Завтра я реалізую одне з моїх найважчих рішень: відвезу свою кішку Маргошу на евтаназію.
Їй чотирнадцять років. У неї гепатит, панкреатит, підозра на лімфому. Вона їсть із божевільним апетитом, але їжа не засвоюється: тіло худне, виснажується, мучиться. І я вирішила дати їй спокій.

Це рішення не з’явилося на порожньому місці. У мене ціла котяча біографія, яка тягнеться з дитинства й накладає свій паскудний і болючий відбиток на сьогоднішній день.

————-
Перше кошеня

Мені було десять. Подруга подарувала мені кошеня на моє прохання. Я погралася ним декілька днів, а тоді виставила на холод. Мама запитала: «Тобі не шкода?» але не зупинила. А я ще й брехала подрузі, що з ним усе добре, бо соромилася зізнатися у своїй жорстокості.
Це була моя перша зрада і перший вузол провини, який залишився зі мною назавжди.

————-
Маруся і Бакс

У 19 брат подарував мені черепахову Марусю. Вона жила з нами кілька років, народила кошенят. Ми залишили рудого Бакса, а Марусю відвезли до бабусі в село. Там вона з’їла отруту й померла в муках під кущем троянд.
Бакс теж не дожив довго: після народження мого сина педіатри заборонили кота через алергію, і ми віддали його в те ж село. Згодом його збила машина. Брат плакав і звинуватив мене.

————
Миколаївські коти

Коли я жила в Миколаєві, мені було дуже самотньо. Я купила сірого кота на базарі, щоб мати поруч тепло і компанію. Він прожив з нами рік. Життя тоді було нестабільним: переїзди, поїздки, морозні зими. І кіт пропав, коли я не змогла йому забезпечити надійного притулку.

Пізніше була ще одна кішка. Вона теж потрапила до мене в час, коли я була виснажена й розгублена. Я не змогла впоратися з турботою про неї. Вона довго блукала біля нашого дому, заглядала у вікна, ніби шукала тепла. А потім зникла. Її погляд я пам’ятаю досі.

————-
Маргоша і Умка

Після розлучення і повернення до Вінниці я купила синові Маргошу, щоб йому не було самотньо, коли я на роботі. Вона стала нашою сімейною кішкою, улюбленицею на дві хати.
А ще була Умка, біла бездомна, яка прибилася до мого під’їзду. Я її врятувала, вилікувала й залишила в себе. Вона була доброю і розумною. Найрозумнішою і найвдячнішою. Але разом із нею прийшов і страх. Я злякалася, що перетворююсь на «самотню жінку з котами», на ту саму кошатницю, якою мене лякали стереотипи і мої власні уявлення про нереалізованість. Умка почала нагадувати мені не лише про тепло, а й про мою самотність.
Я віддала її бабусі в село. Бабуся обожнювала Умку і перед смертю попросила мене доглядати її. Я пообіцяла. І забрала. Але коли настав час їхати на море, я нагодувала її, начепила нашийник від бліх і винесла у двір. Сказала: «йди». Вона озирнулася, подивилася здивованими очима і пішла. Я більше її не бачила.
Тоді, у тій поїздці, я тяжко захворіла: лежала з гарячкою цілий тиждень, ніби тіло відгукувалося на чергову підлість. А роками потому я ще шукала її в пабліках загублених тварин, переглядала фото, намагалася впізнати. Одного разу навіть натрапила на оголошення про схожу кішку, травмовану і налякану. Але було вже запізно, сліди загубилися.

————-
Маргоша сьогодні

І ось тепер знову вона, Маргоша. Чотирнадцять років поруч. Скільки радості й тепла. І зараз виснаження і біль. Я знаю що я не можу перекласти її муки на маму. Я не можу забрати її з собою. І не можу жити у брехні «може, ще рік».

—————-
Моя котяча карма

Я хотіла котів як заміну любові. Вони приходили в моменти моєї самотності й були символами тепла, яке я шукала. Але коли реальність ставала тяжкою, я відштовхувала їх.
І зараз я вперше роблю інакше. Не кидаю. Не відганяю. Не втікаю. Я проведу Маргошу до кінця з любов’ю і вдячністю.

—————-
Прощання

Завтра я скажу:
«Маргош, ти була моїм теплом і супутницею. Пробач, якщо я колись зраджувала інших котів. Дякую тобі за чотирнадцять років. Іди спокійно. Болю більше не буде. Ти назавжди у моєму серці».

—————

Цей пост не лише про котів. Він про любов, провину, відповідальність і спокуту. Може, і про те, що навіть через тварин ми вчимося людяності. І, можливо, саме зараз я розриваю своє замкнене коло і вперше відпускаю з любов’ю.

1. Про виноград.
Купила на базарі киш-миш. Дивлюсь — прив’ялий, підгулявший. Але ж ні, я взяла саме його. Йду й думаю: ну от знову взяла гімно. І сама з себе сміюся: талант — з усіх варіантів вибрати саме те, що не радує.

2. Про роли.
Замовила роли, пригостила брата. А він: “Я знаю, де краще. Чому не порадилась?”
І я думаю: от у цьому вся різниця. Я хотіла поділитися теплом, а він оцінює — смакує воно чи ні.

3. Про нотаріуса.
Стоїмо в черзі до нотаріуса, мене питають: “А де ви живете?” Я відкриваю рота, щоб сказати “в Швеції, за полярним колом”, а мама вже як гід у турфірмі: “Полярні ночі, олені, лосі, змії, озера, ліси!”
Я зрозуміла, що я можу не говорити взагалі. Я — як дублер у фільмі про власне життя.

4. Про заднє сидіння.
Привезла братові гостинці. Обирала, думала, пакувала. А вони валяються на задньому сидінні його машини. Я дивлюсь на них і думаю: ну окей… хай хоч в машини буде відчуття, що її люблять.

5. Про зустріч.
Біля могили батька розповідаю мамі й братові: снився дідусь, який на небі зустрів тата й став йому дороговказом. Кажу, є таке повір’я — що дитину там зустрічає той із батьків, хто був найближчий при житті.
А мама якось так весело: “О! Тебе там тато зустріне, а я — Ігоря”.
І я відчула: ну от, навіть на небі я знову призначена “до тата”. А так хотілося бодай раз бути без розподілу.

***
Знаєте, мене дуже тригерить батьківський дім. Дім дитинства в рідній країні. Тут якось важко дихати: гнітить відсутність тата і водночас болить оця самотність мами, яка ніби й поруч, але все одно ніби відсторонена.
Виходить таке подвійне відчуття: я ніби вдома, але одночасно — дуже чужа. І, мабуть, тому я й дивлюся на все з іронією: бо інакше було б занадто боляче.
18.09.25

Привіт, бложику!   

Шо ти, як ти? З Новим тебе! Давай так, щоб наприкінці 25-го мав чим похвалитися 

Я на початку кожного року, десь так в 1-2х числах дуже прискіпливо придивляюся до своїх снів. Якщо вдається запамятати, то з того що наснилося , прогнозую свій рік. Минулоріч наснилося, що залишилася без телефону посеред людного вокзалу. Силилася його знайти і не могла. На зустріч йшов Ален Делон (?!) і сказав мені, що телефон мій знаходиться в службі охорони вокзалу. Я страшно спізнювалася уві сні на свій рейс, де вже чекали на мене мої рідні люди, бігала схвильовано по вокзалу і кричала «секюріті! Секьюріті!» Аж сама себе розбудила. Той рік видався важким, болісним. Були і тривоги, і поспіх,і дороги, і вокзали. 

В березні я дійсно «загубила» свій телефон в момент, коли він вкрай був мені потрібен. Вийшовши з тролейбусу не виявила його в своїй кишені. Завжди ношу його в кишені. Було таааак страшно провтикати телефон саме в той момент! Саме тоді! Це було так недоречно! Я побігла за тролейбусом, що вже відчалив від зупинки, махала йому, кричала, люди зглядалися і розступалися, такий вже дикий і придуркуватий вигляд в мене був. Вибігла на дорогу і почала маневрувати між машинами. Думала, що виплюну легені на ходу. Гаджет і звязок були важливішими за здоровий глузд. Нарешті тролейбус мене помітив і на світлофорі відчинив двері. Я заскочила в напівпорожній салон, примчала до свого сидіння і… телефону там не було. Під сидінням також було порожньо. Його не було ніде..

Люди, що були свідками цього відчаю, обережно порадили мені заглянути в свій рюкзак. Я безнадійно зняла рюкзак з плечей, відкрила і телефон був там. Тобто я істерично бігла за транспортом з телефоном за плечима. Автоматично поклала його туди і не усвідомила цього. Мізки були перевантажені іншим. 

Пасажири і шофер поробили покерфейси, я згораючи від сорому і пекучого болю в бронхах насилу дочекалася наступної зупинки і почимчикувала у справах. 

Йшла тоді і думала про батька,який завжди просив мене кинути палити. Тата не стало за декілька днів до цього випадку, ми щойно його поховали і я почувалася ніби з вибитою з-під ніг землею. Уважність і концентрація на мінімумі, тому й втрапила в цю ситуацію. Йшла, видихувала біль (бігуни-курці розуміють ці відчуття в трахеї, легенях, ніби туди хлюпнули бензину і підпалили) і посміхалася. Па, то був ніби привіт від тебе) Ти ніби знову дав зрозуміти, що проти цієї дурної звички. В такий комічний спосіб)

І Ален Делон зі сну також простився з цим світом в тому році. 

Цьогоріч у новорічному сні я хворіла на якусь дитячу хворобу. Таку, що проявляється висипом на тілі. Я роздивлялася свої руки в пухирях, не панікуючи і розуміючи що це тимчасово, хоча й неестетично. А поруч лежав папірець з діагнозом чи то «кропивянка» чи то «корева краснуха». Гм.. 

Ну побачу, що підсвідоме мені нашепотіло. 

Такі справи, бложику. Будь ласка, будь щасливим у новому році. Цьом 

Років 12 ми обмінялися парою коментарів тут. Вперше і востаннє. Згодом ти взяв паузу і вона досі триває. А я повертаюся до твоїх старих заміток з відчуттям, що там є відповідь на загальнолюдське сьогоднішнє "що далі?" Потяг зайти сюди і перечитати зявляється випадково, непередбачувано, раз на пару років. А не те, щоб марила цією ідеєю. Йду з надією і впевненістю "зараз я знайду, співставлю і зрозумію". 

Сонцем тішимося, після кількох місяців темряви хочеться спіймати його і не відпускати.
***
Подумалося.
Якби цей відлюдний, тихий, безмовний етап життя не прийшов, я можливо з'їхала б з глузду (насправді ніт, просто люблю поскиглити). Це не враховуючи війни. Бо коли я надумала собі божеволіти від безнадійності, війни ще не було. Була просто сильна втома і нульовий горизонт планувань. Коли все болісно до сраки. Болісно, а не усвідомлено, як у буддистів.
А якби цей період прийшов років на 15 раніше, він напевно здавався б мені нудним. Я би його не зрозуміла і не оцінила би.
" Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом: час родитись і час помирати, час садити і час виривати посаджене, час вбивати і час лікувати, час руйнувати і час будувати, час плакати й час реготати, час ридати і час танцювати, час розкидати каміння і час каміння громадити, час обіймати і час ухилятись обіймів, час шукати і час розгубити, час збирати і час розкидати, час дерти і час зашивати, час мовчати і час говорити, час кохати і час ненавидіти, час війні і час миру!"

Або просто гру фантазії))

Взялася днями читати "Я бачу, вас цікавить пітьма" (рекомендована на одному з улюблених підкастів).

Моторошне таке чтиво, кримінальний трилер з шаленими підвипердами сюжету. Трохи навіть очкуєш, коли заглиблюєшся в книгу. Дуже сподіваюся на щасливий фінал, залишилося пару сотень сторінок.

Так от крінжі додає щось типу дублювання деталей з книги у власній, цілком реальній реальності. Бувало в когось таке? Ніби баги в матриці)) Ну або талановито написано, що аж помічаєш паралелі в своєму житті. Наприклад, головний герой чує в потязі "Highway to hell", читаю це і помічаю, що ця ж пісня саме в цей момент грає в моєму автобусі.

Або інше: в однієї персонажки була брошка у вигляді жабки. Ввечері у власній сауні я надибала жабку, маленьку таку, болотяну. Жаби в нашій хаті не водяться, чесно. Хтось просто не причинив дверей до підвалу. От і прискакала грітися. Ми офігіли, бо на пам'яті тутешніх шведів жаби до саун не вітали ніколи. Хоч би як холодно не було. Ну ок.

Йдемо далі. Одна з головних героїнь книги перевтілюється на пташку, щоб стати дороговказом для спасителя своєї дитини. І хто б міг подумати? Сьогодні пернате залетіло до нашої аудиторії, сіло на карниз і не особливо поспішало на волю. Я взяла її обережно рукою, засичало, аж відчула ці вібрації в долоні. Навіть не знала, що синиці вдають з себе змій) Просунула руку у відчинене вікно, лети, кажу. Ти вільна. Сидить, вчепилася кігтиками в пальці. Дивиться на усіх. Зрештою, полетіла канєш.

Чесно кажучи, запал дочитати по-троху згасає) Але не в моєму характері станцювати і не вклонитися, такшо побачимо, що там далі..

Привіт, бложик.
Подивилась вчора на Такфліксі документалку "Не хвилюйся, двері відчиняться".
Там про життя і справжність. Любов я також відчувала фоново. Наприклад, в щедрій мисці еклерів, якими продавець газет з електрички пригощав знімальну групу. Руки в нього не панські, він знає це. Тому соромився торкатися гостинців. Щоб ніби не бруднити собою.
Йому хтось колись сказав, що він схожий на Гоголя. Відтоді він носить характерну дивакувату зачіску і прізвисько Гоголь. А справді є в ньому ця гоголівська драматичність.
(Буває ж так, кимось проронене слово таврується в свідомості і далі відлік починається з нього).
Любов в ним же зібраних та дбайливо очищених абрикосах. Для гостів.
Торкнув епізод з чоловіком, який проникливо слухав в плеєрі "... біда не в тім, що ти мене не любиш..."
Життя в боязкій собаці, яку на роздоріжжі годують випадкові перехожі.
І в цих буденних розмовах про сажанці та війну.
Наївність в розповіді молодого солдата про піраміду Маслоу. Чи досягне він її вершини? Сподіваюся, усі хлопці з цього фільму живі.

В сюжеті суцільно про життя, простоту і справжність, не перескажеш. Бо кожен побачить щось своє.
Дивилась і сама собі дивувалась. Те, що раніше вганяло мене в якусь душевну пердень, зараз стало зрозумілим. Бляха.
В епізоді, де чоловік з ялинкою каже до когось знервовано і різко: "Пішли!". Секундний епізод і купа моїх спогадів. В мого батька також такі інтонації є. На перший погляд ніби роздратування, а насправді піклування. А я казилася часом на ці його манери.
Або люди, що кричать, залазячи до електрички: "Тож поможіть!..." Така буденна, звична інтонація. Типу, чого витріщилися, допоможіть давайте мені з моїми тлумаками. Раніше я харилася на такі чиїсь заведенції, а в фільми дійшло, що це ж наша справжність, ну от ми такі, неповторно, направду. Без удавання і штучності. Ми запальні і добрі.
Роздивлялась стилі одягу в героїв фільму. В мене був заскок щодо цього. Колись почула чиєсь гидливе "ширпотреб" і боялась виглядати ширпотребно (якір, як в Гоголя). Вирішила, що не маю смаку і мала напівпорожню шафу. В магазинах одягу впадала в ступор і геть не знала, що мені треба і з чим його носити. Яка метушня.. А за цими дрібніми переживаннями триває життя. Хороше життя.
***
Вирішила, хай що там буде далі, а свій паспорт залишу при собі.