Сьогодні знову я зайшов до вас,
Вітання найщиріші надсилаю.
І у очах тих темних вже тону,
Тепло в душі приємне відчуваю.
Ласкаве сонце світить хай завжди,
А вітерець красиву пісню заспіває.
Нехай щасливо стелиться ваш шлях,
А Божа матір дім охороняє,

-Чому ти така сумна?
Лиця геть немає! -
У Анжели при зустрічі
Наталка питає.
-Та, з Петром же, чоловіком
Сталася біда,
А виною всьому цьому,
У ставку вода.
Дуже я його благала,
Щоб не ліз у воду.
Та мене він не послухав,
Має ж таку моду.
Змити всі гріхи хотів,
Лунав гучний сміх,
Тож, Наташо, відморозив...
Головний свій гріх.

Настрій завжди вона піднімає,
Адже удачу веселую має.
День дощовий, та на це не зважаю.
Юною бути їй щиро бажаю,
Шани від друзів і від рідні,
А очі небудуть ніколи сумні.

Дві сусідки посідали
На межі городу.
Розмовляють про життя,
Й звісно ж про погоду.
Закортіло особистим
Ліді поділитись,
Тож замріяно ось так
Почала хвалитись :
-Потрясаюча я жінка! -
Гордо промовляє.
-А чому ти так вважаєш? -
Світлана питає.
-Бо коли на чоловіка
Стану я кричати,
То його, ти уявляєш,
Почне... теліпати!!!

Не хочу я писати про сумне,
Та радості в душі моїй немає.
Бо Україна тоне у крові,
На перемогу кожен з нас чекає.

Не хочу я писати про сумне,
Та і не можу, друзі, я мовчати,
Коли безчинство творять русаки,
Що ніби то прийшли нас визволяти.

Не хочу я писати про сумне,
Та біль все більше серце огортає,
Коли побачу, як хоронять юнаків,
А матері свідомість геть втрачають.


Не хочу я писати про сумне,
Адже я є веселої натури,
Та не до сміху, людоньки мені,
Коли проводять зайди над дітьми тортури.

Не хочу я писати про сумне,
Але я вірю в нашу перемогу.
І в Україні запанує мир,
Ми не почуємо повітряну тривогу.

Прийшла весна, та радості немає,
Бо в Україні точиться війна.
Багато люду відійшли у вічність,
Вірніше, знищив Путін - сатана.

Прийшла весна, та сонечко не гріє
І у садочку птаство не співа.
Повітряна тривога дуже часто,
Звуками в нас тишу розрива.

Прийшла весна, та на полях не сіють,
Бо небезпечний у землі метал.
Невже помилку визнати не взмозі?
Рашистська рать і президент - шакал.

Мине весна, а літечко прибуде,
І перемогу Україні принесе.
Рашисти - зайди прокляті всі нами,
Покарані ще будуть, впевнений, за все.

Я гордий тим, що звуть мене, хохол!
І у душі образи геть немає,
Адже в перекладі із тюрської воно
Значення прекрасне, друзі, має.

Я гордий тим, що звемось ми хохли!
Що нас синами неба називають.
Тому із зайдами московської орди
Боротися Святі допомогають.

Отож, рашисти, в пеклі вам горіть,
І для людей залишитесь кацапи,
Адже на тюрській, звісно ж-різники!
Від крові не відмиєте ви лапи.

Ой, зомбований скажу вам,
Російський народ.
Чи гіпнозом володіє
Путін той урод?
Зомбоящик там щоденно
Для людей вєщає:
Україна ненаситна,
Людей поїдає.
Ну, і вірить в ці казки
Жіночка Тамара,
Що Бандера, є реально,
Не якась примара.
Тож і слізно його просить,
Добровільно здатись,
А не десь у таємничім
Місцечку ховатись.
І сама готова навіть
Путіна прохати,
Щоб сурово все ж
Степана таки не карати.
Тож як бачимо, шановні,
Зомбовання діють,
Й переконувать людей
Скабаєві вміють.

Ходять кадировці,
Ходять, шукають.
Бандеру якогось,
Який він? Не знають.
Не знають же навіть
Який в нього вік,
Мов кістка у горлі
Став їм чоловік.
Чи він ворожбит?
Чи карпатський мольфар?
Що грізно тримає
Рашистський удар.
Людей дуже швидко
Зумів згуртувати,
Що Київ-столицю
Невзмозі, бач, взяти.
Гроші готові тому заплатить,
Хто видасть Бандеру,
Щоби його вбить.
Бо їхні невдачі,
Гадають, від нього,
Адже перемоги
Були лиш до цього.
А українці їм
Опір вчинили,
Банкою жінка
Дрон навіть он збила.
Ні, це чаклунсиво!!! -
Кадиров вважає,
Тому його зброд
І Бандеру шукає.
А я їм пораджу,
Час не втрачати,
Скоріше в домівки
Свої повертати.
Бо як відправлять
Вас в інші світи,
То може Бандера
До вас підійти,
Відчуєте руку
Його на плечі,
І він вам помститься,
За нас, палачі!
Подумайте, варто
Ось так воювати,
Щоб після смерті
Спокою немати?