Преподобна мучениця Євдокія

Преподобна мучениця ЄвдокіяСвята Євдокія (грецькою — «благовоління, добра слава») була самарянкою, родом із міста Іліополя. Тривалий час жила нечестиво. Якось опівночі Євдокія прокинулася й почула, як за стіною співають і читають Святе Письмо. Благодать Божа торкнулася її серця, жінка зрозуміла, що скоєні гріхи тягарем лежать на душі.
Зранку Євдокія поспішила до сусідів, де познайомилась із старцем Германом, який повертався з паломництва по святих місцях. Чимало повчань вислухала жінка, і душа її сповнилася радістю, любов’ю до Христа. Через кілька днів похрестилася. Самарянка віддала усе майно бідним та пішла в монастир, де прийняла найсуворіші обітниці. Господь наділив її даром чудотворення. Невдовзі сестри обрали святу Євдокію настоятелькою монастиря.
Коли посилилися гоніння на християн, преподобну Євдокію схопили і привели на тортури до місцевого правителя Діогена. Та воєначальник Діодор, якому наказали її катувати, одержав звістку про раптову смерть своєї дружини Фірміни. У відчаї нещасний кинувся до святої, щоб та помолилася за померлу. Преподобномучениця випросила в Бога повернення Фірміни до життя. Побачивши силу й милостивість Господа, Діодор та Діоген увірували в Христа і невдовзі зі своїми сім’ями охрестилися. Євдокія певний час жила в домі Діодора, де навчала новонавернених християн.
Якось єдиного сина удови, яка працювала садівницею, ужалила змія, і хлопець помер. Мати гірко оплакувала його. Тоді Євдокія сказала Діодорові: «Настав і твій час показати свою віру у Всемогутнього Бога, Який чує покаянні молитви грішників і виконує їхні прохання». Діодор збентежився, бо не вважав себе достойним, але послухав святу й ім’ям Христовим звелів небіжчикові встати. На очах у всіх юнак ожив. Згодом преподобна Євдокія повернулась у монастир.
Наступник Діогена Вікентій був жорстоким гонителем християн. Дізнавшись про безстрашну сповідницю, він наказав стратити її. Першого березня (приблизно 160-170) святій відтяли голову.
У народному побуті 14 березня відзначали Явдохи. За стародавньою традицією, це не тільки перший день весни, а й перший день нового року, адже у наших предків він починався навесні. Вважалося, що свята Євдокія зберігає ключі від весняних вод, таких потрібних для майбутнього врожаю. На Явдохи повертаються з вирію ластівки.

13 березня - преподобного ісповідника Василія, сопосника

святий Василій сопостник ПрокопіяВ цей день Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам’яті  преподобного ісповідника Василія, сопосника Прокопового.

Він жив за царювання Лева Ісаврянина, затятого іконоборця. Покинувши ж світ і все, що в світі, став монахом і життя чернече добродійне, як же годилося, пройшов. Тоді, коли шанування святих ікон несамовито й люто відкидалося, твердо тим запеклим іконоборцям протистояв — через те був схоплений і довго мучений, проте не підкорився і не погодився з їхнім єретицтвом, але правду визнавав аж до смерти, маючи собі помічником божественного Прокопія. Дерли-бо Василія святого [як же і Прокопія преподобного] по цілому тілу, і по шиї, і в темницю вкинули, перебував у путах часу немало, допоки не загинув із землі цар беззаконний. Коли ж помер кат той, відпущено було преподобного Василія зі святим Прокопієм й иншими ісповідниками. І жив у таких, як і раніше, постницьких трудах, багатьох до правовір'я приводячи і на добродійне наставляюючи життя. Тоді після років достатніх і життя богоугодного блаженна його кончина прийшла. У молитвах і похвальбах до Бога, Якого ж змалку полюбив, веселячися, відійшов.

Згідно «Житія святих» Димитрія Туптала (Ростовського).

До Тернополя везуть чудотворну ікону Матері Божої Зарваницької для молитви за мир в Україні

Зарваницьку ікону, через молитву до якої тисячі людей впродовж століть отримували заступництво, зцілення та допомогу Матері Божої, привезуть до Тернополя у неділю, 16 березня. Архиєпископ і митрополит Тернопільсько-Зборівський кир Василій Семенюк просить усіх тернополян та небайдужих взяти участь у цілодобових моліннях за мир, спокій та соборність України.

Архиєрей закликає вірних не втрачати надію, зберігати спокій та усилено молитися до Богородиці: «Україна сьогодні переживає надзвичайно нелегкі часи. Бог прагне побачити нашу віру. Станьмо у цей Піст на Господню сторону і покиньмо всякий гріх. Церква неодноразово заохочувала і просить молитися та постити заради спасіння нашого краю і недопущення війни й поділу України. Чинімо покуту, берімо в руки вервицю – нашу духовну зброю, аби наші вояки не бралися до справжньої. Бог - всемилостивий і всемогутній, у Ньому наша надія, наш захист і наше спасіння. Від нашої віри та відваги, вміння бути разом, солідарними залежить доля України».

Згідно з благословенням архиєрея ікона перебуватиме у різних храмах УГКЦ Тернополя з 16 березня до 6 квітня. 16 березня (неділя) її привезуть до Архикатедрального собору близько 17.00. О 18.00 відбудеться Свята Літургія за мир в Україні та недопущення війни. Після її завершення розпочнеться цілодобове чування впродовж 3 днів.

Ввечері, 18 березня, між 18.00 та 19.00, ікону передадуть до храму Матері Божої Зарваницької у Старому парку, а відтак за наступним розпорядком:
18-19 березня – храм Матері Божої Зарваницької (Старий парк)
19-20 березня – храм св. Івана Богослова (проспект Злуки)
20-21 березня - церква Святого Духа (вул. Тарнавського)
21-22 березня – храм св. архистратига Михаїла (вул. 15 квітня)
22-23 березня – храм Всіх святих українського народу (вул. 15 квітня)
23-24 березня – храм св. апостола Петра отців-францишкан (масив «Аляска»)
24-26 березня - храм Матері Божої Неустанної Помочі (бульвар Данила Галицького)
26-27 березня – храм Різдва св. Івана Хрестителя (вул. Довженка)
27-28 березня – храм Пресвятої Трійці (вул. Чайковського)
28-29 березня – храм Успіння Пресвятої Богородиці (вул. Князя Острозького)
29-30 березня – храм св. Йосафата (вул. Лучаківського)
30-31 березня - храм Софії Премудрості Божої (вул. Кривоноса)
31 березня - 1 квітня - храм св. Володимира і Ольги (вул. Пилипа Орлика, масив «Дружба»)
1-2 квітня – храм св. Пантелеймона (вул. Бережанська)
2-3 квітня – храм Перенесення мощей св. Миколая (вул. Миру-Карпенка)
3-4 квітня – храм св. Андрія Первозванного (вул. Чернівецька)
4-5 квітня – храм св. Василія Великого (Новий світ)
5 квітня, ввечері, ікону повернуть до собору, де 6 квітня відбудеться урочиста віднова посвяти всього українського народу під покров Матері Божої.
Передавання ікони супроводжуватиметься молитовною хресною ходою вулицями Тернополя.

12 березня, Преподобний Прокопій Декаполіт, сповідник (близько 750).

Преподобний Прокопій Декаполіт, сповідник, народився в країні Декаполітській (тобто Десятиградді), на схід від Галилейського озера. Залишивши суєтний світ, Прокопій прийняв в одній обителі чернечий чин і проводив весь час в молитві та пості. Досвідчений в чернечих подвигах, оздоблений чистотою душевною, він був славний і знаменитий серед подвижників. В цей час почала поширюватись єресь іконоборства. Порушив її нечестивий імператор Лев Ісаврянин, який вважав ікони ідолами, і всіх, що поклоняються їм - ідолопоклонниками.

Преподобний Прокопій разом з іншими ревнителями православ'я повстав проти нечестивої єресі іконоборців; він викрив божевільні міркування єретиків і переміг їх непереможними божественними словесами. Це і накликало на нього гнів і немилість імператора. За його наказом, св. Прокопія схопили і піддали жорстоким мукам: його жорстоко били, стругали тіло його залізними знаряддями і потім кинули в сморідну в'язницю.

У цій похмурій в'язниці преп. Прокопій разом зі святим Василієм, його сподвижником по чернечому життю, мучився до самої смерті імператора Лева Ісаврянина. Коли ж Лев помер, то Прокопій разом з Василієм та іншими святими мучениками, був випущений з в'язниці. Кінець свого життя преподобний Прокопій Декаполіт провів мирно в чернечих подвигах.

У глибокій старості відійшов він в інше життя, щоб бачити Христа вже не на іконах, які він захищав все життя, а лицем до лиця, і щоб отримати від Нього за свою працю страждання велику нагороду на Небесах.

11 березня святителя Порфирія, архієпископа Газького

Святитель Порфирій, архієпископ Газький, народився близько 346 року в Фессалоніках, в Македонії. Батьки його були людьми заможними, і це дозволило святителю Порфирію отримати хорошу освіту. Маючи схильність до чернечого життя, в двадцять п'ять років він залишив батьківщину і відправився до Єгипту, де трудився на горі Нітрійській під керівництвом преподобного Макарія Великого (пам'ять 19 січня). Там він зустрівся з блаженним Ієронімом, що відвідував у той час єгипетські монастирі. І разом з ним вирушив до Єрусалиму на поклоніння святим місцям і Животворчому Хресту Господньому (пам'ять 14 вересня), після чого оселився в пустелі Йорданській для молитовного та постницького подвигу. Там святий Порфирій впав у тяжкий недуг. Для зцілення він вирішив йти до святих місць Єрусалима. Одного разу, коли він у повному розслабленні і забутті лежав біля підніжжя Голгофи, Господь відвідав Свого раба в рятівному сновидінні. Святий Порфирій побачив Ісуса Христа, що зійшов з Хреста і звернувся до нього зі словами: "Прийми це Древо і бережи його". Прокинувшись, він відчув себе здоровим. Слова Спасителя незабаром справдилися: Патріарх Єрусалимський висвятив святого Порфирія в пресвітерський сан і поставив хранителем Чесного Древа Хреста Господнього. У той час святий Порфирій отримав свою частину батьківської спадщини - 4000 золотих монет. Всі їх він роздав потребуючим і на прикрасу храмів Божих.

У 395 році помер єпископ міста Гази (в Палестині). Місцеві християни відправилися в Кесарію до митрополита Іоанна з проханням поставити їм нового єпископа, який міг би протидіяти язичникам, що переважали в їх місті і гнобили християн. Господь вселив митрополиту закликати єрусалимського пресвітера Порфирія. Зі страхом і трепетом прийняв подвижник святительський сан, зі сльозами поклонився Животворчому Древу і відправився для виконання нового послуху.

У Газі він виявив всього три християнські церкви, а язичницьких капищ і ідолів - велику кількість. У той час сталося бездощів'я і велика засуха. Жерці приносили жертви ідолам, але лихо не припинялося. Святитель Порфирій призначив для всіх християн піст, звершив всенічне бдіння і обійшов з хресним ходом все місто. Відразу ж небо вкрилося хмарами, загримів грім і пролився рясний дощ. Бачачи таке чудо, багато язичників вигукували: "Один Христос є Бог Істинний!" Після цієї події до Церкви приєдналися, прийнявши святе Хрещення, 127 чоловіків, 35 жінок і 14 дітей, а незабаром і ще 110 осіб.

Проте язичники як і раніше гнобили християн, усували їх від громадських посад, обтяжували податками. Святитель Порфирій і митрополит Кесарії Іоанн вирушили до Константинополя, щоб просити захисту в імператора. Їх прийняв святитель Іоанн Золтоустий (пам'ять 14 вересня, 27, 30 січня) і надав дієву допомогу.

Святителі Іоанн і Порфирій були представлені імператриці Євдоксії, яка в той час чекала дитину. "Потрудися за нас, - сказали єпископи імператриці, - і Господь пошле тобі сина, який запанує за твого життя". Євдоксія дуже бажала мати сина, бо раніше у неї народжувалися дочки. І дійсно, в імператорському сімействі, по молитві святителів, народився спадкоємець. В 401 році видано указ імператора про руйнування в Газі ідольських капищ і надання християнам привілеїв. Крім того, імператриця дала святителям кошти на побудову нового храму, який був побудований в Газі на місці найголовнішого капища.

Святитель Порфирій до кінця життя повністю затвердив християнство в Газі і абсолютно огородив свою паству від утисків язичників. За молитвами святителя відбувалися численні чудеса і зцілення. Протягом 25 років наставляв архіпастир словесне стадо і преставився в похилому віці, в 420 році.

Святитель Тарасий, архиепископ Константинопольский

Св. Тарасий, светоч Православия, родился в Константинопо­ле в видной семье, члены которой обладали почетным титу­лом патрициев. От отца, известного судьи, он унаследовал понятия о неподкупности и долге защищать слабых и невинов­ных, а от матери — великое благочестие. Окончив полный курс светского образования, он был возведен в ранг консула и стал государственным секретарем (протасикритом) в 780 г., в прав­ление Ирины и ее сына Константина VI. Блистая политиче­скими талантами, он никогда не забывал, что обязан ими Богу.

В это время патриарх Павел IV (780-784), вернувший­ся к Православию от иконоборчества, устрашился запутан­ной ситуации, в которой находилась Константинопольская Церковь. Он отказался от кафедры и удалился во Флорский монастырь. На суровые упреки императрицы-регентши и ее сына он ответил, что не имеет больше сил сражаться, и поре­комендовал им Тарасия в качестве единственного человека, способного восстановить истинную веру и возобновить обще­ние Константинопольской Церкви с другими патриархатами.

Смущенный этим предложением и ссылаясь на то, что он мирянин, Тарасий вначале отказался. Но под давлением государей, сената и собравшегося народа вынужден был под­чиниться. Он, однако, выставил условие — немедленно со­звать Вселенский Собор, который должен положить конец ереси. Двадцать пятого декабря 784 г. он был рукоположен в архиепископа Константинополя.

Подобный светильнику, поставленному на подсвечник Церкви (ср.: Мф 5, 15; Лк 8, 16; 11, 33), св. Тарасий осиял ее све­том своих добродетелей: постом, долгими ночными бдения­ми, посвященными молитве и размышлениям над словом Божиим, делами евангельского милосердия. Подражая Господу, он считал себя слугой всех и каждого, и не переносил, чтобы кто-либо оказывал ему хоть малейшее услужение. Он одевал­ся очень просто и был смиренен во всех поступках. Так, про­поведуя собственным примером, Тарасий боролся с неслыханной роскошью, которой предавался в то время клир.

Милостыню архиепископ раздавал с таким рвением, что получил прозвище Новый Иосиф. По его повелению строи­лись приюты и странноприимные дома, бедные делили с ним его скромные трапезы, нуждавшимся выплачивалось месячное содержание, учет которому велся в специальных папи­русных регистрах. Зимой он сам, облачившись в священни­ческие одежды, раздавал бедным обильную пищу.

Подавая пример добродетельной жизни, он подвигнул многих учеников отказаться от мира и создал для них боль­шой монастырь на левом берегу Босфора, при впадении его в Черное море. Оттуда вышли многие епископы, например, св. Михаил Синадский и св. Феофилакт Никомидийский — столпы возрождавшегося Православия.

Следуя обещанию, патриарх при поддержке государей со­звал великий Собор епископов в Константинополе, в церк­ви Святых Апостолов. Он должен был открыться в авгус­те 786 г. Однако иконоборцы ворвались в церковь и выгнали отцов. Восстание было с трудом подавлено. Тогда Собор пе­ренесли в Никею, где первое заседание состоялось 24 сен­тября 787 г. Св. Тарасий председательствовал, мудро и ав­торитетно вел диспуты, которые привели к осуждению ереси и восстановлению почитания святых икон.

Затем пастырь добрый приложил все усилия, чтобы мягко вернуть еретиков в лоно Святой Церкви, не пугая их слиш­ком суровыми наказаниями. Это вызвало недоверие к нему некоторых особенно строгих студитов: прп. Платона и его племянника прп. Феодора. Он радел также об иско­ренении симонии в среде священства. Патриарх Тарасий сам выступал за внедрение права убежища в церквях: так он за­щитил магистрата, который, украв государственные день­ги, пришел в Святую Софию искать спасения в углу алтаря, а воинов, решивших взять его силой, отлучил.

Когда Константин VI стал единодержавным императором (790), он возомнил себя выше церковных законов и отверг свою супругу Марию Армянскую, чтобы женить­ся на своей служанке Феодоте. Патриарх отказался благо­словить прелюбодейный брак и сурово осудил императора, пригрозив отлучением, если тот будет коснеть во грехе. Раз­гневанный император приказал заключить Тарасия и нико­го к нему не пускать. Законную супругу Константин выну­дил принять схиму, а новый брак благословил склонный к интригам священник Иосиф, эконом Великой Церкви. Суд Божий, однако, не заставил себя ждать — на следую­щий год Константин VI пал жертвой заговора, был ослеп­лен и свергнут с трона.

Св. Тарасий, вновь обретя свободу, отлучил Иосифа, при­мирился со студитами, которые отказывали ему в общении, увлекши в раскол многих верующих. Сохраняя, подобно Ио­ву, спокойствие, душевный мир и сосредоточенность во вся­ких треволнениях, святой патриарх продолжал наставлять на­род укреплять возрожденную веру исполнением заповедей. Церковь наконец обрела мир с приходом императора Ники­фора I (802-811), и св. Тарасий завершил свое дело.

На двадцать второй год патриаршества его постигла тя­желая болезнь, но он не переставал каждый день служить Божественную литургию, опираясь на посох. Когда патри­арх оказался на пороге смерти, можно было видеть, что он ведет страшную битву с бесами, которые старались обви­нить его в мнимых грехах. Чистая совесть перед Богом да­ла ему силы отгонять их рукой, потому что говорить он уже не мог. Когда же в церкви запели: Приклони, Господи, ухо Твое иуслыши мя (Пс 85, 1), его блаженная душа освободи­лась от телесного одеяния и отправилась в Небесные чер­тоги, сопровождаемая стенаниями всего города. Св. Тарасий был похоронен в своем монастыре 25 февраля 806 г. От масла, горевшего в лампаде над его могилой, произо­шло множество чудес.

В 820 г. император Лев Армянин, пять лет поддерживав­ший иконоборцев и жестоко преследовавший православных, увидел во сне суровый лик св. Тарасия, который приказывал некоему Михаилу пронзить императора мечом. И действительно, через шесть дней Лев был убит Михаилом Травлом, который захватил власть.

Перше і друге віднайдення голови Іоанна Предтечі

9 березня Православна Церква відзначає перше і друге віднайдення голови Іоанна Предтечі. З церковної історії відомо про три віднайдення голови святого Іоанна Предтечі. Перше відбулося в IV столітті, друге - у V столітті, а третє - в IX столітті. Ці події відзначені святковими датами в святцях: 9 березня - перше і друге віднайдння, а 7 червня - третє віднайдення.

Святий Іоанн Хреститель (Предтеча) або «посланець» Христа, який передбачив його прихід, самий шанований святий після Діви Марії, був обезголовлений через підступи іудейської царівни Іродіади та її дочки Соломії.

Після того як Іоанн Предтеча хрестив Ісуса, він був кинутий у темницю Іродом Антипою, правителем Галілеї, оскільки викривав Ірода у співжитті з Іродіадою - дружиною свого брата, та ще при живій законній дружині.

Якось прийшла дочка Іродіади Саломія та й танцювала на бенкеті Ірода, чим викликала захоплення гостей. Захмелівши, Ірод присягнув виконати будь-яке її бажання. І вона, за порадою матері, негайно зажадала подати на блюді голову Іоанна. Ірода миттю полонив сум, адже він і сам вважав Іоанна Хрестителя пророком і прислухався до нього. Знав він, що і народ любив Предтечу. Але гордість не дозволила йому порушити клятву, дану при безлічі вельмож і пророку відрубали голову.

За переказами, суд Божий відбувся над Іродом, Іродіадою і Саломією ще за життя. Саломія, переходячи взимку річку Сікоріс (північний схід Іспанії), по шию провалилася під лід, який зімкнувся над її плечима, і вона, немов танцюючи на тому злощасному бенкеті, борсалася у холодній воді. Так тривало, доки тонкий лід не перерізав її шию. Її тіло віднесло течією, а голову принесли Іроду з Іродіадою, як колись принесли їм голову Предтечі.

Після усікновення голови Пророка, Предтечі і Хрестителя Господнього Іоанна, тіло його було поховано учнями в самарійському місті Севастії, а чесна голова прихована Іродіадою в безчесному місці. Благочестива Іоанна, дружина царського урядника Худзи (про неї згадує святий євангеліст Лука - Євангеліє від Луки 8:3), таємно взяла святу голову, поклала її у посудину і поховала на горі Оливній - в одному з маєтків Ірода. Через багато років маєток цей перейшов у володіння благочестивому вельможі Інокентію, який став будувати там церкву. Коли копали рів для фундаменту, була знайдена посудина із чесною головою Іоанна Хрестителя. Інокентій дізнався про велич святині за колишніми від неї благодатними ознаками. Так сталося Перше віднайдення голови Іоанна Предтечі. Інокентій зберігав її з великим благоговінням, але перед своєю смертю, боячись, як би святиня не була зганьблена невірними, він знову приховав її в тому самому місці, де знайшов. Після смерті його церква прийшла в запустіння і зруйнувалася.

У дні рівноапостольного царя Костянтина Великого (+ 337), коли християнська віра стала процвітати, двом ченцям, які прийшли до Єрусалиму на поклоніння святим місцям, двічі з'явився сам святий Предтеча і відкрив місце знаходження своєї чесної голови. Іноки відрили святиню і, поклавши її у мішок з верблюжої вовни, пішли до себе додому. По дорозі вони зустріли незнайомого гончаря і дали йому нести дорогоцінну ношу. Не знаючи, що саме він несе, гончар спокійно продовжував путь, Але йому з'явився сам Святий Предтеча і велів бігти від недбайливих і ледачих іноків разом з тим, що було у нього в руках. Гончар сховався від ченців і вдома з почестю зберігав чесну главу. Перед смертю він запечатав її у водоносну посудину і передав сестрі. З тих пір чесна голова була спадкоємно збережена благоговійними християнами, поки її володарем не став священик Євстафій, заражений аріанської єрессю. Він спокусив безліч недужих, котрі зцілилися від святої голови, приписуючи благодать єретицтву. Коли його блюзнірство відкрилося, він був змушений тікати. Закопавши святиню в печері, біля Емесси, єретик розраховував згодом повернутися і знову оволодіти нею для розповсюдження псевдовчення. Але Бог не допустив цього. У печері оселилися благочестиві ченці, а потім на цьому місці виник монастир. У 452 р. архімандриту цієї обителі Маркеллу святий Іоанн Хреститель у баченні вказав місце приховання своєї голови. Це віднайдення стало святкуватися як друге. Святиня була перенесена до Емессу, а потім до Константинополя.

Святий Полікарп зі Смирни

          Серед мучеників ранньої Церкви св. Полікарп, єпископ Смирни,  вирізняється і запам’ятовується кількома моментами. По-перше, описання його мучеництва є першим відомим на сьогодні записом такого роду, першим історичним документом. По-друге, саме св. Полікарпові належить кілька прекрасно сформульованих фраз, які стали основою для багатьох подальших розбудов віри. Він визначив суть праведності як «любити те, що любить Господь наш Ісус Христос». Він сказав, що Бог – це «єдиний суддя, який любить своїх підсудних».

          Згідно зі св. Іринеєм, Полікарп був учнем св. Апостола Йоана, і той поставив його єпископом у Смирні (сьогодні – Ізмір). Він зустрічався зі св. Ігнатієм Антіохійським, який потім надіслав Полікарпові та його спільноті листа, називаючи єпископа «добрим пастирем, незламним у вірі, атлетом Христа». Про доброту пастиря свідчить запис мучеництва, де згадується, як вірні прощалися з єпископом, плачучи на його грудях. Про мужність же свідчать слова самого св. Полікарпа.

          То був 156 рік. Єпископ Смирни повернувся з Рима, де обговорював із Папою Анікетом дату святкування Пасхи, яка тоді ще не була однозначно встановлена. Проконсул (місцевий правитель) Стацій Кондрат зажадав від Полікарпа проклясти Христа. Справа діялася на арені, під час язичницьких свят, натовп чекав розваг. «Вісімдесят шість років служу Йому, і Він не зробив мені нічого поганого, – відповів св. Полікарп. – Як же я можу проклясти свого Царя і Спасителя?» Вогнище, на якому св. Полікарпа збиралися спалити живцем, не хотіло горіти. На погрози святий відповів проконсулові: «Вогнем погрожуєш, що палає мить і швидко згасне, бо не знаєш вогню суду, який настане, і кари вічної». Тоді мученика вбито кинджалом.

          В іконографії зображується в єпископському вбранні або з пальмовою гілкою мученика в руці. Пам’ять 7 березня.

Ми постимо не для того, щоби схуднути чи зекономити гроші

Роздуми над Словом Божим на п'ятницю після Попільної середи

У першу п’ятницю Великого Посту зустрічаємося з Божим Словом, що пояснює нам поняття посту, особливо перше читання. Тоді, у давні часи, як і сьогодні, вважалося, що відречення від їжі — це особиста справа людини зі своїм Богом. До чого тут інші люди? А Бог повертає нас на землю, до конкретики нашого життя. Не можна шукати якоїсь духовної досконалості (піст, молитва, милостиня) забуваючи про людей, отих, що біля тебе. Духовне життя — дуже конкретне, втілене. Провіряється конкретними мірилами. У часі Великого Посту необхідно пам’ятати про знедолених, поневолених, потребуючих. Ми не постимо, щоб скинути вагу чи щоб зекономити гроші. Це єднання з Ісусом, який саме цього дня помер за наші гріхи. А гроші, заощаджені на їжі, не затримуємо для себе, а віддаємо тим, які їх потребують більше.

Молитва: Господи Ісусе Христе, віддали спокусу духовної досконалості, відірваної від моїх ближніх, від мого щоденного життя. Навчи постити не лише тілесно. Відкрий мені очі, щоб я побачив сьогодні тих, хто потребує моєї допомоги — і матеріальної, і духовної.

Фраза для запам’ятання й молитви на день: «Омий мене від мого беззаконня і від мого гріха мене очисти».

7 березня - віднайдення чесних мощей святих мучеників у Євгенії

Цього дня Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам’яті  віднайдення чесних мощей святих мучеників, що в Євгенії.

У часи нечестивих царів римських багато гонінь на християн було, і без числа Імени Ісуса Христа ісповідників і мучеників різними смертями убивали. Тіла їхні святі без поховання на поїдання звірам і птахам кидали, таємно вірні їх викрадали і в таємних місцях, у домах або вертоградах, ховали чесно. Таким чином і в Євгенійських поселеннях поховано було багато мощей святих мучеників, що за Христа постраждали. І невідомо про них було багато років. Коли ж еллінське нечестя минулося і кати з шумом загинули, християнські царі прийняли скіпетри і просвітилися світлом вселенської святої віри, і Церква Христова була в тиші глибокій, тоді і святі євгеніївських мучеників мощі з надр землі, наче світильники з-під споду, божественною з'явою чудесно себе показали.

На тому, де поховані були, місці почали подаватися різні зцілення хворим, бо так Бог захотів, щоб явлені і прославлені були раби Його. Прийшов же туди святитель із причтом церковним і, розкопавши те місце, знайшов багато мощей святих мучеників, їхні ж імена Сам Господь лише знає, Який написав їх у Книзі Життя на Небесах. Були ж ті мощі святі цілі й нетлінні, бо сповнилося на них Писання: "Береже Господь всі кості їхні, і ні одна з них не роздробиться". Ще ж і пахощі великі видавали і чудодіяли, всілякі зцілювали недуги і духів лукавих з людей проганяли. І перенесені були славно в церкву незчисленним вірного люду собором, із псалмами і піснями. Після цього було откровення одному клирикові — Миколаю Каліграфу, мужеві добродійному, — що з-серед багатьох тих мученичих мощей, у Євгенії знайдених, є мощі святого Андроника, одного із сімдесятьох апостолів, і Юнія, помічника його, їх же святий апостол Павло у Посланні до римлян згадує, кажучи: "Вітайте Андроника, й Юнія, родичів моїх і співв'язнів моїх, що славні вони між апостолами".