Дивлюся на життя з посмішкою

1. Про виноград.
Купила на базарі киш-миш. Дивлюсь — прив’ялий, підгулявший. Але ж ні, я взяла саме його. Йду й думаю: ну от знову взяла гімно. І сама з себе сміюся: талант — з усіх варіантів вибрати саме те, що не радує.

2. Про роли.
Замовила роли, пригостила брата. А він: “Я знаю, де краще. Чому не порадилась?”
І я думаю: от у цьому вся різниця. Я хотіла поділитися теплом, а він оцінює — смакує воно чи ні.

3. Про нотаріуса.
Стоїмо в черзі до нотаріуса, мене питають: “А де ви живете?” Я відкриваю рота, щоб сказати “в Швеції, за полярним колом”, а мама вже як гід у турфірмі: “Полярні ночі, олені, лосі, змії, озера, ліси!”
Я зрозуміла, що я можу не говорити взагалі. Я — як дублер у фільмі про власне життя.

4. Про заднє сидіння.
Привезла братові гостинці. Обирала, думала, пакувала. А вони валяються на задньому сидінні його машини. Я дивлюсь на них і думаю: ну окей… хай хоч в машини буде відчуття, що її люблять.

5. Про зустріч.
Біля могили батька розповідаю мамі й братові: снився дідусь, який на небі зустрів тата й став йому дороговказом. Кажу, є таке повір’я — що дитину там зустрічає той із батьків, хто був найближчий при житті.
А мама якось так весело: “О! Тебе там тато зустріне, а я — Ігоря”.
І я відчула: ну от, навіть на небі я знову призначена “до тата”. А так хотілося бодай раз бути без розподілу.

***
Знаєте, мене дуже тригерить батьківський дім. Дім дитинства в рідній країні. Тут якось важко дихати: гнітить відсутність тата і водночас болить оця самотність мами, яка ніби й поруч, але все одно ніби відсторонена.
Виходить таке подвійне відчуття: я ніби вдома, але одночасно — дуже чужа. І, мабуть, тому я й дивлюся на все з іронією: бо інакше було б занадто боляче.
18.09.25