ДЕВ’ЯТНИЦЯ  ЗА ДУШІ ПОМЕРЛИХ

Дев'ятницю за душі померлих можна відмовляти будь-коли, особливо тоді, коли хочемо за посередництвом померлих ближніх отримати від Бога якусь особливу ласку. Однак найкраще її відмовляти після смерті та в річницю переходу до вічності, а також за дев'ять днів до 2 листопада (дня Задушних).

    Вступна молитва

Приготуй мене, Господи, і зміцни моє серце багатством Твоїх ласк, аби я в дусі віри, любові та співчуття, проникаючи в страшну темницю Чистилища, міг (ла) принести там терплячим вірним особливу допомогу на Твою хвалу: на користь душі моєї та випрошення особливої ласки (назвати її), про яку Тебе нині прошу через цю дев'ятницю і заступництво усіх улюблених Твоїх душ.
Амінь
День перший

Муки, які терплять душі в Чистилищі, особисті та болючі; проте найболючішою є думка, що самі на себе стягнули тортури через гріхи, сповнені в житті. Могли б уникнути те пожираюче полум'я, коли б зберігали вірність ласці Божій.
О, Ісусе! Спасителю мій, я стільки раз заслужив (ла) собі на пекло, то ж якою була б нинішня мука душі моєї, коли б заглянув (ла) у пекельні безодні, думаючи, що сам (а) став (ла) причиною свого прокляття навічно.
Дякую Тобі за терпеливість до мене, мій Боже. Люблю Тебе понад усе, бо Ти -нескінченна Доброта. Жалію з цілого серця, що Тебе образив (ла). Волію тисячу раз померти, ніж коли-небудь перестати Тобі подобатися.
Уділи мені ласки витривання і змилуйся наді мною. Змилосердися також над душами дорогих мені осіб, які ще перебувають в Чистилищі. Вислухай мої молитви за них і уділи мені особливої ласки (назвати її), про котру нині за їхнім посередництвом вимолюю в Тебе, о Боже!

    Псалом 130 "Молитва того, хто кається..."

З глибини взиваю до Тебе, Господи, Господи, почуй мій голос.
Нехай будуть Твої вуха уважні до голосу благання мого.
Коли Ти, Господи, зважатимеш на беззаконня, то хто встоїться, Господи. Та в Тебе є прощення.
Задля Імені Твого надіюсь на Тебе, Господи, надіється душа моя на слово Твоє; надіється душа моя на Господа.
Від ранньої сторожі до ночі, від ранньої сторожі нехай уповає Ізраїль на Господа.
Бо в Господа милість і відкуплення велике в Нього; Він визволить Ізраїля від усього беззаконня його.
Отче наш...(5 р.)
Богородице Діво...(5 р.)
Вічний відпочинок дай їм, Господи, а світло вічне нехай їм світить, нехай спочивають у спокої. Амінь (5 р.)
Або:
Зі Святими упокой, Христе, душу рабів Твоїх, де немає болізні ні печалі, ні зітхання, але життя безконечне. (5 р.)
День другий

Мука, яка завдає багато страждань тим душам, є спомином про те, що не користали з часу в період свого перебування на землі, тому не назбирали для себе багато заслуг для Неба. Тим більше докоряє сумління, що втрата є непоправною, бо з життям завершується час заслуги.
О Господи, який (а) я нікчемний (а), бо, проживши так довго на цій долині сліз, набув (ла) лише те, що провадить на вічну згубу. Дякую Тобі, що дав мені ще часу на виправлення зла, котре вчинив (ла). О мій Боже, такий добрий і милосердний! Жалію, що вже давно перебував (ла) у Твоїй неласці. Допоможи мені, щоб останок життя використав (ла) на те, щоб Тебе любити і служити. Зжалься наді мною і над тими дорогими душами, котрі терплять у чистилищному вогні. Вислухай мої молитви за них, уділи мені особливої ласки (назвати її), про котру Тебе нині через їхнє заступництво прошу.
А Ти, Пресвята Маріє, Мати чистилищних душ і моя найдорожча Мати, підтримуй нас Твоїм всесильним заступництвом.
Амінь
Псалом 130 "Молитва того, хто кається..."
Отче наш...(5 р.)
Богородице Діво...(5 р.)
Вічний відпочинок...(5 р.) або  Зі Святими упокой...(5 р.)

День третій

Великою мукою, яка терзає ту душу, є страхітливий вигляд гріхів, які поповнив(ла) колись, і з них повинна буде очиститися до останньої плямки. Живучи тут, на землі, душа не знала всієї значущості огиди гріха. Ох, лише тепер розуміє, проте вже запізно! Власне, це одна з найбільших нестерпних темниць, місце, де душі відбувають покарання.
О, мій Боже! Люблю Тебе понад усе задля Твоєї нескінченної доброти і жалію з цілого серця, що безліч раз образив (ла) Тебе, моє найвище Добро. Обіцяю Тобі, що волію тисячу раз померти, ніж вчинити мої давні гріхи. Уділи мені ласку святого витривання; змилуйся наді мною і над душами, які перебувають в чистилищному вогні, бо вони вчаться любити Тебе в усій Твоїй повноті.
Вислухай мої благання за них і уділи мені ласку (назвати її), про котру нині благаю за їх посередництвом.
О Маріє, Мати душ терплячих в Чистилищі і моя наймиліша Мати! Підтримуй нас усіх ніжним материнським співчуттям Твого Непорочного Серця.
Амінь
Псалом 130 "Молитва того, хто кається..."
Отче наш...(5 р.)
Богородице Діво...(5 р.)
Вічний відпочинок...(5 р.) або  Зі Святими упокой...(5 р.)
День четвертий

Вже знаємо, скільки-то грішників, які покутують, померли з жалю від самої думки, що образили Бога, доброго і достойного любові. Душі в Чистилищі знають краще, ніж ми, яким добрим є Бог, нескінченно милим і справедливим. І з запалом прагнення підносяться до Нього, а думка про те, що так часто ображали Його, проймає їх болем понад усякі болі.
О мій Боже, задля Твоєї нескінченної доброти, жалію з цілого серця, що Тебе образив (ла). Постановляю, краще померти, ніж бути Тобі невдячним (ою).
Уділи мені ласки витривання. Змилуйся наді мною і над терплячими душами в Чистилищі, які Тебе люблять безмежно.
Прийми мої просьби за них і уділи мені ласку (назвати її), про котру нині благаю у Тебе через їхнє посередництво.
О Маріє, Мати в'язнів Чистилища і моя Мати, підтримай нас усіх Твоїм материнським милосердям.
Амінь
Псалом 130 "Молитва того, хто кається..."
Псалом 130 "Молитва того, хто кається..."
Отче наш...(5 р.)
Богородице Діво...(5 р.)
Вічний відпочинок...(5 р.) або  Зі Святими упокой...(5 р.)
 День п'ятий

Бідні душі в Чистилищі терплять ще й через те, що не знають, коли закінчаться їхні муки. Мають надію на день свого звільнення, проте, коли він надійде, не відають. Саме ця невідомість кінця терпінь мучить їх невимовно.
О мій Боже! Яке велике і незрозуміле Твоє милосердя, що мене не вкинув у пекельну пропасть, на котру стільки раз заслужив (ла). Звідти уже ніколи не зумів(ла) би вийти, а сама певність цього занурювала би мене у вічний розпач. О нескінченна Доброто! Люблю Тебе понад усе і жалію з цілого серця, що Тебе, найвищу красу, образив (ла). Краще вмерти, аніж Тебе ще один раз добровільно образити.
Вчини, щоб витривав (ла) у Твоїй ласці, і змилуйся наді мною і над тими дорогими душами, що сумують за Тобою в чистилищному вогні. Вислухай мої благання за них і уділи мені те (назвати), про що нині прошу через їхнє посередництво.
О Маріє Непорочна, Мати терплячих душ в Чистилищі та моя наймиліша Мати! Захисти усіх нас Своєю міцною обороною.
Амінь
Псалом 130 "Молитва того, хто кається..."
Отче наш...(5 р.)
Богородице Діво...(5 р.)
Вічний відпочинок...(5 р.) або  Зі Святими упокой...(5 р.)
День шостий

Пам'ять про Муку Господа Ісуса і Любов Його в Найсвятіших Тайнах є для в'язнів Чистилища джерелом невимовної потіхи. Внаслідок терпінь Спасителя душі осягають своє спасіння, а за посередництвом неоціненної Жертви Служби Божої та Св. Причастя отримують і будуть отримувати багато ласк. Однак, одночасно з тих самих джерел черпають смуток і тугу, бо ці два докази незмірної Ісусової любові до людей нагадують їм про їхню байдужість і невдячність щодо того Божественного Доброчинця.
О мій Боже, Ти і за мене поніс смерть і стільки раз давав Себе у Св. Причасті. Проте я Тобі завжди відплачував (ла) невдячністю! Вчини, о найвище моє добро, аби відтепер Тебе любив (ла) понад усе! Жалію з цілого серця за мої гріхи! Краще померти, ніж будь-коли Тебе зрадити.
Уділи мені ласки витривання, змилуйся наді мною і над душами в чистилищному вогні. Вислухай мої молитви за них і дай мені особливу ласку (назвати її), про котру нині за їхнім посередництвом випрошую.
О Пресвята Маріє, Мати душ з Чистилища і наша улюблена Мати, збережи усіх нас у Своєму Непорочному Серці!
Амінь
Псалом 130 "Молитва того, хто кається..."
Отче наш...(5 р.)
Богородице Діво...(5 р.)
Вічний відпочинок...(5 р.) або  Зі Святими упокой...(5 р.)
День сьомий

Муку померлих душ збільшує вигляд усіх добродійств і особливих ласк, якими Бог обдарував у Своєму милосерді їх. З них найголовнішими є: Святий Хрест, через котрий ми стали дітьми Божими; народження в католицькому краї та в християнських родинах; терпеливе очікування їхньої покути і так часто отримані прощення за свої гріхи. Безпомилкова пам'ять стількох ласк, з яких не вміли користати, опечалює їх і невимовно мучить, даючи їм ясно зрозуміти, наскільки були невдячними щодо такого доброго Бога.
Скажи, мій Господи, повний милосердя, хто ж був (ла) невдячнішим (ою) від мене? Ти мені простив усе з такою любов'ю, а я після безлічі обітниць вірності не переставав (ла) Тебе ображати. Не поступай зі мною згідно того, що заслужив(ла). Не віддавай мене на прокляття, лише змилуйся наді мною у Своєму великому милосерді, бо прагну Тебе любити, а в пеклі ніхто Тебе не любить!
О нескінченна Доброто, жалію, що Тебе образив (ла). Краще померти, ніж будь-коли Тобі не подобатися! Дай мені витривання у доброму і змилуйся наді мною і над терплячими душами в Чистилищі. Вислухай мої благання за них і дай мені ласку (назвати її), о мій дорогий Ісусе, про котру за їх посередництвом нині прошу Тебе!
О Непорочна Маріє, Мати душ з Чистилища і наша улюблена Мати, не випускай нас ніколи з-під Своєї опіки.
Амінь
Псалом 130 "Молитва того, хто кається..."
Отче наш...(5 р.)
Богородице Діво...(5 р.)
Вічний відпочинок...(5 р.) або  Зі Святими упокой...(5 р.)
День восьмий

Однією з дуже докучливих мук для душ в Чистилищі є переконання, що Господь Бог у земному житті давав їм виняткові ласки, а вони, замість користати з них, змусили доброго Бога засудити їх на покарання. Однак, незважаючи ні на що, Бог їм простив і вічне прокляття замінив терпіннями в Чистилищі.
І я, о мій Ісусе, є одним (ією) з тих невдячних, хто після безлічі ласк, отриманих від Тебе, погордив (ла) любов'ю Твоєю і змушував (ла) Тебе, аби мене вкинув до пекла!
О нескінченна Доброто! Люблю Тебе понад усе і жалію, що Тебе, найкращого Отця, як марнотратний син образив (ла). Волію вмерти, ніж коли-небудь ще раз згрішити. Дозволь аби витривав (ла) у своїй постанові.
Змилуйся наді мною, Боже, і над душами, які перебувають у чистилищному полум'ї. Вислухай за них мої просьби і уділи мені особливої ласки (назвати її), про котру Тебе за їх посередництвом благаю.
О Наймилостивіша Маріє, Мати душ з Чистилища і Мати наша, укрий нас у Своєму Непорочному Серці.
Амінь
Псалом 130 "Молитва того, хто кається..."
Отче наш...(5 р.)
Богородице Діво...(5 р.)
Вічний відпочинок...(5 р.) або  Зі Святими упокой...(5 р.)

День дев'ятий
Задумавшись добре над попередніми розважаннями, хто ж міг би сумніватися у важких муках, які терплять душі в чистилищному полум'ї?
Вогонь, темрява, смуток, невідомість від того, як довго душа триватиме в цій жахливій в'язниці; пізнання своєї невдячності відносно доброго Бога - усі ті терпіння, разом з'єднані, є для них невимовною мукою, суворість котрої лише одному Богові відома. Однак, найбільшим і найістотнішим терпінням, з котрим усяке інше не може порівнятися, - це неможливість оглядати Бога. Ці душі перебувають у такому смутку, що жодна людська мова не в змозі це висловити.
О мій Боже, як я міг (ла) жити так далеко від Тебе, позбавленим (ою) Твоєї ласки. Люблю Тебе понад усе, Доброто нескінченна! Жалію з цілого серця, що тебе образив (ла). Нехай краще помру, ніж мав(ла) би коли-небудь Тобі не подобатися. Зміцни мене в моєму намірі та не допусти, щоби я загубив (ла) дорогий скарб Твоєї ласки. Змилуйся наді мною і над душами в Чистилищі; прости їм їхні провини та скороти їхні терпіння. Запровадь їх якнайшвидше на місце відпочинку, світла і спокою через заслуги Господа нашого Ісуса Христа, котрий живе і царює в єдності Духа Святого, Бог навіки вічні. Амінь.
Вислухай, о мій Боже, молитви, які заношу за них і уділи мені особливої ласки (назвати її), про котру нині, за їх посередництвом прошу.
О Пресвята Маріє, Мати душ з Чистилища і Мати наша, заступайся за нами перед Сином Своїм через любов і болі Твого Непорочного Серця.
Амінь
Псалом 130 "Молитва того, хто кається..."
Отче наш...(5 р.)
Богородице Діво...(5 р.)
Вічний відпочинок...(5 р.) або  Зі Святими упокой...(5 р.)

Теодор Юрій Ромжа (*14 квітня 1911, с. Великий Бичків Закарпатської області — †1 листопада 1947, Мукачево) — єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії, блаженний Католицької Церкви.

Біографія

Народився дев'ятою дитиною в багатодітній сім'ї залізничного службовця: батько — Пал (Павло) Ромжа, залізничний службовець; мати — Марія, в дівоцтві Семак. Після чотирикласової народної школи в рідному селі продовжив навчання у Хустській державній реальній гімназії, яку закінчив 1930 з відмінним атестатом. Того ж року з благословення владики-ординарія Мукачівської єпархії ГКЦ Павла Гебея був скерований у Рим в Колегію Ґерманікум-Гунґарікум. Не закінчивши там курсу навчання, восени 1934 переводиться у Папську Руську Колегію (Русікум). Закінчив філософський і богословський факультети Папського Григоріанського університету в Римі (1937, з результатом magna cum laude).

Священик

1935 приймає дияконські свячення, 1936 — священичі. Разом з тим продовжує навчання і 1937 здає ліценціат з богослов'я у Папському Григоріанському університеті. За спогадами сучасника, він

    у всьому дуже послідовно дотримувався статуту східного літургійного обряду, як у зовнішніх проявах, так і в духовному настрої ... у всьому був вірний православним літургійним приписами, які прекрасно і до найменших деталей пізнав у Русікумі.

Того ж року повертається на батьківщину для проходження обов'язкового однорічного курсу військової підготовки у Празькому офіцерському училищі.

Від березня до вересня 1938 — був призначений адміністратором гірських сіл Березово і Нижній Бистрий Хустського району, що знаходилися поблизу його рідного села. Далі — кілька місяців служба в чеській армії по загальній мобілізації і повернення до душпастирства в попередні парафії. Мав намір виїхати до Риму для завершення богословської освіти (отримання докторського ступеня), але не зміг цього зробити через поділ Чехословаччини.

Від вересня 1939 до 1944 — професор філософії та спіритуал (духівник) Ужгородської духовної семінарії. Ужгород увійшов тоді до складу Угорщини і отримав назву Унґвар.

Єпископ

8 вересня 1944 Папа Римський Пій XII призначив Теодора Ромжу титулярним єпископом Апійським і помічником єпископа Мукачівського. 24 вересня 1944 хіротонізований на владику-ординарія Мукачівської єпархії ГКЦ. Хіротонія здійснена в Ужгороді. В умовах, коли ужгородська кафедра була вакантною (правлячий єпископ помер ще в травні 1944), а адміністратор єпархії перебував в Угорщини, єпископ Ромжа фактично керував єпархією після того, як у жовтні 1944 радянські війська зайняли Ужгород. Після зайняття Закарпаття радянськими військами та його офіційного приєднання до Української РСР 29 червня 1945, суттєво ускладнилося становище греко-католицької єпархії (в цей же час йшла підготовка до ліквідації уніатської церкви в Галичині, після чого така ж доля чекала і греко-католиків Закарпаття). З лютого 1946 офіційно був керівником Мукачівської єпархії.

В умовах посилення тиску і наступу на ГКЦ, молодий єпископ виявив значну енергію. Владика Ромжа всіляко підтримує духовенство та своїх вірних. Він, з одного боку, намагався врегулювати взаємовідносини церкви з новими органами управління, а, з іншого, здійснює ряд великих архієрейських подорожей по єпархії. Налагоджував виготовлення і розповсюдження літератури релігійного змісту, виступав з проповідями. Рішуче виступаючи проти приєднання єпархії до православної церкви, говорив про неприпустимість зради, відзначаючи, зокрема: «Зрадник марно чекає нагороди за зраду, після нього і сама влада їм гребує, і навіть відштовхує його». Протестував проти закриття в березні 1947 василіанського монастиря на Чернечій Горі. В цих архипастирських поїздках він вбачав дієвий спосіб урівноваження пропаганди проти Церкви, щоб укріпити своїх священиків і паству в вірі, щоб витримали в вірності. Він також здійснює короткочасні поїздки, під час однієї з яких 27 жовтня 1947 на нього було вчинено заздалегідь спланований НКВС замах, а 1 листопада отруєно в Мукачівській лікарні[1].

Загибель єпископа

Вплив єпископа Ромжі на віруючих викликав різке невдоволення тодішнього першого секретаря ЦК Компартії України Микити Хрущова. За спогадами генерала Павла Судоплатова, Хрущов і тодішній міністр держбезпеки України Савченко в 1947 звернулися до Сталіна і міністра держбезпеки СРСР Абакумова з проханням дати санкцію на вбивство єпископа, звинувативши його в співпраці з підпільним українським національним рухом і «таємними емісарами Ватикану». У листі також стверджувалося, що Ромжа і його група становлять серйозну загрозу для політичної стабільності в регіоні, який нещодавно увійшов до складу Радянського Союзу.

Далі Судоплатов писав, що Сталін дав санкцію на вбивство, але замах, вчинений 27 жовтня 1947 під час однієї з поїздок єпископа по єпархії, не вдався. У результаті організованою Савченком і його співробітниками автомобільної аварії (зіштовхнення автомобіля з кінним екіпажем єпископа) Ромжа залишився живий: отримав важкі поранення, військові побили його до непритомності, і по цьому він був доставлений до Мукачівської лікарні. За спогадами одного із священиків єпархії о. Петра Васька, перебуваючи в лікарні, єпископ сказав йому: «перетерпіти і пролити кров за Господа, за віру, за святу католицьку церкву — велика милість, велика честь». Після чого він сповідався і причастився.

Незабаром єпископ помер — за офіційною версією, від наслідків аварії. Однак Судоплатов, що знаходився під час замаху на єпископа в Ужгороді стверджував, що Ромжа був отруєний. Він згадував:

    У цей час мені зателефонував Абакумов і сказав, що через тиждень в Ужгород приїжджають Савченко і Майрановський, начальник токсикологічної лабораторії, з наказом ліквідувати Ромжу. Савченко і Майрановський розповіли мені, що в Києві на вокзалі, у своєму залізничному вагоні, їх прийняв Хрущов, дав чіткі вказівки і побажав успіху. Два дні потому Савченко доповів Хрущову по телефону, що до виконання операції все готове, і Хрущов віддав наказ про проведення акції. Майрановський передав ампулу з отрутою кураре агенту місцевих органів безпеки — це була медсестра в лікарні, де лежав Ромжа. Саме вона й зробила смертельний укол.

Можливо, у спогадах Судоплатова, написаних через багато років після цих подій, існують неточності — так, дзвінок Абакумова міг відбутися ще до першого замаху на Ромжу, тому що між двома замахами пройшло менше тижня. Крім того, в мемуарах Судоплатова неясною виглядає його власна роль у вбивстві єпископа — він стверджує, що прибув на Закарпаття лише для виявлення зв'язків Ромжі з українським підпіллям. У той же час існує джерело, що вказує на активну участь Судоплатова у цьому вбивстві: «був знищений Ромжа — глава греко-католицької церкви, який активно чинить опір приєднанню греко-католиків до православ'я.» [1].

Поховано єпископа в Ужгороді.

Беатифікація

У червні 2001 Папа Римський Іван Павло II під час свого візиту в Україну причислив Теодора Ромжу до лику блаженних. У Мукачівській греко-католицькій єпархії діє Ужгородська греко-католицька богословська академія імені Теодора Ромжі.

Йоіл, пророк

Йоіл (івр. , Йоель, означає «Ягве є Бог»), син Вафуїла - біблійний пророк.Народився і жив у V столітті до Р.Х. . (за іншими оцінками між IX і II ст до Р.Х.) в Юдеї.

Йоіл - біблійний пророк, який залишив після себе запис своїх проповідей (книга Йоіла). За обсягом книги його відносять до так званих «малих пророків». Загальноприйнятий поділ "Книги пророка Йоіла" на три глави сходить до видання Вульгати 1205 р. «Книга пророка Йоіла» складається тематично з двох основних частин. Перша частина містить пророцтва, пов'язані з ситуацією Юдеї, друга частина містить пророцтва про Страшний Суд.

Також пророк Йоіл передбачив зішестя Святого Духа на апостолів: «... Я виллю Духа Свого на всяке тіло, і будуть пророкувати сини ваші та ваші доньки ... також на рабів та невільниць за тих днів виллю Духа Свого» ( Йоіл.2,28-29). Ці слова цитує апостол Петро у День П'ятидесятниці: «Це пророк Йоіл передрік: І буде в останні дні, говорить Господь: Я виллю Духа Свого на всяке тіло, і будуть пророкувати сини ваші та ваші доньки, юнаки ж ваші бачити будуть видіння, і старцям вашим сни будуть снитися. І на рабів Моїх і на рабинь Моїх за тих днів виллю Духа Мого, і будуть пророкувати» (Дії.2,16-18).

Апостол и евангелист Лука

Святой апостол и евангелист Лука, уроженец Антиохии Сирийской, апостол из 70-ти, сподвижник святого апостола ПавлаЖитие.. Апостол ПавелИкона. Апостол ПавелМолитвыХрамы (Фил. 1, 24; 2 Тим. 4, 10), врач из просвещенной греческой среды. Услышав о Христе, Лука прибыл в Палестину и здесь горячо воспринял спасительное учение от Самого Господа. В числе 70-ти учеников святой Лука был послан Господом на первую проповедь о Царствии Небесном еще при жизни Спасителя на земле (Лк. 10, 1 - 3). После ВоскресенияО празднике.. Пасха ХристоваИкона. Сошествие в адМолитвыХрамы Господь Иисус Христос явился святым Луке и Клеопе, шедшим в Еммаус.

Апостол Лука принял участие во втором миссионерском путешествии апостола Павла, и с тех пор они были неразлучны. Когда святого Павла оставили все сотрудники, апостол Лука продолжал делить с ним все трудности благовестнического подвига (2 Тим. 4, 10). После мученической кончины первоверховных апостолов святой Лука покинул Рим и с проповедью прошел Ахайю, Ливию, Египет и Фиваиду. В городе Фивы он мученически окончил земной путь.

Предание усваивает ему написание первых икон Божией Матери. "Благодать Рождшегося от Меня и Моя милость с сими иконами да будет", - сказала Пречистая Дева, увидев иконы. Святой Лука написал также иконы святых первоверховных апостолов ПетраЖитие.. Апостол ПетрИкона. Апостол ПетрМолитвыХрамы и ПавлаЖитие.. Апостол ПавелИкона. Апостол ПавелМолитвыХрамы. Евангелие написано им в 62 - 63 годах в Риме, под руководством апостола Павла. Святой Лука в первых стихах (Лк. 1,3) четко выразил цель своего труда: наиболее полно и в хронологической последовательности описал по порядку всё, что известно христианам об Иисусе Христе и Его учении, и тем самым дал твердое историческое обоснование христианского упования (Лк. 1, 4). Он тщательно исследовал факты, широко использовал устное предание Церкви и рассказы Самой Пречистой Девы Марии (Лк.2,19;Лк.2,51).

В богословском содержании Евангелие от Луки отличается прежде всего учением о всеобщности спасения, совершенного Господом Иисусом Христом, о вселенском значении евангельской проповеди. Святой апостол написал также книгу Деяний святых апостолов в 62 - 63 годах в Риме. Книга Деяний, являясь продолжением Четвероевангелия, повествует о трудах и подвигах святых апостолов после Вознесения СпасителяО празднике.. Вознесение ГосподнеИкона. Вознесение ГосподнеМолитвыХрамы. В центре повествования - Апостольский Собор (51 год по Рождестве Христовом), как основополагающее церковное событие, послужившее догматическим основанием для отмежевания христианства от иудейства и самостоятельного распространения его в мире (Деян. 15, 6 - 29). Богословским предметом книги Деяний является преимущественно Домостроительство Святого Духа, осуществляемое в основанной Господом Иисусом Христом Церкви от Вознесения и ПятидесятницыО празднике.. День Святой ТроицыИкона. Сошествие Святого Духа на апостоловМолитвыХрамы до Второго пришествия Христова.

30 жовтня - святого пророка Осії, святого преподобномученика Андрія Критського

Цього дня Свята Східна Церква віддає честь пам'яті святого пророка Осії та святого преподобномученика Андрія Критського.

Святий пророк Осія син був Веїрії, від Валемота, племені Ісахарового, муж, котрий боявся Бога. У той час багато людей ізраїльських відвернулися від Бога й забули добродіяння та й чудеса Його, а кланялися ідолам. Він-бо єдиному й правдивому служив Богові, Який і землю, й небо сотворив і вивів із Єгипту батьків їхніх рукою міцною, і карав людей, котрі від істини заблудили, і знову їх своїми мудрими наставляннями навернув до отчого благочестя. Наповнившись же Святого Духа, багато пророкував про Ізраїль та Христове пришестя, та воскресіння, як це є в його книзі. Написав же пророцьких своїх слів чотирнадцять глав, котрі, оскільки через Духа Святого мовлені, прийняті є до Святого Писання. Прожив Осія літа достатні, перед Різдвом Христовим за літ 822, а ім'я його тлумачиться: той, що спасається, чи охоронитель, чи той, що отінює. Помер у добрій старості і похований був у землі своїй із миром.

Після багатьох гонінь, коли заради ісповідання божества і воплочення Ісуса Христа безмірно проливали царі та князі нечестиві кров святих мучеників, коли Церква Божа, ніби на доброплідній землі, наповнена чесною кров'ю Господніх рабів, розширилася по всіх кінцях земних, і був уже мир і з'єднання віри в домі Господньому, і цвіло благочестя, множились у людей добрі звичаї, дотримувалися Господніх заповідей і йшли вірні від сили в силу, в усіх чеснотах пробуваючи, тоді тому позаздрив диявол і хотів уже не явно, як колись, але хитро, під подобою ревності в Бозі, людей приводити до відкинення Христа, і підняв люте іконоборство, щоб люди, відкидаючи ікону Христову, і самого відкинули від себе Христа, бо що іконі буває, то переходить на того, чий лик на іконі зображено. Підбурив-бо ненависник людського спасіння диявол Константина-царя, не того, що рівноапостольний був і просвітив світ Христовою вірою, але іншого, того ж імені, котрий Копронимом, тобто Гноєіменитим, названий був, бо осквернив спершу купіль свого хрещення гноєм, по тому Церкву Христову безбожною єрессю своєю, — це отого біс підняв, сказавши, що не подобає, аби християни ікони пошановували, бо це, мовляв, є язичницьке ідолопоклонство. Безумний не розумів того, що де є річ зла, душешкідлива й заборонена, там і ікона цієї речі зла, душешкідлива й заборонена, а де річ є добра, корисна і незаборонена, там і ікона речі тієї добра, корисна й незаборонена. Лихі-бо язичницькі боги, душешкідливі, і заборонено їх є пошановувати, і їхні ікони є злі, душешкідливі, і шанувати їх забороняє Закон Божий. Добрий є наш Господь Бог Ісус Христос, і добрі є раби його, і вельми нам душекорисні, і не тільки не заборонено, але повелено нам шанувати Господа і святих його, як це каже Давид: "Які дорогі мені стали друзі твої, Боже!", ба й ікони Господні й чесних його друзів. До них говорить Господь: "Ви - друзі мої!", є добрі й вельми нам душекорисні, і повинні ми їх шанувати, знаючи, що честь, іконам чинена, переходить на особу того-таки, хто на іконі зображений. Цього безумний і беззаконний цар не розуміючи, по всіх краях під його владою послав наказа, щоб викинуті були ікони із домів Господніх і щоб ніхто не дерзнув їх тримати в домі своєму. Загрожував страшними муками та смертями всім, хто не хотів послухатися його повеління, і була велика скорбота, печаль і утиснення в Божій церкві. І багато вірних, боячись страшної царевої загрози, втекли і ховалися; міста порожні стали, люди ж по пустелях розбіглися, покинувши їх; інші ж повинувалися наказу царевому і відкинули почитання ікон; ще інші заповіту святих отців трималися, дерзновенно противлячись запеклим іконоборцям, і були мучені по-всякому, і можна було бачити наповнені в'язниці, темниці та глибокі рови не розбійниками, не злодіями, але єпископами, священиками, іноками та різними іншими благочестивими людьми.

У той час на острові Криті (який зветься тепер Кардія) був один чоловік Андрій, що боявся Бога з юності своєї; він і світ цей, і славу його, і всі втіхи зневажив і у ніщо ставив. Узявши хреста свого, тісний, який веде до небес, шлях проходячи, багатьох до такого богоугодного життя приводив. Цей почув, що в Царгороді беззаконний Копровим через нове єретицьке, огудне супроти образів, учення багатьох святих узами мучив, розпалився ревністю віри та любові Христової і, вставши, пішов до Царгороду, там, нічого не боячись, мужньо та з дерзновенням великим явно навчав людей, щоб не зваблювалися словами царськими та вченням єретицьким, тих, що стояли у вірі, укріплював і до істинного ісповідання і до терпіння мук побуджував.

Побачив Андрій, що ісповідників Христових через те, що шанують ікони святих, жорстокі іконоборці, за повелінням царевим, одних жилами люто б'ють, інших вогнем опаляють, ще іншим очі виколюють і язики відрізають, іншим руки й ноги відсікають, не міг більше терпіти й пішов до церкви святого мученика Маманта, де цар із великою гордістю та всім множеством бояр та дворян своїх тоді був, і, відсторонюючи людей, що зібралися великим здвигом, дійшов до самого царя і з мужнім серцем став перед ним і великим голосом закричав, говорячи: "Пощо, царю, християнином і слугою Христовим називаєшся, а ікони Христові топчеш і рабам Його багато лихого твориш?" Хотів і більше щось сказати, але повелів цар схопити його, і тоді кинулися слуги, убивчими руками схопили його, той за голову, інший за руки, ще інший за рамена та одежу, кинувши на землю, били, й волочили, й ногами тузали. Цар же, бажаючи ніби милосердним явитися, повелів, щоб перестали бити, і, вийшовши із церкви, привів його до себе й почав сам із ним говорити. "Звідкіля, — каже, — у тебе таке дерзновення, що прийшов безсоромно злословити мені в лице: чи від безум'я, чи від якогось запаморочення, чи через те, щоб взнав я тебе?" Він же відповідає: "Не від безум'я це чиню і не від запаморочення, ані якоїсь марної слави від того, що взнаєш мене, не шукаю; я ж бо все те, що ти в світі маєш, як сон, зневажив і за дим вважаю. Але прочув про зле твоє учення, що іконам святим честь уймуєш і гониш правовірну Божу церкву, через те ревність Божого дому охопила мене і здалека сам прийшов, щоб переконати тебе, або хай помру заради Христа мого. Адже він, Господь, заради мене помер, отож і я, образом його бувши, задля образу цього чи ж не маю померти?" Рече цар: "Це ж біснування і безум'я марнотного розуму вашого є, що дереву, фарбам і каменю воздаєте славу нетлінного Бога і не слухаєте того, що через Мойсея Бог повелів: не творити ніякого подіб'я. Звідкіля-бо росте у вас таке безум'я, що істині тій, яку самі бачите, противитеся й самих себе віддаєте на загибель? Йми мені віру, що не заради істини, не заради Христа, а заради самого безсоромного спротиву твого мучити тебе буду". Святий же Андрій, не можучи терпіти огуди тієї, каже: "Проклята голово, хіба не заради Христа страждає той, котрий за ікони його страждає, і чи ж безчестя, яке твориш іконам, не переходить на того, кого є ікона? Пощо ви тих, котрі царські стовпи та образи ваші безчестять та скидають, лютою караєте смертю? Ви ж порох, зараз є, а завтра загинете, одначе бажаєте бути в образах своїх пошановані, а наскільки більший гріх є на образ Христовий кидатися, адже безчестя, учинене Христовому образу, є безчестя самому Христу, що Його образ позначає". І коли хотів святий Андрій витлумачити, які образи через Мойсея Бог забороняв, що тільки ті, яких би людина замість богів мала, не дав йому цар більше говорити, кажучи: "Коли царі за образи свої гніваються, то набагато більше є те, коли хто дерзне злословити на них у лице". І тоді повелів його, оголивши, без милості бити. Коли ж те биття святий мужньо витерпів, почав цар лестощами його зваблювати, щоб повинувався злочестивому велінню. Андрій же святий звів очі на небо й каже: "Не дай, Боже, щоб мав відкинутися мого Христа в іконі Його святій! Ліпше-бо тобі, царю, у воїнських управлятися ділах і народом управляти, аніж Христа й рабів Його гонити!" І повелів його цар знову люто бити, аж кров'ю його земля обагрилася. Деякі, котрі приподоблялися цареві, каміння кидали на Андрія, і вуста його каменем побили, і ребра покололи. Після ж довгого мучення кинутий був святий у темницю, де деякий час пробував, утверджуючи вірних, що приходили до нього, в благочесті. По тому цар повелів вивести його знову мучити, перші поновлюючи рани; коли ж це вчинили, розпадалося тіло його і роздроблювалося. Насамкінець, за ноги зв'язавши, через місто по землі волочили на місце, де злодіїв карають, і там його вбити мучитель повелів. Коли ж був святий так волочений через торжище, один із єретиків, що прийшов на торг рибу продавати, взнавши про причину терпіння його, від біса науськаний, схопив сікача і відразу мученикові ногу відсік, і так припинив його багатостраждальне життя — помер-бо від тієї болісті. Тіло ж його поміж трупів злодіїв у прірву було вкинено і більше дванадцяти тижнів там лежало. За Божим велінням зібралися із різних країн одержимі від духів нечистих, винесли із прірви з-між трупів тіло святого і на священому місці поклали й по тому, замість воздаяння, зцілення прийняли. І багато по-різному хворих Господнє зцілення діставали при гробі святого молитвами його; мав-бо дерзновення до Бога і про всіх молитися, предстоячи біля престолу Господнього зі святими навіки.

Згідно "Житія святих" Димитрія Туптала (Ростовського)

Мученик Лонгин Сотник

Святой мученик Лонгин сотник, римский воин, нес службу в Иудее под началом прокуратора Понтия Пилата. Во время казни Спасителя отряд, которым командовал Лонгин, стоял на страже вокруг Голгофы, у самого подножия святого Креста. Лонгин и его воины были свидетелями последних мгновений земной жизни Господа. великих и страшных знамений, явленных по смерти Его. Эти события потрясли душу воина. Лонгин уверовал во Христа и всенародно исповедал, что "воистину - это Сын Божий" (Мф. 27,54). (По церковному преданию, Лонгин был тот воин, который пронзил копьем ребра распятого Спасителя и от истекшей крови и воды получил исцеление больных глаз.)

После казни и погребения Спасителя Лонгин со своим отрядом стоял на страже у Гроба Господня. Здесь воины сподобились видеть Пресветлое Христово Воскресение. Иудеи подкупом склоняли их лжесвидетельствовать, будто тело Христа похитили Его ученики. Лонгин и два его соратника не соблазнились иудейским золотом. Уверовав в Спасителя, воины приняли Крещение от апостолов и решили оставить службу. Лонгин покинул Иудею и отправился с проповедью о Христе Иисусе, Сыне Божием, на свою родину, в Каппадокию. За ним последовали и два его соратника. Пламенное слово подлинных участников великих событий в Иудее всколыхнуло сердца и умы каппадокийцев; христианство стало быстро распространяться в городе и окрестных селениях. Узнав об этом, иудейские старейшины убедили Пилата направить в Каппадокию отряд воинов, чтобы убить Лонгина и его сподвижников. Посланный отряд прибыл в родное селение Лонгина; бывший сотник сам вышел навстречу воинам и привел их в свой дом. За трапезой воины рассказали о цели своего прибытия, не зная, что хозяин дома - тот человек, которого они ищут. Тогда Лонгин и его сподвижники назвали себя и просили изумленных воинов, не смущаясь, исполнить свой долг воинского повиновения. Воины хотели отпустить святых и даже советовали им бежать, но сподвижники отказались это сделать, проявив твердую волю принять страдания за Христа. Святые мученики были обезглавлены, и их тела погребены там, где завещали святые, а отсеченные головы отправлены к Пилату. Пилат приказал бросить головы мучеников на мусорную свалку вне стен города. Спустя некоторое время одна слепая женщина пришла в Иерусалим, чтобы поклониться святыням. Во сне ей явился святой Лонгин и сказал, чтобы она нашла его голову и погребла ее. Слепую проводили к свалке. Коснувшись головы мученика, женщина прозрела. Она благоговейно отнесла честную главу в Каппадокию и там погребла.

Святой мученик Лукиан

Враги Евангелия глумились и издевались над верой христиан в самом начале ее появления. Глумятся и теперь слуги диавола над Христианством. С радостными лицами и с молитвой за своих палачей шли христиане на самые страшные мучения и мужественно встречали смерть за Христа. Как могучее проявление духа, торжество духа над материей, свободы над необходимостью, жизни над смертью, Евангелие потрясло, перевернуло все понятия и взаимоотношения людей. Как на яркий пример жажды подвига, укажем на учеников Лукиана. Из древней греческой рукописи сообщает нам епископ Порфирий (Успенский): "Все ученики Лукиана хотели умереть мучениками, но не всех их он благословил на это, а лишь весьма немногих, да и тех поименно, прочих же оставил в училище своем для изучения Богословской науки и для преподавания ее потомству, молясь о них и говоря им: и вы получите награду мучеников, если многим будете вождями ко спасению, и многим преподадите благочестие"... Кстати, из его школы было много знаменитых учителей и писателей. "Сам же он, добре устроив всех, как ему хотелось, и оставив Святой Церкви в Никомидии претолстую книгу сшитую, называемую Пандект, написанную собственною рукою его в три столбца на каждой странице и содержащую весь Ветхий и Новый Завет, претерпел мученичество с радостью и веселием". Он был пресвитером в Антиохии и основал там христианское училище, из которого образовалась знаменитая "Антиохийская школа" христианских богословов. Трудно было жить христианам в ту эпоху, как и теперь трудно. В 311 году, во время гонений Максимиана, Лукиан был схвачен и отвезен в Никомидию на суд императора. Он представил письменную апологию Христианства, но был в оковах брошен в тюрьму и замучен. В 326 году Царица Елена воздвигла над его мощами великолепный храм. Православные богословы древности говорят о его учении с большим уважением. Он был выдающимся библеистом и продолжал начатую Оригеном работу над исправлением греческого библейского текста. Лукиановская рецензия текстов 70 получила общее признание в церквях Малой Азии и в Константинопольском округе. После мученической смерти Лукиана в Никомидии, книга его как-то досталась местным евреям. Они скрыли ее и замазали в стене одной городской башни. Но отсюда вскоре она перенесена была в Константинополь еще в царствование Константина Великого, скончавшегося в 337 году, и с той поры многократно издавалась. Константинопольские экземпляры ее распространены были во Фракии и Малой Азии до пределов самой Антиохии, где она впервые была написана. Любовь Лукиана к Священному Писанию была так сильна, что даже спать почти не хотелось ему, лишь бы не прерывались его занятия этим Писанием. А вкушал он только хлеб и воду, зарабатывая на хлеб скорым переписыванием книг, так что излишки и нищим отдавал. Из числа этих экземпляров уцелели два известных - Ватопедский (Афон) с миниатюрами, и Пандократский с экзаплами (шесть столбцов текста Св. Писания на одном листе) Оригена и разными схолиями (комментариями).

У блаженного Иеронима в главе "О мужах знаменитых" сказано: "Лукиан, муж ученейший, пресвитер Антиохийской Церкви, столько потрудился над Писанием, что даже до ныне некоторые экземпляры Писаний называются Лукиановыми". В кратком дополнении о подробностях его ареста говорится: молва о Лукиане дошла до императора, и он приказал схватить его. Лукиан укрылся за городом. Однако, один из пресвитеров Антиохийских, именем Панкратий, зараженный ересью Саввелия, завидуя славе служителя своего, выдал его. Лукиана отвели в город Никомидию, где и замучили. Излагая здесь эти, довольно скудные, но с тем большим благоговением нами воспринимаемые сведения о Лукиане, мы закончим их экзапостиларием (песнь-моление о ниспослании света и о просвещении нашего ума для достойного восхваления Господа или мученика, или вообще святого - в стихирах на хвалитех и в Великом Славословии) св. мученику: "Как исполненный духовной благодати и мудрости, Лукиане всехвальне, ты, мучениче, уяснил все богодохновенное Писание, многобожное же заблуждение Еллинов и лжеименное знание обличил, а Христову Церковь возвеселил, страстотерпче, просвещая словами твоими православных множество".

Так и мы да проникнемся духом Святой Церкви. Только она вводит нас в область Божественных явлений и умиления. "Не спасется тот, кто не имел духа умиления" (св. Симеон Новый Богослов). Святым Отцам оно дает познание и созерцательную силу на основе благочестия. Сила же благочестия - молитва и чтение Божественных Писаний. Устремимся и мы к благочестию и исследованию Писаний, как это делал всю свою жизнь святой мученик Лукиан.

прп. Євтимія Нового

Св. Євтимій Новий походив з Малої Азії. При хрещенні отримав ім'я Микита. Після смерті батька його вихованням займалася мати й дві сестри. Він рано одружився, невдовзі народилася дочка. Однак незабаром він чомусь розлучився з ними і вступив до чернечої лаври на горі Олімп. Тут він постригся в ченці і одержав ще одне ім’я чернече ім'я — Євтимій. Як чернець, він робив скорий поступ у чеснотах і святості.

Коли в Царгороді усунули св. Ігнатія з патріаршого престолу, і на його місце прийшов Фотій, Євтимій, що був вірний св. Ігнатієві, покинув Олімп і перейшов на гору Атос. Тут він застав ченця Йосипа, що на самоті жив тільки для Бога. Євтимій оселився близько нього, і тоді вони вже разом почали вести якнайсуворіше життя. Коли Йосип помер, Євтимій вернувся в околицю Солуня, де відбудував монастир і церкву св. Андрія. Збудував також досить келій, що незабаром заповнилися побожними ченцями. Він збудував тоді жіночий монастир і настановив у ньому настоятелькою свою сестру, що з того часу почала теж називатися Євтимія.

Коли обидва монастирі були вже добре впорядковані, він передав їх солунському митрополитові, а сам вернувся на гору Атос і там проживав на самоті. Коли відчув, що надходить кінець його життя, він попрощався з атонськими ченцями, а опісля з одним з них перейшов на самітній острів, де прожив в сердечній злуці з Богом п'ять місяців. Спочив спокійно в Бозі 886 року, його нетлінні св. мощі перенесли згодом до Солуня. Св. Євтимій був названий "Новим", для відрізнення від св. Євтимія Великого.

Святий Назарій

народився у Римі від батька євреянина, матері ж християнки, її ім'я було Перепетуя, вона прийняла святе хрещення від святого апостола Петра. Дійшов хлопець віку і довго роздумував, якої триматися віри: а чи батьківської, а чи материної, і зволив бути наслідувачем святої матері своєї, її ж бо молитва багато йому допомогла просвітитися, і хрещений був у єпископа Лина. Коли ж досяг зрілого віку, досконалим і в чеснотах виявився: старанно-бо служачи Богу, не про своє, а про багатьох спасіння дбав, навертаючи невірних до Христа. Взяв-бо від батьків своїх достойну частку маєтку і з нього міг добродіяти неімущим; вийшов із Риму і прийшов до Медіолану, і там усе добре використав, творячи милостиню убогим і служачи від майна свого в'язням, які за Христа страждали. Тоді-бо царював нечестивий Нерон, і було гоніння велике за християн, і багато тих, котрі ісповідували Христа, тримались у вузах, і мучили їх; їм-бо святий Назарій служив, утверджуючи їх у вірі і до подвига укріплюючи.

У той час і святі мученики Гервасій та Протасій схоплені були від Ануліна-князя і вкинені до темниці. І приходив до них часто святий Назарій, утішаючи їх корисною бесідою, і полюбив їх вельми, бачив-бо їх наповнених любові божественної, і бажали вони щиро й душі покласти за Господа, котрий поклав за нас на хресті душу свою. І такою до них прив'язався Назарій любов'ю, що не бажав розлучатися з ними, але з ними вкупі волів страждати й умерти. Звідомився князь, що Назарій відвідує в'язнів, яких тримали в темницях, потрібне їм приносить і в християнській їх вірі утверджує, тож повелів схопити Назарія і привести до себе. І запи тав його, хто він і звідки, а довідавшись, що римлянин він є родом, християнин же вірою, радив йому, щоб не відкидався батьківських богів, що їх римляни від початку пошановують жертвами та поклоніннями. Святий же не тільки ради його не захотів послухати, але і всупереч говорив, фальшивим їхнім богам докоряючи і сповідуючи, що є єдиний лише Бог Ісус Христос. Тоді князь повелів його бити у вуста. Він же не перестав дерзновенно говорити й викривати нечестя їхнє, через це князь на більший гнів запалився і повелів палицями бити святого, тоді з безчестям прогнав його з міста. Блаженний Назарій, вигнаний бувши, радів, що сподобився прийняти рани за Христа і що заради правди є вигнаний, і згадував Христові слова: "Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради мене". Про те тільки печалився, що відлучився від улюблених друзів своїх Гервасія і Протасія, з ними-бо вкупі й померти бажав, і це його бажання згодом Бог сповнив. А в той час подобало йому в іншому краю послужити людському спасінню і відвернути багатьох од омани.

Коли настала ніч, явилася йому у видінні блаженна мати його, велячи йому іти до Галлії і там трудитися на Христову благовість. Встав він і пішов у ту країну за повелінням матері своєї і, проповідуючи Христа, просвічував людей світлом віри, тих, котрі у тьмі і в смертній тіні. А коли був у місті, що звалося Мелія, там від однієї доброродної та вірної жінки прийняв трьохрічне дитя, на ймення Келсій, і хрестив його й виховав у благочесті. Ріс хлопець літами і розумом, наповнюючись Божої благодаті, прийшов у вік, наслідуючи учителя святого Назарія, — учився від нього вишньої премудрості і складав у серці своєму богонатхненні слова і батьківське його наставляння. І такий уже хлопець став мудрий у Христі, що дорівнявся до вчителя свого, однаково з ним служачи людському спасінню, Христа проповідуючи, однаково й муки, й гоніння терплячи, однакового сподобився наслідити й мученичого вінця. Довідався-бо Диновій, князь країни тієї, що Назарій численні міста до Христа навернув, послав схопити його з хлопцем Келсієм і, обох бивши, вкинув до темниці, бажаючи назавтра мучити їх численними муками.

Настав ранок, жінка княжа, побачивши Келсія, малого й гарного хлопця, як вели його на муки, пожаліла його вельми і, припавши до свойого чоловіка, молила його, аби помилував хлопця і щоб відпустив його вкупі з учителем його Назарієм, і доти старатливим своїм проханням долягала князю, доки умолила його відпустити обох вільними. Відпускаючи ж їх, князь сказав: "На прохання дружини моєї звільняю вас від усілякої муки!" Святі ж мученики печалилися щодо того, що не доступляться бажаного вінця мученичого й не закінчать так життя, аби могли розрішитися від тіла і з Христом жити. Ішовши звідтіля, прийшли до міста Тимир і там вправлялись у звичайній проповіді євангельській, багато душ Христові набуваючи. Цього не потерпів бачити диявол, піднявши гнів ідолопоклонників, котрі, повставши на Назарія та Келсія, схопили їх і відіслали до нечестивого свого царя Нерона. Святі ж, поставши перед царем, сповідували ясно Христа-бога, за що Назарія на землю кинуто й ногами потоптано, Келсій же різками битий був. Принуджені ж приносити богам жертви, ідолів їхніх словом на землю скинули, і віддані були на з'їжу звірам, але не пошкодили їм звірі, тоді в море їх укинули, вони ж по воді, як по злачному полі, пішли. Побачивши те, цареві слуги повірили у Христа і, хрещення від святого Назарія прийнявши, покинули двір царський, і, відсторонившись од сум'яття мирського, служили в мирі Христові.

Назарій же святий із учнем своїм святим Келсієм пішов знову в Медіолан і знайшов там ще живих мучеників Гервасія та Протасія, що сиділи в темниці. Проповідуючи ж у Медіолані, знову від Ануліна-князя був схоплений. І запитав його князь: "Де був до того часу?" — а, довідавшись, що в руках у самого Нерона був, подивувався, що живий та здоровий звільнився від рук його; знав-бо, що Нерон цар лютий та нелюдський, котрий не тільки винуватих, але й неповинних безліч немилостиво вбиває. Принуджував князь Назарія, щоб приступив і поклонився богами їхнім; він-бо не тільки не захотів того учинити, але й наругою віддав їм. Князь же повелів бити в уста його, і немало позавуш прийняв святий із учнем своїм Келсієм, тоді ж у темницю був укинутий до святих Гервасія та Протасія. І утішився вельми Назарій, що сподобився ще бачитися з улюбленими друзями своїми, й бесідувати із ними, і вкупі в одній темниці за Христа вузи терпіти.

Анулін же, князь, звістив писанням Нерону-царю про Назарія. Почув цар, що Назарій живий є, уразився вельми на тих слуг, яким повелено було у морській глибині його потопити, і старанно шукав їх, бажаючи погубити, гадав-бо, що вони пустили Назарія; але не знайшов, вони вже втекли від світу й самохітно віддали себе в солодке служіння Христу. Написав-бо цар до Ануліна-князя, щоб погубив Назарія смертю; прийняв тож князь царське писання, вивів святого Назарія із учнем його святим Келсієм із темниці і відсік мечем чесні їхні голови. Святі ж їхні мощі хтось із вірних, що жив на передмісті, взяв таємно й заніс до свого дому.

Була ж у того [чоловіка] дочка розслаблена, що лежала на ложі, а коли внесли мощі святих мучеників у дім, тоді встала із ложа здорова, ніби ніколи не хворіла, через це вельми зрадів господар дому із домашніми своїми і поховав чесно мучеників у саду.

Після усічення святих мучеників Назарія та Келсія невдовзі прийшов до міста Астазій-комит, що вирушив на війну супроти моравів; його підбурили жерці ідольські, щоб забити святих мучеників Гервасія та Протасія, які залишалися у темниці. Гервасій, отож, був битий олив'яними патиками і помер. Протасія ж мечем у голову усічено, і скінчив подвига мучення. Тіла їхні Пилип, християнин, із сином своїм, викравши, поховали в домі своєму, і було всіх чотирьох святих мучеників: Назарія і Келсія, Гервасія та Протасія — під землею поховано, і ніхто не знав аж до часу святого Амвросія, єпископа медіоланського. Той через Боже одкровення віднайшов Гервасія з Протасієм — сталося це в царство Теодосія Великого; Назарія ж із Келсієм — у царство Аркадія та Онорія. Про віднайдення мощів Назарія із Келсієм згадує Павлин-пресвитер у житії святого Амвросія так:

"У той час мощі святого Назарія, мученика, знайдені поза містом у саду, переніс Амвросій у церкву святих апостолів. Побачив же у гробі, в якому лежали мощі мученика: кров, ніби тепер витекла, голова ж із волоссям та бородою така нетлінна, ніби зараз до гробу покладена, лице ж його таке світле, ніби тепер омите; і не дивно, адже сам Господь у Євангелії обіцяв: "Але і волосина вам із голови не загине", і таких наповнилися пахощів, що всі аромати перевищували. Підняли ж мученичі мощі і на колісницю поклали, тоді повернулися із святим Амвросієм по святого Келсія, мученика, що був покладений на тому ж таки місці. Довідались од господарів того саду, що від батьків заповідано їм було не покидати місця того з роду в рід через те, що скарби великі в ньому було покладено, — воістину великі скарби, яких ані черв, ані тля не тлить, ані злодії не підкопують та не крадуть".

До цього місця Павлин-пресвитер про мощі Назарія та Келсія. Про мощі ж Гервасія та Протасія є таке писання святого Амвросія:

"Амвросій, раб Христовий, братії, що є в усій Італії, спасіння вічного в Господі!

Божественне Писання називає боржником такого, котрий, сам щось узявши безкоштовно від Господа, іншим того не з'являє, — це так, ніби щось украв від церкви, коли утаюють те, чим можуть давати користь іншим. Через те мовить Давид: "Справедливість твою не ховав я в середині серця свого, про вірність твою та спасіння твоє я звіщав, не таїв я про милість твою та про правду твою на великім зібранні". І, за це діло ніби воздаяння бажаючи, доклав: "Тому, Господи не віддали милосердя свого від мене", ніби казав: коли я іншим учинив, щоб віднайшли милість, так і Ти не залиш далеко милість свою від мене. Але навіщо цю чиню передмову? Звіщу вже вам доброчесно, тим, що мудрують і вірять у Господі, і до веселощів вас від віднайдення мощів закличемо.

У святу чотиритидесятницю, котра оце була, коли Господь учинив мене причастником тих, що постять і моляться, було мені на молитві уночі: торкнувся очей моїх такий сон, що ані спав, ані чутливий був я, і побачив двох юнаків у білих ризах, котрі звели руки свої вгору й молилися. Із ними розмовляти я не міг, охоплений дрімотою. Коли ж отямився, вони невидимі стали. І молив Господню благостиню, що коли ж це бісівська зваба, хай віджене від мене, коли щось правдешнє, то ясніше хай мені покаже. Щоб дістати те, що прохав у Господа, доклав я поста до посту і на другу ніч, коли півні заспівали, так само, як і спершу, побачив тих юнаків, що молилися зі мною.

На третю ніч, коли плоть моя, що знемоглася від посту, заснути не могла, оті двоє (вже я не спав, а чудувався) явилися, маючи зі собою й третього чесного, подібного до святого Павла, його я із ікони пізнав; з них він один тільки зі мною говорив, а інші мовчали. Каже мені таке: "Оце ті, що, послухавши моїх слів, зневажили світ і багатство і пішли за Господом нашим Ісусом Христом, нічого земного й плотського не бажаючи, і пробували тут, у Медіолані, проздовж десяти літ, трудячись Богові, і сподобилися бути Христовими мучениками; їхні-бо тіла на тому ж місці, на якому стоїш ти, молячись, знайдеш, бо вони тут лежать у гробі в землі. Винеси-бо ти їх нагору і церкву в ім'я їхнє споруди". Я ж запитав про імена їхні, він же мені відповідає: "Знайдеш книжицю біля голів їхніх, у ній народження і кінець їхній описано". Я ж бо, закликавши братію та єпископів, які були, розповів їм про побачене, і спершу сам почав копати, єпископи ж допомагали мені. І віднайшов ковчега, як святий Павло повідав, а в ньому уздрів тіла святих, ніби тепер поховані, вельми гарно пахли. Біля голів же їхніх віднайшов книжницю, в якій усе по ряду так написано: "Я, раб Христовий Пилип, тіла цих святих забрав у дім свій та й поховав. Мати їхня була Валерія, батько ж Віталій, обох синів-близнят разом народила: одного-бо Протасієм, а другого Гервасієм називала. (Віталій був воїном у Медіолані, жив із дружиною своєю, таємно служачи Богу. Пішов із суддею Павлином у місто Равенну, там викритий був, що є християнином. Мучений був, не відрікся Христа і у рів глибокий укинений, і камінням згори битий, похований живцем. Дружина його, довідавшись про смерть свого чоловіка, пішла по тіло його, бажаючи поховати його в домі своїм на утіху сирітству своєму. Але громадяни равенські, що були християни, заборонили їй узяти тіло чоловіка свого, самі щодо такого скарбу тішилися і тримали собі для заступлення. Валерія ж, не діставши бажаного, поверталась у Медіолан і в якомусь селі по дорозі потрапила на богомерзький празник нечестивих людей, що приносили жертву поганому своєму Богу Сильвану; вони, за звичаєм своїм, пригощали мандрівних ідоложертвенними м'ясами, і Валерію, яка йшла дорогою, до тих м'ясив закликали. Вона ж бридилася тією мерзотою, не захотіла їсти бісівської жертви і визнала, що християнка вона. Нечестиві розгнівалися і били її нещадно палицями так, що ледве жива була доведена своїми до Медіолану. І прийшовши у дім свій, синів своїх, Гервасія та Протасія, істинній вірі повчивши, третього дня в руки Богові Духа свого віддала.) Коли ж Гервасій та Протасій після батьків своїх (мученичими вінцями вінчаних) осиротіли, дім та маєтки свої розпродали і все убогим роздали, рабів увільнили, самі ж в одній хоромині зачинилися і продовж десяти літ старанно молилися, постили й читали. На одинадцяте літо почали в темниці (від Ануліна-князя) страждати за Христа. Коли ж Астазій-комит ішов із Медіолана на війну супроти моравів, упередивши, зустріли його жерці ідольські, кажучи: "Коли хочеш із перемогою до царя повернутися, примусь Гервасія та Протасія, щоб поклали жертви богам; розгнівалися-бо боги, що ті двоє зневажили їх, і вже на запитання наші не хочуть нам боги відповіді давати". Це почувши, Астазій вивів їх із темниці і, поставивши перед собою, сказав: "Наказую вам, щоб не чинили богам образи, але доброчесно принесли їм жертви, хай щаслива буде дорога наша". Гервасій мовив: "Перемоги над ворогом у самого всемогутнього Бога просити маєш, а не тих ідолів, котрі не бачать, не чують, і не говорять, і не мають дихання". Тоді Астазій повелів бити Гервасія олив'яними патиками доти, доки помре, і помер од того биття святий Гервасій. Його тіло віднести повелівши, сказав до Протасія: "Бідаче, пощади життя своє і не безумся, як брат твій". Відповів Протасій: "Не знаю, хто бідака є: чи я, що не боюся тебе, чи ти, що мене боїшся?" Рече Астазій: "Як це я боюся тебе, окаянниче?" Відповідає святий: "Боїшся мене, щоб не бути опечаленим через мене, коли жертов не учиню ідолам. Коли б не боявся ти, то до жертов би не примушував мене. Я ж тебе не боюся і загрози твої зневажаю, і ідолів твоїх маю за погній, а єдиному тільки Богові, що царює в небесах, поклоняюся". Тоді і його Астазій повелів бити палицями, і довго били, коли ж із землі підняли його, рече комит: "Окаянниче, такий ти гордий і непокірний, хочеш загинути, як і брат твій?" Відповідає Протасій: "Не гніваюся на тебе, Астазіє, бачу-бо сліпоту очей твоїх, невір'я твоє не дає тобі бачити те, що є Боже. І Господь мій розпинателям своїм не докоряє, але молиться за них, те додаючи, що не відають, що чинять. І ти не знаєш, що твориш, через те тебе жалію. Одначе чини, що почав, щоб нині із улюбленим братом моїм міг уздріти Спасителя мого". Тоді Астазій-комит повелів його мечем усікти, і так сталося. Я, раб Божий Пилип, із сином моїм вночі потай узяв тіла їхні у дім свій, про що тільки Бог відає, і в цьому ковчезі мармуровому поховав їх; вірую, що їхніми молитвами і я дістану милість від Господа нашого Ісуса Христа, котрий із Отцем і Святим Духом живе й царює навіки".

До цього місця писання Амвросієве і знайдена книжиця Пилипова.

Коли ж мощі ті святі із землі були винесені, багато зцілень болящим подавали і бісів од людей відганяли, сліпих зрячими робили. Згадує той-таки Амвросій-святий, що в місті їхньому був один сліпий на ймення Севир, усім знаний, той лише доторкнувся краю риз, що були на мощах святих, тоді й прозрів ясно.

Згідно "Житія святих" Димитрія Туптала (Ростовского)

СВЯТАЯ МУЧЕНИЦА ПАРАСКЕВА, НАРЕЧЕННАЯ ПЯТНИЦЕЮ

Святая мученица Параскева, нареченная Пятницею, жила в III веке в Иконии в богатой и благочестивой семье. Родители святой особенно почитали день страданий Господних - пятницу, поэтому и назвали дочь, родившуюся в этот день, Параскевою, что в переводе с греческого и означает - Пятница. Всем сердцем возлюбила юная Параскева чистоту и высокую нравственность девственной жизни и дала обет безбрачия. Она захотела посвятить всю свою жизнь Богу и просвещению язычников светом веры Христовой. На этом праведном пути суждено было Параскеве, носившей в имени своем память о дне великих Страстей Иисусовых, приобщиться и в жизни Страстям Христовым через телесные муки. За исповедание православной веры озлобившиеся язычники схватили ее и привели к городскому властителю. Здесь ей предложили принести богомерзкую жертву языческому идолу. С твердым сердцем, уповая на Бога, отвергла преподобная это предложение. За это она претерпела великие мучения: привязав ее к дереву, мучители терзали ее чистое тело железными гвоздями, а затем, устав от мучительства, всю изъязвленную до костей, бросили в темницу. Но Бог не оставил святую страдалицу и чудесно исцелил ее истерзанное тело. Не вразумившись этим Божественным знамением, палачи продолжали мучить Параскеву и, наконец, отсекли ей голову.

Святая Параскева Пятница всегда пользовалась у православного народа особой любовью и почитанием. С ее памятью соединяется множество благочестивых обычаев и обрядов. В древних русских месяцесловах и святцах имя мученицы пишется так: "Святая Параскева, нареченная Пятница". Храмы во имя святой Параскевы назывались в древности Пятницами. Наименование Пятниц получали в старину на Руси небольшие придорожные часовни. Простой русский народ называл мученицу Параскеву Пятницей, Пятиной, Петкой. Иконы святой Параскевы особенно почитались и украшались нашими предками. Русские иконописцы обыкновенно изображали мученицу суровой подвижницей, высокого роста, с лучезарным венком на голове. Иконы святой мученицы охраняют семейное благополучие и счастье. По церковному верованию, святая Параскева - покровительница полей и скота. Поэтому в день ее памяти принято приносить в церковь для освещения плоды, которые хранятся потом как святыня до следующего года. Кроме того, святой Параскеве молятся о сохранении скота от падежа. Святая мученика - целительница людей от самых тяжелых душевных и телесных недугов.