Притча
Розмова ката з засудженим на смерть:
- Ха, ти повністю належиш мені, ти нічого не зможеш змінити і я зроблю з тобою все, що захочу.
- Ні, залишається одне, що ти не зможеш зробити зі мною, це те як я зустріну смерть, бо тільки мені вправі зустріти її зі сльозами і мольбами про пощаду, зі сміхом і співами і з цим ти нічого не можеш зробити.
Так думали античні філософи, але в них повага до смерті була, а ми їх точно перевершили у жорстокості страти. Вчора дізнався про те як в СРСР страчували засуджених на смерть так сказати "без шума и пыли". Верх цинізму.
Після винесення вироку засудженого переводили до спеціальної тюрми чи відділу для засуджених на смерть. Але зразу ніхто його не розстрілював. Ні, "гуманні" наглядачі ласкаво дозволяли писати ходатайства про помилування у всі інстанції. Час проходив, мимоволі в людини зароджувалася надія, хоч і маленька, але була.
А тоді, десь так в годинці 4-5, коли найбільше хочеться спати, засудженого будили і з радістю в очах повідомляли, що його прохання вислухане, що його зараз переводять в іншу в'язницю. Людину проводилу по коридору до маленької кімнатки зі столиком, на якому лежали папери, на яких треба було підписатися. Людина схилялася.
І постріл в потилицю.
Гуманно... Нема стогонів про пощаду, не дивишся в очі засудженому, не мучиш його останніми секундами життя. Все достатньо швидко.
Жорстоко... Людину позбавляють шансу перед лицем смерті покаятися. Вона все рівно за долі секунд свідомості перед смертю усвідомлює, що її розвели. І так залишає цей грішний світ, з болем і злобою на всіх, без каяття.