Тарас Бульба-Боровець ‹ Україна і жиди ›

газета «Слово»

Минулого року в місті Березному на Рівненщині відкрито бронзове погруддя основоположнику УПА Тарасові Бульбі-Боровцю. Ця легендарна постать і за життя, і після смерті не мала шани та визнання ні у ворогів України-держави, ні в тих, хто за неї боровся — бандерівців і мельниківців. Зарозуміло, за що його переслідували німці, поляки, совети, та прикро, що розколоті на «б» і «м» оунівці намагалися його знищити лише за те, що Т.Бульба-Боровець як основоположник УПА стояв вище за їхні партійні інтереси, відмовився передати під оруду жодній оунівський «половинці» сформовану ним бойову силу.

Прикметно, що вже на вигнанні, в еміграції, коли 1957 року розпочалася сіоністська кампанія проти А. Мельника, Т. Бульба-Боровець став на його захист і виступив у пресі із запропонованою вашій увазі статтею, яку подаємо з незначними скороченнями.

Мені тяжко забирати слово до питання українсько-жидівських відносин, бо на підставі мого республікансько-демократичного креда та політичної і особливо воєнної діяльности в часі ІІ-ї світової війни, німецькі нацисти, на основі інформації українських антисемітів, уважали мене юдофілом і польонофілом. Я ж ніколи не вважав себе жодним «філом», а коли на початку німецькосовєцької війни, в районах, де до 15-го листопада 1941 року, в обійдених німцями багнистих теренах Полісся, була наша воєнна адміністрація, не був не тільки розстріляний, але навіть ограбований якоюсь бандою жоден поляк та жид, то це випливало з нашого воєнного обов’язку забезпечити життя і майно всього населення даної території. Натомість пізніше, коли контрольовану нами територію посіла німецька адміністрація, а ми пішли в протинімецьке підпілля — і звідти протестували проти винищування німцями жидів і поляків на українській території як національних меншин України, то це також не було ніяке «філство», а державні методи дії.

Одначе сьогодні я почуваюся до обов’язку забрати слово до українсько-жидівського питання. Причиною на те є нова антиукраїнська кампанія жидівської преси, яку започаткував напад на полк. Андрія Мельника (часопис «Джуїш Пост» у Вінніпегу 2-го травня 1957р.), що її підхопила масова інша преса. Полк. Мельник — наш ідейний супротивник, але там, де діло стосується гідности цілої нації та зневаги чесної людини явною неправдою, — ми являємося абсолютними союзниками полк. Мельника. Бо, на превеликий жаль, він не є першим і останнім об’єктом таких кампаній з жидівської сторони. Вчора ними були Симон Петлюра та всі його міністри й генерали. Сьогодні на чергу прийшов Андрій Мельник, завтра прийде Степан Витвицький і так — до безконечности. Протягом останнього десятка літ жиди українців не зачіпали, а УНРада оприлюднила в англійській мові спеціяльну брошуру про українсько-жидівські відносини, яка ставила за свою мету нормалізацію тих відносин. По цьому питанні ведуть постійні наради зацікавлені люди з обох сторін, але в центральних керівних органах світового жидівства це питання стоїть на мертвому пункті. З уваги на те, що жиди, це народ, котрий живе і діє в світовому розпорошенні, але централізовано, ми маємо всі підстави боятися, що випад редактора «Джуїш Пост» не припадковий, як це думає українська преса, а — планомірна кампанія з директив якогось жидівського центру.

Коли ми хочемо нарешті цю проблему так або інакше розв’язати, мусимо холоднокровно і серйозно поставити всі питання руба:

1. Яка причина, що світове жидівство вже кілька сот літ веде явно ворожу акцію проти українського народу та його політично-державних аспірацій? Усі докази української вини — ставити на стола.

2. Чи існує серед українського народу антисемітизм? Українці такий факт заперечують, а жиди стверджують. Приймаємо твердження супротивної сторони, але тоді мусимо вияснити ХТО, КОЛИ і ЯК той антисемітизм там породив? Усі докази жидівської вини — ставити на стола.

3. Чи не змінилися радикально всі відносини обох народів, від Богдана Хмельницького до Бен Ґуріона, в котрих пора підходити до всіх проблем по-новому, як це диктує сучасна ситуація України та Ізраїля і всього жидівського народу?

4. Чого хоче світове жидівство: нормалізації українсько-жидівських відносин та дружнього співжиття обох народів чи дальшої ворожнечі та війни?

Коли жиди хочуть мирного співжиття, тоді українці розглядатимуть це питання на лінії міжнародньої дружби з Ізраїлем та всіх прав державними законами жидівській національній меншині в Україні. Коли ж жиди будуть дальше вести війну проти України, — тоді в українців вистане досить сил і засобів відповісти на війну війною. Українців не злякає той факт, що жиди мають багато капіталу та пропагандивних засобів, котрими можуть за одну мить очорнити будь-яку націю світу та всюди домагатися тільки того, що є їм до вподоби. ПРАВДИ НІХТО НЕ ЗАКОПАЄ НА ВІКИ ВІЧНІ. Не сьогодні, то завтра вона вийде на гору. В історії бувають моменти, коли золото не вартує своєї ваги з чорного сухаря, а найсильніші постаті цього світу стають мокрим кошеням на смітнику. Жиди повинні нарешті зрозуміти, що сучасна Україна — це не «дике поле» польської аристократії з ХVІ—ХVІІ ст. та царських генерал-губернаторів, з анальфабетами, а модерна країна з великими природніми багатствами, широко розвиненою індустрією та багаточисленним високопрацездатним і нормально освіченим населенням. Це населення знає чого хоче: 1917 року створено свою суверенну державу і від тої пори жидам про всі українсько-жидівські справи треба говорити з українським народом, а не білою чи червоною Москвою.

На превеликий жаль, жиди тримаються послідовно іншого курсу. Після українсько-польської війни в ХVІІ столітті, Мойсеєва Церква щороку проклинає Гетьмана України Богдана Хмельницького — поруч з Аманом, котре практикують і досі. Цими прокльонами розпалюється ненависть цілого жидівського народу не до одного Богдана Хмельницького, а до цілого українського народу. За модерних часів елементи цієї релігійної помсти перенеслися на політичну площину. Жиди вважають, що інтереси жидівської людности в Україні можуть бути найкраще захищені тільки тоді, коли Україна не матиме своєї державної суверенности, а буде під якоюсь чужою окупацією, Тому вони раніше трималися Польщі, а коли виросла нова Російська імперія, що завоювала цілу Україну, жиди автоматично стали найвірнішими прихильниками російської великої держави, перебуваючи на українській землі. А коли 1917 року впала царська влада, а на її місце прийшла комуністична система, жиди найактивніше стали на її стороні.

ДЖЕРЕЛО УКРАЇНСЬКО-ЖИДІВСЬКИХ АНТАГОНІЗМІВ

В історії України за період Великого Київського Князівства про жодні антижидівські настрої слідів не знаходимо. Якщо за тих часів там жиди були, то вони поводили себе лояльно — і тому влада й місцеве населення хотіли їх радо бачити, на рівні з іншими багатонаціональними чужинцями. Щойно після розпаду Київської держави, коли в ХV—ХVІ ст., частину її території окупувала Польща, стали датуватися сліди українсько-жидівських конфліктів. Польські королі віддавали окуповані українські провінції під абсолютну владу своїх феодальних намісників — князів і графів. Натомість ці останні всю фінансову політику в тих провінціях передавали привезеним ними з Польщі жидам. Уся українська людність була на рабських правах. Жиди були вільні й разом з польськими адміністраторами експлуатували народ. У їхніх руках була вся торгівля, надто ж — густа мережа ресторанів, що розпинали народ. Навіть Божі храми виорендовані жидам. Коли православні християни хотіли молитися у своїй церкві, то мусили «купувати ключа» від шинкаря-жида. За найменший спротив цьому ладові польські пани насторомлювали живих людей на загостреного кола — там вони мусили мучитися на очах решти народу кілька днів, а потім кілька днів конати. Всі жиди вірно трималися своїх хлібодавців, заробляли казкові гроші, а їхні корчми служили за осередок шпіонажу — там вони спочатку людей споювали, потім підслуховували, що ті говорять і все негайно доносили польській адміністрації.

Польські князі та графи були далеко від народу, а жиди були постійно між народом, як постійне око та вухо польської влади. Тому серед анальфабетичної народної маси, котра не орієнтувалася в політичних проблемах та не знала навіть хто є її пан, увесь гнів проти цього ладу, ввесь гнів став ятрити насамперед проти тих чужих елементів, котрі були до неї найближче, тобто жидів. Таким ось чином, уперше в історії України, постав «антисемітизм». Але маємо поставити питання: хто його викликав.

Кінець цьому ладові польських феодалів в Україні поклали багатолітні війни Богдана Хмельницького та інших командирів української збройної сили. В цих воєнних операціях, за тодішніми методами вести війну та вияву помсти за заподіяні кривди, народні маси очевидно так само жорстоко карали всіх своїх ворогів, тобто в даному разі — поляків і жидів. Кожен народ має право боронити свої інтереси. Якби жиди були тоді на місці українців, вони очевидно робили так само. Тому просто дивовижно виглядає той факт, що світове жидівство ще й досі вважає за головного винуватця в усіх історичних подіях не тодішні польські уряди, котрі до них довели своєю політикою, а Мойсеєва Церква рік-річно проклинає Хмельницького, поруч Амана, замість проклинати головних спричинників усіх трагічних подій — Конєцпольського та Потоцького.

Коли ж польська держава була знищена і вся територія України поступово була завойована в ХVІІІ ст., новою євразійською імперією Росією, українські жиди, хоч їхня царська влада тримала наче прокажених у «полосах осєдлості», замість шукати спільної мови з українським народом, всіма силами підтримували владу і культуру нового окупанта України. Натомість світове жидівство автоматично зробилося найактивнішим адвокатом цього «жандарма Європи» на міжнародньому форумі. В такому стані знову минали століття. Царська влада жидів до політики не допускала. Перейняті були вони тільки торгівлею, ремеслом та вільними професіями. Старі польсько-жидівські кривди в масах українського народу стали поступово забуватися... В українців з’явився новий політичний ворог — Росія. Ба більше: українці і жиди зробилися однаково-гнобленими національними меншинами Росії, де українцям заборонено навіть писати та говорити рідною мовою.

Прогресивна жидівська молодь в Україні на переломі XIX ст., не обмежувалась однією обороною українців перед російськими судами. Вона заглянула глибше до сфальшованої російською наукою історії Росії та України. І вона прийшла до переконання, що Україна має повне право на свою державну суверенність, котрої не сьогодні, то завтра доможется, а роджені в Україні жиди, повинні бути не ворогами, а лояльними громадянами української держави. На превеликий жаль, за такі погляди тих людей, решта жидів в Україні під проводом консервативної Мойсеєвої Церкви та світове жидівство, вважали за таких, що «заблудилися». Жиди надалі всеціло підтримували Росію. Елементи середньовічних релігійних прокльонів у модерних часах перенесли на політичну площину, поборюючи визвольні змагання України від Росії. Нова інтеліґенція України, що постійно поставала і вивищувалась, під проводом таких авторитетів, як професор Михайло Драгоманов та інших, усіма силами намагалися в Україні та за кордоном довести до нормалізації українсько-жидівських відносин, але всі ці заходи відкинула друга сторона. Більшість жидів і надалі ставилися вкрай вороже до України.

Українська держава і жиди

Від перших днів революції в Росії, що її започаткували українські вояки з Волинського полку лєйбгвардії в березні 1917 року, в Петрограді, Україна проклямувала свою незалежну державу. В Києві постала Українська Центральна Рада, з лона представників політичних партій, станових організацій та військових делегатів, під проф. Михайла Грушевського. Отже, волею цілого українського народу, ця рада прийняла характер тимчасового парляменту України, проклямувала Україну спочатку автономною, а пізніше суверенною державою, покликала свій уряд і дала цій новій державі все законодавство. Окрім того, що українсько-жидівські відносини, як ми вже бачили, аж до вибуху війни не були унормовані з жидівської вини, молода Українська Народна Республіка своїм законодавством забезпечила всі права жидівської меншини в Україні, НА РІВНІ З УКРАЇНЦЯМИ. Жидам було дане місце в Центральній Раді та створено спеціяльне міністерство жидівських справ в уряді, що його чолили жиди. Мало того, навіть на грошових банкнотах УНР, були видруковані жидівські написи, поруч з українськими. Крім жидівського міністерства, жиди брали рівноправну з українцями участь у решті уряду та дипломатичній службі молодої держави.

Це не була якась спеціяльна акція в бік жидів. Українці, чи це подобалося жидам чи ні, самі здобулися на свою державу, самі нею керували, мали поважну силу і мали повне право та всі можливості видати зовсім інші закони та повести зовсім іншу політику супроти жидів. Отже, вищезгадане законодавство, це була зовсім нормальна річ, котра свідчить про те, на яких основах український народ будував свою демократичну державу. Якже ж до цієї держави поставилися жиди в Україні, Росії та світове жидівство? Царської системи жиди не любили, бо вона їх переслідувала та не допускала до політики. Тому, коли вибухнула революція, жиди в Україні поділилися на три табори: українсько-державницький, що обстоював право України на її державність, незалежну від Росії; республікансько-федеративний, що повалив царську систему, але всіма силами намагався тримати Україну в складі Російської імперії; большевицький, що боровся за радикальну зміну всього соціяльного ладу та поворот України в склад комуністичної Росії. Руху царських білих генералів жиди зовсім не підтримували. Жиди мали багато партій та різних організацій. Деякі з цих організацій у цілості стали на українські позиції, деякі тільки частинно, а деякі повністю боролися проти України. Це було залежне від того, які погляди заступала більшість членства тих організацій.

Перший табір, заложений з вищої малочисельної молодої інтелігенції, був зовсім не популярний серед решти єврейського населення та світового жидівства. Другий табір, зложений з багатших кляс та консервативної старшої вищої інтелігенції, був більше популярний, але слабо зорганізований та замало активний. Він втратив свої позиції разом з тимчасовим урядом Керенського. Отже, до вирішального голосу, прийшов третій табір жидівських большевиків, зложений з великого числа інтелігенції та пролетарських мас. Стратегія і тактика російських большевиків давала цьому таборові не тільки право участі в політиці, але навіть ведучу ролю. Коли світове жидівство побачило, що концепція Керенського провалилася, стало підтримувати також і назовні большевицьку концепцію та її нову комуністичну державу, як нову форму великоросійської імперії.

Табір жидівських большевиків в Україні (під проводом таких своїх визначних діячів, як Борнштейн-Троцький, брати Каґановичі, Лівшиц, Бош, Квірінґ, Косіор, Ягода, Ізааков-Крайсберґ, Люксенбурґ, Лугановський, Баліцкий, Ґрінвіч, Рухімовіч, Конн, Ґопнер, Межилук, Аврен, Епштайн, Авсьом, Ґоровіц та інші з першої провідної ґарнітури і багато тисяч людей з другої та третьої ґарнітур) — оволодів усім жидівським пролетаріятом, стероризував решту жидівського населення і зробився найзапеклішим ворогом Української держави. З уваги на те, що українські робітники твердо стояли за Центральну Раду, а російських робітників тоді в Україні було ще дуже мало, за всієї геніяльности Леніна, його партія ніяк не могла захопити України державним переворотом, як це було в Росії, бо в Україні большевицьким ідеям не було на кого спертись у народі. Це виявив Перший з’їзд рад робітничих і солдатських депутатів, що його скликали в Києві 17-го грудня 1917 року большевики, де на 2.000 делегатів виявилося тільки 60 большевиків неукраїнського роду. Напередодні цього з’їзду російський «Совнарком» вислав ультиматум до Центральної Ради: якщо вона за 48 годин не передасть усієї влади в Україні «совєтам», тоді «совєцька» Росія розпочинає війну проти України. Натомість большевицькі делегати на з’їзді поставили до схвалення резолюцію про розпущення Центральної Ради та проклямування влади совєтів в Україні. Центральна Рада ультимат відкинула, а з’їзд рад робітничих і солдатських депутатів найгостріше осудив ультимат Леніна, відкинув пропозицію большевиків про розпущення Центральної Ради та ухвалив постанову про повну довіру до останньої. Тоді Лєнінові залишалась тільки одна рада: оголосити Україні війну та здобувати її територію російською армією ззовні і червоною партизанщиною зсередини.

Червона армія під командою комісара Антонова (що пізніше прибрав собі українське псевдо «Овсієнко», бо Росія уклала мир з центральними державами і не мала права вести війну) та полковника царської армії Муравйова, отримала наказ «Совнаркому» виконати першу частину цього стратегічного пляну. Натомість другої частини росіяни просто не мали в Україні ким виконувати. І тут їм стала в колосальній нагоді жидівська большевицька організація, що була широко розгалужена особливо по великих містах України, під загальним керівництвом Лєбєдєва, братів П’ятакових та Євгенії Бош. Чим переймалися тоді 4 єврейські організації — про це свідчить нам сьогодні жидівський історик: «...на спільному засіданні Київського ревкому та губкому партії був створений підпільний Центральний штаб червоних повстанців України, котрий накладав безпосередній зв’язок з Червоною Армією. Повстанський штаб, проводив успішну розвідувальну роботу... Розвідна інформація, що її здобував штаб, передавалася Совєцькому командуванню. Створив цілу мережу партизанських відділів на лівому і правому берегах Дніпра, постачав їх зброєю, грішми, та керував їхніми бойовими операціями...».

Армія молодої української держави цілих три роки вела криваву боротьбу проти армій Лєніна і Дєнікіна, як зовнішніх ворогів. І коли остаточно вона з виснаження впала, то тут колосальну ролю відіграли 5-ті колони большевицької партії, як внутрішній ворог, у котрих головне ядро спочатку становили жидівські большевики. В бою військ отамана Зеленого під Трипіллям з червоними, був оточений та витоплений цілий комсомольський батальон, що складався з самих лиш молодих жидів. І так було всюди. Перед тим, як захопити якусь територію, вони шпигували там, провадили диверсії та повстання, а по тому, як червоні війська захоплювали території, ставали комісарами, діяли в органах ЧеКа, адміністрації та вступали до лав Червоної армії, котра тоді поповнювалась елементами, завдячуючи негайній мобілізації. Як відбувалася співдія регулярної армії з червоними партизанами, про це говорить той сам совєцький історик: «По закріпленні своїх позицій у Донбасі, Криворіжжю, Харкові, Катеринославі та інших пунктах Лівобережжя, Українські Совєцькі війська (під командою таких «українських» генералів, як Антонов, Муравйов, Єгоров і Березін Т.Б.В.), 18-го січня 1918 року, завдячуючи червоногвардійцям Москви, Петрограда й Мєнська розпочали переможний наступ на Київ, за повне визволення України від панування націоналістичної Ради... Контрреволюційні війська Центральної ради, не зважаючи на своє безвиглядне становище, довго ставили одчайдушний спротив... а 28-го січня в Києві вибухнуло збройне повстання київських робітників проти контрреволюційної Центральної Ради...»