Жовтень, жадібний до злата, Мов цар Мідас – що торкнеться, Перетворює на жовте. Та прийде й йому розплата, Грудень місяць десь візьметься, Стане біле все й відверте.

Дзвони зорі закликали,Дзвони зорі розсипали,Через сито воду лили,Немовля у світ вводили. Силу світла слали в очі,Не питали чи він хоче,Болем біль перемагати, Болем бога пізнавати.

Дзвони зорі закликали,Дзвони зорі розсипали,Через сито воду лили,Немовля у світ вводили. Силу світла слали в очі,Не питали чи він хоче, Болем біль перемагати, Болем бога пізнавати.

                           Він ще вчора зрозумів, що сьогодні доведеться убити. Вірніше відчуття неминучості виникло у ньго давно, ще на похоронах батька. Тоді, дивлячись на його спокійне лице у труні, він все дивувався цьому спокою і як заспокоення приходив до думки, що навідь насильницька смерть звільняє.            І от тепер він зрозумів, що це має статись сьгодні. З самого ранку він утік подалі від людей у поля, у ліс, на природу. Але і вона не давала відповідей, а навпаки тільки впевнено ...

Читати далі...

Мов квіти,що в`януть восени,Мов сніг, що тане весною,Мов швидкоплинні ранкові сни,Просвітлення пізнане мною. Скарби у підвалах фортеці,Ліси, покриті темнотою,Таємні бажання у серці,Просвітлення пізнане мною. Струмок, перетворений в океан,Сніжинка, що стала лавиною,Піщинка, що утворює бархан,Просвітлення пізнане мною.

Мов квіти,що в`януть восени,Мов сніг, що тане весною,Мов швидкоплинні ранкові сни,Просвітлення пізнане мною. Скарби у підвалах фортеці,Ліси, покриті темнотою,Таємні бажання у серці,Просвітлення пізнане мною. Струмок, перетворений в океан,Сніжинка, що стала лавиною,Піщинка, що утворює бархан,Просвітлення пізнане мною.

Над тобою, наді мною нависають сни,  Лук натягнутий стрілою – назавжди. Крила ангела в долоні в вигляді струни, Біль в її протяжнім стоні – назавжди. Попіл сипле в наші очі в вигляді весни, Завороження шепоче назавжди. Промовляє спраглий вітер – « Вже пора, пішли.» Він дарує зав'ялі квіти – назавжди.

Над тобою, наді мною нависають сни,  Лук натягнутий стрілою – назавжди. Крила ангела в долоні в вигляді струни, Біль в її протяжнім стоні – назавжди. Попіл сипле в наші очі в вигляді весни, Завороження шепоче - назавжди. Промовляє спраглий вітер – « Вже пора, пішли.» Він дарує зав'ялі квіти – назавжди.

             У мене є курчатко. Воно маленьке і жовтеньке. Так, усі курчата маленькі і жовтенькі, але моє особливе. Найперше у нього прекрасне тільце, справжнісінької овальної форми. Сім сантиметрів довжини і рівно чотири завширшки. А на ньому ще невеликі такі акуратні крильця, теж жовтенькі, але на кічиках пр`їнок трішечки, зовсім небагато, тем ніші. Я був спочатку подумав, що це бруд. Але ж Ви розумієте, що в мене курчатко забруднитись не могло, тому з часом я зрозумів, що потемніння на...

Читати далі...

Чорна спіраль гігантського смерчу, Всмоктує душі і крутить у вихрі, Тягучої, вічно живучої смерті. Нейрони ростуть, мов планети хребти, І знов оживають Везувії стихлі, Дивується час, не в змозі іти. А навхрест протягнуті тонкії струни, Золотом ріжуть Аідову ніч, І рушаться квітів всесвітні закони. Даючи життя геніальним мутантам, З зірками замість облич, Що засліплюють очі Атлантам