: нельзя бояться – иначе притягиваем то, чего боимся; бессмысленно бояться того, что неизбежно…

Понимаю, что такие потери случаются с каждым человеком. А моя жизнь полна чудесных встреч, подарков и удач!

И я по-настоящему люблю свою жизнь!!!

Не выношу только этот подлый коварный СТРАХ – СТРАХ ПОТЕРИ.

08.12.2021

 

 

Я стала варить невкусный кофе.

Так много лет варила себе кофе, учила других тому, какие пропорции воды, кофе, сахара, молока мне нравятся… Получала удовольствие от чашечки домашнего напитка.

Сейчас, как и раньше, покупаю хороший ароматный кофе, стараюсь варить неспешно и правильно: добавляю щепотку соли, не перевариваю, даю немного отдохнуть…  А когда наливаю в любимую чашку и ожидаю получения удовольствия, сталкиваюсь с абсолютным разочарованием. Словно в момент соприкосновения моих губ и горячего напитка происходит злая магия – кофе превращается в дешевую невыразительную жидкость. Я пью и стараюсь уловить вкус, понять, что не так, но пить невозможно. Пробую еще и еще, однако результат не меняется!

Может, я так сильно изменилась, что теперь люблю другой кофе?

https://www.facebook.com/MinifilmTV/videos/211542246455997/

https://www.facebook.com/100000731258193/posts/3230217707012573/

Всем нам хочется найти клад, обладать кладом. Собственно кладом, а не эрзацем. Мы уверены, что именно этого достойны, именно это заслуживаем. Но упорно забываем, что для этого нужно много трудиться: копать, перебирать песок, разглядывать, искать, исследовать, отчаиваться, сомневаться в правильности пути и начинать все сначала. Это никогда не бывает быстро и очень редко случайно.
Почему же сейчас, знакомясь с людьми, мы так стремительно делаем выводы, выносим приговор «не подходит», «я достоин/йна лучшего»… Узнаём формальные данные и порой не хотим даже услышать или увидеть человека. Неужели вес и цвет глаз, район проживания важнее мыслей человека, его стремлений, душевных качеств.
Да, и время не хочется тратить, чтобы что-то сомнительное поднимать на поверхность. Хочется максимальных удобств и комфорта.
Так и остается клад в земле, на дне океана. А мы бессмысленно тратим время и усилия на пыль и грязь, которые на поверхности!