Мы встретились случайно, год спустя,
На улице везде царила вьюга,
Соседние страницы из календаря,
Мы повстречались вновь, два старых друга.

Никаких сюрпризов, скромное "привет",
Смешное замечание о встрече,
На все вопросы лишь один ответ:
"Да все нормально, а как ты, как вечер?"

Счастливый случай, оба просто так
Сейчас бродили по пустым аллеям.
Она перебирала мыслей кавардак,
А я в раздумье над очередной идеей.

В уютной маленькой кафешке за углом,
Мы скрылись от февральской вьюги.
Все посетители – это лишь мы вдвоем,
Две чашки кофе и вечер друг для друга.

Она все задавала новые вопросы,
Я отвечал ей что-то невпопад.
"О, Боже, как прекрасен этот голос,
Я до сих пор люблю ее вот этот взгляд!"

"А помнишь…" – промолвила она и вдруг запнулась,
Задумчиво взглянув куда-то за стекло.
Потом она внезапно повернулась:
"А помнишь, как нам было хорошо?.."

Любовь – это не боль, а счастье!
Но зачем мы стремимся к нему,
Зачем мы в любви признаемся,
Когда другие ее не поймут?

Живы еще воспоминанья встречи,
Тот день – восьмое декабря,
И так предательски б не исчезал дар речи,
Если б говорил, хоть что-то не любя…

Зачем судьба любить нам позволяет,
Если вместе быть, увы, не суждено,
Зачем сердца нам страстью обжигает,
Если и без нас давно все решено?..

...Жизнь странная штука,
Изменчива, строга, мила,
Она никогда не прощает насмешек,
Никогда не прощает измен,
Ни за что не скажет где правда
И не выйти тебе за предел ее стен...

Однажды кто-то расскажет,
Что жизнь неизменно права,
Не верь, я прошу, ему сразу,
Возможно, не видел проблем
И не встречался с судьбою,
А может вообще и ни с кем....

Конечно, он может ответить
И, конечно, он может уйти,
И даже тебя не заметить,
Как будто и вовсе не был на пути....
Он просто решится забыть о дилеммах,
Забыть и о жизни, и о проблемах.
Уйти, прочь из мира сего,
Туда где не будет... не будет его...

Туда, где кончается солнечный свет
И луна составляет основу оркестра,
Где нету любви, где нету ей места...

Но, возможно, зацепит, зацепит стрелою
И кровь заиграет, прольется рекою,
И вспомнится мир, красивый, прекрасный,
И вспомнит о том, что над ним он не властный.....

Не судіть вже так суворо, тож було так чарівно...  :')



"....Це вісімдесят одночасно найдовших і найкоротших днів мого життя. Це неймовірний період, про який, по суті, нема чого розповідати, насамперед тому, що нічого то й не було. Але є, що згадати…Просто, прокинувшись одного весняного ранку, я помітив, що вона постійно у моїх думках. Її посмішка, її обличчя постійно стояли у мене перед очима. Тоді я ще ні в чому не був певен...
Та ось, одного прохолодного весняного вечора, я розповів їй про свої почуття. Сказати, що то було для неї несподіванкою, то як нічого не сказати…
А далі… Що далі?.. Безліч безсонних ночей, смс, доводів і відмов. Тижні невизначеності і фарсу…
Я досі не знаю і, напевне, вже ніколи не дізнаюсь, чи відчувала вона щось, чи було їй байдуже. Ні! Байдуже їй, звичайно, не було. Але ж і своє "за" вона, якщо і мала, то ховала десь глибоко в собі.
Можливо, в той момент мені просто хотілося щось змінити в своєму житті, відчути якісь емоції, хотілося якогось екстриму, кардинальних змін і ось – шанс!
Гадаєш, фарс?.. Можливо, та згодом це зайшло занадто далеко… для мене. Я навіть і подумати не міг, що таке може статися! Були навіть думки на зразок: "Я і вона? Юра, ти що? Одумайся, вона ж навіть не…" Ех! Байдуже!
В якийсь момент я зрозумів, що вона всі 24 години на добу в моїх думках…
Я думав про неї, коли спав, коли писав, коли їв, вчився, сидів на лекціях, усюди! Коли вона була поряд, неважливо, зі мною, чи просто в полі зору, я жив… по-справжньому. Мені просто подобалось спостерігати як вона рухається, як сміється, як думає… В ці моменти я, здається, був найщасливішою людиною на землі. Мені не потрібно було нічого, я лише сидів і слухав її, дивився як вона говорить, посміхається. Вона завжди посміхалась! Коли вона було поруч, я був щасливий.
Вона загадкова. Ні, справді, хоч якою вона відкритою і дружньою не здавалась, вона завжди залишалась загадкою… Вона не хотіла бути відкритою книгою і, повір, їй це з успіхом вдавалось. Знаєш, мені інколи здається, що вона вчинила правильно, що сказала все ж "ні"…
Для мене вона завжди залишиться лише трішки при відкритою книгою, чимось чарівним і недосяжним… Ні, не "чимось", а назавжди залишиться чарівною, трохи дитячою, але доволі справедливою людиною, що змінила мене, змінила моє життя і подарувала незабутні спогади про цю весну… "
2006.

Завтра я начинаю новую жизнь,
Завтра я буду должен забыть тебя.
Чтобы дать право новой любви на жизнь,
Завтра я буду должен забыть тебя.

Я буду должен научится заново жить,
По-новому смотреть на этот мир,
Я буду должен снова учится любить,
И отпустить того, кого так долго любил.

Завтра я скажу "привет", но уже не тебе,
Завтра я улыбнусь по-другому,
Но ты будешь рядом со мной в каждом сне,
Ты будешь в небе, моею Луною.

Завтра я разобью мечту,
Я буду должен, простится с судьбою,
Я потеряю из вида звезду,
Ту, что я называл "Весною".

Завтра я буду должен открыть глаза,
Завтра я посмотрю на мир иначе,
Завтра я буду должен забыть тебя,
Завтра уже ничего не значит…

Как трудно бывает сказать "Люблю",
Когда не хватает воздуха, сил.
Но с ним не сравнится сказать "Ухожу",
Когда ты на самом деле любил.

Просто уйти может каждый,
Но подумай, куда ты пойдешь?
Из жизни нельзя уйти дважды,
Но, жаль, слишком поздно ты это поймешь.

Уходи! Но помни о прошлом.
Уходи! Но знай, что вернешься.
Уходи! Если все слишком сложно.
Уходи! Все равно же вернешься…

Как сложно бывает сказать "Прощай",
Когда ты не хочешь уйти.
Как страшно сказать одно слово "Прощай",
Когда хочется крикнуть "Прости!"

Уходи! Забудь о вчерашнем.
Уходи! За тобой никто не заплачет.
Уходи! Как бы ни было страшно.
"Прости!" – ты хоть знаешь, что это значит?!

Ось він, момент слави.
Ти в центрі, в центрі уваги.
Ти піднявся на вершину,
Ти зумів подолати перешкоди,
Зумів уникнути зневаги і ось,
Твій момент слави!!!

Секунди, хвилини і навіть години!!!
Вони всі твої, кожен момент тепер належить тобі.
Вона наповнює твої руки, твої очі, твій мозок.
Ти розумієш, що все позаду
І віддаєшся океану почуттів.
Він несе тебе понад хмарами,
Понад небом, понад усім.
Ти став вище за всіх,
Ти змусив згаснути велич найкращих.
Тепер ти сам належиш до них,
До найкращих...

Та твоя слава найсолодша, адже ти останній.
Ти вважатимеш себе найкращим доскону,
Вони вважатимуть тебе найкращим вічно.
То твій шанс прибрати світ до своїх рук
І, що ти робитимеш? Що скажеш тим,
Хто не зміг сягнути вершини,
Що скажеш тим, хто лишився позаду?
Тепер ти наврядчи зможеш подивитись на все це збоку,
Бо це стало невід'ємною частиною тебе, це стало тобою.
Ти був ніким, не бачив жодних перспектив,
Не міг збагнути життя, та й наврядчи ти знав,
Що абсолютно невластний над ним.
Ще вчора ти не бачив далі власного двору,
А тепер ти заглядаєш за горизонт,
Бачиш те, про, що інші тільки мріють... ти Ангел.

Был ли влюблен? Наверное, не знаю…
Любил ли? Нет, скорей всего.
Но почему сейчас я так скучаю,
О прошлом вспоминаю, от чего?

Со временем все исчезает, все проходит,
Из памяти стираются те дни,
Между которых одиноко бродит
Безмолвный призрак преданной любви.

Жалею ли о том, что все прошло?
О, да, безумно, ты ведь понимаешь.
Жалею ли о том, что это было?
Конечно нет и ты прекрасно знаешь.

Пройдут года. Лишь дуновенье ветра
И шорох от кружащейся листвы
Напомнят нам, на разных концах света,
Как в них когда-то были влюблены…

Однажды ты проснулся Богом,
Однажды ты сказал слова.
Те, что открыли все дороги,
Те, что услышала судьба.

И все, что сделал Он за семь,
Ты завершил за день всего лишь.
Ты на Творца отбросил тень,
Хотя ты ничего не стоишь.

Однажды ты проснулся Богом,
И понял смысл скрытых тайн,
Но содрогнулся пред порогом,
Когда лицо судьбы узнал.

Ты подарил народу веру
И сам же от нее отрекся.
Ты предпочел забвенье делу
И вот на этом ты обжегся.

Судьба свела тебя с Отцом
И шанс дала тебе на то,
Что бы побыл хоть день Творцом
И понял чувствами Его.

Сідає батарея в моєму телефоні,
І кров ритмічно стукає у скроні.
Ти задала таке складне питання
І я згадав минуле, думаю - востаннє.

Ти розбудила спогади сумні,
Ти розбудила те, що у душі
Давно спокійно собі спало,
Те, що я забув, бо заважало.

Ти зачепила щось, щось потаємне,
Як виявилося згодом – недаремно.
І, подивившись глибше, у основу,
Я все переосмислив… знову.

В якийсь момент хотілося кричати,
А в інший просто - помовчати.
Часом хотілося зробить і те, і інше,
А відчуття ставало все сильніше.

Тоді, здається, я відверто відповів,
Тоді я написав всю правду.
«Навіщо написав, навіщо це зробив?» -
Це питання вічне і воно назавжди.

Я згадую, як я стояв бездумно,
Як було самотньо, холодно і сумно…
Ось з чого все це почалося,
Чи це мені приснилося, здалося?..