Останні статті

Свіжі шпалери



Акітанія, десять років по тому

  • 22.08.08, 22:30

Вигинаючись мов зміюка блищить під сонцем Гарона, поруч - рівний немов дорога виглядає з-під платанів Південний канал. Навколо поля кукурудзи і соняшнику, виноградники і теплиці, плантації тютюну і динь. То тут то там тягнуться до неба трикутні дзвінниці, навколо - невеликі ошатні містечка. По пагорбам розкидані старовинні ферми, а в невеличких лісочках ховаються озерця. На заході починають безкраї простори Ландів - царство сосен і папороті, що захищає родючі землі від океанських вітрів і тримає піщані дюни...

Це також трохи моя країна, частина мого дитинства - я тут знаю всі дороги і стежки. В кожному з маленьких містечок живуть мої друзі - вони вже виросли, як і я, пороз"їжджалися на навчання по великих містах, проте влітку їх можна все ще зустріти тут...Вони вже поміняли велосипеди і скутери на автівки, не ховаються з цигарками від батьків...Ми всі вже дорослі...

Ніч, за вікном чути гомін свята, а ми сидим на кухні і згадуєм дитинство, я розпитую про тих кого давно не бачила, вони про наших дівчат і хлопців які не змогли приїхати...Дитячі спогади, старі фотографії, ніби час повертає назад...У нас вже багато дівчат вийшли заміж і мають малечу...а навпроти мене сидить дівчина з мене зростом, яку я нянчила 8 років тому...

Невеличкий будинок притулився біля пагорба - такий звичний, майже рідний. За звичкою без світла іду навпомацки через гараж. Нічого не міняється, тіки діти на фотографіях на комоді дорослішають...і трухлявіють балки в недобудованій частині...Вздовж дороги розрослася ожина - смак дитинства, тут вона як ніде смачна...Виноградник що я його садила стоїть занедбаний - жаль, йому ще рости і рости було...

Велосипед - моя вірна коняка все ще їздить, піднімаюсь на пагорб і заплющуючи очі вдихаю аромати кукурудзяних полів і скошеного сіна. Їду майже не думаючи, дорога знайома напам"ять, заїжджаю в гості до друзів, їх нема вдома, але собаки впізнають мене і лізуть цілуватись - не забули таки, чортяки...

І я справді вдячна тим людям які дали мені змогу прожити саме так - і там і тут...я знаю що таке чужа країна і надто люблю свою щоб її покинути, я ніколи не переїду туди, хоча я і люблю це місце, там також мій дім...

http://photo.i.ua/user/628570/65561/

Галопом по Європам...(коментарі до альбому)

  • 21.08.08, 21:30

Страшенно люблю це ні з чим не порівняне відчуття самотності яке виникає в чужому місті, особливо іноземному... Ніби ти серед людей і в той же час сама...екскурсоводи то чудово, але я люблю сама...ходити, слухати звуки, запахи, просто дивитися на людей і будинки...самій знаходити те що цікаво побачити, мені цікаво....

Мюнхен - гамірна центральна площа біля ратуші, передзвін годинника і танцюючі фігурки, потім одна за другою відбивають час церкви навкруги...Моя улюблена готика, химерні гаргульї виглядають з-за кожного кутка...З верхівки ратуші видно все місто - яскраве і веселе, ніби торт у який тут і там понатикали свічки дзвінниць ) Спускаюсь на базарну площу і поринаю у передзвін пивних келихів і запах смажених ковбасок...Ще два квартали і я на річці - ніби звична спокійна річка, як у багатьох містах, а перейшовши острів опиняюся над гірським потоком, прозорим-прозорим, так що видно камінці на дні...А вдалині чути шум водоспаду...Іду на звук і п"янкий запах падаючої води - справді, цілий водоспад. Сідаю на березі і зачаровано дивлюсь на воду...Передзвін годинника висмикує мене з думок - вже сьома, тре вертатись...Зелений парк між двома річками - мої улюблені старі платани і каштани, сідаюче сонце химерно підсвічує листя і грає у фонтанах...

http://photo.i.ua/user/628570/65549/

Версаль - чопорний і ведичавий палац, золото і білий мармур...Ошатні зали, старовинні меблі...весь час не покидає відчуття що ось-ось відкриються двері і назустріч вийде поважний вельможа чи пробіжить зграйка фрейлін. Парк ніби продовження палацу - тіки замість стін рівно підстрижені дерева...Дощ - а мені байдуже, я хожу по лабіринту алей і посміхаюсь білим привидам-статуям...Володіння Марії-Антуанети - ніби лялькові будиночки звичний, непідстрижений парк...от невдача - сади закриваються через штормове попередження (... І у пику всім синоптиком за 10 хвилин небо розвиднюється і виходить сонечко) І туристи абсолютно не розуміють чого охоронці не пускають їх у сад і щось розказують про шторм та грози...

http://photo.i.ua/user/628570/65550/

Повертаюсь в Париж... Набережна Сени, продавці-букіністи, художники у беретах і білих сорочках....Налітає гроза - сліпий дощик з сонцем - над Нотр-Дамом спалахує райдуга...Іду вздовж Сени, ратуша, Лувр...У парку Тюелері влаштовуюсь біля фонтану поїсти і погодувати качок - зненацька з води винирює здоровенний короп і хапає шматок хліба, перш ніж качки встигли зреагувати....Якийсь француз питає час - ги, не все так просто, мобільник напіврозряжений і вимкнутий, тре його ввімкнути спершу ) Стандартні фрази - звідкіля ви, чи подобається вам Париж, ви чудово говорите французькою...може вип"єте зі мною кави?...я би з задоволенням...мобільник нарешті включився - пів на дев"яту, нажаль кава відміняється, до Ейфелевої вежі ще топати і топати, а часу вже майже нема... Прискорюю крок, знов вибираюсь на набережну, обертаюсь і бачу за спиною веселки...Вежа наближаєть і стає видним її металеве мереживо...Сутеніє, включається підсвітка і раптом вся вежа вкривається срібними вогниками...краса)

http://photo.i.ua/user/628570/65555/

Брюсель - осінній дощик, мілкий і холодний, контрастує з яскравими вулицями. Маленькі магазинчики з шоколадними цукерками і фламандським мереживом, оригінальні кав"ярні. Ранок, людей майже нема, замовляю чашку кави - господарка радісно посміхається і питає як погода у Бордо, два тижні не пройшли дарма, південно-західний акцент у мене добряче виражений ) Відігрівшись вибираюсь знов під дощ і хожу роздивляючись місто, комікси на стінах, відігріваюся і сохну в церквах...Брюсельський Нотр-Дам зустрічає мене звуками органа, сідаю ів слухаю - Моцарт, Бетховен, у вмілих руках інструмент то реве немов море, то двенить дзвониками...Втрачається відчуття часу і місця...Музиха затихає, я вихожу надвір - дощ припинився) Піднімаюсь у парк, безлюдний і тихий - накриті від дощу стоять атракціони, під деревами ховаються пухкі хлопчики з каменю...Дивний пам"ятник, рука що пускає в небо голуба - пам"ятник дітям, що зникли...Королівський палац, королівський музей...жаль що понеділок - все закрито...Знов починається мряка...

http://photo.i.ua/user/628570/65575/

 

 

 

Нова сторінка

  • 29.07.08, 12:03

Буквально за кілька днів з"явилося відчуття нової сторінки в житті...

Воно й справді, за останній рік стільки всього відбулося що якби мені рік назад це сказали - не повірила б... І тепер змін накопичилось стільки що їх критична маса перегортає сторінку і починається інше життя - в чомусь краще, в чомусь складніше...

Трохи страшно, трохи незвично, але загалом цікаво - як же воно буде

Поживем-побачим ))

Про рішення і дії :)))

  • 24.06.08, 15:20

Що важче - прийняти рішення чи сприйняти його наслідки?

Ніби вагання і роздуми позаду, все вирішено і обдумано...і тут починається саме цікаве - дії і наслідки, запізнілі сумніви ("а воно мені тре", "а мені і так добре") і страх перед невідомим, від якого вже не відвертишся...

Стан - ніби балансуєш посередині вузенького містка над прірвою, наснаги пробігти половину - вистачило, а тоді трохи притомозив і тепер тре йти вперед, і назад не розвернешся, і підсвідоме бажання сісти і вчепитись в той місток руками

Проте вдох-видох і йдем пороху вперед, там десь другий край, тверда, але зовсім невідома земля....живі будем - не помрем ))))

Про нашу власну безпеку і ПДД...на кого ми нарікаєм?

Давно вже збиралась, останній поштовх отут :)

http://blog.i.ua/community/662/130014/

Замальовки з життя:

Вул. Братиславська в годину пік, маршрутка зупиняється у другому рядку перед світлоформ - ряд праворуч для машин, що повертають. Нетерпляча жіночка починає вимагати від водія щоб той відкрив двері і її випустив, всеодно стоїм, а їй потім іти від зупинки і тд. і тп. Водій абсолютно спокійно пояснює що це по-перше заборонено, по-друге елементано небезпечно для неї самої і двері не відкриває - жінка зривається на мати і крик, водій не витримує і відкриває таки двері і в цей момент ледь не зносячи двері повз маршрутку проноситься машина.... Жіночці тій лишалося півкроку до смерті, і кого у цьому можна звинуватити окрім неї самої?

На тій же Братиславській лобове зіткнення - машини добряче побиті, проте всі водії-пасажири практично неушкоджені - врятували паски і подушки безпеки. А через два дні - нова аварія, практично такі самі пошкодження у машин тіки тіла людей розкидані на 10 метрів, а всього то проблеми було - пристебнутися...

Найбільше бісить байдуже ставлення людей до власних дітей - хоча зараз багато хто вже розуміє що дитяче крісло - то не забаганка поліції в Європі, а запорука безпеки маленьких пасажирів, і батькам набагато спокійніше їхати знаючи що дитина не лазить ззаду по всьому салону і не полетить лобом у скло при різкому тормозінні...

Мовчу вже про народ який не зважаючи на розподільну полосу і паркани по боках вперто переходить Московський проспект чи проспект Перемоги...За кордоном водій який збив людину що вилізла на трасу автобану звільняється від відповідальності - він не повинен відповідати за дії придурків які самі лізуть під колеса...

До чого я це все...власне для того що доки існують машини - будть аварії і в них гинитумуть люди, таке життя, якими б жорсткими не були правила і покарання всеодно будть ті хто їх так чи інакше порушиватимуть. Різниця в тому що ми самі постійно створюєм аварійні ситуацї - хто, як не ми вимагає від маршруток зупинки там де нам зручно, хто нехтує тими ж пасками безпеки, хто бігає через дорогу, лінуючись пройти 20 м до переходу... А потім нарікаєм на міністрів і уряд які "нічого не роблять"...як завжди...

Дин Кунц, Котята

  • 13.06.08, 13:00
Холодная зеленая вода скользила вдоль берега, пузырилась на гладких коричневых камнях, отражала склонившиеся над ней ивы. Марни сидела на травке, бросала в воду камешки, наблюдала, как круги расходятся по воде и меленькими волнами лижут илистый берег. Она думала о котятах. Этого года — не прошлого. Год назад родители сказали ей, что котята отправились на небеса. Весь приплод Пинки исчез на третий день после появления на свет.

Отец Марни так и сказал: "Бог забрал котят на небеса, чтобы они жили с ним".

Не то чтобы она засомневалась в словах отца. В конце концов, он сам был набожным человеком. Каждую неделю преподавал в воскресной школе и помогал священнику собирать пожертвования, а потом вносил все суммы в маленькую тетрадку с красным переплетом. И всегда читал проповедь в воскресенье мирянина**. А дома — каждый день Библию. Вчера она припозднилась, не успела к началу читки, и ее выпороли. "Пожалеешь розгу — испортишь ребенка", — частенько говаривал ее отец. Нет, она не сомневалась в словах отца, если уж кто-нибудь что-то знал о боге и котятах, так это он.

Но она продолжала удивляться. Почему бог взял именно ее четырех котят, если во всем мире котят этих тысячи тысяч?

Почему бог показал себя таким эгоистом?

Собственно, о тех котятах она давно уже не вспоминала. За последние двенадцать месяцев произошло слишком много событий. Она как раз собиралась в школу, и подготовка к первому учебному дню — покупка тетрадей, карандашей, ручек, учебников — затмила все остальное. Первые несколько недель ей было очень интересно, она познакомилась с мистером Алфавитом и мистером Цифры. А когда школа начала надоедать, пришло Рождество с подарками, зелеными, синими, красными и желтыми лампочками, с Санта-Клаусом на углу, которого пошатывало при ходьбе, и рождественской елкой в церкви. Тогда Марни еще очень захотелось пи-пи, но отец не пустил ее в туалет, пока не закончилась служба. К марту скука опять начала брать свое, но тут ее мать родила двойню. Марии удивлялась, какие же они маленькие и как медленно росли в последующие недели.

И вот вновь наступил июнь. Близнецам исполнилось по три месяца, они заметно прибавили в весе. Занятия в школе закончились, от Рождества Марни отделяла целая вечность. А потому, когда она подслушала, как отец говорил матери, что у Пинки скоро появятся котята, девочка страшно обрадовалась и сразу начала подготовку к этому событию. Набрала тряпок и ваты, которые могли понадобиться при рождении, нашла коробку, в которой намеревалась поселить котят.

При родах она не присутствовала, потому что родила Пинки ночью, в темном углу амбара. Так что стерилизованные тряпки и вата не потребовались, а вот коробка пришлась очень кстати. На этот раз котят было шесть, все серые с черными точками, будто кто-то накапал на них чернил.

Марни нравились котята, и она тревожилась из-за них. Что, если бог поступит с ними, как в прошлый раз?
— Что ты тут делаешь, Марни?
Она могла бы не оглядываться, и так знала, кто стоит у нее за спиной. Но оглянулась из уважения и увидела отца, который смотрел на нее сверху вниз, под
мышками его поношенного синего комбинезона темнели полукружья пота, грязь заляпала бороду.
— Бросаю камни, — тихонько ответила девочка.
— В рыбу?
— Нет, сэр. Просто так.
— Ты помнишь, кого забросали камнями? — он покровительственно улыбнулся.
— Святого Стефана.
— Очень хорошо, — улыбка увяла. — Ужин готов.

* * *

Марни чинно сидела на стуле с вытертой обивкой, внимательно слушала, как отец читает им по старой семейной Библии в черном переплете, с помятыми и несколькими даже порванными страницами.

— Пустите детей приходить ко Мне и не препятствуйте им, ибо таковых есть Царствие Божие, — отец захлопнул Библию, воздух в комнате чуть шевельнулся и застыл, вслушиваясь в тяжелую тишину. Паузу, которая длилась несколько минут, прервал отец:
— Какую часть какой книги мы читали, Марни?
— От Марка святое благовествование, глава десятая, — без запинки ответила девочка.
— Отлично, — похвалил ее отец, повернулся к жене. — Мэри, как насчет кофе для нас и стакана молока для Марни?
— Конечно, — мать поднялась и пошла на кухню.

Отец сидел, разглядывая титульный лист святой книги, проводя пальцами по желтой бумаге, задерживаясь на тех местах, где кто-то из дядьев в стародавние времена пролил на титульный лист вино.
— Папа, — подала голос Марни.
Он оторвался от книги, не улыбаясь, не хмурясь.
— Как насчет котят?
— Что насчет котят? — ответил он вопросом на вопрос.
— Бог заберет их в этом году?
Улыбку, которая балансировала на уголках губ отца, как отрезало.
— Возможно.
— Он не может, — Марни чуть не плакала.
— Ты собираешься указывать богу, что он может, а чего нет?
— Нет, сэр.
— Бог может сделать все, что угодно.
— Да, сэр, — она заерзала на стуле, отодвигаясь к спинке. — Но почему он опять хочет взять моих котят? Почему всегда моих?
— Я больше не желаю этого слышать, Марни. Замолчи.
— Но почему моих? — не унималась девочка.
Он вдруг поднялся, подошел, влепил дочери оплеуху. Тонкая струйка крови потекла из уголка рта. Марни вытерла ее ладонью.
— Ты не должна сомневаться в мотивах господа! — назидательно указал отец. — Ты слишком молода, чтобы сомневаться, — слюна блестела у него на губах. Он схватил дочь за руку, поставил на ноги. — А теперь поднимайся по этим ступеням и в постель!
Она не спорила. По пути к лестнице вновь вытерла бегущую по подбородку кровь. Поднималась медленно, держась рукой за гладкие, отполированные деревянные перила.
— Вот и молоко, — послышался снизу голос матери.
— Обойдется, — жестко ответил отец.

У себя в комнате, лежа в полумраке — в окно светила полная оранжево-желтая луна, — Марни слышала, как в своей спальне ее мать воркует над младенцами, меняя им подгузники. "Маленькие божьи ангелочки", — называла она их. Отец щекотал "ангелочков", а они довольно гукали.

Ни отец, ни мать не зашли к ней, чтобы пожелать доброй ночи. Ее наказали.

* * *

Марни сидела в амбаре, играя с серым котенком. Она тянула с поручением, которое получила от матери десятью минутами раньше. Воздух наполнял аромат сухого сена. Солома лежала на полу и поскрипывала под ногами. В дальнем конце жевали жвачку коровы, только две, которые порезали ноги колючей проволокой. Их держали в стойлах до выздоровления. Котенок мяукал и лапкой рассекал воздух чуть ниже подбородка девочки.

— Где Марни? — донесся голос отца со двора между домом и амбаром.
Она собиралась откликнуться, но услышала голос матери:
— Я послала ее к Браунам, чтобы она взяла у Элен рецепт пирога. Она вернется через двадцать минут.
— Времени хватит, — ответил отец и тяжелым шагом двинулся к амбару.

Марни знала: что-то не так, вот-вот должно случиться что-то плохое, чего она не должна видеть. Она быстро положила котенка в коробку и спряталась за сеном.

Отец вошел, набрал из крана ведро воды, поставил перед коробкой с котятами. Пинки зашипела и выгнула спину. Отец поднял ее и закрыл в пустом ларе для овса, откуда понеслись пронзительные визги, более уместные в африканском вельде, чем на американской ферме. Марни чуть не рассмеялась, но вспомнила про отца, и смех застрял в горле.

Он же вновь повернулся к коробке с котятами. Осторожно поднял одного за шею, дважды погладил, а потом сунул с головой под воду. Котенок отчаянно засучил лапками, полетели брызги. Отец поморщился и стер капли с лица. Марни почувствовала боль в пальцах — с такой силой вжимала их в пол.

Почему? Почему-почему-почему?!

Отец вытащил из ведра обмякшее тельце. Что-то розовое и кровавое висело изо рта котенка. Девочка не могла сказать — то ли это язык, то ли сердечко, которое выскочило из груди, пытаясь спастись от удушения.

Скоро умерли все шесть котят. Шесть маленьких пушистых комочков отец побросал в мешок. Завязал узлом. Достал Пинки из ларя. Дрожащая всем телом кошка вышла из амбара следом за ним, жалобно мяукая и шипя, когда он оглядывался на нее.

Марни долго лежала неподвижно, думая только о казни, в отчаянии стараясь понять. Бог послал ее отца? Бог велел ему убить котят... забрать их у нее? Если так, она не знала, как сможет стоять перед белым с золотом алтарем и принимать причастие. Марни встала и пошла к дому, кровь капала с ее пальцев.

— Ты принесла рецепт? — спросила мать, когда Марни открыла дверь кухни.
— Миссис Браун не смогла его найти. Сказала, что передаст завтра, — девочка даже удивлялась тому, как легко солгала. — Бог забрал моих котят? — неожиданно выпалила она.
Мать смутилась.
— Да, — и не нашлась, что добавить.
— Я посчитаюсь с Богом! Он не имел права этого делать! Не имел! — и она выбежала из кухни к лестнице на второй этаж.
Мать проводила ее взглядом, не пытаясь остановить.
Марни Кауфилд медленно поднялась по ступеням, ведя рукой по гладким, полированным деревянным перилам.

* * *

Когда днем Уолтер Кауфилд вернулся с поля, он услышал звон бьющегося стекла. Вбежал в гостиную и увидел жену, лежащую у лестницы, перевернутый столик, осколки статуэток, которые на нем стояли.
— Мэри, Мэри, ты не ушиблась? — он наклонился к жене.
Она смотрела на него, но ее глаза застилал туман.
— Уолт! Господи, Уолт... наши драгоценные ангелочки. Ванна... наши драгоценные ангелочки!

Рассказ

  • 13.06.08, 12:25

Чесно передрала

Парень лет восемнадцати шел по парку. Он слегка приволакивал обе ноги, отчего его походка выглядела немного странно. Но спина его была ровной, шаг – уверенный, взгляд прямой и твердый. На длинном поводке он держал собаку. Она была очень старой, это было заметно и по ее медленной неуверенной походке, и по седой шерсти, и по слезящимся глазам. Они шли рядом, и сразу было видно, что они вместе.
- Мам! Смотри, собака! – звонкий детский голос разорвал привычный гул большого города. – Можно я отдам ей свой бутерброд?
Мила тяжело вздохнула. Опять начинается. Димка уже замучил ее просьбой купить собаку. Прямо Малыш и Карлсон какой-то. Но Мила категорически была против. Сначала бесконечные лужи, потом шерсть… К тому же она прекрасно понимала, что все заботы о собаке – прогулки, кормежки, прививки и прочее – лягут на ее плечи. Димка был еще слишком мал, чтобы мог ухаживать за другим живым существом.
- Димка, ты же знаешь, за собакой некому ухаживать. Я целыми днями на работе, ты в школе, к тому же ты еще слишком маленький.
- А папа?
- А папа, - тут голос Милы предательски дрогнул, к счастью, Димка в силу возраста еще не мог обратить на это внимание, - а папе некогда приезжать к нам, чтобы гулять с собакой.
Димка насупился. Мила, снова вздохнув, достала из пакета бутерброд, припасенный на тот случай, если Димка проголодается во время прогулки, и отдала сыну. Мальчик подошел к лежащему псу и аккуратно положил рядом с его мордой кусок хлеба с колбасой.
Пес был уже очень старый. Он просто лежал на траве парка и ждал, когда же наконец погаснет этот яркий свет, который так раздражал его воспаленные глаза. Неожиданно перед ним возник маленький человечек. Он протянул кусочек чего-то очень вкусно пахнущего. Пес бережно взял угощение и благодарно лизнул сладко пахнущую ладошку. Мальчик отбежал и ушел, все время оглядываясь. Псу вдруг стало очень тепло. Он прикрыл глаза и уснул. Навсегда.
Через несколько дней Мила вышла с Димкой погулять на детскую площадку. Дети резвились, шумели, гонялись друг за другом, катались с горки. Димка тоже бегал со всеми, радостно смеясь. Он полез на турник. Мила хотела его остановить, но не успела. Димка сорвался вниз, нелепо шлепнулся и не смог встать.
Спустя три месяца почерневшая от горя Мила привезла Димку домой. В инвалидном кресле. Врачи допускали, что еще не все потеряно, но поверить в это было сложно. Скорее всего Димка уже не сможет ходить никогда. И Димка… в кресле… серьезный и тихий, даже в свои восемь лет понимающий, что случилось что-то очень плохое… Он уже не плакал и не боялся…
Мила вкатила коляску в коридор.
Вздохнула.
И открыла дверь в соседнюю комнату.
Оттуда, смешно переваливаясь на коротких кривоватых лапках, выполз мохнатый рыжий щенок. Он забавно морщил мордочку и тыкался во все мокрым черным носом.
- Димка, - как сумев строго сказала Мила, - ты обещал, что будешь воспитывать собаку сам. Пришло время сдержать обещание.
Через полгода Димка встал из кресла. Он очень быстро уставал и садился обратно, но он мог сделать несколько шагов. А еще через пару месяцев он сам пошел гулять со щенком (теперь уже взрослым псом), названным смешным и непонятным именем Бендик. Димка очень медленно шел, держась за руку Милы, неуверенно переступая ногами. Но шел. Сам.
Прошло 10 лет. Бендик постарел, и уже сам с трудом передвигал лапы. А Димка, теперь уже Дима, шел рядом с ним, готовый, если что, подхватить его. И Дима знал, что этой собаке он обязан тем, что идет.
Они шли рядом. Молодой прихрамывающий парень и старый пес. И им было хорошо вместе.

про притяжіння інформації..

  • 05.06.08, 16:30

Останнім часом стала помічати таку досить дивну тенденцію - щойно у мене виникає потреба в якійсь інформації я її протягом одного-двох днів отримую, абсолютно випадково, не шукаючи спеціально, з газет, інету чи просто від людей...

Перший раз таке трапилось в день смерті бабусі - я їхала в таксі і випадково виявилось що таксисту потрібні для батька ліки які лишилися після бабусі і він ніде не може їх знайти...

І з тих пір майже щодня так - тре інформація про приватизацію землі - на наступний ранок читаю про це статтю в газеті з коментарями юриста, знайома шукає де купити вишиванку - в журналі об"ява про виставку-продаж вишиванок...зі спамом приходить потрібна реклама, абсолютно випадково зустрічаються потрібні люди...навіть не знаю, чи я просто підсвідомо шукаю потрібні мені речі і тому знахожу, чи це інформація мене знаходить...

Живий товар...неліквідний...

  • 30.05.08, 17:30


Я справді люблю Пташиний ринок - просто походити між рядами. подивитись на кумедних тваринок, помилуватися на гарненьких кошенят і цуценят, які коштують стільки, скільки мені і не снилось...

От тільки останнім часом до того дитячого захоплення додається прагматичне знання, знання того що відбувається потім з тими котиками-песиками...Вперше я почула про зворотній бік Пташки коли шукала собі кицьку - кошенятко, яке мені сподобалось разом ще з двома відібрали у торговки яка намірилась їх викинути серед зими під паркан - надто кволі вже були і хворі. Їм пощастило, дівчина яка їх відібрала не побоялася взяти в хату до своїх двох котів ще трьох кошенят, витратити час і гроші на лікування. Моя Гердана наразі здорова і вгодована кицька-підліток і ніхто не повірить що чотири місяці тому вона була нещасним скелетиком, який не мав сил навіть нявчати...

Історія має здатність повторюватись і кілька днів тому заїхала у справах на Автозаводську і побачила як по трамвайних коліях лазять маленькі кошенята, штук 20...всіх звичайно не забрала, проте пройти повз не змогла, двоє зараз поселились у мене на балконі. Ветиринар як їх побачила, зразу спитала "Пташка?" і виписала мішок уколів (мене скоро вважатимуть в домі за власницю наркопритону - щодня десяток шприців у смітнику).

А тепер заглянула на форум через який я знайшла свою кицьку і жахнулася - таких "подарунків" на Куренівці і навколишніх районах щотижня знаходять по 2-3 штуки. Партії по 20-30 кошенят і цуценят запакованих в картонні коробки. Поталанить - вирвуться і матимуть шанс що їх побачать і заберуть, ні - так і загинуть :((( Та навіть якщо заберуть, щоб вони вижили їх тре зразу тягти до ветиринара, важлива кожна година - в таких великих скупченнях 100% зароджується інфекція, та ж чумка чи інші вірусні зарази...

Схема заробітку дуже проста - довірливим господарям кошенят пропонують "прилаштувати в добрі руки" зовсім за недорого - 5-10 гривень за тваринку. Якщо вийде, продають під виглядом породистих на ринку, ні - в неділю ввечері викидають...Про це багато хто знає, але ніхто не знає як це припинити....а може просто всім байдуже...тих кого можуть пройняти прохаючі очі кошеняти чи цуценя - одиниці, хіба діти...та і в них є батьки які зі словами "що ти приніс/принесла - воно ж хворе, блохасте, брудне" викидають назад на вулицю...

 

Про теорію, практику і нашу освіту...

Відповідь на http://blog.i.ua/community/629/122187/ (особистий привіт Mamay_  - любителю видаляти неугодні коменти і невдалі блоги)

Ще в студентські роки дуже часто чула нарікання на те що ми вчимо багато "непотрібного". Звичайно, майбутнього інженера трохи напрягають всілякі гуманітарні предмети, проте саме вони дають можливість не зациклитись на фізиці-математиці, а навчитись бачити трохи далі за екран монітора... Так конспекти писати марудно і набридає, проте чогось всі при цьому забувають що конспекти пишуться не лише для збереження інформації а і для того щоб ця інформація краще відклалася в голові. Спробуйте посидіти на одній лекції і нічого не писати, просто слухати, а на іншій - вести конспект і десь через тиждень пригадайте матеріал. В першому випадку ви заледве пригадуватимете про що взагалі йшлося...

Закінчуючи школу ми отримуємо досить суттєвий багаж на перший погляд не дуже потрібних нам знань. Але хто знає, як повернеться доля і з чим в житті прийдеться стикнутись? Не такий вже той тягар знань великий і важкий, щоб його покинути. Ми всі сміємось з американців які не знають географії і історії, проте не розумієм що ми це все знаєм лише тому що наша освіта робить з нас не тупих вузьких спеціалістів, а більш-менш різносторонньо розвинутих людей,

І школа, і інститут спрямовані і мусять бути спрямовані на здобуття теоретичних знань і базових основ практичних навичок. Практикуючі спеціалісти вкрай рідко бувають гарними викладачами - це різні сфери застосування знань і різні людьські якості. Практичні знання здобуваються лише в процесі стажування чи роботи, причому в багатьох країнах за право стажуватися у провідних спеціалістів доплачують гроші і немалі. Проте практика без теоретичних основ безглузда - рано чи пізно, навіть ті люди які починали з практики ідуть і інститути підтягати теорію, не для "корочки", а для знань. Ідуть вчитися до людей які знають практику гірше за них, але знають теорію і вміють її донести студентам.

Так, закінчуючи інститут ми розумієм що практичні знання ми здобили самі, своїми силами, проте це - нормально, так мусить бути. Нас не повинні вчити в школі ремонтувати розетки чи готувати, нас не повинні вчити в інституті працювати, нам дають базові знання і показують шляхи до здобуття нових знань, все інше - справа нас самих. Побутові навички і вміння жити в суспільстві здобуваються в процесі життя і з досвідом, це ті знання які ми мусим здобувати самостійно, від оточуючих чи з книжок, інтернету...

_________________________________________________________________________________________________________

"Ти спитаєш, а що мені робити?
1) Не переймайся за оцінки, вони нічого не варті.
2) Вчи те, що тобі необхідно, а не те, що вимагає викладач.
3) Читай літературу з особистісного розвитку, займайся практичною діяльністтю, влаштуйся з 3-4-го курсу на роботу, щоб отримувати практичні навички."

1. Оцінки  - це суб"єктиний чи об"єктивний рівень твоїх знань, перейматися ними не варто, проте взагалі не зважати - також нерозумно

2. Викладач не просто так дає знання. Вони можуть здаватися непотрібними зараз, проте за місяць-два чи через рік ти не зможеш опанувати інший, дуже потрібний тобі матеріал бо ти не маєш для того знань

3. Практична діяльність без теоретичних основ не принесе тої користі якої ти від неї чекаєш. Тобі вибирати і тобі шукати оптимальне співвідношення між теорією і практикою, практичні навички змінюються дуже швидко, а теорія залишається незмінною роки, а то і століття...