www.zarvanycia.cc.ua 16 вересня - святого мученика Антима і тих, що з ним; святого Теоктиста

Місто Никомідія було батьківщиною святого Антима, де в молодих літах виявилися звичаї досконалого мужа, що з цвітом своєї юності приносили зрілий плід незлобивості; виростаючи тілом, вкупі ріс він і духом.

У вік же добрий прийшовши, перевищив усіх чеснотами, і в ті літа природні, коли, ніби плевела пшениці, в людині звичайно виходять наяву пристрасті, він тоді взяв образ безпристрастя. Плоть його була умертвленна, дух смиренний, викорінена заздрість, люті в ньому ані сліду не було, гніву ані чутно ніколи, лінивство прогнане, об'їданню із п'янстом не лишалось у нього місця, тільки повстримність у всьому, любов до всіх, мир з усіма, добророзум'я посеред усіх, дбання його про славу Божу з'являлося перед усіма.

Так він жив і через таке добродійне життя достойний собі священичий чин дістав, в якому дбав про богомисленні молитви та корисні труди, словом та ділом навчав усіх спасительній путі.

Коли ж помер пастир святий Никомідійської Церкви Кирило, на престола Антима возведено; його ж обрання як достойне засвідчено було із висоти, бо в час хіротонисання небесне заблискотіло світло і певний божественний голос почувся.

Прийнявши ж правління Никомідійської Церкви, як добрий кормчий посеред великих хвиль, оберігав цілий корабель од потоплення, адже багато християн у морі бувають потоплені за Христа, однак не поринули в води злочестя, не потопила їх буря ідолопоклонства, не пожерла їх глибина підспуднього пекла, але в тихому, безбуремному пристановищі небесному знайшлися за наставленням та управлінням Антима, пастиря свого.

Той добрий пастир мало не все своє стадо у вінцях мученичих привів Богові. Велике-бо гоніння на християн упало від ідолопоклонників по всьому східному краю, а найбільше в Никомідії, в якій жили тоді злочестиві царі Діоклитіян та Максиміян, повчав святий і укріпляв усіх до мученицького подвигу.

"Тепер, - каже, - належить нам себе, християн, з'явити, тепер подвигу час, тепер хто воїн Ісуса Христа - хай стане доблесно до боріння! Тут нам випадає мало постраждати за Христа, який вельми багато за нас страждав, тут його виповімо перед людьми - хай там він про нас виповість перед Отцем своїм, що на небесах. Тут його перед людьми прославимо, хай там він нас прославить перед ангелами своїми. Прославимо ж Бога в тілах наших, що віддали себе на рани. Умремо тимчасово, щоб жити нам вічно, не побоїмося мучителів, що вбивають; хоча і вб'ють нас, але блаженного життя нашого будуть винуватці. Голову усічену правиця подвигоположника нашого вінцем нетлінним увінчає, роздроблені члени тіла просвітяться, як сонце, у царстві Його, рани нанесені вічне примножать нам воздаяння; крові обагрення заведе нас у світлицю Жениха небесного: станем-бо до крові, будем видовищем ангелам та людям".

Такими й подібними цими словами укріплював святий стадо своє, через що багато вірних дерзновенно самі себе віддали на гіркі муки за солодкого Ісуса, Господа свого. Дехто із тепліших вірою; дбаючи про Бога, таке виказав дерзновення: коли царське повеління, що вийшло на забиття християн, на хартії писане, було серед міста Никомідійського прочитано і до стіни на видовищнім місці пригвожджено, він перед усіма почав сповідувати Христа і повеління те зі стіни здер і розірвав, велеголосно ганячи злочестя - і він першим з'явився в Никомідії мучеником.

Після цього багато вельмож і начальних слуг дому царського почали сповідувати Христа явно, виказуючи себе християнами, такий був Доротей, Мардоній, і Мигдоній, і Петро, Індис та Горгоній із іншою численною дружиною, що подавали себе на мучення за Христа, з-поміж них-бо немало погубили мучителі всілякими смертями.

У той час у важкій скорботі християнам така річ сталася: невідомо від чого загорілися палати царські, і велика частина їхня згоріла: це злочестиві на християн звалили, кажучи: християни, мовляв, із ненависті запалили. Тоді вельми розпалилася ярість царська, і він більше за лева зарикав, пожираючи християн, їх-бо великі громади було мечами посічено, інших на вогні палено, та й самі з вірних численні мужі та жінки, бачачи нанесену іншим та собі також неминучу смерть, божественною любов'ю загорілися так, що, ніби в прохолодне місце, у вогонь себе вкидали. Інших, безліч народу християнського мучителями було зв'язано і в лодії всаджено, і в глибині морській потоплено. І не тільки живих, але і мертвих мучеників тіла, чесно похованих, неприборкана царська ярість наказала із землі викопувати і в море кидати - аби не пошановувались од християн, які залишаться.

Таке велике було гоніння; тоді передусім святого Антима, як вівцю на заколення, шукали були - хотіли-бо вовки спершу пастиря розтерзати, а тоді стадо пожерти. Але Божий промисел і покрова заховували його в одному селі, що звалося Семана, щоб спершу овець своїх словесних послав Богу, а по тому й сам прийшов, позначивши Никомидійської Церкви віру пролитям своєї крові. Тоді і святих мучеників дві тисячі в церкві в день Різдва Христового спалено, а решту стада його в темницю зачинено, їх –бо святий частими писаннями своїми, що таємно до них посилалися, навчав і утверджував, хоч і не був із ними тілом, віддалений-бо був за Божим повелінням на певний час, духом же в темницях із ними перебував, писаннями своїми харч духовний подаючи: вівці явно, а пастир таємно із вовками боролися. І ховався святий не тому, що мук боявся, а щоб і ученням, і молитвою найслабших ствердити, найкволіших укріпити, а з боязливих дерзновенних сотворити, доки всіх подасть Христові: тоді й себе віддасть на тії ж муки.

Його утвердженням один із вірних, на ім'я Зенон, заняттям воїн, перед усіма царя Максиміяна викрив у злочесті. Був-бо в Никомідії, поблизу видовищного місця, храм язичницької богині Церери, яку вельми там шанували. Тій богині якось Максиміян зі своїм воїнством та всім народом велику приносив жертву, поклоняючись ідолові. В час же того богомерзького свята Зенон, ставши на високому місці, гучним голосом заговорив до царя: "Зваблюєшся, о царю, поклоняючись бездушному каменю та німому дереву, а це є зваба бісівська, що веде своїх поклонників до пагуби. Пізнай, о Максиміяне, і ті свої очі тілесні, а заразом і внутрішні, до небес поверни і від пресвітлого того творіння пізнай Творителя, який Творець, пізнай од живого, навчися цього шанувати Бога, що доброзволить не в крові заколюваних і в смердючому димі палених тварин, але в чистих душах і в чистому розумного творіння серці".

Це почувши, Максиміян звелів, піймавши його, камінням у лице та вуста бити за таке дерзновення, до царя казане. Вибили йому й зуби, понівечили й вид його, стерли язика, що Христа сповідував; нарешті ледве живого вивели із міста і відсікли за царевим повелінням святу його голову.

У той час святий Антим од свого, де переховувався, місця, послав диякона зі своїми письменами до Доротея, котрий сидів у темниці, і до всіх, що з ним ув'язненні були Христа ради, побуджуючи їх до терпіння - хай помруть за спільного життєдавця Господа, веселячись. Цього диякона піймали погани й поставили Максиміяну-царю із письменами святого Антима, посланими до і мучеників. Це взяв цар і прочитав, і знайшов, що те написане було йому недогідне, а там від святого написано люб'язне цілування, дбале співчуття, отецький наказ, пастирське учення, святительське благословення, укріплення до подвигу мученицького та ідолів попертя. На все це роз'ярився цар, повелів усіх вивести з темниці та поставити на свій суд. На них-бо оком гордим та лицем звіриним воззрівши, вельми їм докорив. Відтак повелів прочитати послання Антимове на докір та викриття їхнє. "Цього ви чоловіка, - каже, - лихого звабним байкам вірите і його розпутного вчення слухаєте, а не повеління царського". Вони-бо читане послання слухаючи і диякона Антимового бачачи, вельми раділи, і сльози від радості ронили; диякона, що віддалік стояв, вітали зором світлим, лицем радісним і головою схиленою, чуті ж слова святого Антима, що читалися їм у докір, складали у серці своєму. Тоді цар рече до диякона: "Скажи нам, звідкіля прийшов ти, хто дав тобі ці послання, що розбещують народ, і де ховається той, що послав тебе?" Диякон же розтулив вуста, благодаті повні, і почав мовляти таке: "Той, що послання ці посилає, пастир є, відстоїть же далеко від стада, письменами повчає його й побуджує до благочестя тим більше, що чує нахід численних вовків на словесне стадо, отож велеголосно звіщає вівцям, що мають творити. Звіщає-бо від найпершого пастиря такі слова: "І не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може". Це я послання цьому Христовому стаду приношу й кажу, а де він є тепер, не повім, велике-бо було б безум'я, щоб став я зрадником пастиря мого; від нього велика приймається користь, що і без мого щодо нього звіщання скоро явлена буде. Не може-бо місто сховатися, на верхівці гори стоячи.

Цими дерзновенними словами розгніваний, мучитель засудив святого диякона на смерть, було ж ім я йому Теофіл.

Спершу-бо солодкомовного його язика відрізали, тоді камінням побивали і, стрілами разячи його, убили. По тому поставлених судові мучеників повелів по-різному погубити: святому Доротею голову відсікти, І Марденія вогнем спалити, Мигдонія живого у рів стягти і засипати землею, Горгонія ж, і Індиса, і Петра, жорнового каменя на шию повісивши, в море кинути, і всіх інших численними заморити смертями, тож різними смертними дорогами всі до єдиного Бога вийшли; їх-бо одна дівиця, на ім'я Домна, поховала. Про те довідавшись, злочестиві мечем її вбили, коли молилася над мощами святих. У той час і Євтимій, що вченням своїм багатьох привів до сповідання Христа та мученичеського подвигу, там-таки в Никомідії, після різних мук прийняв кончину від меча. Так само після багатьох прийшов час і святому Антиму постраждати за свідчення Ісус Христове.

Ховався він у вищеназваному селі Семані і таємно слово Боже сіяв і віру у Христа Господа примножував. Довідався про нього Максиміян, і тоді двадцять кінних воїнів послав впіймати його. Вони-бо досягли того села, зустріли святого Антима і його самого про нього запитують: "Де перебуває Антим, учитель християнський?" Він же взяв і веде їх у хоромину свою, кажучи: "Повім про Антима і дам його в руки ваші, тільки спочиньте трохи з дороги". Подав їм їжу і сотворив їм, як міг, прийняття, пригостивши їх люб'язно. Тоді явив себе, що це він Антим: Я є, - каже, - той, кого ви шукаєте, беріть мене і ведіть до того, що послав вас". Почувши це, воїни здивувалися і, соромлячись дивитись на чесні сивини його, бачачи люб'язне прийняття та пригощення від нього подане, гадали, що не на добро життя цього неповинного й доброго чоловіка мають привести до мучителя, а на останнє зло і звісну по лютих муках смерть. Отож їм стало жалісно й соромно перед лицем Антимовим, тому сказали святому: "Не візьмемо тебе з собою, але радимо тобі сховатися, нам же доведеться сказати перед Максиміяном, що всюди охрест Никомідії шукали Антима і не знайшли'.

Бережучи ж дбало заповіді Господні, Антим навчав їх говорити правду, не бажаючи, аби через нього брехали, до того ж і бажаючи за Христа померти, пішов із ними. Йдучи вкупі, говорив їм слово Боже, навчаючи їх вірі в Господа нашого Ісуса Христа, і не марно впало сіяного слова сім'я, але на добру втрапило землю, вкоренилося-бо в серця їхні, зійшло і виросло у звершення віри.

Коли ж прийшли до ріки, сотворив про них молитву і хрестив у ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа. І знову рушив у дорогу з душекорисною бесідою, доки не досягли міста. Коли ж увійшов до міста Антим, звіщення було пронього Максиміяну - той-бо повелів поставити його перед собою зв'язаного.

Став отож святий перед мучителем, маючи зв'язані позаду руки - так-бо випало заради правди перед судилищем нечестивих, немов злодію, стати-вв'язаним; розум же вільний перед небом мав, сподіваючись звідтіля допомоги. Повелів-бо мучитель усі знаряддя до мук приготовані покласти, бажаючи спершу виглядом їхнім застрашити Антима; хай, побачивши їх, пізнає, як страждатиме і, злякавшись, прихилиться до волі царської.

Тоді почав питати його, кажучи: "Чи ти це Антим, що помиляється щодо одного простого чоловіка, званого Христом, що повів за собою в тій-таки облуді й народ простий, зваблюючи їх та розбещуючи, щоб противилися царському нашому повелінню, боги ж наші безчисленною лайкою ганячи й дорікаючи їм?" Він же однако, посміявся і на покладене знаряддя, і на мучителеві слова, кажучи: "Знай, о царю, що не відповідав би і трохи на це твоє запитання, коли б не радив мені божественний апостол, навчаючи нас завжди готовими бути "на відповідь кожному, хто в вас запитає рахунку про надію, що в вас" обіцяв-бо нам Бог дати "мову та мудрість, що не можуть противитись чи суперечити їй всі противники наші". Та ж бо я спершу над ідолами вашими, що ви їх богами називаєте, сміявся, тепер же сміюся великому безум'ю твоєму, що сподівався ти відторгнути мене від Творця мого, що й тебе, невдячне створіння, пошанував своїм образом. Навіщо мене на свій суд прив'язаним ти привів і знаряддя мук перед очі мені поклав - чи хочеш цим застрашити мене, щоб злякався, покоряючись безбожному велінню твоєму? Але не зможеш тим застрашити того, хто сам померти по Господі моїм прагне. Пропонуй це тим, що є малодушні й боязливі, їм-бо життя тимчасове є великою втіхою, життя ж тимчасового позбавлення їм є великою мукою - тих, а не мене страши цим. Мені-бо це тлінне тіло і тимчасове життя є наче важкі вузи та темниця, що не дають душі моїй перейти до бажаного Бога. Твоя ж погроза, кара та муки приємніші мені більше всіляких солодощів, бо ведуть по собі смерть, яка надійде. Тож, коли мене від тілесних увільнить пут, пошле мене туди, де є все моє бажання".

Коли це сказав святий, повелів мучитель каменем у шию бити його. Він же вдячно це прийняв, як початок страждання по Христі та вінців основу, більших ран бажав, жадаючи ліпшого воздаяння прийняти, інколи сміючись і лаючи мучителя, інколи розлютовуючи його: хай повелить більшими мучити ранами, повторюючи пророче слово: "Боги, - каже, - що неба і землі не сотворили, нехай погибнуть".

Ті слова в серце мучителя проникли і повелів розпеченими залізними шпицями провертіти ноги йому, але та мука була веселощами святому: радів-бо, хвалячи Бога, що сподобив його таке витерпіти в імені Ісус Христовім. Також повелів Максиміян покласти на землі череп'я гостре і киненого на них голого страждальця жорстоко бити палицею, хай подвійний біль серце його переходить: згори від биття палицею, а внизу від гостроти череп'я. Він і тоді не відчаювався своєї над мучителем перемоги, співаючи це: "Дякую тобі, Господи, царю віків, "ти ж для бою мене підперезуєш силою, підкоряєш мені тих, хто повстають на мене, повернув ти до мене плечима моїх ворогів, і понищу ненависників я своїх".

Потім іншу мучитель винайшов муку: чоботи мідяні розпік і наклав на ноги його, але якась божественна благодать з висоти отінила страждальця, укріплюючи його в а муках, і почув голос, що обіцяв йому невзабарі вінця і творив веселощі серцю його, отож од божественної тієї втіхи почав наяву не зважати на муку, а ніби зовсім ніякого не терпів болю, всміхався лицем, веселячись.

Мучитель же, бачачи це, дивувавсь і сказав, що волхвом він є і певним чарівництвом перемагає силу палючого вогню. Запитав про причину, чому веселиться, в такій муці перебуваючи? Він же каже: "Через те я радію, що оці муки є мені сподіванкою звісних обіцяних благ. Незабаром перемогти маю марну, надуту твою гординю і викажу, що боги твої сил людських набагато слабші, що маєш каятися про злобу свою навіки, але даремно, і не раніше від життя свого одійдеш, доки у вічну не засудишся погибель".

Святі мученики та їхні подвиги, розповіді та новини:
http://www.zarvanycia.cc.ua/

Зарваниця в соціальних мережах:
http://vk.com/zarvanycia ,
https://www.facebook.com/zarvanycia.net ,
http://www.odnoklassniki.ru/profile/533438398557 ,
https://twitter.com/Zarvanycia ,
http://blog.i.ua/user/6200557/ ,
https://www.youtube.com/embed/riVYTCzDtVc

www.zarvanycia.cc.ua Святитель Іоанн (Іван) Златоуст (Златоустий)

Святитель Іоанн (Іван) Златоуст (Златоустий), архієпископ Константинопольський – один з трьох Вселенських святителів, разом зі святителями Василем Великим і Григорієм Богословом . Народився в Антіохії близько 347 року, в сім’ї военоначальника. Його батько, Секунд, помер незабаром після народження сина, мати, Анфуса, не стала більше виходити заміж і віддала всі сили вихованню Іоанна .

Юнак навчався у кращих філософів і риториків, рано звернувся до поглибленого вивчення Святого Письма та молитовного споглядання. Святитель Мелетій, єпископ Антіохійський (пам’ять 12 лютого) , котрий покохав Іоанна як сина, наставив його у вірі та в 367 році хрестив. Через три роки святий Іван був поставлений у читця .

Після того , як святитель Мелетій був відправлений на заслання імператором Валентом, в 372 році , святий Іоанн спільно з Феодором (згодом – єпископом Мопсуестським) вчився у досвідчених наставників подвижницького життя , пресвітерів Флавіана і Діодора Тарсійского. Коли померла мати святого Іоанна, він прийняв чернецтво, яке називав «істинною філософією».

Незабаром святого Іоанна визнали гідним кандидатом для заняття єпископської кафедри. Однак він з смирення ухилився від архієрейського сану. У цей час святий Іван написав «Шість слів про священство» – велике творіння православного пастирського Богослов’я .

Чотири роки провів святий в працях пустельницького проживання, написавши «Проти озброюють на шукають чернецтва » і «Порівняння влади , багатства і переваг царських з істинним і християнським любомудрием чернечого життя».

Два роки святий дотримувався повне безмовність, перебуваючи у відокремленій печері. Для відновлення здоров’я святий Іван повинен був повернутися в Антіохію. У 381 році єпископ Мелетій Антіохійскнй присвятив його у сан диякона . Наступні роки були присвячені створенню нових богословських творінь: «Про провидіння», «Книга про дівоцтво», «До молодої вдови» (два слова) , «Книга про святого Вавила і проти Юліана і язичників ».

У 386 році святий Іоанн був хіротонізований єпископом Антіохійським Флавіаном у пресвітера. На нього поклали обов’язок проповідувати Слово Боже. Святий Іоанн виявився блискучим проповідником , і за рідкісний дар богонатхненного слова отримав від пастви найменування «Златоуст». Дванадцять років святий, при скупченні народу, зазвичай двічі на тиждень, а іноді щодня, проповідував у храмі, потрясаючи серця слухачів.

У пастирській ревності для найкращого засвоєння християнами Священного Писання святий Іван звернувся до герменевтики – науки про тлумачення Слова Божого. Він написав тлумачення на багато книг Священного Писання (Буття, Псалтир, Євангелія від Матвія і Іоанна, Послання апостола Павла) і безліч бесід на окремі біблійні тексти, а також повчання на свята, в похвалу святих і слова апологетичні (проти аномеев, іудействуючих і язичників). Святий Іоанн як пресвітер ревно виконував заповідь піклування про бідних: при ньому Антиохійська Церква живила кожен день до 3000 дів і вдовиць, не рахуючи ув’язнених, подорожніх і хворих. Слава чудового пастиря і проповідника зростала.

У 397 році, після кончини Константинопольського архієпископа Нектарія, святий Іоанн Златоуст був викликаний із Антіохії для посадження на Константинопольську кафедру. У столиці святий архіпастир не міг проповідувати так часто, як в Антіохії. Безліч справ чекало вирішення святителя, він почав з головного – з духовного вдосконалення священства. І тут кращим прикладом був він сам. Засоби, які призначалися для архієпископа, святий звернув на утримання кількох лікарень і двох готелів для прочан. Архіпастир задовольнявся мізерною їжею, відмовлявся від запрошення на обіди. Ревнощі святителя до утвердження християнської віри поширювалася не тільки на мешканців Константинополя, а й на Фракію, включаючи слов’ян і готів, Малу Азію і Понтійску область. Святий Іоанн направляв ревних місіонерів в Фінікію, Персію, до скіфів, писав послання до Сирії, щоб повернути Церкві маркіонітов, і домігся цього. Багато праць поклав святитель на влаштовування благоліпного Богослужіння: склав чин Літургії, ввів антифон спів за всеношною, написав кілька молитов чину Єлеопомазання.

Розбещеність столичних звичаїв, особливо імператорського двору , знайшла в особі святителя безстороннього викривача . Коли імператриця Євдоксія, дружина імператора Аркадія (395-408 ), розпорядилася про конфіскацію власності у вдови і дітей опального вельможі, святий став на їх захист. Горда імператриця не поступиться і затамувала гнів на архіпастиря. Ненависть Євдоксії до святителя розгорілася з новою силою , коли недоброзичливці сказали їй , ніби святитель у своєму повчанні про суєтних жінках мав на увазі її. Суд постановив позбавити влади святого Іоанна і за образу імператриці стратити. Імператор Аркадій замінив страту вигнанням. У храмі юрмився збуджений народ, який вирішив захищати свого пастиря. Святитель, щоб уникнути хвилювань, сам віддав себе в руки влади. Тієї ж ночі в Константинополі стався землетрус. Перелякана Євдоксія просила імператора терміново повернути святого і негайно послала лист вигнаному пастирю, благаючи його повернутися .

Але вже через два місяці новий донос пробудив гнів Євдоксії. У березні 404 року відбувся неправедний собор, який постановив вигнати святого Івана. Під час вигнання його зі столиці, пожежа перетворила на попіл будівлю сенату, почались спустошливі набіги варварів, а в жовтні 404 року померла Євдоксія. Навіть язичники бачили в цих подіях Небесне покарання за неправедне осудження угодника Божого.

Перебуваючи у Вірменії, святитель Іоанн намагався зміцнити своїх духовних чад. У численних листах (їх збереглося 245 ) єпископам Азії, Африки, Європи і своїм друзям у Константинополі, він утішав страждаючих, наставляв і підтримував своїх прихильників. Взимку 406 року святий був прикутий до ліжка хворобою. Але вороги його не заспокоїлися. Зі столиці прийшов наказ перевести його в глухе місце Пітнус (Піцунду, в Абхазії). Виснажений хворобами святитель у супроводі конвою три місяці в дощ і спеку здійснював свій останній перехід. У Команах сили залишили його. У склепу святого Василіска (+ бл. 308, пам’ять 22 травня) , втішений явищем мученика («Не сумуй, брат Іоанн ! Завтра ми будемо разом»), причастившись Святих Таїн, вселенський святитель зі словами «Слава Богу за все! » Відійшов до Господу 14 вересня (27 вересня за новим стилем) 407 року. Крім 14 (27 вересня) Свята церква шанує дні пам’яті Іоанна Златоуста 27 січня (9 лютого за новим стилем), в день перенесення мощей, і 13 ( 26 за новим стилем) листопада. Цікаво, що Святитель Іоанн Златоуст помер 14 вересня 407 року, але, заради свята Воздвиження Животворящого Хреста Господня , пам’ять святителя перенесена на 13 листопада. Ну і, безумовно , також Іоанн Златоуст особливо шанується 30 січня (12 лютого по новому стилю) в день пам’яті Трьох Вселенських святителів – разом зі святителями Василем Великим і Григорієм Богословом .

Святитель Іоанн Златоуст був похований в Команах. У 438 році Прокл, Патріарх Константинопольський (434-447 ), здійснюючи Богослужіння в храмі святої Софії, виголосив похвальне слово пам’яті свого великого вчителя, в якому порівнював святителя Іоанна Златоуста зі святим Іоанном, Предтечею Господнім, проповідувавшим покаяння і також потерпілим за викриття пороків. Народ , що горів любов’ю до святителя Іоанна Златоуста, не давши Патріарху докінчити свого слова, почав одностайно просити його звернутися до імператора з проханням про перенесення святих мощей святителя з Коман до Константинополя. Святитель Прокл відправився до царя Феодосія II (408-450 ) і від імені Церкви і народу просив його про це. Імператор погодився і відправив у Комани особливих посланників зі срібною ракою, щоб з пошаною перевезти святі мощі. Жителі Коман глибоко сумували про те, що їх позбавляють великого скарбу, але не могли противитися царським указам. Коли ж імператорські посланці приступили до труни святителя Іоанна, вони не змогли взяти його мощі. Тоді імператор, в каятті, написав послання святителю, просячи у нього пробачення за себе і за свою матір Євдоксію. Послання це прочитали біля гробу святителя Іоанна, поклали на нього і вчинили всенічне бдіння. Потім приступили до гробниці, легко підняли мощі і внесли на корабель (гробниця святителя Іоанна залишилася в Команах, поблизу Піцунди).

Тоді ж відбулося зцілення убогої людини, яка приклалась до покрову від гробу святого. Після прибуття мощей святителя Іоанна в Константинополь, 27 січня 438 року все місто на чолі з Патріархом Проклом, імператором Феодосієм, з усім його синклітом і безліччю народу вийшло назустріч. Численні клірики зі свічками, кадилами і хоругвами взяли срібну раку і з співами внесли її до церкви святої мучениці Ірини. Коли Патріарх Прокл відкрив труну, тіло святителя Іоанна виявилося нетлінним, від нього йшли пахощі. Припавши до гробу, імператор Феодосій II зі сльозами просив святителя пробачити його матір. Народ не відходив від раки весь день і всю ніч . На ранок мощі святого були віднесені в соборну церкву Святих Апостолів. Коли раку була поставлена на патріаршому престолі, весь народ єдиними вустами вигукнув:«Прийми престол свій, отче», – і Патріарх Прокл з багатьма, що стояли біля раки, побачили, як святитель Іоанн відкрив свої уста й вимовив «Мир всім!»

У IX столітті Йосип піснописець, Косма Вестітор та інші написали піснеспіви на честь перенесення мощей святителя Іоанна Златоуста, які й понині співаються Церквою в спогад цієї події.

Новити, розповіді та життя святих:
http://www.zarvanycia.cc.ua/

Зарваниця в соціальних мережах:
http://vk.com/zarvanycia ,
https://www.facebook.com/zarvanycia.net ,
http://www.odnoklassniki.ru/profile/533438398557 ,
https://twitter.com/Zarvanycia ,
http://blog.i.ua/user/6200557/ ,
https://www.youtube.com/embed/RN0X3_n-XCw

www.zarvanycia.cc.ua Притча про весільний бенкет

Всі ми покликані до Царства Божого, яке, за словом Спасителя, подібне до весільного бенкету. В Євангельській притчі, яка читається у цю неділю (Мф XXII, 1-14), нам слід розуміти, що цар, який зробив весілля своєму синові - це Бог Отець, Творець неба і землі. Царський син - це Єдинородний Його Син Ісус Христос, а наречена - Церква, що об’єднує всіх вірних.

Святий апостол Павло говорить : «заручив бо я вас одному чоловікові, щоб Христові привести вас чистою дівою» (2Кор. 11,2). Під весільним бенкетом слід розуміти Царство Боже, в якому всі віруючі назавжди з’єднуються з Ісусом Христом.
Ми, християни, є запрошені на цей весільний бенкет, до Царства Божого, самим Господом, але не всі ми увійдемо туди. Ввійдуть лише ті, хто під час свого земного життя трималися правдивої віри в Господа і в чистоті зберігали світлий весільний одяг душі та в покаяні прагнули святості і правди. Також дорога до Царства Божого відкрита для тих, хто з вірою і страхом Божим відгукувався на заклик Христа, Який кличе нас: «Прийміть, споживайте, це тіло Моє і далі продовжив: Пийте з неї всі, бо це кров Моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів!» (Мф. 26, 26-28). Спаситель, Своїм Тілом і Кров’ю годує нас, своїх овець. Тому це дійсно є весілля Царського Сина – це є з’єднання наших християнських душ з Спасителем Христом у таїнстві Причастя, це є святий, божественний, небесний бенкет – споживання Його Тіла і Крові!
Чи всі сьогодні спішать на цей Божественний бенкет? Чи ми не відвертаємося через своє лінивство, недбалість, або через свої різні життєві розрахунки і маловірство від присутності на цій небесній вечері? Надмірна любов до сьогоденного життя з усіма його спокусами стає перешкодою, щоб любити безцінне небесне багатство: «Погордили землею жаданою, не повірили слову Його» (Пс. 106, 24).
Бог «хоче, щоб усі люди спаслися, і прийшли до пізнання правди» (1Тим. 2,4). Христос всіх нас кличе до Свого Небесного Царства. Одних Він заохочує до Себе Своїми благами і дарами; інших – через випробування і потребу дає побачити нашу залежність від Нього. І тому, слова «багато покликаних» (Мф. 22,2), означають, що Господь через Святе Євангеліє закликає до Себе весь світ. Спаситель говорить: «Якщо ви не будете споживати тіла Сина Людського й не будете пити крові Його, то в собі ви не будете мати життя. Хто тіло Моє споживає та кров Мою п'є, той має вічне життя, і того воскрешу Я останнього дня» (Ін.6, 53-54).
Свята Євхаристія є основа з основ нашої Православної Віри, нашого бажання бути з Богом. Ми повинні приступати до чаші Святого Причастя як найчастіше, визнаючи своє недостоїнство. Нам потрібно глибоко покаятися і розпочати нове життя, тобто викорінити з себе гріх, щоб прийняття Святих Христових Таїн стало нам на духовне і тілесне здоров’я, і на спасіння душі, а не в осуд. Нам потрібно багато працювати над собою, щоб прийти на цей Бенкет у весільній одежі.
Багато з нас відвідуємо Божий храм, де здійснюється безкровна Жертва. Поставмо собі запитання: чи у весільному одязі ми приходимо, тобто в стані чистоти духовної? Часом у нас не має достойного одягу, тобто благоговійних думок, бажання покаятися і до церкви ми входимо в нечистоті духовній. Наш зовнішній вигляд благочестя повинен поєднуватися з внутрішньою чистотою душі, так як Господь, з Котрим ми хочемо з’єднатися, у Своєму єстві, є досконало Чистий. Для Бога є та недостойна наша одежа, яка вміщає в собі ненависть, жорстокість, відсутність любові до ближніх, заздрість, лицемірство і фарисейство. Як з такою забрудненою гріхами душею ми можемо прийти, наблизитись до Бога? Святий апостол Павло говорить: «Яка спільність у світла з темрявою?» (2Кор. 6,14). Але не треба впадати у відчай.
Християнська душа – повинна мати ті якості, які має Христос. А Господь є любов, довготерпіння, смирення, прощення. Всі ті добрі компоненти повинні бути вміщені в одязі душ християн, про які говорить святий пророк Ісая: «Нехай возрадується душа моя в Господі, бо Він зодягнув мене в ризу спасіння, і в одежу праведності одягнув мене» (Іс 61,10).
Кожний із нас має вибір, чи нам бути з Богом на весільному бенкеті Його Сина в світлому одязі доброти і перебувати в радості в оселі Небесного Царя, або з іншої сторони задовольнятись мирськими речами цього світу: «де зовнішня темрява, де буде плач і скрегіт зубів (Мф. 22,13), де пси, і чарівники, і розпусники, і душогуби, і ідоляни, і кожен, хто любить та чинить неправду» (Об. 22,15). Іншого шляху нам не дано!
Отже, попрацюймо над собою в цьому тимчасовому житті, одягаючись у весільну одежу, щоб достойно прийти на бенкет вічного життя і ввійти в радість нашого Господа Ісуса Христа і з Ним разом бути.

Новити, розповіді та життя святих:
http://www.zarvanycia.cc.ua/

Зарваниця в соціальних мережах:
http://vk.com/zarvanycia ,
https://www.facebook.com/zarvanycia.net ,
http://www.odnoklassniki.ru/profile/533438398557 ,
https://twitter.com/Zarvanycia ,
http://blog.i.ua/user/6200557/ ,
https://www.youtube.com/embed/RN0X3_n-XCw

www.zarvanycia.cc.ua Святой Иоанн IV Постник, Патриарх Константинопольский

Святой Иоанн IV Постник, Патриарх Константинопольский (582 - 595), известен в Православной Церкви как составитель Покаянного номоканона (епитимийника), который дошел до нас в нескольких различных редакциях. Но основа их одна и та же. Это - наставление духовникам, как принимать тайную исповедь в тайных грехах, будет ли это грех уже совершенный или состоящий в одном только греховном помышлении. Древние церковные правила говорят о способах и сроках всенародного церковного покаяния, назначаемого для явных, уличенных грешников. Нужно было икономически приспособить эти правила к тайной исповеди неуличенных кающихся. Святитель Иоанн Постник исходил в своем Покаянном номоканоне (или "канонарии") из того, что добровольная исповедь тайных, неведомых миру, грехов уже свидетельствует о готовности грешника примириться с Богом и своей совестью, и потому сократил епитимии древних отцов наполовину и больше. Зато он более точно определяет характер епитимий: строгий пост, ежедневное совершение установленного числа земных молитвенных поклонов, раздаяние милостыни. Сроки епитимий назначаются духовником. Главная мысль номоканона, составленного святым Патриархом, заключается в назначении епитимий не просто по мере грехов, но по мере, доступной для кающихся, и по оценке покаяния не по продолжительности наказания, а по степени его переживания кающимся, по его духовному состоянию.

В Греческой, а затем и в Русской Церквах правила святого Иоанна Постника почитались наравне "с прочими святыми правилами" и номоканон его считался книгой, "принятой всей Православной Церковью". Преподобный Никодим СвятогорецЖитие.. Преподобный Никодим СвятогорецМолитвы включил его в греческое руководство для духовников (Екзомологитарий), изданное первый раз в 1796 году, и в греческую "Кормчую книгу" (Пидалион), изданную им в 1800 году.

Первый славянский перевод был сделан, возможно, еще святым равноапостольным МефодиемЖитие.. Равноапостольный Мефодий, учитель СловенскийИкона. Святители Кирилл и МефодийМолитвыХрамы, одновременно с выполненным им переводом "Номоканона в 50 титулов" святого Патриарха Иоанна СхоластикаЖитие.. Святитель Иоанн Схоластик, преемником которого на Константинопольской кафедре был святой Иоанн Постник. Этот древнейший перевод сохранился на Руси в "Устюжской Кормчей" (XIII) и был издан в 1902 году.

С XVI века в Русской Церкви распространился номоканон святого Иоанна Постника в другой редакции, составленной иеромонахами-духовниками Святой Горы Афонской. В этом виде он неоднократно издавался в Киево-Печерской Лавре (в 1620, 1624, 1629 годах). В Москве Покаянный номоканон издавался в виде приложения к Требнику: при Патриархе Иоасафе - в 1639 году, при Патриархе Иосифе - в 1651 году, при Патриархе Никоне - в 1658 году. Последнее издание с тех пор неизменно печатается при Большом Требнике. Научное издание номоканона с параллельными греческим и славянским текстами и с подробным историческим и каноническим комментарием осуществил А. С. Павлов ("Номоканон при Большом Требнике. Его история и тексты, греческий и славянский, с объяснительными и критическими примечаниями". М., 1897).

Новити, розповіді та життя святих:
http://www.zarvanycia.cc.ua/

Зарваниця в соціальних мережах:
http://vk.com/zarvanycia ,
https://www.facebook.com/zarvanycia.net ,
http://www.odnoklassniki.ru/profile/533438398557 ,
https://twitter.com/Zarvanycia ,
http://blog.i.ua/user/6200557/ ,
https://www.youtube.com/embed/RN0X3_n-XCw

www.zarvanycia.cc.ua Житие и страдание святого мученика Маманта

Святой мученик Христов Мамант родился в Пафлагонии [1]. Родители его – Феодот и Руффина – были люди знатные: оба они происходили из рода патрициев [2], были в чести, богаты и сияли благочестием. они не могли долго скрывать в себе своей веры во Христа и горячей любви к Нему, открыто пред всеми исповедали свое благочестие и многих обратили ко Христу. Посему на них донесли Александру, наместнику города Гангры [3]. Наместнику же сему дано было от царя повеление – всевозможными мерами распространять и утверждать почитание языческих богов, христиан же и всех, кто не повинуется сему царскому повелению, мучить и убивать.

Призвав Феодота к себе на суд, Александр стал принуждать его принести жертву идолам. Но Феодот даже и слышать не хотел того, что говорил ему наместник. Александр, хотя и готов был тотчас же предать на мучение ослушника, однако удержался от сего, вследствие знатного происхождения Феодота; ибо не имел он права бесчестить и мучить потомков патрициев, без особого на то царского дозволения. Посему Александр отослал Феодота в Кесарию Каппадокийскую [4], к правителю Фавсту. Сей же правитель насколько был усерден в своем безбожном нечестии, настолько был жесток в отношении к христианам. Увидев Феодота, Фавст тотчас же заключил его в темницу. Последовала за мужем своим и жена Феодота, блаженная Руффина, хотя и была в это время беременна: она вместе с ним пошла в темницу и здесь претерпевала страдания за Христа. Феодот знал немощь тела своего и видел лютую жестокость мучителя, но желал лучше умереть, нежели погрешить в чем-либо против благочестия. Боясь же, что не хватит у него сил перенести предстоящие тяжкие мучения, он обратился с усердною молитвою к Господу.

– Господи, Боже сил, – молился Феодот, – Отче возлюбленного Сына Твоего! Благословляю и прославляю Тебя за то, что сподобил меня быть вверженным в темницу сию за имя Твое. Но молю Тебя, Господи: Ты ведаешь немощь мою, приими же душ мой в этой темнице, да не похвалится о мне враг мой.

Бог, Который "создал сердца всех… и вникает во все дела" (Пс.32:15), услышал верного раба Своего и вскоре послал ему блаженную кончину; изведя душу его из темницы тела, Он вселил ее в светлые обители небесные. Жена же Феодота, блаженная Руффина, претерпевая в темнице нужду и страдания и объятая великою скорбию по своем муже, преждевременно родила сына. Взирая на новорожденного и на бездыханное тело своего мужа, она с сокрушением и слезами молилась Богу:

– Боже, создавый человека и из ребра его сотворивый жену, повели, да и я пойду тем же путем, коим пошел муж мой, и, разрешив меня от сего кратковременного жития, приими в вечные Твои обители! Рожденного же младенца Ты Сам воспитай, как ведаешь! Будь для него отцом и матерью и хранителем жизни его!

Взывая так в свое печали к Богу, сия честная и святая жена была Им услышана и разрешена от уз тела, и отошла на вечную свободу, предав душу свою в руки господа. Младенец же остался живым посреди мертвых своих родителей.

Тогда "храняй младенцы Господь" (Пс.114:5) благоизволил открыть о случившемся одной знатной и благочестивой женщине, по имени Аммии, жившей в Кесарии. В сонном видении Он чрез Своего Ангела повелел ей испросить у правителя тела святых, преставившихся в темнице и с честию их похоронить; младенца же взять к себе и воспитать его вместо сына. Проснувшись, Аммия поспешила исполнить, что повелел ей Господь, и стала просить у правителя позволения взять из темницы тела умерших узников. Бог преклонил на милость жестокое сердце правителя и тот не воспрепятствовал желанию почтенной женщины. И вот Аммия, войдя в темницу, обрела тела обоих узников, лежащих рядом, а посреди них – красивого и радостного младенца. Взявши тела святых, она с честию похоронила их в своем саду, а младенца взяла к себе. Она была бездетная вдова и целомудренно проводила жизнь свою. Полюбив младенца, как своего сына, она воспитывала его по-христиански.

Младенец возрастал, но до пяти лет ничего не говорил. Первое же слово, какое он сказал Аммии, ставшей для него как бы второй матерью, было "мамма" (греч. сосцы или мать.), и от этого слова был назван Мамантом. Аммия отдала его учиться грамоте, и о н вскоре настолько превзошел своих сверстников, что все дивились его разуму.

Тогда в Риме царствовал нечестивый Аврелиан [5]. Он принуждал всех поклоняться идолам, и не только взрослых мужей и жен, но и малых отроков, причем на детей обращал даже особенное свое внимание, надеясь, что они, как малолетние и неразумные, легко могут быть прельщены и направлены на всякое злое дело. К тому же нечестивый царь думал, что дети, с юных лет привыкнув вкушать жертвенное мясо, под старость сделаются более усердными идолопоклонниками. Посему различными ласками он приводил их к своему нечестию Многие из отроков и даже юноше действительно поддавались прельщению и повиновались воле царской. Но те, кто были товарищами Маманта по школе, следуя его наставлениям, не исполняли царских повелений. Ибо Мамант, в юных летах имея "мудрость", которая "есть седина для людей, и беспорочную жизнь — возраст старости" (Прем.Сол.4:9), доказывал товарищам своим ничтожество языческих богов, бездушных и бессильных, и поучал их познавать Единого истинного Бога – Коего почитал Сам – и приносить Ему духовную жертву – дух сокрушенный и смиренное сердце (Пс.50:19).

В то время был прислан от царя в Кесарию на место Фавста другой правитель, по имени Демокрит. Он был великим ревнителем своей нечестивой и безбожной веры и как бы дышал гонением и убийством на христиан. Ему донесли о Маманте, что тот не только сам не кланяется богам, но и других отроков, с ним учащихся, развращает и научает христианской вере. Маманту в то время шел пятнадцатый год от рождения. Он был уже снова сиротой, так как вторая мать его – Аммия, оставив приемному сыну своему – св. Маманту, как единственному наследнику, большое имущество, отошла к небесному богатству, уготованному любящим Бога.

Демокрит, услыхав о Маманте, послал за ним и, когда его привели, прежде всего спросил, христианин ли он, и правда ли, что он не только сам не поклоняется богам, но и развращает своих товарищей, научая их не повиноваться царскому повелению?

Юный Мамант, как совершенный и зрелый муж, безбоязненно отвечал:

– Я тот самый, кто за ничто считает вашу мудрость. Вы совратились с правого пути и блуждаете в такой тьме, что даже смотреть не можете на свет истины; оставив истинного и живого Бога, вы приступили к бесам и кланяетесь бездушным и глухим идолам. Я же от Христа моего никогда не отступлю и стараюсь всех, кого только могу, обращать к Нему.

Изумленный таким дерзновенным ответом Маманта, Демокрит разгневался и приказал немедленно вести его в храм скверного их бога Сераписа [6] и там силою заставить принести жертву идолу. Мамант же, нисколько не боясь гнева правителя, спокойно возразил ему:

– Не должно тебе оскорблять меня: я – сын родителей, происходивших из знатного сенаторского рода.

Тогда Демокрит спросил предстоящих о происхождении Маманта и, узнав, что он родом от древних римских сановников, и что Аммия, знатная и богатая женщина, воспитала его и сделала наследником своего богатого имущества, не решился предавать его мукам, ибо и в самом деле не имел на то права. Посему, возложив на него железные оковы, отослал его к царю Аврелиану, бывшему тогда в городе Эгах [7] и в письме объяснил ему всё, что касается Маманта. Царь, получив письмо Демокрита и прочитав его, тотчас приказал привести к себе юного Маманта. Когда мученик предстал пред ним, царь всячески стал склонять его к своему нечестию, то угрозами, то ласками, обещая дары и почести, и говорил:

– Прекрасный юноша, если ты приступишь к великому Серапису и принесешь ему жертву, то будешь жить с нами во дворце, по-царски будешь воспитан, и все тебя будут почитать и восхвалять, и воистину счастлив будешь; если же не послушаешь меня, то жестоко погибнешь.

Но юный Мамант мужественно отвечал ему:

– О, царь! Да не будет того, чтобы я поклонился бездушным идолам, коих вы почитаете как богов. Сколь безумны вы, кланяясь дереву и бесчувственному камню, а не Богу Живому! Перестань обольщать меня льстивыми словами, ибо когда ты думаешь, что оказываешь мне благодеяния, на самом деле мучаешь, а когда мучаешь, то оказываешь тем благодеяние. Знай же, что все обещанные тобою мне благодеяния, дары и почести сделались бы для меня тяжкими муками, если бы я возлюбил их вместо Христа, а тяжкие муки, которым ты обещаешь предать меня ради имени Христа, будут для мне великим благодеянием, ибо смерть за Христа моего для меня дороже всяких почестей и стяжаний.

Так бесстрашно говорил пред царем св. Мамант, в юношеском теле имея разум и сердце возрастного мужа: ибо сила Божия и малого отрока может явить непреодолимым Голиафом [8], "из уст младенцев и грудных детей Ты устроил хвалу" (Пс.8:3) и малолетнее дитя умудрит настолько, что оно будет понимать лучше старцев. Всё сие и исполнилось на юном Маманте: не убедили его слова царя беззаконного, не прельстили дары, не устрашили мучения, кои он принял с большею радостью, чем великие почести.

Разгневанный мучитель тотчас же приказал быть его без пощады. Но св. Мамант переносил мучения с таким терпением, как будто бы не чувствовал никакой боли.

Царь говорил ему:

– Обещай только, что принесешь жертву богам, – и тотчас будешь освобожден от мучения.

Мученик же отвечал:

– Ни сердцем, ни устами не отрекусь я от Бога и Царя моего – Иисуса Христа, хотя бы и в десять тысяч раз больше нанесли мне ран; раны эти соединяют меня с возлюбленным Господом моим, и я желаю, чтобы не уставали руки моих мучителей, ибо чем больше они бьют меня, тем больше доставляют мне благ у подвигоположника Христа.

Аврелиан, видя, что Мамант нимало не страшится страданий, приказал опалить тело его свечами. Но огонь, как бы устыдясь тела мученика, не прикоснулся к нему, а обратился на лица мучителей. И возгорел царь гневом и воспламенел яростью сильнее, чем мученик Христов огнем вещественным: ибо насколько тот не обращал внимания на огонь, настолько сердце мучителя воспламенялось. И приказал царь побить св. Маманта камнями. Но сие страдание для мученик, объятого любовью ко Христу, было так приятно, как будто бы кто осыпал его благовонными цветами. Тогда царь, видя, что ничем не может добиться успеха, осудил мученика на смерть и повелел бросить его в море. Привязав на шею его тяжелый свинец, слуги царские повели его к морю. Но и здесь не оставил Господь раба Своего, "ибо Ангелам Своим заповедает о тебе ¬– охранять тебя" (Пс.90:11). На пути к морю явился Ангел Господень, блестящий как молния. Увидев его, слуги оставили св. Маманта и со страхом бежали назад. Ангел же, взяв мученика, отвязал свинец и, приведя на высокую гору у пустыне, близ Кесарии, повелел ему жить там.

Житие в пустыне св. Мамант начал постом. На горе той он постился сорок дней и сорок ночей и явился как бы второй Моисей (Исх.24:18), коему в руки дан был новый закон: ибо сошел к нему с неба голос и жезл. Приняв сей жезл, Мамант, по повелению свыше, ударил им в землю, и тотчас из глубины земли явилось Евангелие. После сего построил он небольшую церковь и молился в ней, читая святое Евангелие. По повелению Божию, к св. Маманту собирались из той пустыни звери, как овцы к пастырю, и как будто существа разумные слушали его и повиновались ему. Пищею ему служило молоко диких зверей, из коего он изготовлял сыр, – и не только для себя, но и для бедных: ибо, наготовив много сыру, он носил его в город Кесарию и раздавал бедным.

Вскоре по всей Кесарии распространился слух о Маманте. Тогда Александр, – не тот, о коем было упомянуто выше, но другой, – поставленный в то время наместником в Каппадокии, человек жестокий и очень злой, узнав всё о Маманте, счел его за чародея и послал воинов на конях в пустыню разыскать его и привести к себе. Сойдя с горы, св. Мамант сам встретил всадников и спросил, кого они ищут. Те, думая, что это пастух, пасущий на горе своих овец, отвечали:

– Мы ищем Маманта, который живет где-то в этой пустыне; не знаешь ли ты его, где он?

– Зачем вы ищете его? – спросил их Мамант.

Воины отвечали:

– На него донесли наместнику, что он чародей, и вот наместник послал нас взять его для мучения.

Тогда Мамант сказал им:

– Я расскажу вам, друзья мои, о нем, но прежде войдите в хижину мою и, отдохнув немного от труда, подкрепитесь пищею.

Воины пошли с ним в его жилище, и он предложил им сыру. Когда они стали есть, пришли лани и дикие козы, кои привыкли, чтобы их доил святой подвижник. Мамант надоил молока и предложил воинам пить, а сам стал на молитву. И стало собираться еще больше зверей. Увидав их, воины испугались и, бросив пищу, пришли к Маманту. Он успокоил их, а затем объявил, что он есть тот самый Мамант, коего они ищут. Тогда они сказали ему:

– Если сам ты желаешь идти к наместнику, то иди с нами; если же не хочешь, то отпусти нас одних, ибо мы не смеем вести тебя. Но просим тебя, чтобы звери не трогали нас.

Успокоив воинов, Мамант велел идти им вперед.

– Идите, – сказал он, – сначала вы, а я пойду вслед за вами один.

Удалившись оттуда, воины ожидали пришествия Маманта у городских ворот, ибо вполне верили словам такого дивного мужа и даже подумать не могли о нем что-нибудь дурное. Мамант же, взяв с собою льва, пошел вслед за воинами. Когда он вошел в городские ворота, лев остался за городом; воины же, взявши Маманта, представили его к наместнику Александру.

Наместник, увидев святого, тотчас начал допрашивать его:

– Ты ли тот самый чародей, о котором я слышал? – сказал он.

Святой же отвечал:

– Я раб Иисуса Христа, посылающего спасение всем верующим в Него и исполняющим волю Его, волхвов же и чародеев предающего вечному огню. Скажи мне: зачем ты призвал меня к себе?

– Затем, – отвечал наместник, – что не ведаю, какими волхвованиями и чарами ты настолько укротил диких и лютых зверей, что живешь посреди них и, как я слышал, повелеваешь ими, как будто существами разумными.

Св. Мамант и на это сказал:

– Кто служит Богу Единому, Живому и Истинному, тот никак не согласится жить с идолопоклонниками и злодеями. Посему и я пожелал лучше жить со зверями в пустыне, нежели с вами в селениях грешников. Ибо звери укрощаются и повинуются мне вовсе не волхвованием, как ты думаешь, – я даже и не знаю, в чем состоит волхвование, – но хотя они и неразумные существа, однако умеют бояться Бога и почитают рабов Его. Вы же гораздо неразумнее зверей, ибо не почитаете истинного Бога и бесчестите рабов Его, без милосердия их муча и убивая.

...

Молитви, Християнські історії та новини:
http://www.zarvanycia.cc.ua/

Зарваниця в соціальних мережах:
http://vk.com/zarvanycia ,
https://www.facebook.com/zarvanycia.net ,
http://www.odnoklassniki.ru/profile/533438398557 ,
https://twitter.com/Zarvanycia ,
http://blog.i.ua/user/6200557/ ,
https://www.youtube.com/embed/gVgH-BFMzss

www.zarvanycia.cc.ua Преподобний Симеон стовпник на Дивній горі

Преподобний Симеон Стовпник народився в 521 році в Антіохії Сирійській від благочестивих батьків Іоанна і Марфи. Свята Марфа (пам'ять 4 липня) з юних років призначала себе до безшлюбної життя і прагнула до чернецтва, але батьки наполягали на вступі в шлюб з юнаків Іоанном. Після старанної молитви в церкві в ім'я святого Іоанна Предтечі преподобній у видінні було зазначено підкоритися волі батьків і вступити в шлюб. У подружньому житті свята Марфа прагнула в усьому догоджати Богові і своєму чоловікові. Часто вона молилася про дарування їй дитини й обіцяла віддати її на служіння Господу. У своєму явленні святий Іоанн Предтеча відкрив благочестивій Марфі, що у неї народиться син, який буде служити Богу. Народжене немовля було названо Симеоном і хрещене у віці двох років.
Коли Симеону йшов шостий рік, в місті Антіохії стався землетрус, під час якого загинув його батько. Симеон під час землетрусу був у церкві. Вийшовши з неї, заблукав і сім днів провів у благочестивої жінки, що прихистила його. Знову з'явився блаженній Марфі Іоанн Предтеча і вказав, де знаходиться загубився хлопчик. Мати святого, знайшовши свою дитину, оселилася після землетрусу в передмісті Антіохії. Уже в дитинстві святому Симеону кілька разів являвся Господь Ісус Христос, пророкуючи йому майбутні подвиги і нагороду за них.
У шість років отрок Симеон пішов у пустелю, де якийсь час перебував у повній самоті. В цей час його охороняв і плекав світлоносний Ангел і, нарешті, привів у відокремлений монастир, настоятель якого ігумен Авва Іоанн, що трудився на стовпі, з любов'ю прийняв отрока.
Через деякий час святий Симеон звернувся з проханням до старця Іоанна дозволити йому теж подвизатися на стовпі. З благословення ігумена неподалік від його стовпа братією монастиря було споруджено новий стовп. Здійснивши постриг семирічного хлопчика в чернецтво, авва Іоанн сам звів його на цей стовп. Юний подвижник, зміцнюваний Господом, швидко зростав духовно, перевершуючи в подвигах свого досвідченого наставника. За суворі подвиги святий Симеон отримав від Бога благодатний дар зцілень. Слава про подвиги юного ченця почала поширюватися за межі обителі, і до нього стали приходити з різних місць ченці та миряни, які хотіли почути його поради і отримати зцілення від хвороб. Смиренний подвижник продовжував користуватися настановами свого духовного керівника авви Іоанна.
На 11-му році життя юнак вирішив боротись на більш високому стовпі, до вершини якого вели 40 сходинок. До місця подвигів преподобного прийшли єпископи Антіохійський і Селевкійскій, які висвятили святого подвижника в сан диякона, а потім дозволили йому зійти на новий стовп, на якому преподобний Симеон трудився протягом 8 років.
Преподобний Симеон полум'яно молився про дарування йому Святого Духа, і свята молитва подвижника була почута. Дух Святий зійшов на нього у вигляді палаючої свічки, спвнивши подвижника Божественної Премудрості. Поряд з усними настановами святий Симеон посилав письмові повчання про покаяння, чернецтво, про втілення Христа і про майбутній Суд.
Після смерті старця святий Симеон так влаштував своє життя: зі сходу сонця до 9:00 пополудні він молився, потім до заходу сонця читав книги і переписував Святе Писання, після чого знову вставав на молитву і молився всю ніч. Коли починався новий день, він, трохи відпочивши, зі сходом сонця починав звичайне молитовне правило.
Преподобний Симеон завершив подвиги на другому стовпі і за вказівкою Божою переселився на дивну Гору, залишивши в своєму монастирі досвідченого старця для керівництва ченцями. Сходження на дивну Гору ознаменувалося видінням Господа, що стояв на вершині пагорба. Святий Симеон продовжив подвиги на тому місці, де бачив Господа, спочатку на камені, а потім на зведеному знову стовпі. Преподобному Симеону було відкрито майбутні події, так, він передбачив смерть архієпископа Антіохійського Єфрема і хворобу єпископа Домна, що спіткала його як покарання за немилосердя. Нарешті, преподобний Симеон передбачив місту Антіохії землетрус і переконував всіх жителів покаятися в гріхах. На Дивній Горі святий Симеон влаштував монастир, храм якого будували зцілені ним від хвороб люди, в подяку за надану їм милість. Для потреб монастиря преподобний виклопотав молитвою джерело води, і одного разу, під час нестачі зерна, за його молитвою до Господа, в коморі обителі збільшилась пшениця. У 560 році за наказом Господа святий подвижник на 39-му році життя прийняв від єпископа Селевкійского Діонісія священний сан. В 75-ть років преподобний Симеон був повідомлений від Господа про швидку свою кончину. Він закликав братію монастиря, дав їм у прощальній бесіді благословення і мирно відійшов до Бога в 596 році, попрацювавши в подвигу стовпництва 68 років.
Як за життя, так і після кончини преподобний здійснював чудеса, зцілюючи сліпих, кульгавих і прокажених, багатьох рятував від звірів, виганяв бісів і воскрешав мертвих.

Християнські новини таі розповіді, молитви:
http://www.zarvanycia.cc.ua/

Зарваниця в соціальних мережах:
http://vk.com/zarvanycia ,
https://www.facebook.com/zarvanycia.net ,
http://www.odnoklassniki.ru/profile/533438398557 ,
https://twitter.com/Zarvanycia ,
http://blog.i.ua/user/6200557/ ,
https://www.youtube.com/embed/WBNuZufiybc

www.zarvanycia.cc.ua Початок Церковного року святкують 14 вересня Церкви Східного обряду

Христос-Пантократор.jpgПочаток Церковного року (Індикт) у вересні святкують Східні Церкви: 1 вересня — за Григоріанським календарем, 14 вересня — за Юліанським. Повний релігійний рік триває від 14 вересня (1 вересня) до 13 вересня (31 серпня).

За початок нового Церковного року таку дату прийняли отці Вселенського Собору в Нікеї, що відбувся 325 року. Східні Церкви живуть за цією постановою і досі. Що ж до Римо-Католицької Церкви, то Літургійний рік вона починає першою неділею Адвенту, тобто різдвяного посту.

Індикт, яким отці Собору в Нікеї встановили дату святкування початку Церковного року, має назву «візантійський», «константинопольський», або ж «Констянтинів». Спершу цей Індикт був обов’язковим для усієї Римської імперії, за винятком Єгипту. Імператор Юстиніан І зробив обов’язковим датування після Індикту для всіх офіційних документів. Римська Церква за Папи Пелагія ІІ ухвалила індикт для означення дат документів і лише 1097 року перестала керуватися цією постановою.

День початку Церковного року став церковним святом. Точно невідомо, коли саме початок індикту став церковним святом, але воно вже існувало у VIII ст.

Як зазначає о. Юліан (Катрій) у книзі «Пізнай свій обряд», «церковно-літургійний рік — це могутній гімн честі і слави для Бога, де бере участь потрійна Церква: прославлена в небі, воююча на землі і страждальна в чистилищі». «В ньому знаходить свій найкращий вислів увесь зміст нашої святої віри», — додає автор.

Довідка:

Саме слово індикт з лат. Перекладається як «постанова», «оголошення». Так називали едикт римських імператорів, що з податковою метою наказував проводити в якийсь визначений час оцінку земельних маєтків громадян держави. Видавати такі едикти почали за імператора Діолектіяна від 297 року спочатку щоп’ять, а далі — щоп’ятнадцять років.

З часом це слово почало позначати ще й період 15-річного циклу та день його початку. Згодом розширили сферу вживання слова «індикт» — не лише в фінансово-податкових цілях, але й для позначення різних дат громадянського життя.

Цей фінансовий рік не сходився з астрономічним роком, що від реформи Юлія Цезаря в 46 році до Христа, починався 1 січня. Першим днем індикту був найперше день 23 вересня, бо це був день народження імператора Августа, а від імператора Констянтина Великого — 1 вересня.

Християнські новини таі розповіді, молитви:
http://www.zarvanycia.cc.ua/

Зарваниця в соціальних мережах:
http://vk.com/zarvanycia ,
https://www.facebook.com/zarvanycia.net ,
http://www.odnoklassniki.ru/profile/533438398557 ,
https://twitter.com/Zarvanycia ,
http://blog.i.ua/user/6200557/ ,
https://www.youtube.com/embed/5w5QGyvZsdw

zarvanycia.cc.ua ДЕВ'ЯТНИЦЯ В ЧЕСТЬ РІЗДВА
ПРЕЧИСТОЇ ДІВИ МАРІЇ
(Щодня на початку висловлюємо наші прошения і подяки)

Перший день
Різдво Марії

Вступна молитва

Прибігаємо під Твій Покров, люба Матінко Божа. Не погорди нашими благаннями в потребі, і вибави нас від усіх небезпек. Преславна і Преблагословенна Діво! (Відмовляти щодня.)

Розважання:
Марія народилась. Вже близько світанок, що звіщає прихід спасення людства. Доленосне значення Різдва Марії виявляють слова Церкви: "Твоє Різдво, о Діво, Мати Божа, приносить світу радість; бо від Тебе сходить Сонце Справедливості, Христос наш Господь, щоб зняти прокляття й подати благословення, щоб перемогти смерть і подати нам непроминаюче життя. В цей день вистрільнуло світло, щоб осяяти стежки людей по всі часи. Тому радіймо з приходу Марії.
Подібно тішиться в розважаннях великий Доктор Церкви, Св. Августин: "Заблиснув світанок, день, якого довго виглядали - благословенної і славної Діви Марії. Радій ця наша земле і ликуй, що тебе вшанувала і освятила своїм Різдвом така Дівиця."
Практика:
Отже радіймо, що Марія прийшла. Вітаймо Різдво Тої, що осягнула гідність Матері, не втративши достославного привілею дівицтва. Тож наслідуймо її святе життя, щоб Вона зістала нашою Заступницею перед Троном її Сина, що є нашим Суддею і Відкупителем. Ставши Матір'ю Бога, Вона стала й нашою Матір'ю. Як Матір Відкупителя, вона є також і Матір'ю відкуплених. Як мовить Св. Альфонс: "Всі ласки і дари, які Бог вирішив нам уділити, Він подає нам через руки Марії."
Молитва церкви:
Благаємо Тебе, Господи, даруй нам, Твоїм слугам, велику ласку: щоб ті, що величають Різдво Пречистої Діви Марії, як передвісника спасення, сподобились при святкуванні цієї події великого миру. Через Христа, нашого Господа.
Амінь
                   
Християнські новини таі розповіді, молитви:
http://www.zarvanycia.cc.ua/

Зарваниця в соціальних мережах:
http://vk.com/zarvanycia ,
https://www.facebook.com/zarvanycia.net ,
http://www.odnoklassniki.ru/profile/533438398557 ,
https://twitter.com/Zarvanycia ,
http://blog.i.ua/user/6200557/ ,
https://www.youtube.com/embed/vptwAEhlsgE