Не хвилюйтеся, двері відчиняться.

Привіт, бложик.
Подивилась вчора на Такфліксі документалку "Не хвилюйся, двері відчиняться".
Там про життя і справжність. Любов я також відчувала фоново. Наприклад, в щедрій мисці еклерів, якими продавець газет з електрички пригощав знімальну групу. Руки в нього не панські, він знає це. Тому соромився торкатися гостинців. Щоб ніби не бруднити собою.
Йому хтось колись сказав, що він схожий на Гоголя. Відтоді він носить характерну дивакувату зачіску і прізвисько Гоголь. А справді є в ньому ця гоголівська драматичність.
(Буває ж так, кимось проронене слово таврується в свідомості і далі відлік починається з нього).
Любов в ним же зібраних та дбайливо очищених абрикосах. Для гостів.
Торкнув епізод з чоловіком, який проникливо слухав в плеєрі "... біда не в тім, що ти мене не любиш..."
Життя в боязкій собаці, яку на роздоріжжі годують випадкові перехожі.
І в цих буденних розмовах про сажанці та війну.
Наївність в розповіді молодого солдата про піраміду Маслоу. Чи досягне він її вершини? Сподіваюся, усі хлопці з цього фільму живі.

В сюжеті суцільно про життя, простоту і справжність, не перескажеш. Бо кожен побачить щось своє.
Дивилась і сама собі дивувалась. Те, що раніше вганяло мене в якусь душевну пердень, зараз стало зрозумілим. Бляха.
В епізоді, де чоловік з ялинкою каже до когось знервовано і різко: "Пішли!". Секундний епізод і купа моїх спогадів. В мого батька також такі інтонації є. На перший погляд ніби роздратування, а насправді піклування. А я казилася часом на ці його манери.
Або люди, що кричать, залазячи до електрички: "Тож поможіть!..." Така буденна, звична інтонація. Типу, чого витріщилися, допоможіть давайте мені з моїми тлумаками. Раніше я харилася на такі чиїсь заведенції, а в фільми дійшло, що це ж наша справжність, ну от ми такі, неповторно, направду. Без удавання і штучності. Ми запальні і добрі.
Роздивлялась стилі одягу в героїв фільму. В мене був заскок щодо цього. Колись почула чиєсь гидливе "ширпотреб" і боялась виглядати ширпотребно (якір, як в Гоголя). Вирішила, що не маю смаку і мала напівпорожню шафу. В магазинах одягу впадала в ступор і геть не знала, що мені треба і з чим його носити. Яка метушня.. А за цими дрібніми переживаннями триває життя. Хороше життя.
***
Вирішила, хай що там буде далі, а свій паспорт залишу при собі.