От життя яка штука. Не хоче твій мозок ще про любов думати, а весна вже діє.

Ведеш ти своє розмірене життя, притримуєшся традиційних поглядів, знайомишся з дівчатами, такими нічогенькими брюнетками і блондинками. З деякими вже не тільки вітаєшся, вже є про що поговорити, більш менш знаєш їхні вподобання та погляди.

Важко такий стан назвати дружбою, справжньою (взагалі, а Ви вірите в дружбу різностатевих однолітків?) . Але це точно не випадкове знайомство. Ти проявляєш якісь знаки симпатії, але це ж не натяки на щось серйозне. Тобі просто цікаво. Ви ж всі різні, за своє вже немаленьке життя встигли десь таки побувати, щось побачити, чогось досягти.

Налагоджується спілкування. Ви розумієте один одного. Починаєш розуміти, що твій образ ідеального супутника життя (в багатьох він є, наприклад, різниця у віці, колір волосся, рівень інтелекту) змінюється з небувалою швидкістю. Але тут також починають вступати в боротьбу і певні стереотипи: як може у людини з традиційними поглядами дівчина бути на три роки старша, як може людина, що завжди мріяла бачити себе в обіймах жагучої брюнетки, тепер з не меншою насолодою пестити шовковисті золотисті пасма. А взагалі, чого такі думки виникають, це ж твій друг, потенційний, і нічого більше. Сумніваюся, що такі мрії відносно друзів доречні.

Мало того, ти хочеш їм сподобатися. Це вже насторожує. Якщо то друг, то їй твоя зовнішність, грубо кажучи, до лямпочки.

Якого милого ти ще й ревнуєш їх? Вони тобі нічим не зобов'язані! Тобі яке діло до їхнього особистого життя? Та чи потрібне їм твоє втручання.

От так поводиться з нами весна... Коту під хвіст весь твій розум, твої обдумані плани, дружба таки програє любові цей поєдинок. Єдине, що треба досягти, це те, щоб вона не програла нокаутом. А то втратиш і перше, і друге...

От життя яка штука. Не хоче твій мозок ще про любов думати, а весна вже діє.

Ведеш ти своє розмірене життя, притримуєшся традиційних поглядів, знайомишся з дівчатами, такими нічогенькими брюнетками і блондинками. З деякими вже не тільки вітаєшся, вже є про що поговорити, більш менш знаєш їхні вподобання та погляди.

Важко такий стан назвати дружбою, справжньою (взагалі, а Ви вірите в дружбу різностатевих однолітків?) . Але це точно не випадкове знайомство. Ти проявляєш якісь знаки симпатії, але це ж не натяки на щось серйозне. Тобі просто цікаво. Ви ж всі різні, за своє вже немаленьке життя встигли десь таки побувати, щось побачити, чогось досягти.

Налагоджується спілкування. Ви розумієте один одного. Починаєш розуміти, що твій образ ідеального супутника життя (в багатьох він є, наприклад, різниця у віці, колір волосся, рівень інтелекту) змінюється з небувалою швидкістю. Але тут також починають вступати в боротьбу і певні стереотипи: як може у людини з традиційними поглядами дівчина бути на три роки старша, як може людина, що завжди мріяла бачити себе в обіймах жагучої брюнетки, тепер з не меншою насолодою пестити шовковисті золотисті пасма. А взагалі, чого такі думки виникають, це ж твій друг, потенційний, і нічого більше. Сумніваюся, що такі мрії відносно друзів доречні.

Мало того, ти хочеш їм сподобатися. Це вже насторожує. Якщо то друг, то йому твоя зовнішність, грубо кажучи, до лямпочки.

Якого милого ти ще й ревнуєш їх? Вони тобі нічим не зобов'язані! Тобі яке діло до їхнього особистого життя? Та чи потрібне їм твоє втручання.

От так поводиться з нами весна... Коту під хвіст весь твій розум, твої обдумані плани, дружба таки програє любові цей поєдинок. Єдине, що треба досягти, це те, щоб вона не програла нокаутом. А то втратиш і перше, і друге...

Перша частина, то копіпаст, щоб поняти, що я прошу.

А прошу я не багато не мало, скиньте Ваші улюблені блог-словечка, які тут і тільки тут використовуються. Постараюся їх теж увіковічнити.

От пройшло вже півроку як я сам. За чотири роки стосунків я навчився багато чого вибачати, я б навіть сказав ми навчились просити пробачення. Сотні разів ми думали, що все скінчилось, але кожного разу знаходили в собі сили зробити крок назустріч. Неважливо, що хтось робив це першим, відповідь завжди була однакова: "Прощаю!" Та й судити когось одного неправильно, напевно завжди є доля провини кожного, тим більше , коли знаєш один одного як п'ять пальців. Але якось тоді, коли вже здавалося, що нічого в наших стосунках не зміниться, а може саме через це воно і сталося, на черговій напруженій нотці наших стосунків, я сказав: "Кінець".

Тоді, ясно що я сам навіть серйозно цих слів не сприйняв. Я знаю, і тоді знав, що достатньо сказати було слово "Вибач", як все би залишилося на своїх місцях. Але це слово так і завмерло в очікуванні.

Я чекав на нього день, потім другий, знаю, що Вам здається це неправильно. Але я на нього чекав і нічого не робив натомість не тому, що я вирішив її зламати, я просто відчув, що мені важко сказати "Прощаю!" Саме тоді любов, яка до цього часу мала купу (говорю спеціальними термінами, але тут ви поймете) мікротріщин, не витримала внутрішнього напруження. Вона розсипалася на маленькі друзочки, які перетворилися в моєму серці, в моїй пам'яті на приємні спогади, на все хороше, що ми пережили. Все погане (всі тріщини), що руйнувало наші почуття зникло, але я і Ви знаєте, що коли почати це все збирати разом, воно вже не стане навіть примарною видимістю того цілого, що було колись.

Зараз наші життєві шляхи іронія долі переплела, я знаю, що ще довго ми будемо бачитися. Я бачу (як я знаю кожен її рух, кожну тінь емоції на її лиці), що вона ще досі надіється.

Я говорю їй, що треба змінювати життя, вона в мене горда, вона на людях з цим абсолютно згідна, але я-то знаю, що це гра. Мені її шкода, але казати: "Вибач" запізно...

Зібрався на "Психологію Вищої школи" толкнути наукове дослідження на тему "Блог і блогосфера як форма сучасного спілкування".

Не знаю, напевно  на вухо нашептав, що мене дьорнуло таку тему придумати.

Катастрофічно не хватає сторінок, тому обовязково подам лістинг цієї замітки. Вперед. Можете сильно не стидатися, видаляти нічо не буду. Піде без цензури.

Очі, глибокі та виразні дзеркала нашої душі. Але в них ще треба вміти дивитися, а заглянувши всередину, можна і жахнутися. Багато зла та незабутих образ можна там віднайти. Вони, як чорна безодня, те, що в них попадає, відпечатується назавжди на них, ця печаль ніколи не покидає нас назавжди. По очах завджи видно, наскільки важке в людини життя. Весь біль та всі переживання протягом усього життя по частинці, по мікрокрапельці сльози випромінюються назовні. Ні, не даремно люди плачуть як в горі, так і в радості. Цей світоч нашого життя потрібно чистити регулярно. Не можна допускати, щоб на них відкладався пил наших буднів.

Плачте тоді, коли горе, а інакше як його ще виразиш. Сльози можна стримати, але не печаль. Тож плачте, бо ця печаль, яку замкнете Ви у глибині очей, не дасть сміятись плачучи, і сміх ваш висохне і стане вже не щастям, а лиш обовязком, який ви сповнюєте для публіки.

Плачте, а інакше як Ви пізнаєте справжнє щастя. Плачте тоді, коли смієтесь., бо це сльози щастя.

Без ніякого наукового підгрунтя. Размишлізм чистої води.

В кого є подібні авторські фото в альбомах, скидайте ссилки.

Вчора випадково зустрів одногрупницю. Поговорили про то, про сьо. От вона мені і каже: "Слухай, а ти знаєш, що в мене вже нема кота." Чуть прийшовши до себе, почав питатися: "Чому? Коли? Як?" Я то спочатку не подумав, що може бути жорстоко так все випитуватися.

Але ні, спокійно вона так відповідала, наче і не була кицька у неї чотири роки: "Пухлина, два тижня мучилася, а от вчора закопала." "Але я собі вже нову замовила".

Я так і не поняв такої реакції: чи це нормальна захисна реакція психіки, чи то кицька така вредна була, чи просто не хотіла мені показувати, як це боляче.

Прийшов додому з день народження племяшки. Два рочки. Її батьки чекають на поповнення.

Просто завидно стало, що в мене такого щастя ще нема. От і захотілося. Ще пару днів назад писав в когось в коментарях, що про це буду думати лише років так через 5. Неа, захотілося вже, напевно добре, що для такого щастя потрібно чоловіка та жінку, інакше не було б з ким ділити таку велику радість. Але в мене зараз нікого нема.

Тим більше, законодавець наш вирішив добити ще одного цвяшка в мене, бачите статус матері-одиночки в нас є, а батька-одинака - нема.

Коли в тебе в руках є тільки молоток, тоді все навколо перетворюється в цвяхи.

Думаю, ми всі зобов'язані нашим батькам. Питання тільки в тому, скільки ми їм винні.

Щось мені пісказує, що номер телефону +380-ИДИ-К-ЧЕРТУ не дійсний.

Цікавість перемогла Пандору: одного разу вона відкрила ящик, а звідти вилетіли страшні недуги, нещастя і зло. Їй вдалося захлопнути кришку перед тим, як вилетіла надія. І це єдина зброя, котра у нас залишилася.