Приходимо ми на цей світ через страждання наших матінок, які із перших хвильок нашого життя дарують нам любов, турботу й тепле молочко. І перше слово, що ми скажемо, то буде: "мама". І люблять нас усі бабусі, сестри, виховательки. 
     Коли ми ще маленькі, то люблять нас усі жінки. І пестять, і леліють нас вони, хвилюються за нас і будь-який каприз готові виконати лиш за те, що ми, маленькі, їхні в майбутті чоловіки.
Та невблаганний час проходить, забираючи від нас цей рай любові любих нам жінок. 
     Приходить час прощання з ніжними стосунками, той час, 
коли між жінкою і чоловіком, таким ще юним, зовсім хлопчиком малим, 
починають, спочатку рідні, потім хтось зі сторони, 
встановлювати заборони на дотик до улюблених грудей його любові спраглими губами. 
    Це вже початок того згубного шляху, коли жінки, самі не відаючи це, стають виною того, що найніжніші чоловічі почуття достойний в всіх відношення мужчина не може дарувати тій єдиній, котра за ним готова йти усе життя. 
     Йому простіше ніжні почуття розтринькати на вулиці рожевих ліхтарів,
бо там усе дозволено здавна.
А у сім'ї, тепер його новій, де так чекають це велике почуття, цю незабутню ніч любові не може він розкритися сповна. Виною цьому та дитяча заборона. 
     Безсилі ми, чоловіки, змінити це, бо Ви заборонили нам любити Вас. 

---

Кохані, не беріть це близько до серця в таке свято. 
Це лише думка, яку я вчора засвоїв, а зараз подаю у своїй інтерпретації. 
Кохайте нас завжди, і ми готові віддавати борг щодня.

Вже в котрий раз розглядали ми високі матерії філософської думки і втягнулися в полеміку Декарта з Паскалем. Голосуємо.

От весна прийшла. Хто б що не говорив, а вона діє.

Хочеться інтимних стосунків, але кохання вперто не з'являється. А може взяти і запропонувати романтичну ніч своїй подружці.

    А Вам відомо про існування такого відрізку часу, протягом якого ми нічого вже не можемо сказати про стан елементарної частинки. Застосовуючи співрозмірність безмежного не тільки до максимально великих,  але і до мінімальних величин ми можемо однозначно прирівняти безмежність та вічність Космосу, в якому ми живемо, до тої миті існування кварка, про який ми нічого не можемо знати.

   Як Вам такий бар'єр людського знання? Але ж буття існує незалежно від нашого про нього знання. Тому логічно, що Бога, який є вічним, ми руками не помацаємо, не пізнаємо своїм розумом просто тому, що існування нашого безмежного і вічного Космосу це навіть не мить для Вічності.

ага, якби ж то. Ці слова так тяжко сказати. А навіть коли їх і скажеш, попробуй ще себе в цьому переконати. Ти ж то знаєш, що винен хтось інший. А твоєї провини нема. 

Але це нормально. Спрацьовує автоматичний психологічний запобіжник. Так і повинно бути. Інакше ми перетворимося на закінчених песимістів з комплексом неповноцінності.

---

Так і хочеться почесати спинку, бо там вже крильця пробиваються.

Дозволь ще раз вибачитися за все, що я тобі зробив поганого, за всі образи чи просто зіпсований настрій. Обіцяю більше ніколи не ставати цьому причиною. Хочу поставити на цьому крапку з чистою совістю. А крапка полягає в тому, що ми ніколи більше не будемо разом.

Ми маємо право ображатися один на одного, але ніхто не давав нам права знущатися. Не зважаючи на всі наші обіцянки, себе ми ставимо вище за наші почуття, на жаль, важливо для нас тільте те, щоб любов приносила персональне задоволення. З цим я ніколи не зможу змиритися.

В своєму серці я збережу лише приємні спогади, ти є моєю першою коханою і мені хочеться залишатися друзями. Може спочатку це буде важко, але я постараюся. Цього ж прошу і від тебе....

Можна завершити словами пісні:

"Только знай, что в конце пути

Ничего уже не вернуть!"

---

Датовано 27.01. 2005 р. Але це був не кінець стосункам. Далеко не кінець. Закінчились вони лише в 2007 році. Хто хоче розібратися з початку, сюди, серединка, тоді сюди. Чого це опублікував: питання, миритися після такого було помилкою, чи ні? Однозначно після цього стосунки вже не були такими щирими, але їх було шкода. Як зробили б Ви?

Якщо з'явилися хоч якісь ідеї щодо розвитку моєї теми досліджень, обов'язково напишіть.

Чим більше брєду, тим краще, тому що саме  з нього можна буде виловити геніальну ідею.

---

Р.S. Хто не бачив пінобетону або арматури, вони виглядають приблизно так:

Залишалося грошей понти, вирішив приколотися. Замовив для команча найкращі на ай.юей льодяники. Для приколу написав, що це хабар.

До честі адміністрації сайту хай буде сказано, від хабаря команч культурно відмовився. Також на пошту прийшло повідомлення про відхилення подарунка.

Проблема, а гроші тоді хто забрав, які на льодяники пішли.

     Не всі романтики наділені ораторським мистецтвом. А папір безпристрасно витримує на собі гіркоту печалі, шаленство радості, крижаний холод розпачу і жагу кохання. Пишу, бо нестирмний потік думок і почуттів виривається у світ, світ - такий непевний, настільки підступний, як і небезпечний. Дійсно, під оманливою зовнішньою красою ховається лукавство, підлість та невдячність. Лише душевна краса може пробудити чисті почуття. Їх можна порівняти з цвітом навесні. Ледь серце зігрівається промінням ласки, як приємна лихоманка огортає все тіло, і в один прекрасний день відчуваєш, що у серці, зраненому холодністю інших, палає вогонь кохання.

    Любов - неземне почуття, вона понад усе, це не лише переживання, це ноша, це тягар, який так приємно нести. Ти живеш вже не заради себе, твої думки полонить єдина і неповторна, метою життя стає бажання приносити радість коханій людині; ти спостерігаєш за кожним її рухом, а посмішка - це найбільша винагорода...

    Під маскою іронії і сарказму ховається чуйне та вразливе серце. Щойно відкрите для цього великого почуття воно смертельно боїться його втратити... Справжнє кохання не знає ревнощів, не шукає доказів, воно вірить і довіряє. Благаю, не зрадь...

    Адже, як квітку, кохання можна вбити, зірвавши, щоб помилуватись. А тоді викинути на край життєвої дороги. Позбавлене життєдайних соків ніжності спілкування та тепла відносин, воно, кинувши останній погляд на своє сонце, помирає тихо, без натяку на докір. Лише небо, стіни та папір стають свідками страждань.

   Вслухайся до того, що скаже тобі твоє серце. Мені не потрібно співчуття, яке тільки ще більше ранить, прошу чесності та відвертості. Кохання - це взаяморозуміння та взаємоповага. Кохання - це стан душі, коли два серця б'ються разом, коли мрії втілюються в реальність, а щастя і рай на землі так поруч.

   Моє серце відкрите і чекає на відповідь: ласку, ніжність і кохання дорогої людини чи кинжал крижаного холоду розлуки.

---

Написав таке майже п'ять років тому. Може я пророк, підкреслений абзац вже здійснився. Хто хоче почитати продовження, тоді сюди.  Чому публікую? Обіцяв собі і їй, що воно буде опубліковане. Цікаво, що би відповіли Ви?

Ти мене часто питала, за що я тебе люблю. Отже, почнемо з посмішки, перед якою неможливо встояти. Вона настільки життєрадісна, в ній переплітається радість та іронія, щастя та безтурботність. Твій сміх милозвучніший за спів солов'я, він огортає все твоє єство й мимоволі змушує посміхнутися у відповідь. Я повторюсь, але, коли я мрію про тебе, або навіть просто згадую тебе, то завжди з чарівною посмішкою на вустах…

А вуста, червоні і солодкі, як… як дві спілі вишні, своїм цілющим дотиком заживляють як тілесні, так і душевні рани. Твій поцілунок, такий ніжний, такий турботливий та полум’яний, приносить полегшення всіх страждань, прощення всіх образ, відчуття райської насолоди. Він будить шаленство пристрасті, яке переростає у нестримне бажання цілувати тебе безустанно. І цілувати всюди: і у чудового твого носика, який завжди все вивідає, і в м’якенькі твої губки, які так часто говорили: "Я кохаю тебе!", і у вушка, що все вислуховували, і у щічки твої ніжно-рожеві, які так і хочеться пощипати.

О, як приємно погладити, попестити твою шовковисту, ніжну, як у немовляти, шкіру. Вона мінлива, як і сама природа, то несе прохолоду, яка приємніша за вітерець у спеку, то передає всю теплоту, весь жар, на який здатна любов.

А як затишно мені стає в твоїх обіймах, коли рученята коханої перехрещуються в мене за спиною. Тоді всі проблеми та незгоди залишаються десь далеко позаду, нехай весь світ зачекає, бо я хочу залишатися в твоїх чуйних обіймах вічно.

Але навіть просто спостерігати за тобою, це вже щастя. Коли ти щось робиш своїми золотими рученятами, коли ступаєш своїми ніжками, коли вигинаєш свою гнучку спинку, оголюючи тендітну талію, в усіх твоїх рухах відчувається грація, сила та впевненість пантери, легкість та невимушеність лісової німфи, швидкість і точність стріли, випущеної метким Купідоном у наші серця, які тепер б’ються в унісон не для себе, а заради коханої людини, адже найбільше щастя, це робити щасливими близьких людей.

Як музика для мене звучить твій голос, із яким не зрівняється ні дзвін гірського струмка, ні щебіт пташок навесні. Він ллється так дзвінко і чисто, а, водночас, так лагідно, що бажання вслухатися в твої слова ніколи не згасне, бо вони обіцяли любити всім серцем, всією душею і тілом.

Але найбільше я люблю вдивлятися в оченята твої зеленкаво-карі, які, мов ті озерця-близнята, виблискують грайливими іскорками, які закликають до життя, до щастя, до кохання.

Саме тоді, коли слова замовкають у безсиллі досконалого виразу любові, коли нас поєднує погляд, сповнений палкою пристрастю, чистим і незайманим коханням, твої очі промовляють до мене мовою серця, мовою душі. Твої очі дають найкращі докази любові, що випливають з твого серця.

І навіть тоді, коли безжалісний час забере в мене все, що я в тобі люблю, він безсилий загасити вогонь кохання в твоїх очах. Він не спроможний змінити твоє чуйне, таке вразливе, ніжне і любляче серце…  25.01. 2004

---

От що було у мене на серці більше як 4 роки назад. Аж дивно, скільки всього змінилося від того дня. Шкода, що мінялося лише на гірше. Хочеться переживати знову щось подібне.