Світ який — мереживо казкове!.. (Василь Симоненко)

Світ який — мереживо казкове!.. Світ який — ні краю ні кінця! Зорі й трави, мрево світанкове, Магія коханого лиця.

Світе мій гучний, мільйонноокий, Пристрасний, збурунений, німий, Ніжний, і ласкавий, і жорстокий, Дай мені свій простір і неспокій, Сонцем душу жадібну налий!

Дай мені у думку динаміту, Дай мені любові, дай добра, Гуркочи у долю мою, світе, Хвилями прадавнього Дніпра.

Не шкодуй добра мені, людині, Щастя не жалій моїм літам — Все одно ті скабри по краплині Я тобі закохано віддам.

Вона прийшла (Василь Симоненко)

ВОНА ПРИЙШЛА

Вона прийшла непрохана й неждана, І я її зустріти не зумів. Вона до мене випливла з туману Моїх юнацьких несміливих снів.

Вона прийшла, заквітчана і мила, І руки лагідно до мене простягла, І так чарівно кликала й манила, Такою ніжною і доброю була.

І я не чув, як жайвір в небі тане, Кого остерігає з висоти… Прийшла любов непрохана й неждана — Ну як мені за нею не піти?

Христос Воскрес!

Вітаю всіх із великим св'ятом Воскресіння Христового.
Щастя,здоров'я і миру в душі.
Христос Воскрес!

Я не люблю зими(Василь Симоненко)

Я не люблю зими — вона така убога, Одноманітна, барвами скупа, І місяць білий — круглий, як лупа, — Втопає в царстві мертвого й німого. Я не люблю зими — вона така убога.

Усе важке й безмовне, мов каміння, — Сама ж господарка на колії доріг Зсипає зорі пригорщами в сніг, Купаючи в їх сонному промінні Усе важке й безмовне, мов каміння.

***

Є в коханні і будні, і свята(Василь Симоненко)

Є в коханні і будні, і свята, Є у ньому і радість, і жаль, Бо не можна життя заховати За рожевих ілюзій вуаль.

І з тобою було б нам гірко, Обіймав би нас часто сум, І, бувало б, темніла зірка У тумані тривожних дум.

Але певен, що жодного разу У вагання і сумнівів час Дріб’язкові хмарки образи Не закрили б сонце від нас.

Бо тебе і мене б судила Не образа, не гнів — любов. В душі щедро вона б світила, Оновляла їх знов і знов.

У мою б увірвалася мову, Щоб сказати в тривожну мить: — Ненаглядна, злюща, чудова, Я без тебе не можу жить!..

***

Закохана (Василь Симоненко)

Ось на тому й ущухла злива, Розійшлися з під’їзду всі. Ти брела по струмках, щаслива В загадковій своїй красі.

Били блискавки ще тривогу, Розтинаючи небосхил, – І веселка тобі під ноги Опустилась, чудна, без сил.

Довго вітер уперто віяв, Але чомусь і він тепер, зазирнувши тобі під вії У волоссі твоєму вмер.

Через вулиці нахололі Повз очей зачарований хміль Йшла ти в сонячнім ореолі Невідомо куди й звідкіль.

Йшла, та й годі. Може, з роботи, В магазини чи на базар. Дріботіли маленькі боти Об розчулений тротуар.

Не дивилася ні на кого, Йшла й не чула, напевне, ніг. Але щастя твоє ще довго Голубіло з очей у всіх.

Як тільки смутку птах торкнеться

Як тільки смутку птах торкнеться,
Твого чола крилом своїм,
Із півночі зима вернеться,
Впаде на листя білим снігом.

Загубившись у дівочих мріях,
У дивних та химерних снах,
В білих кучугурах безнадії,
Замерзає дівчина-весна.

Білий сніг лежить в долоні,
І чомусь не тане на вустах,
Гулко стукають у скронях,
Про любов не сказані слова.

Та як тільки сонце засміється,
У твоїх очах веселим світлом,
Зима струмками розіллється,
Водою,ще недавно білим снігом.

Як тільки смутку птах торкнеться

  • 26.03.08, 10:05
Як тільки смутку птах торкнеться,
Твого чола крилом своїм.
Із півночі зима вернеться,
Впаде на листя білий сніг.

Загубиться  в дівочих мріях,
У дивних та химерних снах,
В хмарах білих  безнадії,
Замерзає дівчина-весна.

Білий сніг лежить в долоні,
І чомусь не тане на вустах,
Гулко стукають у скронях,
Про любов не сказані слова.

Та як тільки сонце засміється,
У твоїх очах веселим світлом,
Зима струмками розіллється
Водою,ще недавно білим снігом.

Час рікою пливе(Іван Франко)

Час рікою пливе, як зустрів я тебе,

Як зустрів я тебе, моя пташко,

Довго, довго дививсь, марно очі трудив,
 
А впізнати тебе було важко.

Ти висока струнка, в тебе руса коса,
В тебе очі сумні, не веселі,
І уста вже не ті, не солодкі такі,
Скажи, хто цілував їх без мене.

Як зустрінеш колись, привітай усміхнись,
Усміхнись, як колись усміхалась,
Хоч пройшли вже роки і ми стали батьки,
Але наша любов не зів'яла.

Як почуєш колись біля свого вікна,
Що хтось плаче і гірко зітхає,
Не вставай, не трудись, не тривож свого сна,
Тільки знай, що тебе хтось кохає.

Я за своє життя море сліз пролила,
Море сліз від тяжкої розлуки,
Я тепер не дитя, як я була колись,
Щоби горю іти прямо в руки.

А у тебе є син, а у мене дочка,
Ох як схожі вони між собою,
То давай же ми їх об'єднаєм навік,
Коли нам не судилось з тобою.

На зелені луги впали білі сніги,
Де з тобою ми часто гуляли,
По дорогах зими йшли закохані ми,
Ясні зорі над нами сіяли.

Ой ти дівчино,з горіха зерня(Іван Франко)

Ой ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько - колюче терня?

Чом твої устонька - тиха молитва,
А твоє слово остре, як бритва?

Чом твої очі сяють тим чаром,
Що то запалює серце пожаром?

Ох, тії очі темніші ночі,
Хто в них задивиться, й сонця не хоче!

І чом твій усміх - для мене скрута,
Серце бентежить, як буря люта?

Ой ти, дівчино, ясная зоре!
Ти мої радощі, ти моє горе!

Тебе видаючи, любити мушу,
Тебе кохаючи, загублю душу.